Як російсько-шиїтська вісь на Близькому Сході переходить від змагань м'якої сили до жорсткої конфронтації зі США.

 

Останні кілька місяців Іран постійно фігурував у заголовках міжнародних новин: загроза бойових дій стає дедалі реальнішою після кожної войовничої заяви президента США Дональда Трампа й кожної погрози іранців про готовність відбити будь-яку агресію американців. Тоді як Сполучені Штати із союзниками в регіоні, очевидно, мають конвенційну перевагу над Іраном з огляду на кількість і якість воєнних сил і засобів, що можуть бути залучені в разі потенційного збройного конфлікту, Ісламська Республіка може залучити багато інструментів для асиметричного реагування на всьому Близькому Сході й в Афганістані. Ба більше, вона роками використовує їх на територіях з нестабільною ситуацією - від Аравійського півострова до Сирії та Афганістану. Укупі з підозрами «яструбів» у Вашингтоні про те, що метою Ірану є розробка ядерного потенціалу, а отже, порушення ядерної угоди, це неабияк тривожить чинну президентську адміністрацію США.

М'яка війна. Версія Тегерана

 

З огляду на очевидну неспроможність конкурувати зі США в конвенційній війні Іран зупинився на власній версії гібридної - «м'якій війні» («джанґ-е-нарм») у відповідь на гадану загрозу від Заходу й, зокрема, від американської м'якої сили. Іран, так само як Росія, вважає м'яку силу екзистенційною загрозою стабільності свого режиму, бо це нібито американський гібридний інструмент для розпалювання народних протестів і потенційного повстання в Ірані проти теократичного режиму.

Таким чином, іранський стиль гібридної війни став елементом стратегічної культури, поступового, але невпинного експансіонізму через використання розколу між суперниками, що оточують країну, а саме між США, гарантом стабільності в регіоні, та союзниками - арабськими монархіями в Перській затоці. Із цих міркувань гібридна війна Ірану за структурою схожа до моделі російської гібридної війни, що застосовується в нинішньому загарбанні росіянами України. Адже Москва використовує схожі елементи - від історичних, соціокультурних, правових, дипломатичних й економічних до конвенційних військових і таємних.

Тож можна визначити такі напрямки іранської гібридної війни:

1. Історичний - колишнє імперське домінування Ірану на арабському Близькому Сході.

2. Релігійний - експлуатація сунітсько-шиїтського міжрелігійного поділу в Іраку, Сирії, Лівані, Бахрейні та Ємені.

3. Геополітичний - загрози для стратегічних морських шляхів, як-от Ормузька та Баб-ель-Мандебська протоки.

4. Військовий - ядерні амбіції Ірану й безпосередня військова підтримка союзників в Іраку та Сирії.

5. Дипломатичний - іранська підтримка політичних систем шиїтів в Іраку, Лівані та Сирії.

6. Економічний - економічне проникнення в Ірак і фінансова підтримка критикованого сирійського режиму.

7. Таємний - яскравими прикладами цього напрямку є підтримка Корпусу вартових Ісламської революції (КВІР) та навчання шиїтських бойовиків в Іраку, підтримка шиїтських ополчень хуситів у Ємені та спонсорування «Хезболли» в Лівані, а також ХАМАСу в Палестині.

Те, як Іран досягав гегемонної присутності в Іраку, є класичним прикладом іранського проникнення в сусідню державу, що історично була головним стратегічним конкурентом Ірану на Близькому Сході. На моделі-схемі подано аналітичну оцінку домінування Ірану в Іраку, що ґрунтується на остаточній меті - бути сильнішим гравцем у регіоні. Улюблені цільові групи Ірану - еліта й населення Іраку, особливо етнічні, релігійні й суспільні групи, які найкраще підходять для просування довготермінових інтересів першого. Іран чинить на них вплив на особистому, внутрішньому й регіональному рівнях за допомогою гібридних інструментів, поєднуючи «Страх, Фінансування, Віру й Дружбу» та не гребуючи темним боком: залякуваннями й убивствами, підкупами урядовців та громадських лідерів, яких поєднують з Іраном релігійні угруповання або особисті зв'язки.

Нинішні спроби Ірану здобути гегемонію в арабських країнах Близького Сходу спрямовані на експлуатацію, а також неминуче загострення міжрелігійного розколу в регіоні. Експансіонізм Ірану визначається його культурними зв'язками з місцевим шиїтським населенням, і міжрелігійні розбіжності, на яких він акцентує, зрештою, дестабілізують ситуацію в усьому регіоні. Адже іранці провокують запеклу опозицію й протидію на місцевій і міжнародній аренах з боку провідних сунітських держав, як-от Саудівська Аравія, інші країни Ради співпраці арабських держав Перської затоки та, загалом, Ліги арабських держав.

Іран в Афганістані: мистецтво двосторонньої гри

 

В Афганістані Іран має справу з іншим, якщо порівнювати з Іраком, «людським чинником», заснованим на мовних і культурних зв'язках, що також є частиною традиційно пригнобленого шиїтського елементу. Тоді як в Іраку переважає арабськомовне населення (як серед шиїтської більшості, так і серед сунітської меншості), в Афганістані групи населення, що мають безпосередні етнорелігійні зв'язки з Іраном, становлять, здебільшого, сунітську перськомовну спільноту (таджики) та перськомовну шиїтську меншину (газарейці).

Довготермінові цілі Ірану в Афганістані пов'язані із систематичними, на думку іранців, загрозами з боку сунітських екстремістських угруповань - «Талібану» й «Аль-Каїди». А також із тривалою присутністю США та НАТО в цій країні. Звісно, Іран турбують і глибоко вкорінені економічні проблеми, як-от приплив наркотиків та мігрантів з Афганістану. Традиційно він вважає себе головним фігурантом у відносинах з Афганістаном, тож прагне формувати майбутню політику й культуру цієї країни, надто на випадок потенційного виведення звідти натовських військ. У цьому напрямку Іран поставив собі кілька короткотермінових цілей. І якщо він спробує завадити коаліційним зусиллям НАТО в Афганістані, це негативно позначиться на стабілізації ситуації регіоні. Тегеран проводить двосторонню гру, підтримуючи дружні зв'язки з владою в Кабулі й таємно постачаючи зброю угрупованням «Талібану» через КВІР, щоб НАТО не змогло стабілізувати ситуацію в регіоні й швидше вивело свої війська. Афганські та американські можновладці давно звинувачують Іран у підтримці «Талібану» й «Аль-Каїди», зокрема, іранські сили «Кудс» та корпус «Ансар», розташовані поблизу іранського міста Мешхед. Те, що таким чином Іран виходить за межі шиїтсько-сунітського розколу, не слід вважати зміною переконань. Адже, підтримуючи ХАМАС та інші радикальні й джихадистські угруповання, країна продемонструвала, що може успішно співпрацювати з радикальними сунітами, які поділяють її антизахідні прагнення.

В Афганістані Іран може застосувати великий набір інструментів, поєднуючи жорстку, м'яку силу та асиметричну війну («джанґ-е-на-моназзам»), вдаючись до військових і невійськових методів. Релігійний і соціокультурний вплив Ірану виявляється в пропагуванні шиїтського ісламу та іранської культури, особливо серед шиїтських газарейців, значної кількості афганських студентів в Ірані, а також у просуванні перської культури, спільної для Ірану та Афганістану. Культурний вплив, так само, як в Іраку, часто переходить у політичний, бо Іран використовує корупцію для підкупу афганських політиків і чинить дипломатичний тиск, щоб просувати антинатовські заяви в афганському парламенті. Іран також має сильний економічний вплив на Афганістан завдяки своїм інвестиціям і комерційній діяльності, що призводить до незбалансованих економічних відносин на користь першого. Він також перетворює на політичний інструмент постачання власної нафти й газу. Окрім того, Іран активно користається тим, що приймає афганських мігрантів (понад 2,5 млн осіб, з яких майже 1 млн - біженці). Це - ефективний інструмент тиску, бо йдеться про загрозу масових депортацій, які можуть спричинити гуманітарну й політичну кризу в Афганістані.

Отже, іранська модель гегемонії, що активно застосовується в арабських країнах Близького Сходу, частково практикується в Афганістані завдяки структурно схожим інструментам і первинним агентам впливу. Для Ірану важливі два аспекти: захист традиційно маргіналізованих груп, як-от шиїти в Афганістані, та їх використання для того, щоб просувати й розширювати власні інтереси. Та, водночас, він грає в небезпечну опортуністську гру, що призводить до дестабілізації країни через підтримку гравців без статус-кво, зокрема, «Талібану», а в довготерміновій перспективі загрожує додатковими конфліктами й перешкоджає стабільності. Таким чином, Іран та Афганістан мають непрості відносини, засновані на спробах першого відігравати домінантну роль.

Російсько-шиїтська вісь

 

Нинішні операції Росії в Сирії, що тривають із 2015 року, засвідчили формування фактичної осі між Росією та основними державами й недержавними військовими угрупованнями під контролем релігійних утворень, що належать до шиїтської течії ісламу. Серед них - режим у Тегерані, що представляє найчисленнішу гілку шиїзму - імамізм; влада в Багдаді, де домінують іракські шиїти; а також режим у Сирії, чиї лідери й прихильники належать до гностичної секти алавітів - відгалуження шиїзму. Недержавні фігуранти на осі є шиїтськими бойовиками в Іраку та Лівані («Хезболла»). Традиційно їх підтримує Іран, але вони також воюють на боці російських військ у Сирії в складі контрольованих Росією «інтегрованих угруповань» - гібридних експедиційних формувань Збройних сил РФ.

У кожного з членів цього альянсу багатогранна ідентичність, як соціокультурна, так і ідеологічна. Їхні інтереси не завжди збігаються. Росія - православна християнська держава, більшість населення якої російськомовна, але, водночас, спадкоємиця Радянського Союзу, де панував комунізм - войовнича секулярна транснаціональна ідеологія. Іран - багатонаціональна держава, етнічну більшість якої становлять люди з перською мовою та культурою, з державною релігією імамізм, що є гілкою шиїзму (визнання 12 імамів). Шиїти в Іраку є етнічними арабами й розмовляють арабською, так само, як ліванські шиїти. Сирійські алавіти - теж арабськомовні й в ісламі вважаються далеким відгалуженням шиїзму, а сунітські радикали й традиціоналісти називають їх відступниками. Здебільшого, світські лідери цієї секти є політичною опорою правлячого сирійського баасистського режиму, що поєднує елементи арабського соціалізму й панарабізму. У цій заплутаній мережі альянсів можна виокремити три основні напрямки відносин:

1. Росія - Сирія (остання є регіональною союзницею Росії та залежна від неї).

2. Стратегічне партнерство Росія - Іран.

3. Зв'язки Ірану з іракськими шиїтськими політиками й бойовиками та шиїтськими бойовиками «Хезболли» в Лівані. Відносини залежності, які Іран налагодив з очолюваним алавітами баасистським режимом у Сирії під час громадянської війни, що досі триває, ХАМАСом у Палестині та шиїтськими ополченнями хуситів у Ємені, які Іран підтримує, озброює і використовує як маріонеткові сили проти Саудівської Аравії.

Попри традиційно світську орієнтацію алавітів та баасистської панарабістської ідеології, на стратегічному рівні альянс Іран - Сирія уможливився завдяки: а) історичним аспектам, зокрема, спільній ворожості (Іран) та спільному суперництву (Сирія) з баасистським режимом на чолі із сунітами в Іраку; б) сучасним аспектам, зокрема, спільній опозиції до сунітських режимів Аравійського півострова; ставленню до джихадистських екстремістів, що нібито пов'язані із сунітським ісламом, як до своєї першочергової екзистенційної загрози; історичній ворожості до Ізраїлю; спільній підтримці «Хезболли» в Лівані.

Довготермінові цілі РФ слід аналізувати в ширшому контексті стратегії росіян на Близькому Сході, де вони прагнуть замінити США в ролі гегемона. Москва хоче стати тим, із ким буде змушена розмовляти кожна держава й кожна етнічна група в регіоні, попри те, що Радянський Союз підтримував на Близькому Сході, радше, країни й угруповання без статус-кво. Очевидно, Росія має фаворитів і в нинішньому розколі між сунітами та шиїтами і з 2015 року приєдналася до шиїтських сил. До її втручання в справи Сирії у вересні 2015-го провідний російський військовий аналітик Алєксандр Храмчіхін стверджував: «Цілком очевидно, що в сунітсько-шиїтській конфронтації на Близькому Сході Росія мусить стати на бік шиїтів із прагматичних міркувань. По-перше, щонайменше, 90% ісламських терористів суніти. По-друге, 95% російських мусульман - суніти. Відповідно, найсерйознішою загрозою для нас є, власне, сунітський тероризм. Ворог мого ворога - мій друг, у цьому випадку логіка беззаперечна. У майбутньому ситуація може змінитися, але нині вона саме така».

Ця думка пояснює, чому Росія приєднується до фактично шиїтської осі - від Тегерана через Дамаск до Лівану: щоб ізолювати Захід і протидіяти джихадистським екстремістам, як-от «Аль-Каїда» й «ІДІЛ», а також поміркованим сунітським державам, зокрема, арабським монархіям на Близькому Сході й Туреччині. Участь РФ у протистоянні в Сирії сунітські арабські держави спершу вважали свідченням прийняття однієї зі сторін у сунітсько-шиїтській міжрелігійній війні, а наприкінці 2015 року саудівське сунітське духівництво оприлюднило богословсько-правовий висновок (фетву) проти Ірану та Росії, закликавши до джихаду проти них. Отже, завдяки сукупності дипломатичних заходів, економічних (енергетичних) проектів і військових перемог у Сирії Москва досягла неможливого: всі гравці в регіоні (араби й ізраїльтяни, турки й курди, шиїти й суніти, «Талібан» й афганська влада, Індія й Пакистан) мусять тепер з нею співпрацювати. Парадокс у тому, що замість зруйнувати відносини із сунітськими державами в регіоні Росія завдяки активній військовій підтримці режиму Ассада завоювала собі репутацію сили, від якої в цьому неспокійному регіоні сьогодні залежить розподіл влади.

Узгодження стратегічних цілей Росії та Ірану

 

З огляду на нинішню ситуацію на Близькому Сході в шиїтському світі переважають антизахідні сили на чолі з Іраном, а прозахідними назвати не можна навіть помірковані шиїтські угруповання й лідерів у регіоні. Від цього дедалі більше виграє Росія та Іран, які експлуатують політичні й міжрелігійні розколи в ньому, щоб послабити загрозу для режиму Сирії, зменшити вплив США та Заходу й дестабілізувати арабських сунітів - союзників Америки в Перській затоці. Однак, агресивна кампанія Москви в Сирії вкупі з нинішніми спробами Тегерана досягти гегемонії через дестабілізацію арабського Близького Сходу й із використанням шиїтських радикальних угруповань як маріонеток Ірану лише посилить напруженість і справить дестабілізаційний ефект на весь регіон.

Зважаючи на глобальний розмах гібридної війни Росії у ХХІ сторіччі (цьому стилю ведення війни надають перевагу чинні політичні й військові лідери РФ), а також амбіції Ірану щодо гегемонії в регіоні, «арку нестабільності», що пролягає через Близький Схід до Афганістану, слід вважати одним із найголовніших фронтів російської та іранської гібридної війни. Обидві країни застосовують на цьому фронті політичний, дипломатичний, правовий, економічний, соціокультурний та інформаційний тиск проти США й НАТО, а також відкрито співпрацюють і таємно надають підтримку військовим угрупованням - шиїтам і сунітам водночас. Тож нинішня конфронтація Ірану зі США допомагає Росії реалізувати її стратегічні цілі, адже Сполучені Штати позиціонуються як ірраціональна й агресивна наддержава, яка надає перевагу, радше, конфліктам, ніж дипломатичним угодам і діалогу, а Росія - «відповідальною» державою зі статус-кво. Потенційний збройний конфлікт з Іраном може перешкодити постачанню нафти й газу з країн Перської затоки, тоді в майбутньому енергоресурси з Росії стануть для Заходу й Китаю життєво необхідними. Іран також неодмінно залучить свою мережу маріонеток у регіоні проти військових об'єктів і цивільної інфраструктури США, Саудівської Аравії та ОАЕ.

Нинішнє небажання Адміністрації Трампа належно реагувати на іранські провокації, як-от атаки з морськими мінами на нафтові танкери в Ормузькій протоці й збиття американського розвідувального безпілотника над міжнародними водами (як стверджують США), надсилає промовистий меседж і Ірану, і союзникам США в Перській затоці: Вашингтон вагається і діє непослідовно, нехтуючи проголошеним жорстким підходом до Ірану. Потенційно це може завдати сильного удару іміджу Сполучених Штатів як наддержави, що традиційно забезпечує стабільність в усьому регіоні, захищаючи тамтешніх союзників (Саудівську Аравію та Кувейт) і караючи порушників, які оскаржують статус-кво (Ірак на чолі із Саддамом Гусейном). Формується вороже стратегічне середовище, де Америка муситиме діяти, якщо Дональд Трамп вирішить вдатися до військових ударів як до головних інструментів для скорення й покарання Ірану. Наразі, попри всі войовничі заяви, президент США демонструє незвичну стриманість, уникаючи конвенційних військових ударів і схиляючись, натомість, до інформаційного, економічного й дипломатичного тиску, цільових економічних санкцій та кібератак проти Збройних сил Ірану.

Наступні кілька тижнів покажуть, чи допоможе ця стратегія змусити Іран відступитися (найімовірніше, ні), чи, радше, обидві сторони неминуче потраплять у вир конфронтації, а Іран тимчасом намагатиметься врятувати свою репутацію й довести регіональним союзникам та власному народу, що не піддасться американському тиску. Тоді стане зрозуміло, чи Сполучені Штати досі лишаються глобальною наддержавою, здатною нав'язати свою волю країні-парії на Близькому Сході, покаравши її за те, що вона нібито не виконує ядерну угоду, регулярно вдається до конвенційних і гібридних атак проти сил та союзників США, а також до інших провокацій у регіоні.

Автор: Марк Войджер, Балтійський оборонний коледж, Тарту, Естонія

Джерело: «Український тиждень»
  матеріал друкованого видання № 27(607)