Поїхав я у Білорусь з метою зустрітися і запізнатися з українською
діаспорою. Був я там 14 років тому. Тоді відвідав столицю Білорусі Мінськ та
етнографічні землі Полісся, на Берестейщині. Тепер - знову Мінськ, а згодом поїхав
на південний схід, у бік Могильова і Гомеля.
Білорусь - країна політичного застою. Мало змінилося
за 14 років. Можна і сьогодні побачити зображення серпа і молота на будинках. Радянська
спадщина відчутна: пам'ятники Леніну, назви вулиць - Совєтська, Леніна, Кірова,
Калініна. Одначе, парки доглянуті, газони прибрані, дороги заасфальтовані. Будівлі
непогані, відремонтовані і навіть цікаві архітектурно. Техніка запрацювала майже
за нормами західного світу. Як казали колись в Італії, за диктатури Муссоліні примусив
поїзди прибувати за графіком. У Білорусі також порядки завдячують доброму, хоча
авторитарному господареві. У бідних демократіях немає такого порядку. Білорусь -
країна бідна, люди також, але при порядку. Кажуть, що коли б Олександр Лукашенко
не надуживав авторитаризмом під час виборів, його б і так обрали, тільки меншою
перевагою голосів. Тут російський тиск надзвичайно відчутний.
Українці дружать з білоруським населенням, але влада
Білорусі остерігається імпорту демократії з України. Тому підтримує постійний нагляд
і контроль. Тим більше, цей контроль над населенням і, зокрема над українським,
залежить від Москви. Вплив Москви для Лукашенка обтяжливий, але потрібний і корисний
для економіки та його перебування при владі. Натомість, дипломатичні відносини між
Україною і Білоруссю одночасно драматичні і викликають іронію.
За різними підрахунками, у Білорусі проживають близько
200 000 українців, з яких хіба 40 000 є громадянами України, хоча на обліку в українському
консульстві тільки 11 000. Останній перепис із 2009 року нарахував тільки 160
000 українців. Кількість автохтонів ніхто не зміг мені обчислити. Вони живуть, здебільшого,
на Берестейщині, на території Західного Полісся. Їх ніхто окремо не перераховує.
Посольство України у Мінську - це нова й елегантна будівля,
розташована на престижному місці, напроти посольства Росії і поруч з посольством
США. Під вікнами посольства у парку стоїть пам'ятник Шевченкові. Крім посольства,
працює ще генеральне консульство у Бресті та почесний консул у Гродно. Стосунки
та співпраця з діаспорою більше, ніж задовільні. Інколи в приміщенні посольства
відбуваються заходи за участі діаспори.
Працюють у Білорусі різні крайові, регіональні і міські
громадські організації та об'єднання: «Ватра», «Заповіт», «Січ», «Дніпро», «Верховина»
тощо. Є домовленість на державному рівні про освітні факультативні заняття українською
мовою. Поки що їх нема. При цьому існують курси української мови для дорослих у
Мінську, Гомелі. Недалеко від Мінська існує дуже цікавий самодіяльний музей українського
побуту під назвою «Рідні джерела», де зберігаються експонати, зокрема, одяг, рушники,
ляльки з льону, писанки, тощо.
Крім Мінська, вдалось відвідати громади у Могильові
і Гомелі. Також поклонився перед Хрестом - пам'ятником Великому Голоду 1932-33 років
у місті Довськ; монумент споруджено ще у 2003 році українською громадською організацією
«Січ» з Мінська на території Білоруської православної церкви Московського патріархату.
Священник, настоятель цієї церкви, був білорусом, одначе з бабцею в Україні. Історія
символізму спорудження, як і місця спорудження, полягала у тому, що у час Великого
Голоду 1932 року українська жінка з Черкащини з двома дітьми втікала пішки від голоду
і врятувалася на цій території завдяки добрим людям - білорусам. Цю історію пізніше
розповів правнук тієї жінки, що був членом української діаспори в Білорусі. У
2018 році той хрест потребував заміни, і на його місце встановлено залізний хрест
із символічними 5 колосками, один з яких зламаний. Цього разу до акції долучилося
і посольство України. Цікавими фактами при цьому, і мабуть, невипадковими, є те,
що у 2018 році отцем настоятелем у тій церкві був українець з Рівненщини, а сьогодні
є священник з Тернопільщини. Правда, слово «Голодомор» не вживається, бо Великий
Голод 1932-33 років не визнаний геноцидом владою Білорусі. Ось яскравий приклад
- як і в яких обставинах працюють українці у Білорусі.
Білоруське законодавство не дозволяє надавати безпосередню
фінансову допомогу громадським організаціям з-за кордону. Тому до цього довелось
підходити обережно. Можна навести декілька конкретних прикладів, як от, домовились
влаштувати при освітній інституції в Україні літній табір української мови вже у
липні-серпні 2000 для українських підлітків з Білорусі. Це дасть можливість їм не
тільки вивчити рідну мову, але також перебувати в українському довкіллі.
До більших проблем наших громад у Білорусі належить
відсутність приміщень для постійної праці. У цьому інколи допомагає посольство України,
а також білоруські громадські організації на кшталт Товариства білоруської мови,
яке теж має проблеми в Білорусі. Розглядалися можливості профінансувати оренду приміщень
для українських громад, беручи саму оренду на себе та надаючи можливості користування
українській громаді. Місцеві організації повинні підшукати відповідні приміщення.
Я погодився ангажувати різні заходи українських допомогових та громадських організацій
та фундацій.
Обговорювалося також налагодження роботи Інтернет-банку даних для активізації
комунікаційних мереж української молоді по всьому світу.
Українська діаспорна громада у Білорусі
специфічна і заслуговує на окреме зацікавлення з боку України та організованої західної
діаспори. Білорусь - сусідня держава, яка охоплює також етнографічні українські
території. Формально вона під сильним впливом Москви. Українська громада тут політично
свідома, хоча більшість тут походить також з важко зрусифікованих земель України,
наприклад, Чернігівської області, яка межує з Росією. Якщо ще треба переконувати
про доцільність зв'язку і допомоги, то мушу згадати, що недалеко від міста Могильов,
у Білорусі, я мав нагоду побачити річку Дніпро.