rss
07/18/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#356

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Висота «Орла»

Про почуття та емоції не розкажуть такі статичні речі, як музейні експонати. Живі спогади про Андрія Кизила залишилися в людей, які його добре знали. У 2015 році, коли Андрію було лише 22 роки, його визнали найкращим командиром роти у секторі «М» зони проведення антитерористичної операції.

 

Згодом він став заступником командира 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. А 29 січня 2017-го «Орел» (символічний позивний для юного, але досвідченого бійця) загинув від уламкового поранення в промзоні Авдіївки, Донецької області. Протягом цього і наступного днів через обстріли терористів на «промці» загинули ще шість військових 72-ї бригади. На майдані Незалежності в Києві з ними прощалися тисячі людей. 1 лютого 2017 року Андрій посмертно отримав звання Героя України.

Про суспільні ініціативи, які не дали забути про Андрія Кизила, про його історію кохання, побут і військову службу, дружбу та навчання розповіли «Дню» дружина Оксана, вчителька української мови Київського військового ліцею імені Івана Богуна Інна Кушніренко та друг сім'ї Дмитро Петрівський. Для них березень - особливий місяць у стосунках з «Орлом».

- З Андрієм ми познайомилися на вечірці, - починає розмову Оксана Кизило. - Він залишив компанію друзів, які святкували весілля, а я була там з подругами. У ту ніч ми зовсім нейтрально поставились одне до одного, але якимось чином обмінялися номерами телефонів. За кілька днів він зателефонував, й одного морозяного, хоч і березневого дня, ми зустрілися у Львові. Це було 3 березня 2013 року. Я ще так запам'ятала ту дату, бо там багато трійок. Якось так вийшло, що цифра «три» завжди брала участь у нашій долі: ми 13 числа одружились, жили в 13 квартирі на третьому поверсі. А пізніше, на третьому році війни і третьому році шлюбу, у свої 23 він загине...

Власне, коли ми познайомилися, Андрій навчався на третьому курсі Національної академії сухопутних військ у Львові. Спершу, коли Андрію зателефонували, щоб сказати, що йому треба негайно повернутися на КПП в академію, я навіть не повірила, що він є військовим. За моїми уявленнями, він був зовсім несхожий на військового. Але у нього був внутрішній героїзм. Я ще довго йому не вірила, допоки він не запросив до себе на КПП, де побачила його у військовій формі.

У військовій формі Андрій повертався додому й перед нашим весіллям. Тоді було важко: тривала війна, і мого нареченого не відпускали навіть на цю подію. Тоді нам дуже пощастило, бо Ігор Гордійчук, начальник військового ліцею імені Івана Богуна, побачив Андрія з рапортом у руках і пішов до штабу, а коли вийшов, сказав: «Біжи додому!».

  Title

У побуті, крім сімейних справ, ми часто говорили про професію військового. Андрій розповідав про військові звання та порядки у війську. І я захоплювалася цим. А коли Андрій показував відео і фотографії з нової поїздки на полігон, я їх переглядала, як фільми. Він відкрив мені очі на життя військового у побуті та на війні. Тоді я захоплювалася ним.

- Що викликало у вас захоплення найбільше?

 - Андрій прагнув нести зміни. Якось, коли вже почалася війна, в одязі пішла мода на військовий камуфляж. Пригадую, Андрій дуже сердився на таких зухвальців, які не мали жодного стосунку до армії чи до АТО. Одного разу в Білій Церкві він навіть зупинив хлопчину і запитав, що означає цей одяг. Той нічого не зміг відповісти. І коли ми йшли додому, Андрій питає мене: «Оксанко, а чому він не вдягне форму поліцейського чи пожежника? Чому саме одяг військового? Звідки стільки зневаги до війська? Це ж оборона держави, не абищо!»

Він дивувався, чому про військо заговорили лише тоді, коли війна почалася, і чому тепер це - новий тренд. Я розуміла його здивування. На важливих заходах, за його словами, мають бути присутні не лише міністр оборони та президент. Він сміявся, що елітою солдати стають лише на параді 24 серпня. А для нього військові - він мав на увазі тільки військових за всіма моральними чеснотами і фізичними вміннями і навичками - завжди були частиною еліти суспільства. І його покоління, яке випустилось з війська, як він казав, нестиме зміни, ламаючи стереотипи й змінюючи систему, - вони всі були великими однодумцями.

- Ким були ті однодумці Андрія?

- На жаль, я нічого не знаю про них. Андрій мене завжди від отого оберігав. Я навіть 29 січня, коли це все сталося, не мала з ким сконтактуватися, щоб дізнатися, що з Андрієм... І тоді я безрезультатно шукала у соцмережах людину, яка б мені про все розповіла. Тільки тепер я дізналася, що він часто був з Романом Дармограєм, але він усім відмовляє в інтерв'ю. Щоб хтось серед кадровиків краще знав Андрія... Не знаю.

- Як дізналися про загибель Анд­рія?

- Я отримала смс-повідомлення від невідомого з перекресленою фотографією «Орла». Тоді мені телефонує Вікторія, його сестра, і підтверджує, що це - правда. Це було о 21:30, я якраз заколисувала дитину. Як пізніше довідалась, мені ще планувала сказати про це дівчина, яка служила з Андрієм. Але коли вона їхала до мене, я вже все знала.

 - Особисті речі «Орла» стали частиною фондів музею в Києві, а восени провели благодійний бал для облаштування музею АТО в Умані. Чи плануєте передати туди якісь експонати?

- Першу експозицію про «Орла» ми зробили в Національному музеї історії України в Другій світовій війні. Там для вільного огляду доступні його особисті речі: натільний хрестик, годинник, телефон і камуфляжка. Стоїть також порізане кулями авто Андрія. Записи, зроблені рукою чоловіка, я залишила для сина, щоб він колись міг їх розглянути. Якусь частину речей передала дідусеві у рідне місто мого чоловіка - Умань. Ці речі він має намір передати в музей АТО, що скоро відкриють.

Основною експозицією цього музею буде кімната, присвячена Андрію. Атмосфера повністю нагадуватиме ту, яка сьогодні на Донбасі. Планують також відновити позицію «Орла» (раніше позиція Андрія називалася «Алмаз», після його смерті її перейменували на «Орел». - Ред.). Для облаштування музею провели збір коштів під час благодійного балу у пам'ять про Героя України Андрія Кизила, який відбувся у жовтні 2017 року. 29 січня цього року, саме на річницю загибелі Андрія, підписали меморандум про створення музею.

- Як оцінюєте те, що ваш чоловік став частиною спільної для українців історії?

Title  

- Ви знаєте, я спочатку не усвідомлювала цього. Не розуміла, чому я отримала військові нагороди Андрія. Мені навіть не хтілося слухати про його героїзм - я лише хотіла, щоб мені повернули чоловіка додому. Зараз, коли минуло трішки часу, починаю розуміти, що його немає, що його вже й не буде ніколи... Більше звертаю увагу на те, що він у своєму віці досягнув, яким був його внесок, скільки зусиль він докладав для цього. Думаю, він вчинив як справжній чоловік, гідний звання капітана (з таким званням Андрій загинув, посмертно йому присвоїли звання майора. - Ред.).

Так склалося життя, що він більше віддавався армії, ніж сім'ї. Навіть коли був у відпустці, турбувався про хлопців на лінії вогню, обдзвонював усі позиції. Ба більше, коли давав завдання, завжди запитував про справи та здоров'я, а вже потім говорив, чого хоче сам. Він любив цю країну і цих людей. А я не стримувала ці пориви, не зупиняла його. Такий був шлях героїзму.

- Все ж таки, що для вас особисто означає звання Героя України?

- Це, найімовірніше, матиме величезне значення для нашого сина Артемчика, якому вже рік і вісім місяців. Він мало знав свого батька. Пам'ять про батька виформується зараз. Артемчик розумітиме, що Герой України - найвища відзнака в країні. І те, що його тато отримав цю відзнаку у такому молодому віці, буде для нього прикладом.

Наш син уже дуже схожий на батька. І це - не тільки зовнішня схожість. Батькова охайність, самостійність, завбачливість, а ще - міміка та очі. «Зараз наш тато сидить на хмаринці, спостерігає, чи правильно ми все робимо», - пояснюю синові. Наразі він ні про що не здогадується... А для себе я ще не можу збагнути, що означає Герой, бо для мене краще б Андрій був живим, аніж Героєм.

«З таких людей виходять генерали»

- Андрій закінчував десятий та одинадцятий класи у нашому ліцеї, - згадує вчителька української мови Інна Кушніренко. - В Андрія був лад у навчанні, зовнішньому вигляді, у спорті, поведінці, житті, хоча він ніколи не прагнув бути суперлідером. Він був дуже щирим до людей, якось так і продовжили спілкування.

  Title

Андрій чітко знав, що хоче навчатися у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, у Львові. Хотів стати десантником, але вийшло трішки інакше. Через його переїзд ми рідко бачилися, але часто розмовляли телефоном: він постійно вчився, потім воював. Завжди казав, що в нього все чудово. Це було тепле спілкування. Він поспішав жити. Швидко отримував бойові нагороди. З таких людей виходять генерали!

Його тягнуло у Львів, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Ми також з нею знайомі. Зараз спостерігаємо разом з його родиною, як підростає їхній Артемчик - це наш Андрійко, його частинка.

«Орел» був «мозком» нашого батальйону»

 

 - Ми з Андрієм служили разом, потім у березні 2016-го я перевівся у батальйон, де служив Андрій. Це був насичений етап життя і в нього, і в мене, - згадує друг сім'ї Дмитро Петрівський. - Я старший від Андрія - він чекав від мене якихось життєвих порад. А я у нього вчився військовій справі. Дуже вдячний йому. «Орел» був «мозком» нашого батальйону, а вільний час проводив у спортзалі та з книжками.

Пізніше він чекав народження сина, ми якраз були на полігоні під Львовом. Усіх солдатів відправив трішки раніше, каже: «Дмитре, поїхали!» Ось ми у Львові, Андрій пішов у пологовий будинок, згодом виходить, сміється: «Ще нє». Наступного дня знову. А коли народився син, не міг ним натішитися!

Коли вперше за свою службу Андрій вийшов із зони АТО, то переймався тим, що коли ми виходили з Волновахи на навчальні позиції, моральний рівень солдатів об'єднаного батальйону був низьким. Вони бачили у ньому дитину, а не командира.

Андрій казав, що в зоні проведення АТО на нього дивилися розумними очима і виконували його команди. Там вони з «Лівшею», «Тайфуном» і «Павуком» робили спільну справу, пропонуючи альтернативу совдепівським негідним порядкам, наприклад, замість обмивання «зірок» - віджимання.

Після травми на полігоні під Дніпром він проходив реабілітацію у Білій Церкві. Я зі своєю дружиною приїхав провідати Андрія. Там він відвідував спортзал, ми зайшли спочатку туди, потім пішли пообідати. Андрій відмовився їсти, пив тільки чай, сказав: «Дружина готує обід, а я якщо зараз поїм, то потім уже їсти не буду. Вона старалася, а я її цим ображу». Добре запам'ятав цей випадок. Багато хто говорить про великі звитяги, а я помічав у ньому й маленькі.

 

Автор: Віталій Кудирко,
Літня школа журналістики «Дня»

Джерело: «День»

 

«Залишився воїном до останнього подиху» На Вінниччині попрощалися з 23-річним Максимом Олексюком

Вірні Україні. Полеглі герої червня

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com