У зоні північно-східних Карпат з доісторичних часів збереглася велика кількість скельних святилищ, які є унікальними культовими пам'ятками стародавнього населення краю. В результаті проведення впродовж останніх років розвідкових досліджень у Чернівецькій, Івано-Франківській та Львівській областях вдалось локалізувати десятки стародавніх культових пам'яток.

 

У ХІХ-ХХ ст. у зв'язку з віддаленістю від великих науково-культурних центрів усі бойківські пам'ятки так і не стали предметом вивчення для археологів, етнографів, істориків, краєзнавців. Проте, три скельні пам'ятки - в Уричі, Бубнищі й Розгірчому - вже 200 років викликають зацікавленість науковців і громадськості краю.

Особливий інтерес у цьому ряду становить пам'ятка у Бубнищі з її нагромадженням гігантських скель і каменів, що нагадують дивовижні істоти, таємничими печерами, гротами та ущелинами, які оповиті легендами і переказами. Змінювались наукові версії і гіпотези, археологічні школи і методики - австрійська, польська, радянська, вітчизняна - але Бубнищанська пам'ятка, як єгипетський сфінкс, залишалася загадкою. Щоб применшити значення цієї пам'ятки, в часи СРСР її назвали Довбушевими Скелями. Не применшую значення славного імені легендарного ватажка і не заперечую, що Довбуш використовував її, але якщо заглибитися в історію, то діяльність Довбуша можна вважати сучасністю. Мало хто знає, що Бубнищанська пам'ятка, крім оборонної споруди, мала ще й сакральне значення, починаючи з далеких дохристиянських часів. Одним із сучасних і найактивніших дослідників цього скельного святилища є директор Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, професор Микола Кугутяк. До речі, пан М. Кугутяк є засновником нового напрямку в українській історичній науці - археопетрології, науки, що досліджує стародавні мегалітичні пам'ятки.

У розмові з кореспондентом газети «Час і Події» професор М. Кугутяк розповість про результати дослідження Бубнищанської скелі, її історію і сакральне значення.

 

Майдан округлої форми між східним і південно- західним скельними комплексами

Бубнищанські скелі, які ще мають назву Скелі Довбуша, розташовані поблизу сіл Бубнище і Поляниця, Болехівського району, Івано-Франківської області. Скелі займають територію з південного заходу на північний схід шириною до 300 метрів, довжиною понад 600 метрів. Північно-східна група скель, яка відзначається зосередженням гігантським піщаників, називається Основним масивом. За 400 метрів від нього, у південно-східному напрямі, розташована група останців, які виступають своєрідним входом на територію святилища. Ще один скельний комплекс розташований в урочищі Хрести, що за 700 метрів на північний захід від Скель Довбуша, на межі Івано-Франківської і Львівської областей.

Основний масив Бубнищанських скель розтинають чотири ущелини зі сходу на захід та одна - з півночі на південь, утворюючи східне і південно-західне угруповання. Найвища східна і південно-західна групи скель Основного масиву сформували округлої форми майдан, своєрідне внутрішнє подвір'я, дворик розміром 21х27, звернений у південний бік.

Зовнішній оборонний вал шириною 6 м викладений з каменю та глини. На його вершині можна побачити сліди окремої оборонної стіни-частоколу. До західного крила скель примикали забудови в'їзного підйомного мосту. Рів у своїй західній частині переходить у скельну ущелину, яка під мостом перекривалася штучною загатою для заповнення водою. Подвір'я з північно-західного боку прикривалось оборонним ровом і валом.

- Пане Миколо, протягом 11 років ви займаєтесь дослідженням Бубнищанської скельної пам'ятки. Чи досліджувалась ця пам'ятка раніше?

- Бубнищанський скельний комплекс археологи та історики досліджують майже 200 років. Перший системний опис було зроблено в 1836 році відомим діячем «Руської трійці» Іваном Вагилевичем, який був опублікований 1862 р. під назвою «Boldy w Polanicy» у виданому Генріком Новаковським «Albumi Lwowskim». Спочатку І. Вагилевич подав географічну та етнографічну характеристику місцевості, разом з деякими мікротопонімами. Відвідавши пам'ятку через 25 років у товаристві свого брата, який жив у сусідньому селі, сина й онука, він був вражений, наскільки пам'ятку пошкодили туристи й негода.

- Цікаво, що ж довів перший український дослідник Вагилевич?

- Вагилевич першим усвідомив значення Бубнища, яке виконувало роль скельного святилища, здійснив опис пам'ятки, висловив переконаність у її доісторичному походженні. Стосовно характеру пам'ятки дослідник не мав сумніву в тому, що в Бубнищі було стародавнє святилище з вівтарним камінням, наскельними барельєфами, рунами, його приписували спочатку хорватам, а згодом - кельтам-бастарнам. Другий і третій етапи існування Бубнищанської пам'ятки він пов'язував із княжим періодом, а також з нападом татар. Переважна більшість наступних дослідників так чи інакше відштовхувались від праці І. Вагилевича, хоча й не завжди погоджувались з ним.

	Наскельний рельєф лева

- А що ж було далі? Відомо, що дослідників було немало.

- У другій половині ХІХ ст. наукові дослідження значно активізувались. До дискусії про Бубнищанські старожитності долучилися десятки відомих українських і польських істориків, археологів, антропологів, етнографів, письменників і публіцистів.

У 1854 році історик В. Зборовський опублікував статтю «Скала над Бубнищами», в якій зробив короткий популярний опис скельного комплексу. Автор висловив переконаність у тому, що пам'ятка є скельним святилищем з доісторичних часів. Додатковим аргументом створення таких пам'яток у дохристиянський період була, як вважав автор, відсутність хрестів.

Приділяв значну увагу цій пам'ятці і польський історик Юзеф Крашевський. Він назвав її найдавнішою язичницькою пам'яткою слов'ян, порівнюючи з індійськими пагодами. Він вбачав живий зв'язок будівництва храмів слов'янського зі східно-індійським.

Наприкінці 1860-1870-х рр. Я. Головацький опублікував кілька статей, присвячених скельним старожитностям у Бубнищі та Розгірчому. Він вважав, що там спочатку були святилища кельтів, однак, на противагу І. Вагилевичу, заперечував наявність стародавніх рун і написів.

Вхід до першої печери

У 1878 р. пам'ятку в Бубнищі детально досліджували польські археологи Адам Кіркор і Владислав Прибиславський. На дослідника Кіркора скельний масив справив сильне враження. «Без перебільшення можна сказати, - писав він у своїй праці «Boldy w Stryjskiem», - що це є найвизначнішою стародавньою пам'яткою не тільки в нашому краї, а й у Європі. Те поєднання сили природи, яка кинула в те місце таку велику масу каменів, з людською рукою, яка тут важко працювала, аби вдихнути в неї життя, яка тут кувала, створювала вівтарі, робила переходи на недоступні висоти, не лише вражає, але переносить нас до епохи передісторичної, підносить гідність людини, можливо, аборигена цієї землі, який з далекого мороку минулого в тих мертвих каменях залишив нам живий слід своєї думки, своєї праці й навіть своїх знань».

Попри деякі критичні зауваження, А. Кіркор, загалом, підтримав висновки І. Вагилевича й А. Бельовського. Зроблені І. Вагилевичем обміри в сажнях і стопах А. Кіркор перевів у метричну систему.

Услід за І. Вагилевичем дослідник повторив опис Бубнищанських скель, викутих печер, валів і ровів, у низці випадків висловлюючи свої критичні зауваження. Оглядаючи скелю Одинець, він висловив припущення, що на її вершині є кількаметрове зображення ящера.

Версії Кіркора, як й І. Вагилевича, в трактуванні Бубнищанського феномену, незважаючи на цілу низку застережень, слід визнати такими, що найбільш повно відобразили основні етапи, характер і особливості пам'ятки в усій довоєнній історіографії.

	Перша печера з пристінними лавами

Пам'ятці в Бубнищі відведено помітне місце у творчості Івана Франка, який у 1870-1880-х рр. часто бував тут. Він вважав, що комплекс у Бубнищі походить з доісторичних та дуже давніх історичних часів й одним з перших висловив думку про те, що цей комплекс в княжі часи, очевидно, був оборонним монастирем. Бубнищанським старожитностям письменник присвятив кілька своїх поезій.

Відомий галицький історик та археограф Антоній Петрушевич першим звернув увагу на те, що урочище, де стоять скелі в Бубнищі, місцеве населення здавна називало Городищем. Дослідник вважав, що скельні укріплення в Бубнищі й Уричі були головними гірськими фортецями галицьких князів, про які літописець писав у «Слові о полку Ігоревім», що вони «підпирали гори угорські своїми залізними полками, заступали королям (угорським) путь у верхів'я рік Сяну, Дністра і Стрия». Згадуючи про городище, треба розуміти, що там не жили люди, а були городища-святилища.

Походження топоніма «Бубнище» А. Петрушевич пояснював тим, що скелі «при кожному ударі чи оклику видають звук, відголос, або, по-простонародному сказавши, бубнять, дуднять».

- Чи досліджували Бубнище у радянські часи?

- У радянські часи інтерес до Бубнища не згасав. У 1957 р. археолог О. Ратич опублікував довідник «Давньоруські археологічні пам'ятки на території західних областей УРСР». На початку 60-х рр. ХХ ст. археологічні розкопки в Уричі і Бубнищі провів П. Раппопорт, датуючи пам'ятки Х-ХІІІ ст. Розвідкові розкопки в Бубнищі в 1969 році здійснив київський археолог В. Гончаров. Результати їх дали вченому підстави стверджувати, що фортеця в Бубнищі існувала наприкінці ХІІ - поч. ХІІІ ст. і відігравала важливу роль в обороні Галицько-Волинського князівства.

Наприкінці 70-х - першій половині 80-х рр. ХХ ст. археологічні дослідження проводив львівський археолог Михайло Рожко. Разом з археологом Юрієм Лукомським він зосередився на системі в'їзного підйомного мосту на забудовах. Скельно-печерний комплекс був зарахований ними до оборонної фортеці, яка в Х-ХІІІ ст. виступала східним форпостом Соляного шляху, що пролягав від карпатських перевалів до торгових центрів Прикарпаття, а далі - до Галича й Києва.

- А за часів незалежної України?

- Інтерес до Бубнища за роки незалежності набув нової динаміки. Дослідник Бубнища М. Бандрівський у своїх археологічно-релігійних нарисах «Сварожі лики», виданих 1992 року, описав маловідомі факти відкриття низки дохристиянських сакральних пам'яток, виявлених у Західній Україні.

- Дослідників було багато. А до чого, врешті-решт, зведено їхні дослідження?

- Упродовж усього дослідження цієї пам'ятки домінувала концепція про її сакральний характер і доісторичне походження. Вона була сформована старшим поколінням українських і польських істориків та археологів.

Однак, на початку ХХ ст. молодша генерація польських і українських учених виступила з принципово інших позицій, захищаючи тезу про суто історичне походження пам'ятки з княжих часів, прирівнюючи її до печерних монастирів Середнього Подністров'я і Криму.

- А чи не може бути скеля в Бубнищі якоюсь випадковістю чи винятком?

Скульптурні зображення зооморфів на скельному виступі над першою печерою

- Вивченню скельно-печерного комплексу в Бубнищі передували інтенсивні дослідження інших сакральних пам'яток Українських Карпат. Виявилося, що стародавні скельні храми розміщені не в глибині Карпат, а тягнуться лініями з південного сходу на північний захід на межі гір і рівнин. Найбільша концентрація спостерігається в Косівському районі, Івано-Франківської області, - 19 храмових комплексів. Переважна їх більшість розташована на південно-східних схилах гірських вершин висотою 300-700 м, неподалік від сучасних населених пунктів. Окремі з них розташовані вище, ніж тисяча метрів над рівнем моря.

Дослідження показали, що скельні храми на Гуцульщині й Бойківщині, попри певні особливості, мають подібну композиційну структуру, іконографічні стандарти. Їх пізнання на основі вивчення окремо взятих пам'яток, без урахування досвіду дослідження інших об'єктів, було б неможливе. Саме ця обставина виявилась однією з причин того, що великі скельні ритуальні комплекси досі не були виявлені. Дослідники зосереджувались на вивченні й описі окремих печерних і наскельних петрогліфічних комплексів, локалізованих у кількох рівнинних, менше - гірських місцевостях.

Сакральні локуси храмів, їх зображувальна міфоритуалістика зосереджені на розкритті суті космогонічних і теогонічних, рідше антропогонічних міфів, інакше кажучи, наскельні петрогліфи відображають міфологічні версії про створення світу, появу богів і людей. Ці базові ідеї в храмах передавались у вигляді зооморфних та антропоморфних образів, знаків і символів.

- Дехто заперечує будь-яке втручання у скельні пам'ятки і вважає, що все це виключно витвір природи...

- Якщо нема бажання досліджувати, то можна все заперечити. Я не маю наміру щось комусь доводити - це непродуктивно. Я виконую свою роботу, яка ґрунтується на реальних пам'ятках, знаках, символах і образах, нічого не придумую. У Карпатах є понад 50 подібних пам'яток, які ідуть на стику двох ландшафтів - гір і рівнин.

Справа в тому, що всяке відкриття проходить у три етапи. Перший етап під гаслом «Цього не може бути». Другий етап: минає 10, 20 і більше років, і тоді з'являється гасло: «В цьому щось є». Третій етап починається тоді, коли усі вже знають, і тоді виникає гасло: «Так це вже всім відомо». Не заперечую, що можу помилятися, адже ми ідемо від незнання до знання.

- У чому особливість скельних святилищ Карпат, зокрема, в Бубнищі?

- Визначальною особливістю цих святилищ є календарно-астрономічний характер, який зумовив їхній зв'язок з відповідними просторовими орієнтаціями, точками, фіксацією небесних світил. В основу планометрії скельних храмів поставлені точки сходу і заходу Сонця чи Місяця в день зимового і літнього сонцестояння, весняного й осіннього рівнодень, які маркувались великими наскельними скульптурними, барельєфними зображеннями зооморфів чи антропоморфів.

- Ви згадували про іконографію. Якою вона могла бути у дохристиянські часи?

- Іконографічною складовою, яка перетворювала звичайну скелю чи камінь у жертовник, об'єкт поклоніння, були чашоподібні заглибини - найархаїчніші священні архетипні знаки, що символізували зв'язок з божеством через ритуальні дари і жертвоприношення. Ідея сакральної чаші була притаманна духовній культурі людства всіх часів і народів. За рідкісним винятком, жертовниками в горах виступали поверхні скельних останців або необроблені камені підквадратної чи округлої форми. Як правило, жертовники на святилищах відзначаються монументальністю - значними розмірами. Жертовні плити з чашоподібними заглибинами, здебільшого, орієнтовані на схід чи південь. Чашоподібні знаки, вирізані на жертовних плитах, характеризуються наявністю зливних рівчаків чи опущених бокових стінок.

- Коли непідготована людина дивиться на описану дослідником скелю та її сакральне значення, то вона бачить розмиті, хаотичні зображення. Як ви складаєте докупи всі ці пазли?

- Є один шар інформації, який чітко видно за десятки метрів. Всі його бачать, хоча не всі розуміють. Наприклад, на бубнищанській скелі є зображення лева. Всі його бачили, але ніхто не розпізнав. Спочатку я теж не розпізнав, через що був пізніше здивований. Зрештою, людина 20-21 сторіччя не готова до зустрічі з такою інформацією.

Після вищезгаданого йде наступний пласт інформації. При яскравому сонці чи хмарності його видимість слабка. Поруч проведена ще одна лінія. На цьому можна було б обмежитись, але бачимо ледь помітну мексаморфну фігуру. Ми до кінця не можемо зрозуміти, чи це людина, чи тварина. Причому, вона розширяється до середини і може вказувати на жіночу стать. Цими знаками вкриті всі скелі. Оці шматки-локуси треба скласти в картину, і тоді все стає зрозумілим.

	Скеля «Сфінкс»

- На наскельних храмах Карпат часто можна бачити звірів, птахів, плазунів...

- Характерною особливістю карпатських святилищ є значна кількість скельних скульптур (імагограм), рельєфних і графічних зображень, здебільшого, зооморфів, які демонструють ідеї бінарного дворівневого світу, божеств неба і землі, Сонця і Місяця у вигляді птахів і земноводних (зміїв, ящерів, жаб, ящірок), а також - риб, ведмедів, биків, левів. Зоолатричні тотемні культи, пов'язані з поклонінням тваринам, птахам, плазунам, мають тисячолітню традицію.

- Про що свідчить результат ваших досліджень Бубнищанської пам'ятки?

- Скульптурні й барельєфні зображення антропоморфів пов'язані з ідеєю Великої Богині. Вони виявлені значною мірою і в Бубнищі, де її образ тісно пов'язаний з містеріями літнього і зимового сонцестоянь, весняного й осіннього рівнодень.

З гірськими святилищами пов'я­зані численні легенди і перекази, вірування і ритуали, які є результатом напластувань різних релігій. Серед них виокремлюються три основні: язичницька староєвропейська, індоєвропейська і християнська. Переважну більшість скельних святилищ народнопоетична творчість пов'язувала з такою історичною особою, як Олекса Довбуш. До середини ХХ сторіччя на священних місцях відзначали Зелені свята, Івана Купала. До окремих скельних храмів донині люди йдуть Хресною ходою, а також відбуваються богослужіння біля них.

- Часто на наскельних храмах Карпат зустрічаємо різної форми кола. Мабуть, вони зберігають у собі велику і давню таємницю?

- Це є документи, які ідентифікують певну епоху з тими культурами. Дещо сказав про ці кола дослідник Одрехівський, але він не побачив лева. І не зрозумів, чому біля нього концентруються люди. А виявляється, тут є ритуальний майданчик, призначений для певних обрядових цілей. Це є сакральне місце в розумінні здійснення якихось мікроритуалів, тому що є зображення лева, тобто, Сонця. Все це є частиною величезної картини. Якщо б на цьому зупинитись, то загальне уявлення було б хибним. Тоді це можна б зарахувати до індоєвропейського періоду, тобто, ближче до нас, де були чоловічі божества. Але насправді це було давніше, тобто, до Індо-Європи, і пов'язано з комплексом Великої Богині, тобто, Матір'ю, яка народжувала Богів, а вже Боги дальше продовжували рід. Боги-тотеми, як правило - звірі. Через те все символічна картина світу подана через звірів. Ми часто знаходимо картини, де звірі групуються навколо родової печери і розміщені по колу. Персонажі можуть змінюватися - то бик, то птахи, але суть та сама. Очевидно, ми маємо справу з початками Зодіаку.

Всі сакральні будівлі стародавнього світу місцевої традиції були круглими. Бубнище, як відомо, всередині теж кругле. Вся дохристиянська цивілізація була побудована на колах. Потім це приписувалося тільки чоловічим божествам, хоча починалося від жіночого. Язичники вважали, що основним було жіноче божество і дуже шанували його.

- Цікаво, до якої історичної епохи належить Бубнищанська пам'ятка?

- Ми зараховуємо це до епохи неоліту, а це 6-4 тисяч років до н. е. Чому ми так вважаємо? Тому що є залізобетонні факти. Це - археологічна культура, яка існувала до Трипілля чи навіть до Дністровців. Це також може бути культура Боян, яка разом із Трипіллям на цих територіях існувала 3 тисячі років. Ви собі можете таке уявити? Ми рахуємо від Христа 2000 років, а це протягом трьох тисяч років подібність культур. Така неймовірно висока культура світового рівня була ще до Трипілля. Саме Трипілля не виникло на голому місці. Мусіли бути великі археологічні культури, які підготували його, а Трипілля - це вершина. Ось де були закладені наші ритуальні традиції. І вони тривають до сьогоднішнього дня. Отже, Бубнищанська пам'ятка належить до різних історичних епох. За слідами людської творчості, залишеними на скельних останцях, можна виокремити, як мінімум, три етапи функціонування об'єкта. Немає жодного сумніву в тому, що першими освоїли цю територію люди ще в епоху палеоліту. В більшій чи меншій мірі носії кожної археологічної культури, особливо ті, які тривалий час перебували на території сучасного Прикарпаття, залишили свої сліди на скелях Бубнища.

 

(Далі буде)