rss
08/19/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#358

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Постать \ Звільнені від страху. Богдан Горинь – про модифікації Руху опору та спосіб консолідації українців

Нерідко людині доводиться робити складний вибір. Утім, напевно, є серед рішень, як чинити далі, засадничі - що стосуються цінностей, внутрішніх орієнтирів. Особливо зростає їхня роль у часи тотальної неправди, як було за СРСР.

 

«Викладач української літератури Іван Денисюк на подарованій мені своїй книжці написав: «Майбутньому академіку...» Можливо, так би і сталося, якби я одягав маску, але чомусь не з'явилася думка про потребу такого маскування», - розповідає Богдан Горинь. Наслідок такого рішення - концтабір, а потім - довгі роки у пошуках роботи, коли доводилося працювати і малярем, і кочегаром. Та щойно обставини послабили свої лещата, збережена й загартована духовність нарешті змогла реалізуватися. Один із засновників Української Гельсінської спілки, директор Інституту досліджень діаспори, лауреат Шевченківської премії Богдан Горинь - в інтерв'ю для «Дня».

- Чому ви вибрали філологію? І як вашим науковим зацікавленням стала психологія творчості?

- У школі моїм улюбленим предметом була українська література. Ще в дошкільні роки мама навчила мене декламувати «Розриту могилу», «Суботів» і «Холодний яр» Шевченка. Ця навичка запам'ятовувати вірші залишилася й у пізніші роки, тому моя пам'ять - своєрідна поетична антологія віршів багатьох поетів. А ще в дитячі й шкільні роки мене притягувало малярство. Тому філологію обрав не одразу, були вагання - література чи мистецтво. Усе ж таки, подав документи на українську філологію Львівського університету. Хоча й досі в мене у помешканні висить портрет Шевченка, намальований у ті часи, й у багатьох викликає подив, що це - праця моїх рук.

Захоплення малярством і літературою вплинуло на вибір моєї дипломної роботи про психологію творчості. Після її захисту на «відмінно» (і публікації розділу в журналі «Жовтень») керівництво запланувало скерувати мене на працю у тодішній Інститут суспільних наук, але в мою долю втрутився КДБ в особі чекіста Валентина Кравченка. Він викликав мене в університетський спецвідділ (запам'яталися вхідні залізні двері) на розмову і заявив, що знає все про мої погляди, а тому не бачити мені наукової праці.

- Поворотним пунктом у вашому житті став арешт. Водночас, вам навіть в умовах концтабірного життя вдалося організувати свято вшанування Шевченка. Що допомогло не «загрузнути» в цьому совєтському павутинні й далі захищати свої ідеали?

- На формування моєї національної свідомості, громадянської й політичної позиції вплинуло кілька емоційних моментів, пережитих у дитинстві. Зокрема, повернення батька з тюрми, куди запроторила його 1939 року польська окупаційна влада за громадську й політичну діяльність, боротьбу за українську школу й протест проти полонізації. Після третього арешту, неймовірних катувань його засудили до смертної кари, від якої врятував вибух німецько-польської війни 1 вересня 1939 р. Коли одна з німецьких бомб впала на тюрму, вціліла в'язнична обслуга розбіглася, в'язні скористалися тою нагодою й вийшли на волю. На площі біля нашої хати, розміщеної в центрі села Кнісела, де я народився, зібралися люди. Батько взяв мене за руку й пішов до людей. Мовчки підняв сорочку, і люди побачили майже чорне від катувань тіло. Мені було лише три з половиною року, але побачене й пережите залишило дивовижно чіткі карби в пам'яті на все життя.

Title  
 Фото з архіву «Дня»
 

Не встиг ще батько підлікуватися після перенесених катувань, як на зміну польській окупації у другій половині вересня 1939-го з «визвольною» місією на західні землі України прийшли совєтські окупанти. Порівняно з поляками, в них були значно більші можливості для боротьби з тими, хто неприхильно до них ставився, бо, крім в'язниць, вдавалися до депортації цілих родин у Середню Азію й на Далекий Схід. У 1940-му серед перших у нашому районі була переселена зі смт. Нові Стрілища в степи Казахстану материна рідня - батько, мама, дві мамині сестри, брат Богдан. Ще два брати встигли сховатися й стали на шлях боротьби з новими окупантами. Дід не доїхав до Казахстану - дорогою захворів, і його чи то хворого, чи вже мертвого охорона викинула з товарного вагона. Доля материної рідні залишила рубці на моєму серці, але це - окрема тема.

У листопаді 1944-го совєтські «визволителі» вирішили «ощасливити» й моє рідне село Кнісело. Відповідно до складеного списку, чекісти заповнили приготовані вози кількома сім'ями, зокрема, й нашою. До залізничної станції Ходорів, де нас мали завантажити в товарні вагони, було 15 км. Мати очікувала народження третього сина. Нам вдалося втекти. Про це я докладно розповів у другій книжці спогадів «Не тільки про себе».

Тюрма і концтабір похоронили мою наївну університетську надію займатися науковою діяльністю й стали не лише поворотним пунктом мого життя, а й глибинним пізнанням злочинної сутності совєтської тоталітарної системи й остаточним вибором життєвого шляху - боротьби з віковічним ворогом і здобуття незалежності України. Попри всі незгоди концтабірного життя, у цих нелюдських фізичних умовах пульсувало духовне життя.

Мистець Опанас Заливаха (поки концтабірне начальство не відібрало в нього фарб) малював портрети політв'язнів, виготовляв десятки вітальних листівок і екслібрисів для концтабірних бібліофілів, у записній книжечці нотував задуми майбутніх графічних і малярських творів. У концтаборі ми перебували разом, розмовляли на різні теми. Мені вдалося написати про його життєвий і творчий шлях нарис «Опанас Заливаха: вибір шляху». Обклавшись у концтабірній бібліотеці книжками класиків марксизму (під виглядом їх конспектування), я зумів написати аналітичну розвідку «Іван Драч шістдесятих років», повністю опубліковану в 2004 році.

Прикладом мужності й витривалості для молодого покоління політв'язнів, до якого належав я і мої друзі-шістдесятники, були такі унікальні особистості, як Михайло Сорока (1911-1971), Данило Шумук (1914-2004) і багато інших незламних борців за волю України. Найкращі роки їхнього життя проминули в тюрмах і концтаборах, де їх катували близько тридцяти, а то й понад тридцять років. Михайло Сорока, з яким я подружився, розповів мені, що переносити тяготи життя допомагали йому вправи хатха-йоги і раджа-йоги. Він навчив мене виконувати деякі з цих вправ. Саме завдяки щоденним вправам за системою йоги в мене вистачало сил після тяжкої фізичної праці працювати над статтями, про які згадував раніше.

Аналіз совєтської системи схиляв мене до думки, що та система трухлява й довго не витримає тиску наростаючої внутрішньої опозиції та нищівної критики з боку демократичних держав. А це вселяло віру в неминучість розпаду совєтського імперіалізму, «імперії зла» і появу незалежних держав. Між іншим, я йшов на вибори до Верховної Ради УРСР у 1990 році з опублікованим у «Ленінській молоді» інтерв'ю під промовистою назвою «Від імперії - до суверенних республік».

- Хотіла б уточнити ще один момент. Ви пишете: «Для багатьох людей, які підпали під «промивання мізків», ці моральні знущання були тяжким випробуванням, не в усіх вистачало сил їх витримати. Значно краще почували себе засуджені, які, пройшовши центрифугу слідства, здобули в концтаборах свободу духу й почували себе людьми, звільненими від страху». Чи могли б ви детальніше розповісти про цю трансформацію?

- Промивання мізків було звичайною практикою совєтських партійних органів і підручного їм КДБ. Мої друзі-письменники, члени КПРС, зазнали від партійного керівництва остракізму лише за присутність на гостині з нагоди мого одруження. Зовсім інакше почували себе люди, які опинилися в концтаборах, в яких витворили мікроклімат свободи, - вільно висловлювали свої думки в розмовах, дискусіях і в потайки написаних творах, відкрито говорили концтабірному начальству, що думають про існуючу систему. Після звільнення з в'язниць і концтаборів більшість колишніх політв'язнів почували себе духовно вільними людьми, належно підготованими (після закінчення «мордовських університетів») для подальшої боротьби із сатанинським комуністичним режимом, намагалися в своїй діяльності бути мудрими й не дати чекістам приводу вдатися до нових репресій.

- У ті часи, щоб вижити, нерідко доводилося «маскуватися». Чи могли б ви детальніше про це розповісти?

- Тодішній совєтський інтелігент, якщо згадати слова Івана Драча, - це «Янус з мордами двома». Роздвоєність душі - характерна ознака багатьох українських митців і письменників. Достатньо було ці маски відслонити, як тоталітарна влада їхню творчість нещадно критикувала. Совєтський період української літератури характерний тим, що породив двох Тичин, двох Рильських, двох Малишків, двох Павличків, двох Драчів і багатьох інших. Складаючи оди Комуністичній партії, «вічно живому» її вождеві Леніну, окремі письменники написали також чимало потрібних народові творів, які назавжди залишаться в історії української літератури. Достатньо згадати «Собор» Олеся Гончара, «Мальви» Романа Іваничука, пісні Андрія Малишка, поезії Дмитра Павличка, Василя Симоненка, Івана Драча й небагатьох інших.

- Про які постаті совєтського періоду ми мали б знати більше, зокрема, з часів вашої діяльності?

- Про видатних представників «розстріляного відродження». У цьому плані вже дещо зроблено. У 2018-му вийшла блискуче написана книжка Володимира Панченка про Миколу Зерова. Виступаючи на презентації, я сказав, що у цій книжці є зародок ще з десятка книжок про діячів «розстріляного відродження».

Нині на літературній арені маємо з десяток чи трохи більше колоритних особистостей, життя і творчість яких заслуговують на глибокий аналіз і належну оцінку неупереджених критиків. Одні з них з'явилися на літературній арені ще у перше післявоєнне десятиріччя (Юрій Мушкетик, Дмитро Павличко, Ліна Костенко), інші - у врожайні на таланти шістдесяті роки (окремі з них - мої ровесники). Передусім, заслуговує на увагу дослідників багатогранний у своїй творчій, громадській, політичній і дипломатичній діяльності Дмитро Павличко. Книжка про його життєвий і творчий шлях стане книжкою про Україну післявоєнного періоду і перших десятиліть її незалежності. І її необхідно створити, як і портрет Ліни Костенко. Заслуговує високої оцінки талановита творчість нині майже забутого майстра прози Романа Андріяшика (1933-2000).

Державна незалежність України відкрила можливості реалізації творчих сил шістдесятнику Валерію Шевчуку. Не оцінена належно творчість шістдесятника Володимира Базилевського - глибокого інтелектуала в поезії, літературознавстві й публіцистиці. Також не знайшла широкого висвітлення різнобічна творчість великих працелюбів Юрія Щербака і Михайла Слабошпицького - авторів багатьох резонансних творів.

- Більше пощастило Святославові Гординському, про якого ви розповіли у книжці «Святослав Гординський на тлі доби». Вітаю вас із Шевченківською премією, здобутою за цю працю. Чому вам було важливо розповісти про цього митця, про цей час?

- Святослав Гординський - унікальна постать в історії української культури. Мистець, поет, перекладач, літературний критик і літературознавець, мистецький критик і мистецтвознавець, організатор культурного життя в Галичині й діаспорі - така багатогранність викликає подив і захоплення. І це при тому, що у десять років (після захворювання на менінгіт) він, втративши слух, закінчив гімназію, Мистецьку школу Олекси Новаківського, досконало вивчив шість мов - вільно писав польською, латинською, німецькою, французькою, російською, англійською.

Відкриття цього імені для мене в буквальному розумінні стало подарунком долі, бо в дослідженні життєвого й творчого шляху цієї феноменальної постаті я мав можливість розкрити цілу епоху (Гординський народився 1906-го, помер 1993-го), застосувати свій метод у характеристиці видатних особистостей - розкривати їхнє життя і творчість на тлі доби.

- Ви - один із трьох засновників (В'ячеслав Чорновіл, Богдан і Михайло Горині) Української Гельсінської спілки. Уже навіть у незалежній Україні в підручниках історії нерідко не розрізняють УГГ і УГС. Чи могли б ви детальніше розповісти про різницю між ними?

- Українська Гельсінська група і Українська Гельсінська спілка - це дві різні за структурною побудовою й програмною діяльністю організації. УГГ - це нечисленна правозахисна група, а УГС - політична структура з обласними і (в окремих областях) районними організаціями. УГГ і УГС створені в різних часових відтинках - УГГ 1976-го, а УГС через дванадцять років - 1988-го. Щоб зрозуміти особливості їхньої появи, необхідно дати, бодай, короткий огляд різних видів боротьби українців із комуністичним режимом після Другої світової війни.

В українському народі впродовж усієї історії ніколи не згасала ідея бути вільним народом, мати власну державу.

Окремої уваги заслуговує боротьба за свободу, яку очолила ОУН у 1930-і - 1950-і рр. ХХ ст. Уже в 1960-і - 1970-і рр. про збройну боротьбу зі совєтським окупаційним режимом окремих підпільних груп не могло бути й мови: через кілька місяців агенти КДБ їх викривали й карали у найсуворіший спосіб - аж до розстрілу. Із цих сумних подій напрошувався висновок: підпільна боротьба, незалежно від того, буде вона збройною чи політичною, не має перспективи, приречена на поразку. Арешти 1965 - 1966 рр. шістдесятників у Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії, Житомирі ослабили, але не знищили Рух шістдесятництва. І це стало доказом, що ненасильницька легальна форма боротьби є набагато результативнішою порівняно з діяльністю невеликих підпільних груп.

Тож Українська Гельсінська група - своєрідна модифікація Руху опору. Утворені в Москві, Києві, Тбілісі та інших містах, гельсінські групи різко засуджували ще свіжі в пам'яті репресії 1972 року, інформуючи про злочини совєтського тоталітарного режиму світову громадськість. І хоча для кремлівського керівництва був ризикований крок почати нові репресії після підписаного в Гельсінкі Заключного Акту, всі учасники Української Гельсінської групи впродовж кількох років були заарештовані й засуджені до довгих термінів ув'язнення.

Прихід до влади в СРСР у березні 1985 р. Михайла Горбачова сприяв пробудженню громадської й політичної активності в республіках СРСР. У квітні 1987 р. відбулася конспіративна зустріч В'ячеслава Чорновола (ініціатора зустрічі), мене й брата Михайла, на якій після обговорення політичної ситуації в СРСР вирішено створити опозиційну до КПРС політичну організацію під камуфляжною назвою Українська Гельсінська спілка (щоб мати міжнародний захист у випадку репресій).

На наступній зустрічі програмний документ організації вирішено назвати «Декларація принципів УГС». УГС ставила своєю метою боротися за перетворення Української РСР у державу з усіма атрибутами. Оголосити, що УГС бореться за державну незалежність України, означало б дати підставу КДБ для арештів. Крім того, заляканий репресіями український народ не підтримав би організації, яка ставить метою руйнування Союзу РСР. Тому було обрано еволюційний шлях боротьби - від розширення прав республік, надання їм державного статусу до створення конфедерації держав-республік (а це вже, як розцінило програму УГС КДБ, - здобуття незалежності, оскільки конфедерація передбачає об'єднання рівноправних держав) і, нарешті, внесення змін до програми «Декларація принципів» про кінцеву мету боротьби УГС за Українську незалежну державу.

На організовані УГС мітинги приходили десятки тисяч людей - найкращий доказ, що народ повірив у нашу програму й тактику боротьби. Оприлюднена 7 липня 1988 р. УГС стала складовою частиною опозиційного руху, започаткованого республіками Балтії, а її програмний документ «Декларація принципів» ліг в основу політичного і правового акту - «Декларації про державний суверенітет України», ухваленої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р.

- Існує думка, що «державницьке мислення» можна покращити через два елементи: почуття гідності й почуття обов'язку. Як, на ваш погляд, у нас із цими двома компонентами?

- Як на мій погляд, проблема полягає не в покращенні «державницького мислення», а в його набутті, бо неможливо покращити те, чого не існує. Ті вчителі шкіл і викладачі вишів, які пояснюють учням і студентам про переваги незалежності над колоніальним статусом і демонструють ці переваги на прикладах, наголошують, що розбудова держави - еволюційний процес, який ніколи не завершується, який вимагає підтримки всього народу щоденною працею, виховають молодь і державницьким мисленням. Та чи багато таких учителів і викладачів? А сформовані в дитинстві та юності погляди впродовж життя визначатимуть ставлення людини до державної незалежності.

Осмислення ролі налаштування - це ключ для розкриття сутності особистості. Ще у студентські роки на мене великий вплив справило дослідження грузинського психолога і філософа Дмитра Узнадзе (1886-1950) про налаштування. У популярному трактуванні налаштування - це закладена у підсвідомості людини психологічна готовність реагувати на зовнішні чинники - події, явища, ситуації. Характерною рисою налаштування є саме підсвідома готовність реакції. Налаштування формуються на підставі набутого досвіду - прочитаного, почутого, побаченого.

Нація, громадяни якої різняться розмаїтими, кардинально протилежними налаштуваннями, складно піддаються консолідації, бо закладене в кожному індивідуумі налаштування майже не зазнає руйнації - це глибоко укорінена у підсвідомості готовність майже автоматично реагувати на усілякі виклики життя. Ось чому великим набутком людини є адекватні налаштування, яким відповідає об'єктивне чи наближене до об'єктивності ставлення до людей, процесів і подій, що відбуваються в суспільстві.

- Є такий вислів: «Коли ми зрозуміли, що вибрали неправильну дорогу, то оглядаємося назад і шукаємо точку, з якої пішли не в тому напрямі». Як ви вважаєте, де в нашій історії ця точка?

- Вважаю, що з найбільшою випуклістю ця точка дала про себе знати під час національно-визвольних змагань 1917-1920-х рр. Існуючі тоді соціалістичні партії різних відтінків - соціал-демократи, соціал-самостійники, соціал-революціонери, соціал-федералісти - заклали в свою ідеологію марксистські ідеї, які зближували їх з ідеологією Совєтської Росії. На тій основі лідери тодішніх партій найближчим союзником України бачили ворога України - Совєтську Росію.

Та навіть коли контакт із Совєтською Росією був розірваний, країни Антанти (Велика Британія, Французька Республіка й білогвардійська Росія) розглядали позицію Директорії як «більшовицьку», а тому відвернулися від неї, не визнали УНР. Антанта була зацікавлена в розвитку капіталістичного, а не соціалістичного устрою життя в Україні. Тож вимагала звільнення з посад керівників Директорії - соціалістів Винниченка і Петлюру, яким, на думку керівників Антанти, ближчою була Москва, ніж Європа. Під тим оглядом ухвалений Верховною Радою України курс України на інтеграцію з ЄС і вступ до НАТО став поворотним пунктом нашої історії.

- Що в нашому національному характері варто було б покращити? Або хоча б усвідомити на більш глибокому рівні?

- У різні історичні періоди, у різних історичних обставинах давали про себе знати різні ознаки ментальності українців - як позитивні, так і негативні. В історії України маємо чимало прикладів, коли з багатьох, властивих ментальності українського народу, ознак верх брала одна з них, даючи право визнавати її однією з визначальних. Героїчна жертовність, яку проявила українська молодь під час боїв з ордами Муравйова під Крутами, безстрашність воїнів УПА в боротьбі з німецькими й російськими окупантами, Революція гідності, нинішня боротьба української армії з московськими окупантами й чимало інших прикладів дають підставу вважати характерною ознакою менталітету українського народу мужність і незламність у боротьбі з ворогом.

Щодо негативних ознак в українському національному характері, яких варто було би позбутися, то їх чимало, і важко категорично стверджувати, яка з них найбільше негативна, оскільки позитиви й негативи часто перебувають у міцних обіймах. Якщо вдатися до виразу в одній формулі найсуттєвішої ознаки, в якій поєдналися позитивні й негативні риси української нації, то це - індивідуалізм. У цій ознаці принципова відмінність менталітету українського і російського народів. Річ у тім, що кожний індивідуум намагається бути яскравою особистістю, мати свої індивідуальні здобутки, які, врешті, є часткою здобутків, досягнень всього суспільства, і ця індивідуалістична система цінностей є гарантією постійного руху й розвитку України.

Водночас, індивідуалізм як найхарактерніша ознака ментальності українців перебуває у тісному зв'язку з такими негативними вадами, як егоїзм, прагнення підпорядкувати свою діяльність власним, особистим інтересам. Звідси в українців надмірні егоїстичні вимоги до влади, оцінка якої випливає з характерного запитання: «Що вона мені дала, ця влада?». Звідси й жадібність здобути владу - нерідко з метою задоволення власних егоїстичних потреб.

В індивідуалізмі українців гніздиться почуття крайньої самовпевненості, нездатність визнавати погляди й правоту інших. Тому українці зі складнощами приходять до узгодження думок, не завжди підпорядковуються ухваленому рішенню, мають нахил до взаємної ворожнечі, взаємного поборювання (поет Вінграновський назвав це «самоїдством»). Яскраві приклади - конфлікти, які мали місце в УРП, у Народному Русі України, що призвело до розпаду перспективних політичних структур. Таке враження, що вади в ментальності українців закладені на генетичному рівні, бо прослідковуються з найдавніших часів.

Як на мене, єдиною цементуючою силою, здатною об'єднати індивідуалістів у могутній моноліт, є велика ідея. Саме велика ідея здатна бодай на якийсь час нейтралізувати, відсунути на другий план ego задля здобуття великої спільної мети. Прикладом може бути організований мною (тодішнім головою Львівської організації УГС) 17 вересня 1989 р. «живий ланцюг» скорботи, коли десятки тисяч львів'ян зі свічками в руках заповнили увесь центр старовинного міста, щоб висловити протест окупаційній совєтській владі за вчинені нею у Галичині впродовж 50 років (1939-1989) злочини: знищених у тюрмах, концтаборах, депортованих у Казахстан та Сибір півмільйона людей. Проведена акція була великим ударом по брехливій ідеології КПРС-КПУ. Або ж згадаймо «живий ланцюг» 21 січня 1990 року. В усіх цих випадках духовний фактор був визначальним.

Залишається сподіватися, що менталітет народу - не закостеніла формула, й при мудрому вихованні молодого покоління, набутті ним позитивних установок менталітет здатний змінюватися в кращий бік, і позитиви відсунуть у глухий кут негативи. Тому що прагнення до досконалості є природним прагненням людини, а вдосконалення індивідуумів є, водночас, вдосконаленням народу.

 

Автор: Марія Чадюк

Джерело: «День»

Володимир Куцик

 
Володимир Куцик#2019-26 (06/27/2019)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com