Приблизно
рік тому, 7 липня 2018 року, була похована людина, котру по праву можна вважати
українською моральною і політичною іконою.
Левко Лук'яненко був українським
націоналістом за власним окресленням, борцем за свободу, дисидентом і одним з найбільш
переслідуваних політичних в'язнів України. Після незалежності Лук'яненко став політиком,
дипломатом, але, чесно кажучи, він ніколи не підходив до цієї роботи. Політики і
дипломати рідко є моральними іконами.
Я особисто знав Левка Лук'яненка,
мав багато можливостей зустрітися і спілкуватися з ним. Я був на його похороні в
Києві і прощався з ним від імені українців за кордоном.
У 2006 році Левко Лук'яненко
опублікував спогади про свій період інтернування «З часів неволі Сосновка-7». Подаю
перший епізод у цій публікації, що стосувався його першого арешту. Його настанова
дружині про те, що б вона не дозволила ворогу побачити її сльози, була ілюстративною
для цієї людини.
Вони не повинні бачити твоїх
сліз
У ніч проти 21 січня 1961
року, коли закінчила трус у моїй квартирі, оголосили постанову про арешт і запропонували
вийти з квартири. Я попросив у дружини шматок сала й окраєць хліба і попрощався
без жодних сліз. Дружині теж наказав не плакати. «Не смій показувати сльози чекістам.
Запам'ятай: вони ніколи не повинні бачити твоїх сліз, ніколи!» - сказав їй.
В автомобілі «Волга» мене
посадили на заднє сидіння, а поруч - по чекістові. Авто рушило. Було близько півночі.
Спочатку я не знав, куди везуть, а припускати міг багато чого. Трус був позаду.
В салоні машини тепло. Чекісти мовчали. Я відчув порожнечу в шлунку, дістав шматок
сала з окрайцем хліба і зі смаком з'їв. З компанійської звички ділитися хотів було
запропонувати трапезу і своїм сусідам, та схаменувся: вони ж - чекісти! І з'їв сам.
Мене хилило на сон, в мозку:
«Куди вони везуть? Що там на мене чекає?» Хотілося спати, бо ніч для того і є. Я
почав дрімати. Незабаром авто заїхало на незнайоме мені подвір'я і за лічені хвилини
я опинився у невеликій кімнаті перед черговими наглядачами тюрми. Вони витрусили
кишені мого пальта, штанів, обмацали всього, забрали попругу зі штанів, шнурівки
з черевиків, заповнили якісь папери, завели до кімнати з метр квадратний розміром
під назвою «бокс» зі словами: «Тут будеш до ранку», - замкнули двері боксу ззовні.
Я оглянув бокс: три побілені
стіни, четверта стіна - двері. Якийсь квадратний колодязь. Високо вгорі - кілька
круглих дірок для вентиляції. Проте, сухо і не холодно. Пофарбована долівка, чиста.
У мене було товсте зимове пальто, отож я ліг у ньому на квадратний метр підлоги,
скрутився калачиком і міцно заснув.
Сьогодні мені знову пригадуються
дві особливі рисиЛук'яненка як в'язня. Він був унікальним українським політичним
в'язнем. Його позиції здається завжди були однозначними. Хоча багато дисидентів
і політичних в'язнів з України за радянських часів навчилися приховувати свої погляди
і наміри з огляду на те, що вони самі не були впевнені в своїх цілях або ж спритно
прагнули втиснути свої погляди в більш прийнятні умови, використовуючи радянські
чи міжнародні статути як прикриття. Лук'яненко, натомість, був прозорим і відвертим.
Багато дисидентів були реформаторами,
які прагнули змінити радянську систему, боролись за людські та національні права,
насамперед - за свободу слова, зборів, релігії, а також - за права та свободу висловлюватися,
вчитися і писати рідною українською мовою і культивувати українську культуру. Лук'яненко
вийшов за межі цього. Він відкрито заявив, що його метою було відокремити Україну
від СРСР, яку він вважав Російською імперією, і створити вільну і демократичну українську
державу і суспільство. Його демократичні ідеали та його право на відокремлення України
випливали з його освіти та особистої переконаності у верховенстві закону та необхідності
захищати людину від держави. Право на відокремлення все-таки було гарантоване радянською
Конституцією.
Друга риса ілюструється висновком
з його спогадів, наведених вище. Лук'яненко був неперевершеним дисидентом і політичним
в'язнем, не дивувався і не засмучувався надмірно через арешт і інтернування. Після
першого арешту він був засуджений до смертної кари, але як адвокат він сам працював
над заміною смертного вироку на 15-річний термін. Він бачив цей термін не як трагедію
або закінчення чи нагоду реабілітації, а як ще одну можливість продовжити боротьбу,
цього разу з деякими кращими людьми, тими, котрі уже сиділи за Україну. Він став
організатором у в'язниці і таборі і задовольнявся тим, перебуваючи у в'язниці, що
він був настільки ж ефективним, як і український борець за свободу, що є вільною
людиною.
Для Лук'яненка завжди була важливою перемога добра над злом і велика картина
свободи і демократії України. Можливо, те, що зробило його натхненним політичним
ув'язненим, до речі, і невиправним, зробило його менш ефективним дипломатом і політиком
у свої пізніші роки. Лук'яненко ніколи не зміг підходити до справи виключно з практичних
міркувань або політичної кон'юнктури. Хоча він був сприятливим і гостинним, готовим
поділитися своїм «салом» і вислуховував думки інших, але виконував поради інших
лише тоді, коли їхня позиція базувалася на солідних моральних підставах. Я особисто
не завжди з цим погоджувався на тактичному рівні, але завжди поважав і любив Левка
Лук'яненко за його принципи і моральну високу позицію. Коли б ми усі були такими,
мабуть, світ та, зокрема, наш український світ був би кращим.