1 липня Україна зазнала нової втрати на Донбасі. Під обстріл російсько-терористичних військових формувань у районі с. Водяне, Волноваського району, потрапив санітарний автомобіль Hummer. У результаті прямого влучання ракети ворожого ПТРК загинуло двоє українських військових 36-ї окремої бригади морської піхоти: водій, старший матрос Сергій Майборода та сержант Ірина Шевченко.

 

«Медики виконували завдання з евакуації пораненого побратима. Ворог підступно розстріляв машину під емблемою Червоного хреста. Цим злочином російські окупанти поставили себе поза міжнародними законами, нормами міжнародного гуманітарного права», - повідомили у штабі Операції об'єднаних сил.

 

На жаль, про Сергія Майбороду наразі не вдалося знайти більш детальної інформації, ніж офіційна. Відомо, що родом він був зі смт. Билбасівка, Слов'янського району, Донецької області, свого часу заснованого як козацька слобода. «Сміливим морським піхотинцем, щирим патріотом і хорошим товаришем Сергій увійшов у флотську сім'ю і навіки залишиться таким у нашій пам'яті», - пишуть про нього побратими з 36-ї ОБрМП.

Прощання зі старшим матросом, водієм санітарного автомобіля 36 ОБрМП, відбулося 4 липня в його рідному селищі.

Найбільше боялася не встигнути на допомогу...

 

А в Херсоні попрощалися з військовим санінструктором Іриною Шевченко.

Ірину Шевченко в Херсоні знали як активну волонтерку, яка з перших днів війни допомагала військовим на фронті. Спочатку їздила передавати провізію та речі першої необхідності, пізніше записалася до херсонського загону швидкого реагування «Влад» Товариства Червоного Хреста України. До речі, загін названо на честь ще одного херсонського героя - добровольця батальйону «Херсон», медика Владислава Ковальова, який загинув під Іловайськом 2014 року.

Зрозумівши, що й надалі хоче допомагати людям, Ірина пройшла кілька медичних курсів, після чого викладала тактичну медицину. У травні 2015 року вона вступила на військову службу за контрактом, була санінструктором 1-го десантно-штурмового батальйону, а згодом - радіотелефоністом-санінструктором бригадного медпункту 2-го батальйону. 2016 року Ірина Шевченко була нагороджена орденом «За мужність».

У рідному місті в Ірини залишилася сестра. А в усій Україні - десятки друзів і товаришів на службі. Багато з них приїхали провести Ірину в останню дорогу. Біля Палацу молоді і студентів, де відбувалося прощання із загиблою, зібралося чимало людей. Здебільшого, - військові і волонтери, найближчі друзі Ірини.

Чоловіки ледь стримували сльози. Згадуючи Ірину Шевченко, хлопці називали її і мамою, і сестрою, і добрим другом. Усі говорили, що жінка була надзвичайно віддана своїй справі. На службі вона по-справжньому знайшла себе. Почуття гумору, оптимізм, самопожертва, вміння сказати кілька гострих слів, після яких не лишалось аргументів для суперечок, - такі риси згадували друзі Ірини. В одному інтерв'ю Ірина сказала, що найбільше в житті боїться не встигнути надати допомогу тому, хто цього негайно потребує...

«Я бачив, що армія - це її стихія»

 

Олександр Карпенко, волонтер Товариства Червоного Хреста:

- Ми познайомились 2014 року, в загоні «Влад». Потім почали їздити по підрозділах, полігонах. Після однієї з таких поїздок вона і ще деякі жінки з нашого загону вирішили підписати контракт із ЗСУ. Вона мала добре почуття гумору, викручувалась з будь-якої ситуації. Могла і посварити по ділу. На той час медиків дуже бракувало. Іра вирішила допомагати людям таким чином. Ми підтримували зв'язок. І навіть коли її змушували йти у відпустку, вона приїжджала в Херсон, і ми їздили на чергування, то вона їхала з нами, не могла сидіти вдома. Я бачив, що армія - це її стихія.

«Вона нам була як мати»

 

Віктор Глова, старший сержант 1-ї роти батальйону морської піхоти (в якому служила Iрина):

- Ми познайомилися в липні 2015-го на полігоні Широкий Лан. Вона супроводжувала наш підрозділ в зону АТО. Ірині у нас сподобалось, і вона попросила в керівництва дозволу залишитися. Нам зараз усім дуже важко. Це - неймовірна втрата. Ми з нею часто бачилися вранці. Я приходив пити каву.

Тільки Іра чула «трьохсотий» - одразу бронежилет, шолом, наплічник, що більший за неї, і вперед. Не важливо, в який час доби. Вона казала: «Як я можу спати? А якщо щось може трапитись і треба їхати?»

Вона нам була як мати. Тепер від нас немовби відірвали частинку. Бачите, скільки людей тут? Це свідчить про те, що Ірину любили і поважали.

«Справедлива, вимоглива, передусім, до себе»

 

Лариса Цуман, колишня волонтерка, а нині - військовий медик:

- Коли сформували сектор медичного забезпечення на херсонському Майдані, до нас зверталися цивільні. Так одного дня прийшла Іра, попросила її теж навчати інструкторству. Коли почали з'являтися нові і нові жертви, ми стали глибше займатися тактичною медициною, проходили різні курси. 2015 року нам запропонували контракт, ми погодилися. Служили поряд.

Іра була справедливою, вимогливою, передусім, до себе. Чесна, весела, добра. Вміла знаходити спільну мову з товаришами на службі. Якщо щось траплялося, вона «летіла» на допомогу. Одного разу ми зустрілися, і вона каже, що ми вже там, тобто, на «нулю». Розповіла, що коли поранило бійця, вона добігла до нього швидше, ніж машина приїхала. І відтоді там уже працювала. Недарма у неї був позивний «Скажена».

«Іра була справжня»

 

Анна Кирнична, Центр тактичної медицини UNIT:

- 21.02.2015. Ми тоді називали себе Desna Resсue Team, а не Unit. Ми спали на сусідніх ліжках. Коли знайомились, вона назвалась «Ірка-варка-стірка». Ми не були подругами, але Ірина була з тих, з ким за тиждень на полігоні можна було стати такими затятими побратимами, що зараз її втрата - це дуже особисте. Вона була дуже веселою, багато розповідала мені про себе. На Десні вона тоді застудилась і шалено кашляла, схоже було на пневмонію. Ми пробували її вмовити поїхати в Київ лікуватись або просто не йти на мороз читати тренінг, але це була б не Іра... Вона жартувала, ми довго разом сміялися, потім вона довго відкашлювалась, потім знов жартувала, і ми знову сміялися.

Мені соромно зараз, що ми кілька років не бачились. Але це - доля волонтерської дружби - зібрались, щоб разом виконати спільне завдання, потім розбіглись кожен «затикати» собою іншу «дірку» в державі, лишилось тільки тепло в серці і розуміння, що ти такий скажений - не один, нас, таких, хворих на голову, багато.

Тепер нас - на одного менше. Іра була справжня. Іра була чесна. Іра була затята. Кожен із нас тепер мусить вдвічі важче «пахати» на своїй війні, хто з ворогами на фронті, а хто з тими, що в кабінетах. За себе. І за Іру. Ми пам'ятаємо тебе. Пробач нам. Пробач мені.

«Виникає подвійна відповідальність - злочинців фізичних осіб і держави-агресора»

 

Володимир Василенко, юрист-міжнародник:

- Якщо йдеться про війну, то збройні сили будь-якої держави складаються з комбатантів і некомбатантів. Комбатанти - це військовослужбовці, які зі зброєю в руках беруть участь у бойових діях. Некомбатанти - це особи, які супроводжують армію і не беруть безпосередню участь зі зброєю в руках у бойових діях. До останніх належить і медичний персонал. Він перебуває під особливим міжнародно-правовим захистом. Медичний персонал та транспортні засоби і будь-які об'єкти, якщо вони позначені належним чином - символікою Червоного Хреста - не підлягають обстрілам, бомбардуванням і застосуванням проти них будь-якої зброї. У цьому випадку знищення українського транспортного засобу з медичним персоналом необхідно кваліфікувати як воєнний злочин. Римський статут Міжнародного кримінального суду кваліфікує такі дії саме як воєнний злочин. Такі дії заборонені всіма Женевськими конвенціями і, зокрема, конвенціями 1949-го року.

Звичайно, цей злочин повинен бути задокументований, і цей трагічний епізод має бути елементом доказової бази, яку повинна створити Українська держава для того, щоб порушити питання про відповідальність Росії за збройну агресію проти України і про вчинення персоналом ЗС РФ воєнних злочинів.

Те, що загиблі медики мали військові звання, аж ніяк не впливає на ситуацію. Зрозуміло, що якщо медик належить до складу Збройних сил, то він має звання. Але вони - некомбатанти. Вони не воюють, а допомагають пораненим, лікують людей, зокрема, і військових. Вони здійснюють гуманітарну місію в збройному конфлікті. І їхня діяльність жодним чином не впливає безпосередньо на перебіг конфлікту. Тому ці медики перебувають, як я вже казав, під особливим захистом. Ще раз наголошую: таким чином, при нападі на медичний автомобіль росіянами було скоєно воєнний злочин, за який конкретні особи, які вчинили цей злочин, мають нести індивідуальну кримінальну відповідальність. Їх повинна, насамперед, покарати Російська Федерація, відповідно до її кримінального законодавства. Якщо такого покарання з її боку не відбудеться, то цю відповідальність має розділити і РФ як держава, оскільки її воєнно-політичне керівництво на відповідному рівні не вжило заходів для, по-перше, попередження таких злочинів, а по-друге, для покарання тих осіб, які вчинили ці злочини. Таким чином, виникає подвійна відповідальність - злочинців фізичних осіб і держави-агресора.

Те, що Росія заперечує свою присутність на сході України та участь у конфлікті, то це - її забаганки та брехня. Наше завдання - ідентифікувати тих осіб, які безпосередньо вчинили згаданий злочин й усі інші злочини проти України та українців. Принаймні, треба зафіксувати злочин із прив'язкою до часу та місцевості з урахуванням усіх необхідних обставин. Згодом не буде важко вирахувати, хто був учасником цього злочину. Так само вирахували, хто, зрештою, збив «Боїнг MH»-17 п'ять років тому. І у випадку з «Боїнгом» буде судовий процес, який спрямований на покарання відповідних злочинців.

Окрім того, вбивство українських медиків - це один з фактів, який повинен бути зафіксований, задокументований і який має стати елементом консолідованої претензії, яку Україна як держава, що зазнала збройної агресії, має висунути Російській Федерації як державі, що вчинила цю агресію. Це важливо підкреслити. Всі подібні факти вчинення воєнних злочинів потрібно постійно фіксувати і документувати, а потім долучати до консолідованої претензії, яка, я сподіваюсь, буде підготовлена українською стороною. На жаль, з боку влади поки що цей процес здійснювався кволо. Маю надію, що нова влада зрозуміє важливість цього питання і необхідність втілення згаданого алгоритму дій. Є проект Закону про створення спеціального органу, який має готувати консолідовану претензію. Також Закон «про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року передбачає створення такого органу. На жаль, поки що не було позитивних рухів у цьому напрямку. Кабмін створив якийсь недолугий орган, який виявився непрацездатним. Треба усвідомлювати і йти до того, що рано чи пізно Росії доведеться відповісти за свої злочинні дії.

Автор: Іван Антипенко, Херсон

Джерело: «День»