Непорозуміння і взаємне обвинувачення навколо Томосу в Українській православній церкві - це непотрібний аспект позитивного, але не зовсім завершеного процесу.

При аналізі і відкритій дискусії навколо цього процесу треба доброї волі вирозуміння та юридичного канонічного аналізу з боку ієрархів та мирян нашої церкви. Незаперечним є той факт, що Томос, наданий 6 січня 2019 року у Царгороді, осідку Вселенської православної церкви, звільнив Українську церкву від московської неволі, і наразі це - все, і це - дуже добре. Це були штучні, але фактичні кайдани, які протягом понад триста років не тільки поневолювали фізично, але також психологічно. Слід усвідомити, що справа канонічного питання має різні аспекти не тільки інтерпретації, але також подання історичної правди. Одначе, кінцева ціль - це об'єднання української православної, а може, колись і християнської церков.

Наданий Томос, одначе, не закріпив за Українською православною церквою правдиву автокефалію, що є основою канонічної незалежності. Томос оформив нову структуру Православної церкви України, завданням якої є об'єднати всіх православних християн в Україні, ввести у відповідні руки ставропігію та маєток. При цьому виник конфлікт навколо досі активних церков та їхніх ієрархів, а тим більше, перших осіб у цій вертикалі влади. В тому, на жаль, виникло непорозуміння, яке призвело до звинувачення та навіть спричинило непотрібний конфлікт.

Мабуть, при цьому треба визнати, що на шляху до цього успіху були також і різні політичні моменти та інтереси. І немає нічого дивного у сьогоднішньому наскрізь політичному глобальному мисленні. Президент Порошенко вважав надання Томосу монетою своєї виборчої програми. Немає сумніву: він при цьому вважав, що робить добру справу. Царгород уважав це як збагачення власного капіталу, і людського, і матеріального, а може, і навіть реванш України перед Москвою за зухвалість. Українська православна церква була мотивована звільненням з неволі 1686 року, коли вона була силоміць захоплена Москвою, а Вселенський Патріарх, за деякими історичними переказами, підсвідомого схвалив цей злочин.

Ось, мабуть, найважливіша юридична частина документу:

«...однодумно визначаємо та проголошуємо, щоб уся Православна церква, що перебуває в межах політично сформованої та цілковито незалежної держави Україна, разом із Священними Митрополіями, Архієпископіями, Єпископіями, монастирями, парафіями та всіма в них церковними установами, яка перебуває під покровом Засновника Єдиної, Святої, Соборної й Апостольської Церкви Боголюдини Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, існувала віднині канонічно автокефальною, незалежною та самоврядованою, маючи Першого в церковних справах і визнаючи кожного канонічного її Предстоятеля, який має титул «Блаженніший Митрополит Київський і Всієї України», - не допускається якогось доповнення чи віднімання від його титулу без дозволу Константинопольської Церкви, - котрий є головою Святішого Синоду, який щороку скликається з Архієреїв, запрошуваних почергово за їхнім старшинством з кола тих, що мають єпархії в географічних межах України... До того ж, цим підписаним Патріаршим і Синодальним Томосом ми визнаємо та проголошуємо встановлену в межах території України Автокефальну церкву нашою духовною донькою та закликаємо всі світові Православні церкви визнавати її як сестру та згадувати під іменем «Святіша Церква України» як таку, що має своєю кафедрою історичне місто Київ, не може ставити єпископів чи засновувати парафії за межами держави; вже існуючі відтепер підкоряються, згідно з порядком, Вселенському Престолу, який має канонічні повноваження в діаспорі, бо юрисдикція цієї Церкви обмежується територією Української держави».

Недвозначно Томос, наданий Україні, представляє обмежену незалежність та надає канонічну юрисдикцію української церкви тільки в межах території України. Фактично Українська православна церква у діаспорі була віддана Вселенському патріарху. У додатку Українська православна церква в Україні чи Православна церква України задовольнилася не патріархатом, а митрополичим престолом, так як колись було. Сподівання на отримання Патріархату залежить від Вселенського престолу, і тому Томос фактично не надав автокефалію. Українська церква підлегла Царгороду. Правда, це значно краще, ніж бути підлеглим Москві. Але це не помісність і не автокефалія у розумінні багатьох і, зокрема, церкви Київського патріархату. Найгірше, мабуть, що виник внутрішній конфлікт, який не потрібний нікому, хіба Москві.

Томос треба сприймати як перший крок, який потребує завершення Патріархального устрою та світової юрисдикції за українською національною ознакою. Для цього потрібно доброї волі, наполегливої праці над закріпленням здобутого на території України, вирозуміння до інших та часу. Найгірше не внутрішня боротьба у нашій церкві. Її треба припинити. Рівночасно треба дати Вселенській церкві зрозуміння про прагнення вдосконалення, тобто, територіальне та юридичне включно з назвою, там, де є Українська православна церква, вона визнає вищість тільки Київської церкви і Київського Патріарха у духовній злуці з Вселенською Церквою. Подібно головою Православної церкви України повинен бути Патріарх, який діє через Синод і Собор православних християн в Україні та українських православних християн у духовній злуці з Вселенським Патріархом, котрий є найвищим серед рівних патріархів.

Чому Вселенська церква та її Патріарх з часом погодилися б на таке? Бо альтернатива суперечки нікому не потрібна. Рівно ж самовизначена автокефалія не принесе користі Вселенській церкві. При цьому треба шукати компромісу як матеріального, так і духовного. Символічну вищість наша церква може виказувати молитвою за Вселенського Патріарха під час богослужінь, а також і деякі матеріальні пільги, для прикладу, одноразові збірки щороку, тощо. Конфлікту Вселенська церква не потребує, зокрема, з однією з найбільших та найкраще організованих православних церков. Тим більше, конфлікту не потребує й Українська церква.