rss
09/22/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#360

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Інтерв’ю \ Микола Савчук: «Дякую Господові, що з’їв шістдесяту паску»

Понад 20 років тому мав честь познайомитись і заприятелювати з гумористом (або як кажуть на Гуцульщині - сміхованцем) Миколою Савчуком. У той час пан Микола своїм неперевершеним талантом, щирими гуцульськими жартами, коломийками, віршами і співанками зачарував серця величезної аудиторії не лише Гуцульщини, але практично всієї України і діаспори. Багато людей пізнавали в його жартах себе, сусідів, владу.

 

Title  
 Микола Савчук на сцені з веселим
українським словом
 

До речі, пан Микола не лише творець, але й дослідник українського гумору. На цю тему видав кілька праць. Але про це люди знають мало. А ще він - талановитий журналіст, дослідник, письменник, краєзнавець, фольклорист, естрадний виконавець, громадський діяч, ініціатор багатьох цікавих краєзнавчих проектів, до яких, на жаль, мало прислухаються.

Ще одна характерна риса Миколи Савчука - працьовитість. Щороку з-під пера Миколи Савчука з'являється нова книжка, а іноді і більше. За останні 20 років, відколи знаю пана Миколу, його працьовитість, творчий запал тільки збільшився. Він і надалі зачаровує глядачів новими гуморесками і співанками.

Не перестає досліджувати давнину гуцульського краю, в який закохався ще з дитинства. А скільки в нього ще планів! Цьогоріч Микола Савчук з'їв свою шістдесяту паску. Хочеться йому щиро побажати з'їсти ще й соту паску при доброму здоров'ї і не меншій працьовитості як зараз.

- Пане Миколо, ваша творчість - як гумористична, так і краєзнавча - побудована, здебільшого, на гуцульській тематиці. Кого вважаєте своїми вчителями?

- У сміховій творчості - це, насамперед, народний гумор, а також такі визначні майстри нашого веселого слова й олівця, як Едвард Козак, який дав мені ключ до розуміння рідної сміхової культури. А в краєзнавстві - це мій сусід, поважний ґазда і патріот, товариш мого діда Никола Жмундуляк, який прищепив мені любов до давнини. На жаль, він передчасно помер і не дожив до Незалежности. Ми мали з ним ще багато про що поговорити...

Title  Title
 З мамою. Миколі Савчуку 5 рочків (1964) Гуцульська хата, в якій народився
Микола Савчук (1959)

 

Звичайно, всі наші сільські люди, моя родина любили рідний край, уміли співати, танцювати, жартувати й веселитися.

- Цікаво, як ви пізнавали Гуцульщину - з розповідей близьких людей чи з літератури?

- Гуцульщина була присутня в моєму житті змалку - у вигляді гуцульської кераміки (збанки, тафлі, миски), яка збереглася ще з давніх часів, і з нової, яку приносили з Косова на Йвана, в елементах народної вбері, які я ще застав (кептарі, байбараки, вишивані сорочки), і особливо в співанках і мелодіях. Пригадую, блискучий кінофільм «Тіні забутих предків», який у нашій хаті дивилися до двох десятків людей, а коли гола Палагна ворожила на екрані, то нам мами закривали очі. Потім я, звичайно, читав книжки про Довбуша й опришків, гортав книжки про гуцульське мистецтво, багато разів оглядав у Коломиї музей Гуцульщини. Врешті, десь у шостому чи сьомому класі зробив першу виправу у вищі гори й автобусом «Коломия-Верховина» доїхав до Криворівні. Там завітав до музею Івана Франка і познайомився з Миколою Дзураком, який цікаво розповів про перебування Каменяра в цьому славному селі. У Криворівні я пробув два дні: зайшов до клубу і там почув, як грають місцеву музику, у буфеті побачив не лише гуцулів, але й гуцулок, які пили «шипучку». Це мене дуже здивувало, адже в моєму Великому Ключеві жінки не заходили до буфету, а в хаті лиш подавали чоловікам їсти й пити, а самі не сідали за стіл.

  Title
  З татом у традиційних ключівських «вишиваних
кіптарьих» (2018)

Уже після армії, на поч. 1980-х, коли я купив магнітофон, то їздив до десятка разів у вищі гори (Прокурава, Брустури, Шипіт), де записував гуцульський спів, спілкувався зі знаменитими музиками Думітраками й Соколюками і слухав їхню майстерну гру. Я намагався добре вивчити ці мелодії і співи і незабаром уже міг відтворювати їх та вплітати в гру ключівської капели, в якій я грав по весіллях.

Водночас, я виписував різні цікавинки на тему Гуцульщини з книжок і преси, а під час навчання у Львівському університеті (1982-1987) проштудіював знамениту «Гуцульщину» Володимира Шухевича та повиписував з давньої періодики різноманітну інформацію про гуцулів. Звичайно, я знався з відомими гуцулами, і під час коротких зустрічей з ними довідувався також про Гуцульщину. Так само ніколи не забуду приємні зустрічі з нашими закордонними гуцулами в Англії, Канаді та США, з Дмитром Коренюком з Марморощини. І, звичайно ж, наші довгі розмови про Гуцульщину й гуцулів з моїм давнім приятелем, відомим знавцем гуцульської музики Михайлом Тимофіївим.

- Пане Миколо, ви - один з відомих дослідників Гуцульщини. Які ваші розвідки на тему наших гір вважаєте найбільш вдалими?

- Мушу зауважити, що до 1990-х років у нас існувала радянська концепція Гуцульщини, яку загалом можна охарактеризувати як поверхову. Від періоду проголошення незалежності України почався новий етап дослідження Гуцульщини, до якого масово долучилися краєзнавці. Є тут і мій внесок.

Перша моя публікація на тему Гуцульщини була критична - рецензія «Верхи і доли Гуцульщини» на книжку-дослідження «Гуцульщина» (К.: «Наукова думка», 1987), яку опублікувала 3 березня 1989 р. перша національно-демократична газета «Агро» (Коломия). Подібну рецензію «Фальш у «Довбушевій пісні» на книжку Леся Качковського «Двоє в осінній вечір» (К.: «Радянський письменник», 1990), а властиво на повість «Довбушева пісня») вмістила у № 6 за 1992 р. «Гуцульщина (Верховина). Особливий резонанс викликали мої публіцистичні роздуми «Гуцульщино моя!..», які опублікував відомий львівський журнал «Дзвін» у № 12 за 1990 р. Його передрукували деякі газети, а також у травні-червні 1991 р. передавали по Івано-Франківському обласному радіо у рубриці «Отчий світильник». Ці публікації також використав дослідник Гуцульщини з діаспори Іван Сеньків у своїй двічі виданій книжці «Гуцульська спадщина».

Title  
 За цю книжку Миколу Савчука удостоїли
Всеукраїнської літературної премії імені
Остапа Вишні
 

Іншим моїм матеріалом, який викликав резонанс, була розповідь про гуцулів «На здибанку з Гуцульщиною», який надрукувала у п'ятьох номерах за 1993 р. тоді дуже популярна загальноукраїнська газета «Молодь України». Я спеціально підготував це дослідження до першого Світового конгресу гуцулів, який відбувався на Івано-Франківщині 16-22 серпня.

Ну а ще я мав виступи на радіо, подав ідею видати Гуцульську енциклопедію та організували першу Олімпіаду народних ігор Гуцульщини і Покуття, брав участь у Гуцульських фестивалях.

У 2000-і я теж прислужився Гуцульщині новими проектами: низку моїх статей не гуцульську тему вміщено в Енциклопедії сучасної України; у 2006 р. я був одним з ідеологів Гуцульського фестивалю в Коломиї і Печеніжині та організатором круглого столу «Коломийська Гуцульщина»; видав 10-тисячним накладом «Гуцульський календар-альманах на рік Божий 2010 р.» (Тернопіль: «Збруч», 2009), з моєї ініціативи та за підтримки спонсорів побачили світ компакт-диски автентичного фольклору «Співає й грає Печеніжин - Довбушів край» (Калуш: «Студія 6 секунд»,), «Співанки й колядки з Ключева Великого» (Коломия - Івано-Франківськ, 2013), «Мишинські музики і співаки» (Коломия - Івано-Франківськ, 2013). Вони вже давно розійшлися і досі викликають зацікавлення. Особливо вдалим був компакт-диск «Золоті коломийки» (Калуш: «Студія 6 секунд», 2004-2005), де я в супроводі мишинських музик співаю гуцульські коломийки. Він витримав кілька перевидань, з нього виривали окремі розділи і долучали до гуртових компакт-дисків, навіть є кілька піратських дисків. Врешті, є «золотий» диск цих коломийок. Можна написати окреме дослідження, як впливав цей диск на наших краян, які його слухали. Одна жінка зі с. Слободи розповіла, що коли почала слухати «Золоті коломийки» на заробітках у Португалії, то так плакала, що розболілося серце і викликали «швидку». Її дідо був музика, і вона нагадала собі дитинство, родину і наші гори...

Найсвіжіший резонанс у контексті з Гуцульщиною стався у вересні-листопаді 2014 р., після того, коли газета «Галичина» опублікувала моє велике дослідження «Топонімічне багатство нашого краю»...

  Title
  З рідними сестрами Наталкою (крайня ліворуч) та
Оксаною (крайня праворуч), з дружиною Іриною та
наймолодшим сином Остапом на його 10-річчі.
Коломия, 2017 рік

- А чого, на вашу думку, на Гуцульщині бракує?

- Наприклад, я вважаю, що задля збереження гуцульського діалекту мало би бути створено на Гуцульщині кілька шкіл, які плекали б місцеві говірки. Відповідно, і шкіл автентичного фольклору, де дітей навчали би правильно по-гуцульському співати, грати й танцювати. І мистецьких шкіл. Це не означає, що всі поголовно мали би ходити до тих шкіл. Ні, лише охочі й здібні.

Доцільно було б при в'їздах, де стоять тарифи з назвами сіл, щоб під офіційною назвою писалася та, яку вимовляють корінні мешканці. Щоб по гуцульських селах і містечках назви крамниць і кав'ярень та ресторанів були гуцульськими. У нас так багато самобутніх слів! Щоби гуцули називали своїх дітей традиційними іменами, а не мавпували російські.

Відповідно, щоби гуцули дбали про свою говірку, бо вони засмітили свій діалект російськими словами і виразами. Хочеться, щоб гуцули не переходили на вторинний стандарт, тобто, на радянську художню самодіяльність, і не танцювали так, як танцює Гуцульський ансамбль пісні і танцю в Івано-Франківську. Бо вже такі симптоми спостерігаємо в Інтернеті, де танцюють сценічний «Аркан», а не справжній «Арґан». Не кажу вже про різні столичні пізнавальні та художні фільми на тему Гуцульщини, які подають викривлено гуцульський світ. Це - просто насмішка і ганьба...

Спостерігаємо ще один прикрий симптом - це поява поміж гуцулів таких собі всезнайків, які на камеру й мікрофон верзуть про Гуцульщину різні нісенітниці, які вони десь повичитували чи почули. Так само окремі особи хочуть прославитися в той спосіб, що відоме гуцульське слово переінакшити невідомо чому і невідомо для кого. Наприклад, літературне «дзбан», «джбан» гуцули вимовляли й вимовляють як «збанок». Але раптом у Косові вигулькує якийсь «збаник». І ніхто гостро не реагує на такий мовний покруч, мовчать науковці, просвітяни і т. д. Виходить, у нас одна особа може виробляти діалекті фокуси, і це їй минеться...

Title  
 Тріо Миколи Савчука на початку 1990-х мало
популярність (скрипаль Іван Арсенич, гітарист
Ярема Проців)
 

Звичайно, Гуцульське товариство і свідомі та активні гуцули за останніх 20 років зробили і роблять багато для прослави й вивчення Гуцульщини, але виглядає, що вони відірвалися від решти, яка зав'язла в російському Інтернеті.

Дивує мене й те, що прекрасні Гуцульські фестивалі ніби топляться в минулому, і кожен існує сам по собі. Маю на увазі те, що нема якихось ґрунтовних аналітичних статей про ці фестивалі, і ніколи не можеш купити відеодиск про попередній фестиваль. Усі знімають, фотографують, а куди то все зникає - ніхто не знає. Досі немає повноцінного, може, кількасерійного пізнавального фільму про Гуцульщину.

А науковці, нарешті, повинні б досконало вивчити гуцульський діалект, маю на увазі відсіяти від нього відомі на інших теренах слова, та виокремити ті, які ніде не зустрічаються, і помізкувати над тим, з якого племені походять ці загадкові гуцули. У нас же більшість кандидатів наук не знають, в яких селах дієслова закінчуються на - си, а в яких на - сі...

- Пане Миколо, колись гуцули соромилися своєї назви і казали, що гуцули живуть десь там вище, далі. Чи визнавали свою приналежність до гуцулів мешканці вашого Великого Ключева?

- Почнемо з того, що гуцули своєї справжньої назви не знають, їх просто так назвали, і то нещодавно, в ХІХ ст. Коли я розмовляв з моєю бабцею Дученчихою, яка народилася ще наприкінці ХІХ ст., то вона казала, що до нашого села колись заходили з різними виробами «горьини». А коли я перепитував, як їх ще називали, то вона казала: «Йой, так якос нифайно, шо я ни хочу казати». Отже, наші підгіряни називали тих, що вище, «горьинами», тобто горянами, а не гуцулами. Тим паче, горяни самі себе не називали гуцулами. Все це придумали письменники й науковці. Цікаво було б достеменно встановити, хто вперше вжив це слово на означення горян - ми чи поляки? І не можна плутати прізвище Гуцул з назвою нашої гірської етнографічної групи. Звичайно, мешканці Великого Ключева не вважали себе гуцулами, але й не вважали покутянами. Казали: «Ми - ключівські», а межівні казали: «Ми - мишинські», «Ми - вербізькі», «Ми - печенізькі»...

Отже, парадокс полягає в тому, що під інформаційним тиском наші гірські люди змирилися з тим, що вони гуцули. І що тут вдієш? Якщо так, то так...

- А чи може ваш Великий Ключів похвалитися якоюсь своєю особливістю?

- Наголошу, що наша сільська культура є гуцульська, а музики з вищих гір ще можуть грати в нас весілля. Натомість, музики з лівого берега Пруту вже не подобалися нашим людям, бо не вміли грати ані «бирвінкових», ані «Гуцулку». Принаймні, так було в часи мого дитинства і юності. А в «Гуцулці» в нас «тріслисі». Я вичитав, що це дуже давній спосіб танцю, який частково зберігся в нашому селі. Ну й, звичайно, весільний ключівський вінок, або «піріний» вінок, чи «косиці», який переживає своє друге, на жаль, лише фестивальне, відродження. Недавно я видав перший із запланованих трьох томів «Історії Великого Ключева», де розмірковую над цим питанням...

- А яка ваша версія походження гуцулів?

- Треба починати з походження цього гірського племені і його назви. Отже, назва нова, хоч слово може бути старим. Каюся, що я завчасно робив різні припущення, ба навіть їх публікував. Недавно, як знаєте, мій приятель, науковець Микола Васильчук запропонував свою гіпотезу про походження назви «гуцул». А дотепер існували добрі два десятки різних версій.

А щодо походження гуцулів, то виглядає, що це дуже давнє плем'я, яке в глибині сторіч загубило свою первісну назву. Однак, у гори вони прийшли не аж так давно, як на історичні мірки, аж у XV ст. Мабуть, вони йшли з території теперішнього Покуття чи й з дальших земель, а що Підгір'я було густо заселеним, то ці люди рухалися ріками на вільні терени. А такі були аж у горах. Тому їм дісталася важка земля, гірська, неродюча. Волоські терміни в пастушенні схиляють до думки, що гуцули колись були плем'ям, радше, хліборобським, ніж скотарським, і аж у горах вчилися вівчарству, виготовляти з овечої шерсті вбрання, робити бринзу, вурду й будз. Але що їх загнало в такі непривітні гори? Монголо-татарська навала, пошесть, голод? Зараз ми це все ще не можемо дослідити, якщо взагалі колись розгадаємо цю таємницю...

- На вашу думку, Коломия - це більше покутське місто чи гуцульське?

- Коломия - це надмісто, це - головне місто на Гуцульщину й Покуття. Тут живуть і бувають багато гуцулів, тут є видатний музей, тут більше з гір завіває Гуцульщиною, ніж з поля Покуттям. Прикро, що в Коломиї немає жодного гуцульського ресторану з гуцульськими інтер'єром, кухнею, музикою, співом і танцями. А такий заклад міг би привабити туристів з усього світу. Я маю різні ідеї з приводу цього, але наші бізнесмени вважають, що вони ліпше за творчих людей розуміються на всьому...

  Title
  Микола Савчук із творчими побратимами, провідними
естрадними виконавцями гумору Західної України
(зліва направо): Микола Савчук, Володимир Пушкар,
Ігор Чепіль, Гриць Драпак (Івано-Франківськ,
театр, 2016 р.)

- А як розуміти вислів «Писанкова Коломия»?

- Від нього віє селом, а Коломия - місто, і до нього треба вживати інших означень. Писанковим може бути Космач, наприклад. Поширення такого виразу свідчить про те, що ми погано розуміємося на різних справах, не вміємо мислити і правильно формулювати різні слогани, фразеологізми, гасла. З цим у нас і на державному, і на місцевому рівні - біда.

- А Коломийська Гуцульщина є?

- Правобережна Коломийщина має більше ознак гуцульських, аніж покутських. Тому я був ініціатором такого поняття, як Коломийська Гуцульщина. Перше карпатське гірське пасмо починається в селах правобережної Коломийщини. Подивіться, як танцюють «Арґан» і «Гуцулку» на весіллях у Рунґурах і Слободі, Мишині й Ключеві, послухайте тутешні давні колядки, бирвінкові, порівняйте фольклор і кухню - і зробите висновок, чи це все гуцульське, чи покутське. Але в наукових колах устійнилися гуцульські межі, які вони не хочуть переглядати. Річ у тім, що ці підкарпатські терени ніхто, за винятком Ю. Шнайдера, не вивчав. Водночас, не хочу бути таким категоричним, бо села Печеніжинського куща лежать у перехідній гуцульсько-покутській зоні. Однак, Прут їх відгородив від Покуття, а гори - від гуцулів. Але тепер місцеві люди більше вважають себе гуцулами, ніж покутянами.

- Часто творчі люди до свого ювілею пишуть спогади. Чи плануєте щось і ви?

- Торік я видав дві книжечки: «Мандри книжковим світом» - спогади книголюба та «Від філуменії до гуморофілії» - спогади колекціонера. Цьогоріч підготував до друку книжку спогадів про себе як літератора й артиста під назвою «30 років з мікрофоном і 4 - з пером». А ще хочу видати спогади краєзнавця й фольклориста, спогади журналіста, спогади подорожника. Але, насамперед, дякую Господові, що з'їв шістдесяту паску, дякую родині і своїм найближчим, які навчилися жити зі мною, трохи прикрим чоловіком.

- Прикрим, але самобутнім і невсипущим. Дай Боже, вам, пане Миколо, щасливих подальших років!

- Дьиковать за слово добре, дай Боже й вам!

 

Олег Мацех: «Ми завжди в дорозі, адже подорож до себе триває постійно»

Проф. Микола Кугутяк: «Бубнищанське святилище зі скельним храмом Великої Богині – одна з найстародавніших і найоригінальніших сакральних пам’яток Європи»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com