Згідно
з прогнозами соціологів, до Верховної Ради України мають пройти, принаймні, 4-5
партій. Може, й більше - якщо декому пощастить.
Але ті партії, що
гарантовано проходять чи мають високу ймовірність потрапити до парламенту,
доволі помітно відрізняються одна від одної.
Сьогодні мова про них.
Питання
майбутньої більшості
Яка партія пройде, а яка ні
- є особливо важливим в контексті питання про створення майбутньої
парламентської більшості. І про присутність в цій більшості проукраїнськи
налаштованих народних депутатів.
Те, що майбутній склад
Верховної Ради України значною (якщо не переважною) мірою буде налаштований
реформаторськи - це вже зрозуміло і сьогодні, ще до дня голосування.
Проте, реформи можуть бути
різними.
Можуть вони бути за духом і
консервативними. Можуть бути і реваншистськими.
Тому заявляти про свою
реформаторську спрямованість в законотворчості - недостатньо. Важливо, які це
можуть бути реформи - проукраїнські, неукраїнські чи антиукраїнські за духом.
Однак, питання ці не такі і
ясні, як може здатися на перший погляд.
Українськість
та масові умонастрої
На виборах усі громадяни
мають право проголосувати. Голос кожного дорівнює одиниці. Така невблаганна
арифметика демократії.
В рамках Конституції та
законодавства України усі кандидати в нардепи та політичні партії, що
балотуються, мають право захищати свої програми, погляди, позиції.
І всі вони мають певну
підтримку виборців України - більшу чи меншу.
З точки зору демократії ці
голоси мають однакову вагу, а ці політики і партії, при всій їх
різноманітності, мають однакове право їх висловлювати чи підтримувати.
А далі, після права,
починається ідеологія.
З точки зору різних
ідеологічних теорій ті чи інші партійно-політичні програми чи погляди оцінюються
настільки по-різному, що часто доходить до полярності в оцінках.
В цьому аспекті виборці і
прихильники українських націоналістичних партій та політиків оцінюють їх як
непохитних захисників України, а от виборці і прихильники, скажімо, ексрегіоналів
чи лівих (комуністів та соціалістів) вважають і називають націоналістів
нациками, фашистами і т. п.
І навпаки - з точки зору
націоналістів ексрегіонали і ліві оцінюються як антиукраїнці, зрадники,
поплічники Росії тощо. А от своїми виборцями ці партії і політики оцінюються як
захисники їхніх інтересів.
Однак, і ті, й інші
продовжують залишатися в рамках правового поля України, і залишаються в
однаковому правовому статусі - статусі громадян України і статусі політичних
організацій України.
А ось
кого з них вважати патріотом чи ворогом України, борцем чи холуєм, кого з них
підтримувати на виборах і за кого голосувати - то вже вирішує
політико-психологічна складова кожного виборця й окремих електоральних груп,
кожна з яких виникає, формується та існує навколо певного політика чи партії.
З цієї точки зору
українськість також стає поняттям, яке по-різному трактується різними
політиками чи партіями, журналістами чи громадськими діячами, окремими особами.
І різні люди вкладають у це
поняття різні смисли.
Партії в
Україні чи українські партії?
Так,
наприклад, з точки зору багатьох В. Медведчук є ворогом України, його партія
«Опозиційний блок - За життя!» (ОБЗЖ) є антиукраїнською партією. І їх похід на
вибори багатьма кваліфікується як реваншистський похід п'ятої колони, яка
підняла голову і рветься до влади.
З таким формулюванням
будуть згодні чимало наших читачів, якщо не більшість. Але ж, з іншого боку, ця
партія набирає популярність і йде за рейтингом другою після пропрезидентської
партії «Слуга народу».
Чи значить це, що частина
громадян України, залишаючись з правової точки зору повноправними, дотримуючись
своїх ідеологічних та політичних поглядів, з політико-психологічної точки зору
маючи можливість підтримувати будь-кого з політиків та партій може бути названа
антиукраїнськими, реваншистськими особами?
Думаю, що багато хто так їх
і назве.
Медведчуківці (назвемо так
цю партію), за оцінками соціологів, мають плюс-мінус від 10 до 12,5 відсотка і
перспективи отримати другу за кількістю фракцію у Верховній Раді України. При
цьому деякі журналісти впевнені, що В. Медведчук зуміє викрутити собі
посаду віце-спікера, тобто, заступника голови ВРУ - простого чи навіть першого.
Нардепи його фракції
матимуть абсолютно ті ж права, що й найбільш визнані громадськість нардепи-патріоти.
Стоп. Ось я написав цю
фразу і подумав: «А хто вони, ці визнані всіма нардепи-патріоти?
Ці визнані всіма
проукраїнські партії?
Є такі, котрі мають
незаперечний авторитет і визнані якщо не всіма, то, принаймні, абсолютною
більшістю? Ну нехай не абсолютною, але більшістю?».
І зрозумів, що на таке
питання відповісти не так і просто.
В політиці України триває
якась війна всіх проти всіх.
Зокрема, і в станах тих
політичних сил, партій, які самі себе називають демократичними, патріотичними,
проукраїнськими і т. п.
Хто володіє правом на
політичну істину? На право давати незаперечні оцінки?
Хто має право назвати того
чи іншого політика чи партію антиукраїнськими чи проукраїнськими, справжніми
партіями чи політпроектами?
Ми всі можемо це зробити,
кожен із нас - виборців, активістів, журналістів, політиків тощо.
І, в той же час, між усіма
нами нема такого авторитету, чия оцінка була б загальновизнаною і поділялася б
більшістю громадськості.
От переміг на
президентських виборах Володимир Зеленський? Чи багато тих, хто готові визнати
його лідером України? Тим більше, проукраїнським політиком?
Будемо відвертими - в цьому
поки що сумніваються чимало українців. Особливо затято - прихильники Петра
Порошенка. Менш затято - прихильники інших політиків, кожен з яких має свої
особливості і недоліки, але є професіональним політиком.
Чи визнають Володимира
Зеленського лідером України прихильники, наприклад, Юлії Тимошенко, Анатолія
Гриценка, Олега Тягнибока, інших політиків-профі з багаторічним політичним
стажем? Думаю, що ні.
А хто визнає? Його виборці?
Думаю, вони сприймають
свого фаворит а як, здебільшого, лідера змін, а не керівника держави, котрий
може нею вправно управляти.
Колись у нас був популярним
мультик, в якому звучала фраза: «Я - не чарівник, я ще вчусь». Приблизно в
такій ситуації нині перебуває президент В. Зеленський.
На третє-четверте-п'яте
місця в рейтингу напередодні виборів претендують партії, які ведуть до
Верховної Ради України Святослав Вакарчук, Петро Порошенко, Юлія Тимошенко.
Соціологічні дослідження
різних фірм з частотою раз на тиждень дають свої результати, згідно з якими ці
три партії інколи міняються місцями у рейтингах.
Тому я не буду закріплювати
за ними якісь сталі місця. Але наголошу, що партія Святослава Вакарчука «Голос»
демонструвала протягом виборів непогану динаміку, партія Петра Порошенка, як
змінила назву з «БПП «Солідарність» на «ЄС», була то третьою, то четвертою, а
інколи і п'ятою, а партія Юлії Тимошенко то піднімалась, то падала за оцінками
різних агенцій.
І, знову ж таки, - яка з
цих партій є українською, а яка ні?
Якщо брати їх
самопредставлення, то вони всі, безумовно, називають себе українськими. Петро
Порошенко й особисто під час президентських перегонів, і нині, під час
парламентських виборів, позиціонував себе патріотом, а свою партію -
проукраїнською та войовничо антиросійською.
Юлія Тимошенко також
називає себе і партію проукраїнськими, але не так посилено акцентує це, як П.
Порошенко. Вона, здебільшого, зосереджує свою риторику на питаннях нового курсу
в економіці, на тарифах, цінах на газ тощо.
Досвідчений політик вважає,
що виборця нині цікавлять, насамперед, економічні негаразди і власна бідність,
ніж питання патріотизму.
Що стосується С. Вакарчука,
то його партія «ГОЛОС» презентує себе як чітко проукраїнська патріотична партія
справжніх змін.
Якими
бувають зміни?
Поняття «зміни» належить до
політичної класики, як і поняття «нові» «рубежі» тощо. Це - тверда валюта
політтехнологів усіх країн і часів.
Вона базується на потребі
нашої психіки в новизні. І політичні гасла цю потребу враховують,
використовують її, а то й нещадно експлуатують.
Цьогорічні президентські
вибори були побудовані на тому, що політтехнологи В. Зеленського більш точно
вловили масове бажання змін в українському суспільстві.
І В. Зеленський переміг як
лідер змін.
Проте, багато хто вважав,
що зміни, котрі пропонує, чи може запропонувати В. Зеленський, можуть бути
не такими глибокими, як би хотілося багатьом українцям.
Тому виникла концепція
СПРАВЖНІХ змін. І цю концепцію взяли за основу своєї виборчої кампанії С.
Вакарчук і його партія, яку Святослав і його політтехнологи презентували як
команду змін, зробивши ці два слова хештегом, який обов'язково з'являвся на
всіх плакатах, сторінках соцмереж, постах і т. п.
Якщо партії Петра Порошенка
та Юлії Тимошенко підтримує їхній сталий електорат (чи його, перепрошую,
залишки після президентських перегонів), то у партії Святослава Вакарчука
«ГОЛОС» електорат і авторитет ще тільки формуються.
Незаперечний авторитет
Святослава як митця, безумовно, допомагає йому. Величезна армія фанів його
творчості нікуди не поділася.
Але ж політичний авторитет
і електоральний капітал молодого очільника новоствореної партії тільки-тільки
формується. І тут діє вже не політична арифметика, а політична алгебра.
Згідно з нею, далеко не всі
фани Вакарчука-співака автоматично стають його політичними прихильниками.
Серед них є чимало тих, хто
має свої усталені політичні смаки, або ж зовсім не люблять політику. І, відтак,
слухають спів Славка, а його політичні виступи не слухають.
У чому ж полягають справжні
зміни, які пропагує команда С. Вакарчука?
Програмні
меседжі
Камертоном програми партії
С.Вакарчука є тема голосу і голосів. З урахуванням його мистецької діяльності
тема вибрана вдало і обігрується правильно.
Ось фрагменти програми: «ЯК ЗВУЧИТЬ УКРАЇНА? Сильно, часом - на
весь світ. Радісно, коли українці піднімаються на вершини та п'єдестали.
Гордо, коли наші інновації
вражають світ.
Злагоджено, коли
піднімаємося на протистояння з ворогом зовнішнім чи внутрішнім. Щемливо, коли
пісня - про нашу історію, наших людей.
Болісно, коли гучніше, ніж
інші ноти, звучить війна.
Та дедалі виразніше
українці чують дисгармонію. І не вірять.
Не вірять владі, яка
раз-у-раз зраджує не тільки відважні сподівання, але й прості надії.
Не вірять політикам, які
обіцяють золоті гори, будують красиві вітрини і ховають за ними свої амбіції та
схеми.
Не вірять напівреформам,
які починаються оптимістично, але згасають до того, коли їх відчує на собі
кожна людина.
Людина - ось нота, якої не
вистачає для справжньої гармонії в Україні.
Людина, яка хоче гідного
життя. Жити у безпеці, у добробуті, вільно обираючи свій шлях. Людина, яка
знає, що її інтереси захищено.
Людина, яка йде з високо
піднятою головою, впевнено дивиться в майбутнє і знає, що під ногами - надійна
твердь.
Партія «Голос» іде в
політику, щоб повернути людину в центр держави. Аби перестати ділитися на лівих
і правих, на націоналістів та лібералів, а об'єднатися навколо людини та її
непорушної гідності. Людина, громадянин та громадянка України - понад усе.
Держава - на долоні в
людини, а не людина у кулаку в держави.
Для людини ми хочемо
побудувати суспільство, в якому вона буде абсолютною цінністю. Де пануватимуть
зростання і розвиток, а не вічна боротьба з корупцією, бідністю та
несправедливістю. Побудувати країну, в якій не скаржаться на теперішнє і не
оплакують минуле, а планують майбутнє...».
Початок ліричний,
емоційний, але і програмні сенси уже тут закладені. І доволі переконливо
звучить ось такий фрагмент:
«Ми позбудемось того, що
зараз не дає Україні розправити крила і рухатися вперед.
Ми реалізуємо той потенціал
України, про який лише говорили стільки років.
Ми творимо справедливу,
сильну й інноваційну Україну, справжнього східноєвропейського тигра.
Мандат довіри українців
партія «Голос» використає для створення потужного політичного руху,
налаштованого на такі зміни. Справжні зміни. Додайте ваші голоси!
ВАШ ГОЛОС ЗМІНЮЄ ВСЕ».
У програмі доволі детально
прописані позиції партії за всіма головними напрямками внутрішньої і зовнішньої
політики і треба доволі прискіпливо їх аналізувати, щоб зрозуміти, в чому і
наскільки ці позиції «ГОЛОСу» співпадають чи відрізняються від програмних
положень партій В. Зеленського, П. Порошенка, Ю. Тимошенко, А. Гриценка,
І. Смешка тощо.
Головна рекламно-піарівська
ставка партії «ГОЛОС» зроблена на те, щоб ідею про СПРАВЖНІ ЗМІНИ втокмачити у
голови виборців.
І це з успіхом роблять
лідер партії Святослав Вакарчук і найбільш яскраві члени його команди.
Команда
змін
Як і партійний список
партії В. Зеленського «Слуга народу», виборчий список партії С. Вакарчука
«ГОЛОС» майже не містить відомих імен.
Навіть перша десятка цього
списку по суті є авансовою.
Виборцям пропонують
повірити, що молоді активісти, підприємці та фахівці, включно з керівником
виборчого штабу партії і другим номером списку Юлією Клименко, є перспективними
політиками і здатні забезпечити оті самі СПРАВЖНІ ЗМІНИ, заклик про які партія
винесла на свої знамена.
Є серед них і кандидати з
досвідом управлінської роботи, зокрема, працівники апаратів, заступниці
міністрів тощо. Але то все - представники другого-третього-четвертого ешелонів
управлінського істеблішменту.
Достатньо відомим є
прізвище журналіста С. Рахманіна, шоумена С. Притули.
| |
| Сергій
Притула закликає... |
Зокрема, популярний Сергій
Притула попросив собі значно більш низьке місце у виборчому списку партії -
30-е - і закликав прихильників голосувати за партію настільки активно, щоб він
також став депутатом.
Це було у його стилі -
нібито прикол, нібито напівсерйозно, а насправді мотив для багатьох фанів С.
Притули проголосувати за партію і зробити свого улюбленця нардепом.
За мажоритаркою йде низка
серйозних кандидатів, зокрема, і в столиці.
Треба розуміти, що їх
пустили за мажоритаркою тому, що сподіваються на їхню можливість виграти.
Зокрема, це два чинні
нардепи - Вікторія Пташник і Леонід Ємець.
Син відомого в 90-х роках
нардепа Олександра Ємця, який трагічно загинув в автокатастрофі, пан Леонід за
минулих 5 років зарекомендував себе як серйозний депутат з чітко проукраїнською
позицією, яку продемонстрував, зокрема, і в ПАРЄ як член української делегації.
Оскільки він балотується по
окрузі, в якому я проживаю, маю змогу слідкувати за його скромною, але гідною
кампанією.
Схоже поводиться і Вікторія
Пташник.
Важка
артилерія та її нелегка ситуація
Одним із професійних
важковаговиків балотується від ГОЛОСу по столичному мажоритарному округу
Голосіїв знайомий нашим читачам учасник двох Майданів, фінансист, засновник та
президент інвестиційної групи УНІВЕР Тарас Мирославович Козак.
Він свого часу давав
інтерв'ю нашій газеті «Час і Події» та нашому радіо «UkieDrive».
На відміну від свого тезки,
регіонала Тараса Романовича Козака, цей Тарас Мирославович Козак є чітко
вираженим проукраїнським діячем, патріотом.
Тарас Мирославович Козак
більше, ніж 20-ть років працював з іноземними компаніями, жив і працював у
різних країнах, але під час Помаранчевої революції повернувся в Україну, щоб
віддати свій європейський досвід рідній країні.
В політику його привів
Левко Лук'яненко і зробив заступником голови Республіканської партії.
У
професійному аспекті Тараса Мирославовича Козака можна вважати важковаговиком
команди Святослава Вакарчука. На пальцях можна перерахувати кандидатів, які б
могли конкурувати з паном Тарасом у фінансово-економічних знаннях, а у питаннях
побудови в Україні фондового ринку та залученню інвестицій, він, мабуть, поза
конкуренцією.
| |
| Тарас Мирославович Козак та Святослав Вакарчук, липень 2019 р. |
Маючи розроблену концепцію
реформи пенсійної та податкової системи, значний досвід законотворчої роботи як
координатора Громадської платформи «Нова країна», Тарас Козак міг би
сподіватися, що виборці Голосіїва оцінять його глибокі фахові знання,
європейський досвід, законотворчий вишкіл і підтримають його своїми голосами.
Багато хто так і зробить.
Проте, чи достатньо буде такої підтримки?
Справа в тому, що на виборчому
окрузі Тараса Мирославовича Козака склалася ситуація, типова для багатьох
округів на цих виборах.
З одного боку, конкурентом
Тараса Мирославовича Козака виступає представник партії «Слуга народу».
Сфотографувавшись із президентом Зеленським, цей тимчасово безробітний активіст
авансом, як і усі, хто балотується від пропрезидентської партії, отримав певний
запас електоральної підтримки.
Тільки за те, ще раз
наголошу, що він йде від так званої президентської Зе-команди. Бо особистих
професійних досягнень він не має.
Про цей феномен анонімної
«сліпої» підтримки я писав у минулому числі часопису, згадуючи коня, котрого
давньоримський імператор Калігула увів у сенат і зробив сенатором.
На цих виборах чимало
«коней» буде заведено до Верховної Ради України від імені нині популярного
бренда.
З іншого боку, суперником
пана Тараса виступає заступник міського голови В. Кличка. Його
звинувачують у масовому підкупі виборців, публікують списки його «сітки»,
учасники якої, нібито, тисячу гривень платять за кожен голос виборця на користь
цього чиновника, утримує величезну армію агітаторів, інших членів команди.
Є заяви до правоохоронних
органів, але поки що на такого високопосадовця замахнутися не поспішають. Чи не
сміють.
Тож, Тарас Мирославович
Козак бореться за перемогу в своєрідних лещатах: з одного боку - представник
президентського бренду, з іншого - багатий чиновник, котрий налагодив, якщо
вірити матеріалам, систему масової скупки голосів.
На що можуть розраховувати
серйозні фахівці і патріоти, такі, як от Тарас Мирославович Козак? А їх чимало
по країні, і вони могли б дати фахову глибину парламенту, який потерпає від
людей, які не «тягнуть» законотворчу роботу.
На мій погляд, можна
обережно розраховувати на те, що розумних виборців буде більше, ніж продажних і
зазомбованих. Але чи це так - покаже результат голосування.
Завершення
У неділю вибори
відбудуться, і уже в наступному числі нашого щотижневика ми проаналізуємо перші
результати волевиявлення українців.
Зараз до виборців
звертаються всі політики і партії. Чиї голоси почують українці?
Головне наше бажання, щоб якомога більше патріотів, професіоналів та
порядних людей стали народними депутатами України.