Попри всі «розведення», «угоди» і «перемир’я», ворог не зупиняється. І далі гинуть Герої, і більшим стає список Янголів…

Едуард Лазарєв

Едуард Дмитрович Лазарєв народився 4 серпня 1970 року, в місті Боготол, Красноярського краю (РФ). Ще маленьким разом із сім’єю переїхав жити до міста Броди, Львівської області.
1984 року хлопець закінчив 8 класів Бродівської середньої школи № 2, після чого вступив до середнього професійно-технічного училища № 26 у місті Радивилів, яке закінчив 1988 року. Потім одразу був призваний на строкову службу, яку проходив на посаді водія-електрика у в/ч 86625 Збройних сил Радянського Союзу.
Едуард Дмитрович був військовим кожною своєю клітиною. Майже всі його розмови були навколо армії та служби, він з особливою дбайливістю ставився до військової техніки та автомобілів, постійно піклувався про неї та здмухував пилинки.
29 січня 2015 року призваний за контрактом Бродівським РВК.
Молодший сержант, водій-електрик мінометної батареї механізованого батальйону 17-ї окремої танкової бригади.
Загинув 4 червня, близько 17:30, в районі населеного пункту Новоселівка Друга, Волноваського району, Донецької області, від численних уламкових поранень – під час прямого влучання протитанкової керованої ракети у вантажівку, яка перевозила продукти харчування до позицій підрозділу.
Похований 8 червня у селі Комарівка, Бродівського району.
У нього залишилась донька.

Олександр Лин

Олександр Петрович Лин народився 18 липня 1970 року, в селі Авдотівка, Софіївського району, Дніпропетровської області. З 1991 року мешкав у Кривому Розі.
1987 року закінчив Новоюлівську середню школу, після чого вступив до Жданівської морехідної школи (Маріуполь), в якій отримав спеціальність «матрос-моторист». Потім його одразу було призвано на строкову службу, яку він проходив з 1988 до 1990 років у пожежній службі Москви.
Повернувшись додому, він деякий час допомагав батькові з пасікою, але незабаром одружився та переїхав із дружиною до Кривого Рогу, де влаштувався працювати на «Криворіжсталь». На цьому заводі він працював 29 років вогнетривником у мартенівському цеху підприємства.
Дуже полюбляв риболовлю та намагався привчити до цієї справи своїх донечок. Мав «золоті руки», міг полагодити будь-що у хаті, не боявся жодних труднощів. Олександр Петрович обожнював свою матір та сім’ю. Це була завжди усміхнена людина зі щирою душею, друзі цінували його саме за його відкритість та м’який, неконфліктний характер.
Хоча зі своєю дружиною він розлучився у січні цього року, вони підтримували дружні стосунки. Коли Олександр загинув, то вона сприйняла це болісно. Попри все, жінка бажає зберегти пам’ять про батька її дітей, пам’ять про Героя, яким діти можуть пишатися.
30 січня 2019 року його було призвано за контрактом Металургійно-Довгинцівським ОРВК. Навчання проходив у 356-му навчальному артилерійському полку 184-го навчального центру у Старичах.
Старший солдат, старший навідник мінометної батареї механізованого батальйону 17-ї окремої танкової бригади.
Загинув 4 червня близько 17:30 в районі населеного пункту Новоселівка Друга, Волноваського району, Донецької області, від численних уламкових поранень. Загинув під час прямого влучання протитанкової керованої ракети у вантажівку, яка перевозила продукти харчування до позицій підрозділу.
Похований 8 червня у рідному селі біля могили батька.
У нього залишилися мати, брат, сестра та дві доньки.

Владислав Бережний

Владислав Олегович Бережний (позивний «Берег») народився 11 червня 1996 року, в місті Сватове, Луганської області. З 2016 року мешкав у Попасній.
Виховували хлопця дідусь із бабусею. Від них він отримав ін’єкцію любові та відданості Україні, вони наповнили його серце неабиякою жагою до добра та справедливості, утвердивши у його характері волю та мужність, рішучість та мотивацію. Ці риси апріорі були головними у його не надто довгому, але насиченому житті.
Владислав закінчив 11 класів Сватівської школи № 6, після чого встиг трохи попрацювати на одному з місцевих заводів, а потім ухвалив дуже відповідальне для свого молодого віку рішення – йти на фронт.
5 листопада 2015 року його було призвано за контрактом Сватівським РВК до лав Збройних сил України.
І почалося інше життя, наповнене дикою втомою, постійним ризиком та спустошеністю від втрати побратимів. Спочатку – два місяці навчання, а потім – негайно на передову, в район Горлівки, і незабаром – перший бій («Берег» на той час виконував обов’язки навідника бойової машини піхоти), перший гіркий ковток війни.
Владислав Олегович брав участь у тому важкому, кривавому бою на Світлодарці у грудні 2016 року, коли загинуло 5 його побратимів. Всі небайдужі пам’ятають той страшний день грудня, 18 числа. «Санич», «Шайтан», «Гюрза», «Ефа», «Сім’янин» назавжди залишилися на біло-червоному снігу Дуги, на місці свого останнього бою.
Наприкінці 2017 року «Берег» підписав зі ЗСУ новий контракт. А у вересні 2018-го брав участь у міжнародних навчаннях «RapidTrident-2018», які проводилися разом з американськими, канадськими та польськими військовими на Яворівському полігоні у Львівській області. Отримав відповідний сертифікат, справивши дуже хороше враження на іноземних колег.
«Берег» жив та марив лише одним – армією. Він любив розмовляти на військові теми, мріяв у майбутньому стати офіцером, а коли перебував у відпустці і йому телефонували побратими з передової, він дуже шкодував, що зараз не може бути разом з ними.
Молодший сержант, командир бойової машини – командир 3-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.
Він був чудовою людиною та другом. Поклич його рано-вранці – він усе покине та прийде на допомогу. Поклич його пізно вночі – він не буде дивитись, котра зараз година, а мовчки з’явиться поруч. Насамперед, «Берег» переживав за побратимів, а потім уже думав про все інше. Здатний був на блискавичне прийняття рішень, готовий був іти на штурм, у бій, йому не подобалася окопна війна. Це була людина дії, здатна гори звернути заради перемоги.
Якось під час перших днів ротації на передовій, коли підрозділ займався окопуванням та облаштуванням позицій, Владислав помітив неподалік бліндаж, до якого було метрів 30-50. Разом з побратимом вони пішли туди, думаючи, що це попередній підрозділ залишив бліндаж та забув попередити наступну бригаду, яка зайшла на ротацію. Раптом звідти вийшов… найманець РФ та, побачивши «Берега» з побратимом, забіг до окопу, голосно повідомляючи про «укропів». Почали з’являтися інші терористи, і тоді Владислав ухвалив виважене рішення – він не міг ризикувати життям товариша. Наші хлопці відходили назад з холодним потом на чолі, прикриваючи один одного, але повернулися до своїх неушкодженими.
У нього на сторінці написані слова, з якими він жив, воював та загинув. Це – пекучі до болю слова, крик людини, яка втратила домівку та рідну землю. Крик відчаю та рішучості, з якою цей чоловік боровся за своє. До кінця. «Я живу на Донбасі!!! Я воюю на Донбасі!!! За свій дім!!! За свою сім’ю!!! Слава Україні!!!»
Убив його снайпер найманців РФ. Сталося це 5 червня о 00:30 на нашому спостережному пункті в районі міста Золоте, Попаснянського району, Луганської області.
Поховали Владислава 7 червня у Попасній. У нього залишилися дружина та двоє дітей. Бабуся з дідусем, які виховували його у дитинстві, вже померли.
Це був Великий Воїн. Я пишу це словосполучення з великих літер недарма. Такі Воїни народжуються один на мільйон, і саме завдяки їм, людям, яким притаманні риси справжнього лідера, людям з хоробрим серцем та сталевою волею до перемоги ми маємо мир за нашими вікнами. І жодна з армій світу ніколи не зможе нас здолати, коли у лавах захисників будуть стояти на смерть такі солдати. З такими Воїнами ніхто і ніколи не переможе Україну. Ніхто і ніколи.
Ця людина повністю заслуговує на особисту сторінку у нашій Книзі Пам’яті, і на цій сторінці великими золотими літерами має бути написано: «Владислав Олегович Бережний. 1996-2019. Справжній українець з Донбасу, який поліг за свободу України».

Дмитро Пругло

Дмитро Миколайович Пругло (позивний «Круглий») народився 27 грудня 1990 року, в Полтаві.
Із 2014 року перебував у лавах «Азову», брав участь у всіх основних операціях підрозділу. Він мав неабиякий стрижень усередині, відчайдушно та хоробро бився з ворогом, його неможливо було втримати десь позаду чи у тилу. «Круглий» завжди прагнув бути у самісінькому вирі, маючи глибокі та чисті переконання та ідеї справжнього патріота України.
Старший лейтенант, заступник командира роти з роботи з особовим складом 3-ї роти 1-го батальйону спеціального призначення окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України.
Загинув 7 червня, близько 00:30, у районі селища Новолуганське, Бахмутського району, Донецької області (Світлодарська дуга), під час нічного прицільного артилерійського та мінометного обстрілів позицій підрозділу. У результаті влучання снаряду калібру 122 мм у бліндаж двоє бійців отримали несумісні з життям поранення та померли у медичному закладі, ще 11 гвардійців зазнали поранень, бойових травм, контузій. Разом із Дмитром Пруглом загинув сержант Максим Олексюк.
Похований 10 червня у Полтаві.
У нього залишилися мати та дружина.