rss
09/22/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#360

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Проєкт Verbalization і українські вибори

У столичній галереї «Лавра» відбулася презентація міждисциплінарного артпроєкту Verbalization.

 

Його сенс - пошук і побудова системи комунікації між учасниками артпроцесу - між художником і глядачем, між самими художниками, між глядачами і т. п.

Проблема ця є актуальною не тільки у мистецтві, а й ще більшою мірою у суспільстві.

І дочасні парламентські вибори це наочно підтверджують.

Що таке вербалізація

Усіх нас переповнюють емоції, всі ми переживаємо якісь неясні відчуття. Але не завжди вдається все це перевести у слово. Висловити. Сформулювати.

Так от якраз процес переводу всього безсловесного у слово і є вербалізація (від лат. Verbalis - словесний). І процес цей є визначальним. Недаремно у Біблії (Ів. 1:1)сказано: «Спочатку було Слово. І Слово було Бог».

Від того, наскільки точно, вдало нам вдається перевести безсловесне у слово, залежить той визначальний процес, який існує між людьми і називається комунікацією.

Труднощі і бар'єри в комунікації, тим більше, її відсутність (що часто трапляється), є дуже важливим показником стану суспільної єдності. Чи навпаки - відсутності такої єдності. Або ж перехідних станів типу напівєдності напіврозсвареності.

У різних соціально-психологічних груп українського суспільства ставлення до вітчизняних політичних партії та їхніх лідерів дуже різноманітні. Відповідно, і позиції партій, їхніх лідерів, загалом, політиків одне до одного коливаються в широкому діапазоні від прийняття до неприйняття, від союзних стосунків до ненависті.

Всі ці почуття, приховані і неприховані, вербалізуються, стають текстами виступів політичних діячів, програмами партій, заявами, гаслами, навіть оціночними репліками, а відтак, позначаються на політико-психологічному кліматі суспільства, впливають на стан суспільної свідомості і рівень ціннісно-орієнтаційної єдності українців.

ЦОЄ

 

Ціннісно-орієнтаційна єдність (скорочено - ЦОЄ) - це соціально-психологічний показник згуртованості будь-якої групи осіб - від маленького колективу до нації, народу.

  Title

Чим меншим є рівень ЦОЄ народу, тим більш розсвареним є суспільство, тим легше ворогам розколоти суспільство на ворогуючі групи.

Чим більшим є рівень ЦОЄ нації, тим більш згуртованою є нація, тим важче ворогам розколоти суспільство на ворогуючі групи.

ЦОЄ залежить від декількох факторів. І першим з них є емоційна привабливість членів групи одне для одного.

Здається, дрібниця - подобаємося ми одне одному чи ні. Але чим більшим є масив тих членів групи, зокрема, великої групи, навіть величезної - рівня нації - які ставляться одне до одного зі симпатією, тим більш згуртованою є така група.

Але ж цей показник - згуртованість - своєю чергою визначається тим, наскільки доброзичливим є національний характер, наскільки привітними є представники цієї групи в масі своїй.

Тут мають значення навіть такі психологічні особливості, кожна з яких може вважатися індивідуальною, але, помножена на тисячі і мільйони подібних особливостей, може стати однією з рис національного характеру.

Title  
 Проєкт Verbalization
 

Наприклад, заздрісність, відкритість, підозрілість, мовчазність, говірливість і десятки подібних рис.

Українці є нацією, котра характеризується багатьма позитивними рисами - працелюбністю, розумом, гостинністю, добротою і т. д.

Але ж є між нами люди, котрі у своєму характері мають і чимало негативних рис. Наскільки вони є масовими - це питання дискусійне.

Проте, деякі з них проглядаються і в політичному житті. Але про це нижче.

Другим фактором ЦОЄ може стати привабливість спільноти для її учасників.

Патріотів в Україні більшість. Зокрема, і серед тих, котрі в силу певних обставин живуть за кордоном, але духовно-психологічних, культурних, міжособистісних зв'язків з Україною не переривають, навіть часто посилюють їх порівняно з тими, що живуть в материнській Україні.

Привабливість України для таких осіб є високою і дуже високою. Я вже не кажу про тих героїв, які задля України жертвували всім, зокрема, і віддавали життя.

Саме українці такого типу є тим цементуючим людським матеріалом (перепрошую за таке порівняння), який згуртовує націю, посилює її ЦОЄ.

Коли ж якісь громадяни України сприймають її не як безцінну незамінну Батьківщину, а як готель, в якому проживають, чи як годівницю, з якої харчуються, чи як місце викачування прибутків і надприбутків, то відсутність привабливості України в їхній свідомості призводить до того, що подібні громадяни орієнтуються на інші держави, чужих політиків, іншу мову та церкву.

Вони психологічно ніби «відпадають» від України. Їх майже нічого не тримає.

Третім фактором ЦОЄ психологи називають спосіб взаємодії, типовий для даної спільноти.

В групах з низьким рівнем ЦОЄ превалює взаємопоборювання, конфліктність, чвари.

Зовсім інша ситуація у спільнотах, де домінує співпраця, взаємодопомога, орієнтація на співпрацю в усіх, особливо головних, стосунках, сферах, напрямах.

ЦОЄ України

 

Вимірювати рівень ЦОЄ у малих та середніх групах психологи вже давно навчилися. В спільнотах більшого масштабу зробити це значно важче - надто велика їх чисельність.

  Title

Що вже казати про країну, в якій живуть десятки мільйонів громадян.

Візьмемо, до прикладу, Україну.

Як достовірно визначити рівень її ціннісно-орієнтаційної єдності (ЦОЄ)? Тут жодна методика не спрацює. Хіба що допоможуть результати соціологічних досліджень. Та не одного і навіть не декількох. А порівняльний аналіз низки соціологічних досліджень, які отримують результати протягом місяців, років.

Такі результати можна порівняти, навіть якщо їх проводили різні соціологічні агенції і вичленити сталі процеси, стійкі стани, достатньо стабільні орієнтації.

Такий порівняльний аналіз - тема окремої статті і не одної.

А зараз достатньо згадати декілька важливих тем, проблем, котрі є маркерами, показниками того рівня ЦОЄ, який спостерігаємо під час дочасних виборів до Верховної Ради України.

Геостратегічна орієнтація

 

Волею історії внаслідок свого географічного розташування Україна постійно ставала полем протиборства держав, які кожна в свою епоху претендували на домінування та проводили окупаційну та загарбницьку політику підкорення і нищення українців.

Title  

Не будемо згадувати сиву давнину. Достатньо кинути погляд на сьогодення.

І ми побачимо, що одні громадяни України свої думки, надії та очікування вербалізують у тексти, що відрізняються проросійським змістом.

І цей зміст згуртовує їх у певну спільноту. Регіонально ця спільнота найбільш зосереджена на Сході та Півдні України, в історично зросійщених містах і районах навколо.

Там і досі найбільшу підтримку мають проросійськи налаштовані політичні сили та лідери - від Партії регіонів до Опозиційного блоку в обох його частинах.

Інші свої підсвідомі інтелектуально-емоційні стани і процеси вербалізують у тексти, які мають виразно проєвропейську та проатлантичну підоснову. І це згуртовує ту частину українців, яка вважає, що рух до ЄС і НАТО є для України історично та актуально правильним. Вони гуртуються, здебільшого, на Заході України, в Центрі. Хоча є в усіх частинах країни.

Обидві ці групи українців є надзвичайно чисельними, проте тренд полягає у тому, що кількість проєвропейськи налаштованих громадян України поступово зростає.

А кількість проросійськи налаштованих громадян, як мінімум, потроху зменшується. Залишається достатньо значною і кількість осіб, які не можуть (або не хочуть при опитуванні) визначитися.

Констатуємо, що після перемоги В. Зеленського проукраїнські процеси трохи загальмувалися і рівень тривоги проукраїнськи та проєвропейськи налаштованих громадян України помітно зріс.

Тут зіграла свою роль і політична боротьба, пов'язана з дочасними виборами до Верховної Ради України.

Достатньо було декількох висловів новообраного президента України В. Зеленського та представників його оточення щодо російської мови, як такої, яка має поширення в Україні і є більш вигідною для просування різних культурних продуктів на кшталт серіалів тощо, як партії, що ототожнюють себе з українством, позиціонуються як патріотичні, здійняли цілий скандал з цього приводу, ввели цю тему в порядок денний суспільного обговорення і сформулювали такі «червоні лінії», через які переступати не можна нікому, зокрема, і новообраній владі, якщо не бажаєш громадського збурення.

Судячи з усього, така суспільна реакція трохи охолодила деякі гарячі голови. Саме тривожні побоювання, передчуття, багатократно вербалізовані, оприлюднені, повторені в різних варіантах, виконали важливу політико-психологічну функцію - актуалізували в суспільній свідомості євроатлантичний тренд і загальмували проросійську орієнтацію.

Хоча чи загальмували? Що мається на увазі? А ось що.

Прибічники проросійської орієнтації України публічно нібито примовкли, але рейтинги обох партій ексрегіоналів - і «Опозиційної платформи «За життя», і «Опозиційного блоку» - останнім часом потроху зростали.

Наразі Опоплатформа «За життя» має другий за величиною партійний рейтинг. І хоча вона значно відстає від пропрезидентської партії «Слуга народу», тим не менше, випереджає і партію Петра Порошенка, і партію Юлії Тимошенко, і партію Святослава Вакарчука, і партію Анатолія Гриценка, і партію Олега Тягнибока, партію Володимира Гройсмана і всіх інших.

Я перелічив лише ті партії, які балотуються до Верховної Ради України, чиї лідери вербалізують і висловлюють чітко проєвропейські позиції, але ці політичні сили поступаються в партійному рейтингу ексрегіоналам.

Це означає, що певна частина громадян свої проросійські настрої публічно не вербалізує, не оприлюднює, але вони, як особисті думки, залишаються в їхній свідомості і підсвідомості.

Партії і проекти

 

Політичне життя не можна пояснити формальною логікою чи елементарною математикою. В політиці 2+2 далеко не завжди є 4, а якщо хтось каже «А», то з цього зовсім не випливає, що потім він скаже «Б».

  Title

Візьмімо ситуацію з партіями. Ось я назвав вище декілька партій, які мають проукраїнську, проєвропейську позицію, загалом, схожу економічну програму, майже однакові зовнішньополітичні орієнтації.

Всі вони проти бідності, за добробут українців, всі за пожвавлення економіки, зміцнення гривні, за входження до ЄС і НАТО.

І ще багато спільного можна найти у їхніх вербалізованих продуктах - програмах, заявах, промовах, публічних оцінках тощо.

А в чому ж різниця?

В такому простому й одночасно складному політико-психологічному факторі, як персона лідера.

Петро Порошенко й Юлія Тимошенко терпіти не можуть одне одного ще відтоді, коли вони формально були в команді Ющенка, але затято конкурували за посаду прем'єр-міністра України. От ніби обоє були в команді Ющенка, і став їхній тодішній лідер президентом України, а все одно ці двоє яскравих політиків не могли знати порозуміння і підпорядкувати свої особисті амбіції командним інтересам.

В результаті, і самі тоді на певний час «потонули», і лідера свого потопили.

Минуло з моменту поразки Віктора Ющенка у 2010 році 9 років. За цей час його партія «Наша Україна» зникла з політичної арени України.

Виникла і вже також встигла зникнути за одну каденцію Верховної Ради України партія його соратника та учня Арсенія Яценюка «Народний фронт». В глибоку тінь пішов лідер НФ А. Яценюк, не наважившись цього року балотуватися ні на президентських виборах, ні навіть по мажоритарному округу до ВРУ.

Майже зникла «одноліток» і партнер «Народного фронту» - партія Блок Петра Порошенка «Солідарність», взявши собі безлику назву «Європейська солідарність» і абревіатуру ЄС, яка повністю повторює абревіатуру Європейського Союзу.

Порошенківцям та їхньому лідерові стало зрозуміло, що ім'я Порошенка після його розгромної поразки на президентських виборах виконує вже не стільки функцію потягу, скільки функцію гирі на ногах. Хоча Петро Олексійович вельми активний у публічній площині - він взяв на себе функцію контролера і коректора, поправляє свого наступника, коли вважає це за потрібне.

А тепер подивіться на деякі партії. Уявімо на хвилинку, що проти проросійського опозиційного блоку йде об'єднана Українська Європейська партія, перша десятка якої виглядає, скажімо, так: В. Зеленський, П. Порошенко, Юлія Тимошенко, Андрій Парубій, Володимир Гройсман, Арсеній Яценюк, Анатолій Гриценко, Олег Тягнибок, Святослав Вакарчук, Андрій Садовий...

Уявляю, який хор заперечень зараз зазвучав з вуст десятків і сотень наших читачів!

Одні одразу скажуть, що В. Зеленський не може очолювати уявний список об'єднаної Української партії - ще не заслужив, та й позиції його не завжди сприймаються як суто українські.

Інші категорично запротестують проти включення до списку А. Яценюка (чи будь-кого іншого з цієї першої десятки).

Title  

Прихильники Порошенка не сприймуть Юлію Тимошенко і навпаки.

Націоналісти скажуть, що не гоже Олегові Тягнибоку єднатися з лібералами та популістами. Хтось заявить, що Вакарчук ще не політик, а тільки співак.

Знайдуться і скептики, які спитають - а Гройсман тут до чого, хіба він показав себе на посаді глави уряду?

Тож уявний список першої десятки уявного виборчого списку уявної об'єднаної Української партії розсипається у нас на очах.

А вони ж всі - ще раз повторю і наголошу - майже за одне і те ж і у внутрішній і у зовнішній політиці.

Майже за одне, окрім головного - кожен бачить себе отаманом, хай і невеликого загону, чи гетьманом України, і ніхто не бачить себе членом команди, яка протистоїть антиукраїнським силам і дружно, разом, спільно бореться за українську Україну.

Не тільки бореться, але і будує її під проводом того, кого вони всі дружно, разом оберуть своїм гетьманом. І хай це буде не абсолютний авторитет, а умовний. Не харизматичний вождь, а лідер-координатор.

Але щоб не плести проти нього інтриги, підступи, не підривати його авторитет, сподіваючись самому посісти його місце.

Фантастика - скажете ви? Отож бо.

Погано, що нормальний і логічний хід подій нам здається фантастикою. Бо привчили нас наші вітчизняні вожді, вождики і вождюсики до постійної нестихаючої боротьби. До недружності і суперництва, побудованого на амбіціях і марнославстві, до хронічного розбрату.

І все це виплескується в постійній вербалізації, у виснажливих словесних війнах, які проводять одне проти одного маже всі вищеназвані політики, їхні соратники, активісти і виборці.

Ті, які могли б створити єдину Українську партію, що зміцнила б ціннісно-ороієнтаціійну єдність країни. Яка тепер під доволі відчутною загрозою.

Політики, що тямлять, і лідери, що ведуть

 

Класичні, або ж скромніше скажемо - традиційні професійні політики добре розуміються на законах політичного життя, вони умілі, досвідчені вправні.

  Title

І можна зрозуміти їхнє обурення проти навали нової хвилі, яка штормовим порядком увірвалася в розмірене політичне життя (чи болото - виберіть самі визначення, близьке вам) і яка за спиною не має ні політичної кар'єри, ні політичних досягнень, ні досвіду перебування на відповідальних державних посадах.

«Що вони знають, що розуміють у політиці, в державному управлінні?!» - обурено вигукують традиційні політики. І вони багато в чому кажуть правду.

Але хто ж, як не традиційні політики з їхнім глибокими політичними знаннями, з їхнім колосальним досвідом, з їхніми кар'єрами винен у тому, що в українців увірвався терпець і вони більше не хочуть чути брехні, спостерігати лицемірство, бачити, як грабують їх і країну?!

Тому, коли замість всебічно загартованих і навчених професійних політиків на арену вийшли лідери, що ведуть за собою виборців, то тут нема на кого нарікати.

Коли дорікають, що Зеленський актор, а Вакарчук співак, і їм нема що робити в політиці, бо вони в ній не тямлять, відповідь на це дають виборці, які визнають означених осіб лідерами і йдуть за ними.

А ті, що тямлять, розгублено дивляться вслід...

Перші роковини смерті Левка Лук’яненка

Нові лідери й нова реальність Євросоюзу

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com