Постать Омеляна Пріцака, безсумнівно, легендарна. Народившись у селі Луки на Самбірщині Львівської області, він став відомим на весь світ сходознавцем і заснував Український науковий інститут Гарвардського університету, результатом якого, за словами українського та американського професора Григорія Грабовича, була «героїчна доба української науки на Заході».

Здобутки видатного українця й потенційні цілі для української історичної науки обговорили на конференції, присвяченій 100-річчю з дня народження Омеляна Пріцака, що відбулася у Києво-Могилянській академії (саме їй він передав свою наукову колекцію).

Консервація чи розвиток?

Як згадували на конференції, візія була улюбленим словом Омеляна Пріцака. Утім, на відміну від багатьох ідеалістів, які теж мали свої плани щодо майбутнього, видатний вчений водночас був і прагматиком, який знав, як втілювати ідеї в життя. Прикладом цього є Український науковий інститут Гарвардського університету.

Мало того, що потрібно було переконати університет у доцільності створення навіть не кафедри, а цілого Інституту, присвяченого Україні (як йому це вдалося - пояснимо нижче), знайти фахівців з україністики, але й зібрати кошти на цей проект. На конференції було згадано, що понад 10 років 4 дні на тиждень Омелян Пріцак їздив до українських громад, збираючи кошти. Бо він розумів, що потрібно не тільки зберігати українську культуру, науку (що відбувалося часом ціною консервації). Треба створювати умови для її функціонування й розвитку. І врешті, він досяг свого: україністика, яка раніше була додатком до русистики чи полоністики, здобула можливість вивчатися провідними світовими фахівцями, а отже, й у світовому контексті. Це, до слова, було ще однією візією Омеляна Пріцака.

Тоді ніхто не мислив такими категоріями

«Я хотів би дати свою візію історії України, але не так, як досі це робилося, в ізоляції, а в системі світової гуманітаристики», - зазначав Омелян Пріцак. І саме ця візія врятувала, зокрема україністику в Гарварді. Григорій Грабович розповів, що Інститут може бути створений, тільки якщо це підтримають на спеціальному засідання faculty vote. А який статус тоді мала Україна й, відповідно, українські студії? Республіка СРСР. За словами Григорія Грабовича, на той час це було все одно, що створювати Інститут з вивчення штату Вісконсин. І тоді Омелян Пріцак здійснив глобалізацію поняття України, показавши її значення у світовому контексті - згадавши про візантійські й хозарські сторінки української історії, Литву, Польщу, історію татар, Російську та Австрійську імперії. Показав її як місце культурних перехрещень, змінивши наратив «периферійності» на історію центру розвитку багатьох процесів і подій.

Яскравим прикладом цього став виступ Омеляна Пріцака на тему: «Що таке історія України?». За словами директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України Миколи Жулинського, це був унікальний виступ, адже тоді ніхто не мислив такими категоріями. Зокрема, Омелян Пріцак стверджував, що історія є багатоперспективною, «є візією, опертою на аналізі історичних фактів у їхніх каузально-лінеарних пучках, у секвенціях закінчених історичних циклів (звичайно не концентричних) на просторі територіалізованого часу...»

На думку видатного вченого, «історія України - це не історія української етнічної маси (етнізм не є об'єктом історії), а міряне лінеарним часом минуле всіх типів держав, що існували на теперішній українській території в минулому, та їх носіїв (еліт), політично свідомих спільнот («політичних українців»), та перейнятих розвинутих ними цивілізацій». Такий підхід дає змогу показати нашу історію як точку, де сходяться промені минувшини багатьох народів і держав, які існували на нашій території.

Не менш важливою заувагою є і те, що одна з головних проблем України, на думку Омеляна Пріцака, полягає в тому, що багато людей живе у циклічному часі, тобто «циклічній обрядовости без ніякого поступу (перспектива в минуле замість вперед)».

Процес, який не завершується одним подвигом

Чи інтегрована ця візія в систему українського наукового і державного мислення? Що ми знаємо про Україну як місце культурних перехрещень? Наскільки сильно нині у нас розвинуто сходознавство? Українська візантиністика? А це ж періоди минулого, що є невід'ємною частиною нашої історії, які, власне, і вводять українську історію не тільки у західний, а й світовий контекст. Ці теми стали важливими питаннями наукової конференції. Наприклад, щодо візантиністики, історик Дмитро Гордієнко наголосив на потребі створення професійного середовища та напрацювання літератури. А найперше, напевно, потрібно опанувати здобутки еміграції, не тільки переклавши їх, а й інтегрувавши в освітній процес. Оскільки студії еміграції поєднують, за його словами, досвід української історії та світ західної науки.

Крім того, потрібно продовжувати й ті проекти, які Омеляну Пріцаку не вдалося цілком реалізувати. Одним з них є ідея Міжнародної асоціації україністів. За словами учасників конференції, саме брак підтримки з боку України не дав свого часу змоги її реалізувати, хоч на те були всі умови. Саме тому нині в багатьох країнах україністика або розпорошена, або ледь тримається.

Тож, як слушно наголосив Григорій Грабович, українська наука, в самій державі й на Заході - «це процес, який не завершується одним подвигом». Потрібно докласти чимало зусиль, аби зберегти вже здобуте й додати інноваційності. Як цього досягти? Напевно, дотримуючись трьох рис, які так цінував видатний вчений, за словами Лариси Пріцак, - професіоналізм, порядність, патріотизм.

Автор: Марія Чадюк

Джерело: «День»