Минуло п'ять років від початку реформи банківського сектора. Більшості українців вона запам'яталася масовим банкопадом, втратою коштів населенням і бізнесом, величезним суспільним резонансом із частими мітингами перед будівлею НБУ.

 

Реформа перетворила друзів на ворогів, дала змогу багатьом публічним діячам збити політичний капітал, а вмільцям ловити рибку в каламутній воді - капітал грошовий. Але головне - вона зробила вагомий внесок у тектонічний зсув політичного ландшафту, що призвів до ніким не прогнозованого результату виборів.

Нині пристрасті трохи вщухли. Більшість перетворень у банківській системі зроблено. Є перші результати, які можна аналізувати. Деякі зміни ще тривають або заплановані на майбутнє, але резонансних інформприводів реформа вже не продукує. Залишаються хіба що гучні відгомони націоналізації ПриватБанку. Політики та медіа, здебільшого, втратили інтерес до банківської системи. Немає кому роздмухувати інформаційне багаття, шуму довкола НБУ та комерційних банків помітно поменшало. Тому зараз маємо цілком вдалий момент, щоб проаналізувати, чи варта була шкурка вичинки.

Одразу слід зауважити, що банківську реформу не можна оцінювати однобічно. Це - комплексний процес, у якому була сила-силенна складових та обмежень. Щось вдалося, а щось ні, якісь зміни були ефективними, а якісь згенерували занадто багато поганих побічних наслідків.

Цілі реформи

 

Аналіз доцільно розпочати з відповіді на просте запитання: чи досягла реформа своїх цілей? Радше, так, аніж ні. Головна мета - забезпечити якісне виконання банківською системою власних функцій. Якщо дивитися з різних ракурсів, то основних їх три: одна бізнесова й дві макроекономічні. Для самих банків головна функція - отримання прибутку. Тут результати більш ніж переконливі: за даними НБУ, у I півріччі 2019-го рентабельність капіталу (ROE) в системі становила майже 38%. Це - рекорд, якого вона ніколи не показувала раніше та, ймовірно, не повторить і в майбутньому. Його вагу підвищують три фактори: чималий запас капіталу, без якого прибутковість була б іще вищою (бо знаменник у формулі ROE був би нижчим), значний надлишок ліквідності, на який заробляють порівняно невеликий відсоток (якби ці гроші працювали в економіці, доходи були б іще більшими), нарешті, ситуація в економіці далека від піка, під час якого рентабельність фінустанов найвища.

Висока прибутковість - це справедлива винагорода банкірам, які повірили в реформу, добросовісно виконали вимоги НБУ і взяли на себе відповідальність перед клієнтами, регулятором і суспільством у складні часи. Банки можуть бути задоволені. П'ять років вони вкладали ресурси (гроші, працю) в те, щоб відповідати вимогам реформи. А тепер мають віддачу, повертають витрачений капітал і надолужують втрачені можливості кризового періоду.

Про що свідчить рекордна рентабельність? Або про те, що фінустанови, які вижили, дістали монополію й користаються нею з вигодою для себе та шкодою для клієнтів, або про те, що вони оптимізували бізнес-моделі й стали значно ефективнішими. Перша гіпотеза сумнівна: як-не-як, 76 банків на сьогодні достатньо для конкуренції, незважаючи на те, що чотири державні займають понад половину сектора за багатьма показниками. Ще один аргумент - рівень відсоткових ставок: відсотки за гривневими кредитами бізнесу (18-19%) значно ближчі до облікової ставки (17%), ніж були до кризи 2008-2009 років, в епоху дешевих грошей (13-16% за облікової ставки 7-10%), а валютні корпоративні кредити взагалі найдешевші за період незалежності. Інші ставки також вписуються в цю картину. А от друга гіпотеза ймовірніша. На зростання ефективності банків вказують, наприклад, фінансовий коефіцієнт операційної ефективності (CIR) та низка інших показників. Отже, висока рентабельність є, радше, проявом підвищення ефективності банківської системи - результату реформи, від якого виграють усі.

Макроекономічні функції

 

Інші дві функції банківського сектору макроекономічні. Перша - забезпечувати платежі між економічними агентами. Цю функцію банківська система України виконувала навіть у найскладніші часи. Важко уявити, які мають виникнути проблеми, щоб вона перестала це робити. Тому реформа тут нічого принципово нового не додала, хіба що розвинула й урізноманітнила систему платежів. А от друга функція - перетворення заощаджень на інвестиції - комплексна, тому потребує розбиття на складові. Щоб їх проаналізувати, необхідно відповісти на кілька запитань.

Питання перше: чи стало безпечніше тримати гроші на депозиті? Так, однозначно. Ми добре пам'ятаємо, як в останні місяці режиму Януковича, до початку банкопаду, люди не могли забрати свої гроші. Їх просто не видавали за цілковитого ігнорування ситуації НБУ часів Арбузова. Випадки були непоодинокими й доволі резонансними. Нині ситуація протилежна: клієнти можуть вільно забирати вклади, довіра до банків зростає - депозитна база збільшується. Звісно, ніхто не застрахований від нової кризи та паніки серед вкладників. Але реальний рівень капіталу та ліквідності в системі безпрецедентно високий. Це - запорука готовності банків до повернення коштів клієнтам, навіть якщо почнеться криза.

Перелік аргументів можна продовжувати. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО) впорався з виплатами гарантованих державою депозитів у неймовірно складних умовах. А отже, даватиме раду й у майбутньому. Механізми напрацьовані. Щоб забезпечити постійно високу ліквідність банків, НБУ запроваджує нові нормативи ліквідності, наприклад коефіцієнт покриття ліквідністю. Так він контролюватиме готовність фінустанов до високих виплат вкладникам у кризових умовах. Це - додатковий фактор стабільності. Держава повністю гарантує депозити в держбанках, які домінують у системі. Це дає вибір навіть найбільш недовірливим клієнтам. Тривають розмови про підвищення гарантованої державою суми вкладу з 200 тис. грн. до європейського рівня, в якому п'ять нулів у євро... Отже, цю частину своєї головної макроекономічної функції банківська система тепер виконує незрівнянно краще, ніж раніше. Ризик для вкладників значно менший.

Проблема кредитування

 

Питання друге: чи стали банки краще фінансувати економіку України? Тут відповідь неоднозначна: і так, і ні. Передусім, банківська система знову почала кредитувати домогосподарства. Це - своєрідне досягнення, бо після кризи 2008-2009 років цей сегмент був замороженим через докризове «кредитування без зобов'язань». Реформа призвела до помітних зрушень, хоча ситуація далека від ідеалу. Обсяги споживчого кредитування стрімко зростають, однак досі невеликі. Судячи з високих ставок (понад 30% річних), попит на такі позики чималий, але банки не поспішають його задовольняти. Тим часом іпотечний сегмент залишається в сплячці. Добре це чи ні - судити важко. З одного боку, інтенсивніше кредитування фізичних осіб стимулювало б ділову активність, і це добре, але й збільшувало б імпорт, а це погано. З іншого - слабкість нашої економіки означає, що в Україні є вдосталь альтернатив, кредитування яких робило б значно більший внесок у розвиток країни, ніж споживання на позичені гроші. У таких умовах крен у бік споживчого кредитування неоптимальний і небажаний у макроекономічному сенсі.

З корпоративними позиками також не все однозначно. Після кризи 2008-2009 років багато з них стали де-факто непрацюючими, боржники відмовилися їх гасити. Банки не були зацікавлені це показувати, щоб не визнавати збитків, і вдавалися до різних паперових махінацій, щоб не робити того. Але, одного разу обпікшись, вони почали значно ретельніше добирати позичальників. Результат - левову частку фінансового ресурсу отримували компанії, в яких був один власник із банком - так звані пов'язані особи. Тоді в економіці й без того бракувало заощаджень, а концентрація їх у руках олігархів суттєво ускладнювала ситуацію. Для нормального, ринкового бізнесу грошей просто не вистачало, а якщо банки й видавали йому кредити, то відсотки були шаленими навіть за нинішніми мірками.Реформа помітно змінила ситуацію, але картина поки що далека від ідеалу. Паперових махінацій практично не лишилося, прозорість і підконтрольність банків неймовірно зросли. НБУ змусив їх показати реальний стан справ із корпоративними кредитами. Результат - понад половину таких позик визнано непрацюючими. Щоб не повторювати колишніх помилок, фінустанови значно підвищили вимоги до позичальників, їхньої звітності та прозорості, але виявилося, що не так уже й багато компаній їм відповідають. У підсумку - банкіри готові кредитувати бізнес, мають для цього ресурс, але не мають достатньої кількості якісних боржників. А за тих небагатьох, які все-таки є, триває справжня конкурентна війна, результатом якої є неймовірно низькі кредитні відсотки (подеколи нижчі за облікову ставку). Сухий залишок такий: корпоративне кредитування відновлюється мляво, зате воно структурно якісне, бо зник крен у бік олігархічного бізнесу, а малий і середній бізнес отримав доступ до фінансового ресурсу. У перспективі якість повинна перерости в кількість, однак, це потребує часу та запровадження ще кількох важливих змін.

Головний закид критиків реформи - високі кредитні ставки. Тут є два аспекти. По-перше, жорстка грошово-кредитна політика. Вона є не безпосереднім результатом банківської реформи, а радше, мудро вибраними декораціями на період трансформування економіки. Ліпше економічна безпека, ніж ненадійне зростання. Досвід України - найпереконливіший доказ цього: краще б ми зростали повільно, але без криз, аніж після стрімкої динаміки вгору витрачали десятиріччя на подолання їхніх наслідків. По-друге, кредитний ризик. Значний елемент нинішніх кредитних ставок - це премія за ризик позичальників. У страху великі очі. Тому сьогодні премії за ризик високі, як і вимоги до боржників. З одного боку, високим стандартам мало хто відповідає, тож, можливо, їх треба зменшити, адаптувати до ситуації. З іншого - таким підходом НБУ, як натхненник реформи, виконує важливу функцію: привчає бізнес працювати за світовими стандартами публічності, прозорості, ефективності й завдяки цьому конкурувати на глобальному ринку. Що важливіше: трішки дешевші кредити зараз чи довготривала здатність бізнесу конкурувати потім? Відповідь на це питання залежить від спостерігача.

На реформу можна поглянути й під іншим кутом. Чи стала банківська система надійнішою? Тут важко однозначно відповісти, бо поки що реформована система не пройшла випробування на міцність. Буде нова криза - побачимо. Але вже зараз видно, що в результаті реформи банки загалом позбулися дуже багатьох шкідливих звичок, які під час кризи 2014-2016 років стали фактором реалізованого ризику. Обмеження кредитування пов'язаних осіб та підвищення вимог до позичальників зменшили загрозу кредитних дефолтів. Урегулювання питання застав знизило ризик втрат через неадекватні рішення судів та недоброчесну поведінку боржників. Запровадження кредитного реєстру припинило практику паралельного кредитування в багатьох фінустановах, щоб потім не платити жодній. Нові нормативи, регулярне стрес-тестування, практика активнішої взаємодії НБУ з банками робить їх прозорішими та вартими більшої довіри, знижує ризик незаконних дій банкірів. Перелік можна продовжувати. Але суть усіх змін одна: немає шкідливих звичок - немає проблем. Ця логіка правильна для людини, тож, імовірно, буде справедливою й для фінустанов.

Побічні ефекти

 

До кризи було 180 банків, а лишилося 76. Критики вважають, що чимало з них можна було б урятувати. Але нові вимоги були справді жорсткими, тож цілком природно, що не всім вони були під силу. Йдеться не тільки про тих, хто не зміг відмовитися від схем і почати займатися цивілізованим банківництвом, а й про тих, кому елементарно не вдалося в скрутні часи знайти гроші, щоб збільшити статутний капітал із 120 млн грн. на середину 2016-го до 450 млн грн. на початок 2019-го. Можливо, це - перебір. Але, з огляду на український досвід, встановлення вкрай суворих вимог значно краще мобілізує й переконує, що треба жити по-новому. Тепер мало сумнівів у тому, що ті, хто пройшов через густе сито вимог реформи, значно стійкіші й справді заслуговують на прибутки, які отримують.

Драма в тому, що в українських реаліях щось створити значно важче, ніж зруйнувати. Бізнес-середовище надзвичайно токсичне, переобтяжене штучними обмеженнями, втручанням чиновників і силовиків, дефіцитом підприємницького хисту й капіталу. Тому виникає принципове питання: чи варто було начисто форматувати банківську систему й виводити з ринку всіх, хто, бодай, трохи не відповідав новому формату? Чи, все ж таки, треба було підходити до питання м'якіше, заплющувати очі на некритичні порушення, давати більше часу на виконання нових вимог? Відповідь неоднозначна. В Україні будь-яке пом'якшення трактується або як слабкість, або як вияв корумпованості з усіма відповідними наслідками. Мабуть, якби вдалося зберегти десяток-другий банків, авторів реформи ще більше б затаврували, позаяк суспільство не змогло би правильно оцінити зроблені винятки.

Банківська реформа з'їла понад 113 тис. робочих місць у системі. З одного боку, це фактор зростання ефективності. З іншого - причина скалічених доль. Реформа призвела до численних втрат коштів клієнтами банків, визнаних неплатоспроможними. Йдеться і про населення, і про бізнес.

За даними ФГВФО, на початок червня фонд виплатив вкладникам збанкрутілих фінустанов понад 89 млрд грн. у межах гарантованих державою сум. Лише четвертина цього обсягу компенсована продажем активів виведених з ринку банків. Решта майже 60 млрд грн. - кошти платників податків у формі держоблігацій, позичених фонду урядом. Це означає, що кожен із нас у майбутньому заплатить за реформу близько 1,5 тис. грн., якщо банки не повернуть тих грошей ФГВФО своїми внесками. Чи справедлива це ціна? Час покаже.

На сьогодні кредитори фінустанов-банкрутів сформували вимог на 242 млрд грн., з яких задоволено лише 34 млрд грн. ФГВФО розпоряджається активами неплатоспроможних банків на 531 млрд грн., але оцінює їхню вартість тільки в 94 млрд грн. Чи вдасться виручити навіть таку суму - велике питання, бо різні ділки намагаються купити ці активи за безцінь. Наприклад, нещодавно з'явилася інформація, що структура олігарха Веревського хоче придбати активи Дельта Банку з дисконтом 96%. Таких випадків ще буде чимало. І це - не дивина. У нинішніх умовах на ринку активів збанкрутілих фінустанов домінують покупці, бо активів багато, а грошей у країні обмаль.

Годі й казати, що банкрутство банків - це тисячі кримінальних справ і десятки тисяч судових проваджень, пов'язаних з управлінням ними до банкрутства та їхнім майном після. У цьому контексті суспільство платить високу ціну, але не за реформу, а за ті практики провадження бізнесу, які змусили зробити її такою жорсткою. Ймовірно, якби її не провели, ціна була б значно вищою.

Суспільно-політичний вимір

 

Банківська реформа має неоднозначний суспільно-політичний вимір. З одного боку, кількість фізичних осіб, які втратили більше, ніж відшкодовує держава, не така й велика. За даними ФГВФО, на початок червня вклади 99% клієнтів діючих фінустанов не перевищували гарантованої державою суми. На них припадало майже 42% усіх депозитів фізосіб. До кризи відсоток був зіставним, але трохи меншим, бо багато хто не очікував масових банкрутств і не розподіляв свої заощадження по 200 тис. грн. на банк, як робить це тепер. Загалом, кількість тих, хто втратив, кратна сотням тисяч, а лише це - відсоток чи два всього населення.

Але важливіше, що втрачали не тільки прості українці, а й бізнес, насамперед, колишні власники збанкрутілих банків, серед яких був добрий десяток усім відомих олігархів. Тож реформа прямо чи опосередковано зачепила різні соціально-економічні прошарки. Хтось втратив гроші, але отримав рівнозначну компенсацію від держави. Інший - лише курсову різницю, бо в неплатоспроможний банк спочатку вводили тимчасову адміністрацію й фіксували валютний курс, а потім виплачувати гарантовані державою суми, коли долар уже мав зовсім іншу вартість. А були й ті, хто втратив банк, кошти на рахунках підприємств у ньому, а також персональні заощадження фізичної особи. Постраждало багато впливових людей, тому реформа мала такий перебільшений резонанс. І тому її автори сповна взяли на себе удар суспільної ненависті й недовіри.

Але час розставляє все на свої місця. Допоки можна було заробляти політичний рейтинг, водячи хороводи протестів біля НБУ, всі політики ловили момент. Як тільки українці перестали реагувати на цю тему, політикум одразу втратив інтерес до банківської реформи. Цікаво, що на останніх виборах у жодній програмі не було пропозиції відмотати реформу назад, хоча, наприклад, скасувати іншу зміну - підвищення тарифів на природний газ - пропонувала переважна частина політичних сил і кандидатів у президенти. Найбільша «поборниця обманутих вкладників» у своїй програмі обмежилася розмитими формулюваннями «відновимо довіру до банківської системи... справедливість для людей, які втратили свої банківські вклади... змінимо неефективну політику НБУ...», а Смешко запропонував розслідувати діяльність НБУ за останніх п'ять років без жодних пояснень та альтернативних пропозицій. Ось і все. Решту реформа влаштовує. І це свідчить про перебільшення суспільного резонансу довкола неї.

Цікаво, що зовнішні оцінки цієї реформи в Україні однаково схвальні. Більшість західних економістів хвалять і її саму, й авторів. Вони точно не мають інтересів в українській політиці.

Банківська реформа лавиною накрила всю країну. Мабуть, про неї та її наслідки знає кожен свідомий українець. Скільки людей - стільки буде оцінок і тлумачень правильності та ефективності цих змін. Єдине, у чому не доводиться сумніватися: реформа - це віха в історії України, приклад того, як у нашому економічному, правовому, регуляторному болоті можна зробити щось масштабне.

Автор: Любомир Шавалюк

Джерело: «Український тиждень»
  матеріал друкованого
видання № 31 (611)