Про Ореста Власова-Овдієнка, котрий тривалий час працював в українській службі
Радіо «Свобода», і натепер замешкав у столиці Баварії, Мюнхені, я довідався з публікацій
Владислава Проненка та Богдана Гориня.
Дещо про нього мені розповідав і професор Анатоль Камінський,
керівник української редакції Радіо «Свобода», теперішній голова Політичної ради
ОУН за кордоном, якого у травні 2016-го року я відвідав у північноамериканському
місті Ворвік, що у штаті Нью-Йорк. Лише згодом виявилось, що пан Орест побачив світ
30 липня 1937 року, в родині греко-католицького священника Олександра Власова
та Наталії (нар. Лабенцька) в селі Грабар (Grabar), у краї Жумберак
(Zumberak), що неподалік столиці Республіки Хорватія міста Загреб (Zagreb). Владислав
Проненко, ветеран української служби Радіо «Свобода», у своєму дописі «Українська
«Свобода» за Анатоля Камінського» (газета «День», 06.08.2005) пише, що керівництво
Анатолем Камінським українською службою Радіо «Свобода» припало якраз на ті роки,
коли невідворотно конав Радянський Союз, і на часі було запитання: «А що далі?»
| |
Олександр Власов, Берлін, 16.10.1932 р. | О. Власов, Берлін, Великдень, 1934 р. |
1983 року Радіо «Свобода» очолив Джордж Бейлі,
американець угорського походження, автор широковідомої на Заході монографії про
Андрія Сахарова. На початках директорства Анатоля Камінського в українській
редакції було приблизно 15-17 штатних співробітників. Новопризначений директор вимагав
збільшити їхню кількість до 50-ти, і таке йому обіцяли «в міру можливостей», однак
вона остаточно сягнула 27-30-ти. Ось імена деяких з них: В. Ромашко (Кубрик)
- тимчасово очолював українську службу в період між звільненням М. Геруса та
призначенням А. Камінського, І. Качуровський, О. Власов-Овдієнко,
А. Ребет, Ю. Тимченко, І. Гордієвський, Г. Панчук, Емма Кошелівець
(О. П. - Емма Андієвська), О. Народецький, В. Яремій, А. Щепко,
Б. Нагайло, А. Гайдамаха, Д. Сторчак, Ю. фон Штайден (Дубанович),
В. Ганик, Ліна та Іван Гвать, Л. Зелінґер, М. Мигалисько.
| |
Світлина з 27.12.1991 року, коли Орест Власов- Овдієнко працював на Радіо «Свобода», визнання Незалежності України й Хорватії | |
Крім того, в Нью-Йорку діяв кореспондентський пункт
або бюро, яке очолював Ю. Дулерайн і де працювали В. Боровський, Надія
Світлична та Л. Лиман. Поступово визначились тематичні блоки, з яких складалась
програма української служби. Їх було вісім: «міжнародні новини»; «за права людини»,
«за права нації»; «міжнародні коментарі»; «література та мистецтво»; «суспільно-економічні
справи»; «історичний блок»; «релігійна програма»; «молодіжна програма».
| |
| О. Власов, Мюнстер, зима, 1934 р. |
Загальний обсяг мовлення складав шість годин на добу;
кожна година розпочиналась випуском актуальних новин. Українська «Свобода» в Мюнхені
за часів Анатоля Камінського намагалася діяти так, ніби вона була в Києві,
тобто старалася заповнювати ту інформаційну і програмну ніші, яких не було й не
могло бути в УРСР. Однак, слід врахувати разючу диспропорцію в отриманні інформації.
«Радіо «Свобода» було передплатником усіх провідних західних інформагентств, чим
сповна користувалась його українська служба. Крім того, вона мала приблизно
40-45 т. зв. вільних співробітників, які виконували функції кореспондентів.
Серед них було чимало визначних громадсько-політичних діячів та діячів культури
та релігії». Своєю чергою, мій давній приятель і колега по перу Богдан Горинь,
колишній дисидент, політичний і громадський діяч, народний депутат України 1-го
та 2-го скликань, у своєму дописі «Ода Радіо «Свобода» і радіоприймачу ВЕФ» зазначав,
що «...без перебільшення можна сказати: Радіо «Свобода» стало рупором ідей українського
національно-визвольного руху. Без допомоги «Свободи» не було б можливості через
мізерний тираж Самвидаву донести до широких кіл громадськості думки борців за демократію,
свободу і незалежність рідної країни... Сподівання вибороти незалежність стали реальністю
24 серпня 1991 року: Україна проголосила незалежність. Вважаю, що велику допомогу
і безпосередню участь у цій події належить Радіо «Свобода» - спільному виразникові
дум і прагнень української діаспори і материкової України. Протягнувши через залізну
завісу одне одному руки побратимства, ми спільно вибороли українську незалежну демократичну
державу. Це - наша спільна перемога...».
| |
Отець О. Власов із дружиною Наталкою, Хорватія, лютий 1937 р. | |
За деякий час мене з паном Орестом Власовим-Овдієнком
дещо «зблизив» Фейсбук, який відкрив нам нові можливості для спілкування. Пан Орест
часто відгукувався на публікації у світовій пресі, рішуче засуджував антиукраїнську
політику Путіна та відповідав на мої запити про діяльність Радіо «Свобода». Ось
окремі фрагменти з його меседжів: «...Комуністи є політичними дітищами російського
імперіалізму, тобто ворогами демократії та України... Злочини проти людяності не підлягають
задавненню!.. США та Великобританіє, це ваш святий обов'язок захищати волелюбних
українців, тим паче, бо так ви й себе захищаєте від московського архаїчного монстра.
Мета Путіна - знищити українську націю, головного супротивника російського імперіалізму.
- 21.07.2014». «Пане Олександре, я пам'ятаю прізвище Мирата Тачмирада
(Тачмурадова), який працював на Радіо «Свобода» (директором туркменської редакції),
але я його особисто не знав. Про його долю не знаю нічого. Після закриття Радіо
«Свобода» у Мюнхені співробітники розбрелися про всьому світу, і мало їх залишилося
в Мюнхені. - 17.06.2016». - «...Про В'ячеслава Юрійовича Сенютовича-Бережного...
Вперше чую про нього. 08.01.2018». «Пане Олександре, мій батько - східняк із Чернігівщини,
село Українське (колись - Ярошівка), мати - галичанка (село Витвиця). Познайомилися
в Бережанах. Побралися в селі Липовляни, в Хорватії... Під час большевицького перевороту
з його мамою тікали спочатку до Бердичева, а згодом опинилися в Бережанах. На жаль,
із ближчої родини не знаю нікого. Предки були спадковими дворянами. Або світами
розвіяло, або вигинули.
| |
| О. Власов, з Ірухою, донькою О. Бурґгардта (Ю. Клена), Німеччина, червень 1935 р. |
В Інтернеті знайшов чимало інформації про село Українське/Ярошівка.
Однак, про предків нема нічого. Залишилося тільки кілька світлин.... Якщо погоджуєтеся,
згодом напишу вам більш розлогого листа в цій родинній справі... Фотографії вам перешлю,
коли повернуся до Мюнхена... Пане Олександре, про вашу діяльність я знаю. Проте, ваших
творів я не маю. 18.12.2018...». І ось уже понад півтора року поспіль пан Орест Власов-Овдієнко
час від часу надсилає мені надзвичайно цікаву інформацію про свій рід та про себе.
Як виявилось, його батько «...Олександр Власов
походив з козацького дворянського роду з Чернігівської області, зі села Ярошівка
(неподалік Прилук), яке за совєцьких часів перейменовано на Українське. Під час
большевицького перевороту, втікаючи від «червоного терору», мати Олександра Власова
потрапила зі сином до Західної України. Олександр закінчив гімназію в Бережанах.
Тоді він познайомився з Наталією Лабенцькою, яка в Бережанах училася в учительській
препарандії (середній школі). Закінчивши гімназію, Олександр Власов, який був членом
ОУН, втікаючи від польської поліції, опинився, насамперед, у Берліні, де він учився
на медичному факультеті й брав активну участь у політичній діяльності тамтешньої
української громади. Згодом він отримав стипендію на студії богослов'я й виїхав
до Мюнстера навчатися в тамтешньому католицькому факультеті богослов'я. У Німеччині
Олександр Власов потоваришував зі студентами з Хорватії. Це йому й було поштовхом
для того, щоб виїхати до Хорватії, тобто, до тодішньої королівської Югославії, де
він у Загребі закінчив студії богослов'я. В той час він перебував у греко-католицькій
семінарії в Загребі. Після того, коли Олександр Власов закінчив студії богослов'я,
до нього до Югославії приїхала Наталія Лабенцька, і вони повінчалися в українській
церкві в хорватському селі Липовляни (Lipovljani), де жило чимало українців.
| |
Витяг з допису В. Гординського про отця О. Власова в газеті «Українське слово» (Париж), 08.02.1987 р. | |
Після висвячення Олександр Власов зі своєю дружиною
Наталією прибув на свою першу парафію до села Грабар, де народилася їхня
перша дитина - син Орест. Згодом Олександра Власова призначено парохом для
хорватів греко-католиків у селі Дишник (Disnik), що неподалік містечка Гарешниця
(Garessnica). Олександр брав активну участь у громадському житті українців Югославії
і, під час Другої світової війни, в тодішній хорватській державі. Тут родину Власових,
в якої було троє дітей, спіткала тяжка доля: влітку 1942-го року Олександр Власов
загинув мученицькою смертю від кулі тамтешніх комуністичних партизанів, за якими
ховалися, фактично, місцеві прихильники великосербської політики. Їм, зокрема, заважав
греко-католицький священник-антикомуніст. Після трагічної смерті свого чоловіка
Наталія Власова, рятуючись від комуністичних погроз своєму життю, виїхала
з дітьми до хорватського міста Крижевці (Krizevci) - осередку греко-католицької
єпархії. У Крижевцях Орест розпочав навчатися в початковій школі, яку закінчив
у селі Пргомелє (Prgomelje), куди родина Власових згодом переїхала».
| |
| Мати панотця Олександра Власова пані Лідія. Вінниця, 1915 р. |
Дійсно, в книзі «Гарешницький жертвослов» («Garesnicki
zrtvoslov»), що його упорядкував й видав в 1997 році колектив авторів у складі -
Звонко Фараґо, Ружа Ленац-Брлекович, Златко Верхаз, Алойз Враголович - читаємо наступне:
«...На гарешницькому кладовищі є пам'ятник з іменем Олександра Власова. Зацікавлений
спостерігач помітить його ім'я й запитає: а хто була ця людина? Про нього зможуть
розповісти нам домашні люди й, зокрема, мешканці Дишника (Disnik), з якими ми розмовляли
під час наших підготовчих робіт до опрацювання жертвослова. У записній книзі парафії
Гарешниці (Garesnica) читаємо в записі отця Мате Халауша (Mate Halaus), завідувача
гарешницької парафії, наступне: «27.VII.1942 р. у Дишнику вбито греко-католицького
пароха Олександра Власова. Забили його партизани, адже він, на їхню думку,
доніс на них жандармам у Гарешниці». Це, однак, була неправда. Його вважали українським
націоналістом, який не любив партизанів. Пізніше виявиться, що ті майже ніколи не
рахувалися з правдою, і тому їм було не тяжко помститися за якісь вигадані «гріхи»
людям, про яких вони вважали, що їх не люблять. Інформації отця Калауша нам не вистачило,
й тому ми по допомогу звернулися до Катедрального деканату Крижевецької єпархії
в Загребі, і завдяки ласці пана декана Миколи Ніно Кекича (Nikola
Nino Kekic), ми отримали чимало цінних даних про цього священника, а також особливо
цінний документ, тобто заяву дружини Наталії Власової про його мученицьку смерть...
«...Було місячно, й мій чоловік сказав: «Вже приходять!». Він швидко одягнув штани
й черевики на босі ноги. В ту мить служниця ввійшла до кімнати (було десь пів третьої
після півночі) й сказала: «Пане отче, кличе вас Штеф!». Stef - селянин Кошутич Ст'єпан
(Kosutic Stjepan), який жив у сусідстві і був приятелем мого чоловіка). Ми подивилися
через вікно кухні й побачили Кошутича. Мій чоловік нагнувся через вікно й запитав:
«Штефе, чи це ти?» Відповідь була: «Це я!» Мій чоловік далі запитував: «Хто прийшов?»
А відповідь була: «Жандарми!» Ми відчинили зовнішні двері. В цю мить до хати вдерлося
кілька озброєних осіб. Деякі з них обступили мого чоловіка, а восьмеро з них через
коридор увійшли до помешкання. Запитували, де зброя, й обшукали ліжко, на якому
чоловік спав. Я відповіла, що ми зброї не маємо та що її ніколи не мали. Вони мені
сказали: «Чи ти поручишся за це своїм життям?». Я сказала: «Так, поручуся!»...»
(Джерело: «Єпархійний вісник крижевецької єпархії», - нр. 4, Крижевці, 1942 р.,
с. 112-116. («Eparhijski vjesnik krizevacke biskupije», br.4, Krizevci,1942.,
str.112-116).
| |
Брат бабусі Ореста Власова-Овдієнка зі своєю родиною (розстріляні большевиками під час Другої світової війни, після захоплення ними Берліна). Світлина 18.06.1929 року | |
...Сам же мій цікавий респондент українець з Мюнхена пан
Орест Власов-Овдієнко середню освіту здобував у загребській класичній гімназії,
і під час навчання він жив у тамтешній греко-католицькій семінарії. Здобувши гімназійну
освіту, він навчався в Загребському університеті, на факультеті юридичних наук.
Щоби прожити, Орестові доводилося в той час виконувати різну роботу, здебільшого,
фізичну, отож, час його університетського навчання був, фактично, часом боротьби
за виживання, адже на якусь стипендію він не міг розраховувати, бо йому нагадували,
що «ти не наш». Проте, якийсь час Орест працював у міському суді в місті Б'єловар
(Bjelovar). Коли Орест відбув військову повинність, він познайомився з донькою українського
греко-католицького священика Тараса Думки, Стефанією, й вони невдовзі,
1964-го року, одружилися. Орест зі Загреба переїхав до своєї дружини, до містечка
Боснійський Шамац (Bosanski Samac), що на кордоні Боснії з Хорватією, де Стефанія
працювала головною медсестрою в тамтешній лікарні. Чотири роки Орест намагався в
Боснійському Шамці отримати роботу, але це виявилося безнадійною справою: неофіційно
йому вкотре давали знати, що «ти не наш». У той час безробіття Орест почав писати
вірші, а підтримав його в цьому український русинський письменник Михайло Ковач.
Перші Орестові вірші надруковано в газеті «Руске слово» («Руське слово») та журналі
«Шветлосц» («Світло»), які виходили в місті Новий Сад і мали окремі сторінки українською
літературною мовою.
| |
| Прабабуся й прадід Ореста Власова-Овдієнка зі своїм сином, братом його бабусі Лідії |
Згодом, перебуваючи в гостях в українців у колишній
Югославії, київський культурний діяч і літературознавець Олекса Мишанич узяв
зі собою в Україну Орестові вірші, де їх публіковано в журналах «Вітчизна»
(8/1967) та «Дніпро» (7/1968). Польський переклад одного Орестового вірша з'явився
також у краківській газеті «Zicie Literackie» (1968/2). Згодом Орестові вірші друкував
український мюнхенський журнал «Сучасність». У «Вітчизні» Олекса Мишанич у
статті «Із сучасної української поезії», між іншим, написав: «З наймолодших поетів
звертає на себе увагу Орест Власов, студент із Боснії, з виразно індивідуальним
поетичним світобаченням». У примірнику «Вітчизни» для Ореста український літератор
Гончарук власноручно написав таку присвяту: «Дякую, Оресте, за синтез і мелос
палітри вашої - на радість, на щастя народові нашому. Захар Гончарук, Київ,
10/ХІ. 1967». А в «Дніпрі» (2/1968), у статті «Голоси наших братів», Мишанич зазначив:
«Орест Власов - студент із Боснії, один із наймолодших поетів. Його вірші почали
з'являтися на сторінках преси нещодавно, але він уже звернув на себе увагу оригінальним
образним світосприйманням. Українська літературна громадськість Югославії покладає
на нього великі надії». Та не так сталося. І з Орестом, і з українською громадою
в Югославії. Злидні життя в Югославії змусили молоде подружжя Стефку й Ореста
вирушити з донечкою Ларисою у світи. Допомогли їм українці із Західної Німеччини.
1970-го року родина Власових опинилася в баварському містечку Вунзідель
(Wunsiedel), а 1972-го вони прибули до Мюнхена.
У Західній Німеччині Орестові спочатку довелося кілька
років займатися фізичною працею, але згодом він закінчив курси комп'ютерного фахівця
й отримав посаду службовця у фірмі «Зіменс» (Siemens). В Українському вільному університеті
в Мюнхені Орест познайомився з тодішнім начальником Української служби «Радіо Свобода»,
американським українцем паном Джоном Басарабом, який Орестові запропонував
перейти на роботу на Радіо «Свобода». 3-го жовтня 1977 р. Орест Власов став
членом української редакції, де він пропрацював до літа 1995-го року, коли радіостанцію
перенесено до Праги. Через родинні обставини (дві доньки - Лариса та Валерія
- здобували в Мюнхені освіту) Орест вирішив не їхати до Праги. Так він після
18-ти років роботи на Радіо «Свобода», закінчивши свою журналістичну кар'єру як
старший редактор, вийшов на безробіття й згодом - на пенсію. Починаючи від
1970-го року, коли Орест Власов прибув до Західної Німеччини, для нього розпочався
період, про який давні римляни казали «inter arma silent musae», тобто, у вільному
перекладі - «коли триває війна, то музи мовчать». Спочатку це була війна за краще
життя для родини. А згодом - словесна боротьба в ефірі правдивими фактами проти
т. зв. великоросійського, а насправді - імперського московитсько-комуністичного
загарбника України. В ефірі пан Орест спочатку виступав під псевдонімом Овдієнко
(як цього вимагали правила праці на Радіо «Свобода»), це псевдо було другим родинним
прізвищем, а також псевдо його батька в ОУН.
Однак напередодні остаточного розпаду совєцької імперії
Орест вийшов в ефір як Орест Власов-Овдієнко. Цілу низку його політичних
статей друкували українські газети в діаспорі - паризьке «Українське слово» та мюнхенський
«Шлях перемоги». Під час хорватської вітчизняної війни проти великосербських загарбників
у першій половині 1990-х років, інформуючи українського слухача про цей трагічний
час, Орест у своїх передачах, зокрема, присвячував увагу стражданням югославських
українців. Тепер родина Власових часто буває в незалежній Хорватії, де вони мають
над Адріатичним морем, на острові Крк (у містечку Крк), помешкання, та відвідує
свою рідню в Хорватії й Словенії.
| |
Орест Власов-Овдієнко зі своєю внучкою Зарою. Світлина 2010 року | |
Крім того, Орест Власов є членом керівництва
німецько-українського товариства «Робочий форум Україна» (Arbeitsforum
Ukraine). Завданням цього товариства є поширювати правдиву інформацію про Україну
серед німецьких інтелектуальних кіл, а також зацікавити німецьку громадськість українськими
справами. Згодом товариство припинило своє існування.
...Але повернімося до легендарно-трагічної постаті греко-католицького
священника отця Олександра Власова та історії тих полтавських теренів, що колись
дали життя його предкам. Докладніші інформації про нього є, як на мене, доволі цікавими
й трохи незвичними.
Народився св. пам. пан Олександр майже
110 років тому, 28 жовтня 1909 року, в Санкт-Петербурзі, в родині Василя і Лідії,
родом з Полтавщини. Батько Олександра служив тоді в Петербурзі старшиною в російській
армії. По закінченню Першої світової війни малий Олександр із матір'ю опинився
на Західноукраїнських землях, в селі Завалів, Підгаєцького повіту, там вирішили
поселитися на сталий побут. Уже гімназійним учнем у Бережанах Олександр належав
до Пласту аж до заборони цієї молодіжної
організації польською окупаційною владою. У 1930 році він закінчив у Бережанах гімназію,
але невдовзі був арештований польською владою за участь в Пласті та в Українському
Націоналістичному Русі.
У 1931-му році пан Олександр нелегально переходить польсько-німецький
кордон й опиняється в Берліні. Тут він вступає на медичний факультет та через нестачу
грошей переходить на студії богослов'я в Мюнстері завдяки допомозі та стипендії
єпископа Чарнецького. В Мюнстері Олександр Власов мав нагоду заприятелювати
з родиною Освальда Бурґгардта, українського поета німецького походження
(літературне псевдо - Юрій Клен) та іншими визначними людьми того часу. Згідно з
інформаціями пана Ореста, у 1935 році його тато Олександр виїжджає до Загреба, в
Хорватію, для завершення студій богослов'я в східнім обряді. В листопаді 1936 року
він одружується зі своєю «старою знайомою» ще зі шкільних часів Наталією Лабенцькою,
яка приїхала з Галичини, щоб ділити долю й недолю в їхньому, як виявилось, короткому
подружньому житті. По закінченню богословських студій, у 1937 році, владика Діонісій
Няраді висвятив Олександра на священника й призначив його настоятелем парафій
Грабар і Пргомелі, а від січня 1939 року отець Олександр завідував парафією в Дишнику.
Життєві обставини в Хорватії не дозволяли широко розгорнути громадську й політичну
діяльність на користь української справи з огляду на те, що як священник о. Олександр
працював у хорватських парафіях для хорватів греко-католицького обряду. Та, незважаючи
на ці невідрадні обставини, він поширював правду про український визвольний рух
та інформував чужинців про становище України під совєцькою окупацією, за що згодом
і заплатив своїм життям.
| |
| На відпочинку. Зліва направо: Орест Власов-Овдієнко з дружиною Стефанією, далі – Ігор Когут. Світлина 2015 року |
Під час перебування в Хорватії отець Олександр Власов
підтримував тісні зв'язки з діячами Українського Націоналістичного Руху та такими
українськими студентами високих шкіл Загреба і Белграда, як Євген Мацях, Василь
Войтанівський, Гриць Горбачевський, Осип Коропей, Осип Мисак, Тишко-Мстислав Винників,
Іван Яцусь, Р. Русянович, Петро Бучко та багатьма іншими. Отець Олександр був
відданий Богові й справі визволення України, до якої горів безмежною любов'ю, часто
й відкрито висловлював своїх думки й позицію в розмовах з дружиною, друзями та чужинцями.
Не мав він змоги за короткий час свого життя повністю продемонструвати свій щедрий
талант і великий потяг до боротьби за визволення України. Релігійна, громадська
та політична діяльність о. Олександра Власова для добра України обірвалася трагічно
на 33-му році його невтомного життя. Дня 27 липня 1942 року в селі Дишник, Хорватія
(Югославія), він був розстріляний без суду, точніше, замордований тітовськими комуністами,
про що я докладніше писав на початку цього допису.
У справі світлин з життя та діяльності свого батька,
св. пам. отця Олександра та його батьків, полтавців з походження, пан Орест Власов-Овдієнко
писав мені: «...Маю текст з основною інформацією, проте слід би його розширити й доповнити.
На це потрібний час. Світлин маю багато...
А чимало світлин ми тримаємо в своєму помешканні в Хорватії, в місті Крк,
на Адріатиці. І туди поїдемо тільки на латинський Великдень. Щирі вітання, (-) Орест.
11.02.2019». На цих світлинах привертає увагу фотографія родини брата бабусі пана
Ореста Власова-Овдієнка. Ця сім'я була розстріляна совітами після окупації ними
Берліна у 1945 році. Дещо нерозбірливий напис на звороті цієї світлини зроблений
українською мовою: «...Нашій голубці, дорогесенькій Лідусі, на довгий спомин. Ми тебе,
наша Лідусю, ніколи не забудемо і все зробимо для тебе... Дасть Бог, скоро побачимось.
Цілуємо... Я та дітки. - Німеччина, 18.06.29...».
| |
| |
Принагідно зазначу, що у переліку населених пунктів
та місцевостей з назвою Ярошівка в Україні є чимало, зокрема, є такі села в межах
сучасних Київської, Харківської та Черкаської областей, як також близько моєї родинної
Лохвиці, у Роменському районі, Сумської області. Лише одна Ярошівка у теперішньому
Талаївському районі, на Чернігівщині, не зберегла, на жаль, свою старовинну назву,
стала селом з оновленою назвою Українське. Чим же знаменита ця Ярошівка-Українське
колишнього Прилуцького повіту, Полтавської губернії, спочатку під московською, а
згодом - під большевицькою й совєцькою окупацією?
До большевицького перевороту у Петрограді наприкінці
1917-го року Прилуцький повіт історичної Полтавщини на півночі етнічних українських
теренів межував з Чернігівською губернією, на Заході - з Переяславським, на Півдні
- з Пирятинським і нашим, Лохвицьким, повітами, а на Сході - зі сусіднім Роменським
повітом тієї ж таки Полтавської губернії. З північного та східного боків межі оновленого
повіту змінилися мало - відійшла тільки Талалаївка з хуторами до Роменського повіту...
За висновками праці «Полтавская губернія. Списокъ населенныхъ мѣстъ по
свѣдѣніямъ 1859 года, томъ XXXIII». (Изданъ Центральнымъ
статистическимъ комитетомъ Министерства Внутренних Дѣлъ. Санкт Петербургъ
(1862)), на 1859-й рік у власницькому селі Ярошівка, Прилуцького повіту, замешкало
1842 особи (855 осіб чоловічої статі та 987 - жіночої), налічувалось 364 дворових
господарств, існували православна церква та 4 заводи. Станом на 1885 рік у колишньому
власницькому селі Бережівської волості мешкали 2160 осіб, налічувалось 332 дворових
господарства, існували православна церква, школа, 4 постоялі двори, 2 постоялі будинки,
4 лавки, базари по неділях, 23 вітряні млини та маслобійний завод. За переписом
1897 року кількість мешканців зросла до 2421 особи (1186 чоловічої статі та
1235 - жіночої), з яких 2300 - православної віри.
Якраз у цій Ярошівці (Українському) й народився в
1853-му році знаменитий український письменник, мистецтвознавець, фольклорист й
етнограф Василь Петрович Горленко, який упокоївся 14 (27) квітня 1907 року,
в Санкт-Петербурзі, але незабаром, згідно з його волею, був похований у його родинному
селі. Василь Горленко походив з давнього українського козацького роду Горленків,
серед яких найвідоміші - Лазар і Дмитро - полковники Прилуцького полку та
Андрій - полковник Полтавського полку. Самому Василеві Петровичу серед інших належать
ґрунтовні статті на історико-побутові й етнографічні теми, зокрема, дослідження
про українські думи й кобзарів. Частина праць В. Горленка була опублікована у книгах
«Южнорусские очерки й портреты» (1898), «Украинские были» (1899). «Отблески»
(1908). За інформаціями дослідника Івана Забіяки, ґрунтовні знання з французької
словесності, мистецтва, філософії Василь Горленко здобув у Сорбонні. З Франції Горленко
виніс великий вплив видатного теоретика літератури і мистецтва Іпполіта Тена.
1905 року в Петербурзі вийшла третя й остання книжка
Василя Горленка «Відблиски: замітки з словесності і мистецтва». У ній, як писав
рецензент, була «крапелька близького, рідного нам духу українства». В т. зв. «малоросійському
циклі» знаходимо статтю про І. П. Котляревського, а також «Записки Пилипа
Орлика». До речі, 1903 року Василь Горленко був присутнім на відкритті пам'ятника
І. П. Котляревському в Полтаві. Він написав після цього: «Я виніс сильне враження
від полтавських свят... Глибоке враження справляють галичани - вільні люди серед
рабів...». Ці слова, на думку І. Забіяки, вивищують В. П. Горленка
як справжнього українця! Писав Василь Горленко й про мою родинну Лохвицю. У моєму
хатньому архіві зберігся досить вимовний опис Лохвиці кінця 19-го - початку 20-го
сторіччя, зроблений Василем Петровичем Горленком: «...Але хто не потрапив би
в глуху Лохвицю (Полтавської губ.), побачив би, як мало в ній «городського»... Солом'яні
дахи, плетені паркани, сади й городи з величезними вільхами та липами, які де-не-де
стирчать, оточені скиртами, собаки по дворах й свині на вулицях - все тут як належиться
бути в українському селі...» (О. П. - довільний переклад - мій, цит. за В. П. Горленком,
«Украинские были. Описания и заметки», К., 1899, с.28). Та хоча моя родинна Лохвиця
й була, так би мовити, глухоманню, «ведмежим закутком» Полтавщини, проте в ній завжди
бився досить потужний живчик українського громадсько-політичного, культурно-освітнього,
ба більше - наукового життя, який не могли задушити московські зайди та їхні поплентачі...
Дійсно, сотенне містечко Лохвиця та інші наддніпрянські
козацькі містечка й села Центральної України завжди були патріотичними, хоча, на
перший погляд, дещо тихими й трохи провінційними... Таким, зрештою, було й знамените
козацьке село Ярошівка на історичній Полтавщині, звідки походили предки патріота-націоналіста
й греко-католицького священника св. пам. отця Олександра та видатного журналіста
з української редакції Радіо «Свобода» Ореста Власова-Овдієнка, деякі вимовні
фрагменти з їхнього життя та діяльності й світлини з родинного архіву, надані мною
у цьому дописі.
Примітка: Переважна більшість
світлин отримана з родинного архіву Ореста Власова-Овдієнка (Мюнхен, ФРН), деякі
інші - з домашньої книгозбірні та приватного архіву упорядника цього допису доц.
д-ра Олександра Панченка та відкритих джерел. Прізвища та імена в тексті цього допису
жирним шрифтом виділено упорядником О. Панченком.