rss
09/22/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#360

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ «Татарин» 200

Він мав прийти на перше причастя до своєї донечки, але за кілька днів до того бійця не стало. Івано-франківський воїн Сергій Гундер з позивним «Татарин» часто віджартовувався, що його кулі не беруть. Але того дня щось пішло не так.

 

У ніч перед його загибеллю донечці наснився сон. Вона бавилася біля річки, кидала камінчики... Раптом підійшов якийсь хлопчик і сказав: «А ти знаєш, що твого тата вже немає?»...

Боєць 9-ї роти 93-ї окремої механізованої бригади Сергій Гундер з позивним «Татарин» - родом з Харкова, але з 2000 року жив в Івано-Франківську. З квітня 2015-го воював у Пісках, був навідником кулемета ПКМ. Був важко поранений під час розвідки того ж року, уламки влучили у ногу і під руку, перебило артерію, нервові вузли. Після тривалої реабілітації повернувся до лав рідної бригади. Воював у Кримському, що на Луганщині. Потім - знову на Донеччині.

Загинув 16 травня 2018 року, близько 8:30 ранку, у Волноваському районі -від кулі ворожого снайпера, яка прошила йому серце і, вилетівши, легко поранила ще одного бійця. Сергієві був 41 рік.

Похований на Алеї слави на міському кладовищі в с. Чукалівка. Понад 200 людей зібралося на поминальній процесії, серед яких рідні, побратими та близькі люди Сергія.

У бійця залишилися мама, дружина, донька та двоє дітей від попереднього шлюбу.

27 червня 2018 року за особисту мужність і самовіддані дії під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Не вмів відмовляти

 

До війни Сергій обіймав посаду територіального менеджера з продажу алкоголю. Саме завдяки роботі він і познайомився зі своєю дружиною Наталею, яка працювала в одному з продуктових магазинів. На той час хлопець уже мав досвід невдалого шлюбу, був розлучений, мав двох донечок-близнючок. До речі, Сергій дуже довго не наважувався сказати про це коханій. Місяців зо шість. Як потім зізнався, боявся, що вона покине його.

Мало того, Наталя так само аж потім дізналася, що Сергій значно старший за неї - аж на 13 років. На той момент дівчині було лише 18. Річ у тім, що Гундер зовсім не виглядав на свої роки. Наталя була переконана, що парубок є її однолітком, може, на кілька років старшим. Ніхто ніколи не вгадував справжній вік Сергія, а коли дізнавалися, то перепитували ще з десяток разів, чи це дійсно правда.

«Він любив поговорити, - усміхається вдова. - Починав розповідати одне, різко згадував про щось інше, а закінчував чимсь, узагалі, не за темою. Словом, ми ніколи не нудьгували».

Дружина пригадує, що Сергій мав неймовірно добре серце. Іноді саме через його надмірну доброту між ними спалахували суперечки: «Він віддавав останнє усім знайомим і друзям. Половина з них тим звикли користуватися. Сергій постійно позичав комусь гроші, і йому майже ніколи їх не повертали. Причому, йшлося не про сто-двісті гривень, а про значно більші суми. Бувало, приїжджає додому у відпустку, а в кишенях уже гуляє вітер - майже всі гроші віддав: у того в мами операція, а в іншого машина зламалася, у ще когось немає фінансів, аби купити синові подарунок... Звісно, я йому дорікала: «А в тебе хіба немає доньки?» Він був занадто добрим, просто не вмів відмовляти. Якщо десь комусь дуже треба було відмовити, Сергій брав мене зі собою».

Наталя також пригадує: чоловік приїхав у відпустку і дуже хотів поласувати морепродуктами, бо обожнював їх. Прийшов у магазин, взяв жменю креветок, зважив - двісті гривень. Поклав назад. Не мав коштів купити свої улюблені смаколики, бо чи не всю зарплату вже дав у борг знайомим.

Невдовзі після одруження у пари народилася донечка. Обоє дуже хотіли назвати дівчинку Маріною. Задля цього навіть писали спеціальну заяву, щоб у свідоцтві записали цей варіант імені. «Ну, сподобалося нам так», - усміхаючись, знизує плечима Наталя. Вочевидь, самій дитині теж припало до вподоби. Вона терпіти не може, коли бабуся кличе її Марисею. Обурюється: «Я - Маріна. Мене тато так назвав. Можна Маріночка, але не Марися!»

Товариш, боєць Андрій Вовчук за­пам'я­тав Гундера хорошим сім'янином. «Щоразу, коли він приїздив додому, і ми зустрічалися випити кави, Сергій вже через десять хвилин біг додому - не міг набутися з дружиною і донькою, - каже друг. - Доньку він узагалі обожнював. Догоджав їй, як міг, купував усе, що малеча побажає. Дитина була на першому місці».

З таким пораненням на війну не повертаються

 

На службу Сергій записався добровольцем. Якраз була четверта хвиля мобілізації. У січні 2015 року потрапив у 93-ю бригаду. Вибрав собі позивний «Татарин», бо батько був такої національності. Хоча боєць і виріс без тата, бачив його лише раз у житті.

Того ж року отримав сильне поранення. Ходили з побратимами у розвідку і натрапили на розтяжку. Тоді життя Сергієві врятувало татуювання - група крові, яке йому зробили хлопці в Пісках. Аби убезпечити. Адже медальйони-смертники часто губилися у вояків. До речі, на тілі Сергія було не одне татуювання, але кожне з них пов'язане з війною. Зображення вовка символізувало незалежність. А ще були витатуювані обладунки на руці - як у справжнього воїна.

Тоді в госпіталі не було часу брати аналіз на групу крові. Життя бійця висіло на волосині, треба було негайно робити переливання крові. Медики давали невтішні прогнози, хлопцю відняло весь правий бік. Біль був настільки сильним, що якось Гундер навіть думав вистрибнути з вікна, як потім розповідав дружині. Не стрибнув лише через те, що ще хотів бодай раз глянути на свою донечку.

Лікарі казали, що він вже ніколи не зможе рухати рукою. Але він таки зміг. Завдяки кільком експериментальним операціям, які зробив нейрохірург з Донецька. А ще завдяки власній сталевій волі і титанічним зусиллям. Він так сильно хотів повернутися на фронт, що кожного дня лиш те й робив, що займався відновленням організму, ходив у спортзал, розробляв руку... Зрештою, почав рухати пальцями, згинав та розгинав їх. Словом, достатньо, аби змогти тримати в руках зброю. Навіть хірург був здивований таким чудовим результатом.

  Title

«Добре пам'ятаю той період, коли Сергія сильно поранили, і він лежав у шпиталі, - пригадує дружина. - Він просив приїхати з донькою, а я не приїхала. Бо не хотіла мордувати дитину дорогою. А зараз я б летіла до нього на край світу, але вже нема до кого».

Сергію дали другу групу інвалідності, з таким здоров'ям в АТО не беруть. І в харківському військкоматі Гундеру відмовили. А в Івано-Франківську взяли. «Він мене заспокоював, як тільки міг, - пригадує дружина. - Казав, що бути на війні - така ж звичайна робота, як і решта. Говорив, що не може порушити клятву перед Батьківщиною - мусить захищати її до кінця».

Андрій Вовчук добре пригадує, як Сергія гнітило те, що група інвалідності заважає його поверненню на передову: «Я йому радив піти, може, якимось інструктором чи вчити нове покоління... Де там! «Татарин» бачив себе лише на фронті».

У берцях Сергій завжди носив ніж - готовий був сам себе позбавити життя, але тільки не потрапити в полон.

«Коли він воював «на нулі», і ми зідзвонювалися, - розповідає Андрій Вовчук, - я постійно казав, аби він беріг себе. Але «Татарин» завжди лише віджартовувався, що його кулі не беруть».

Медик-доброволець Степанівна пригадує, що не одразу розгледіла Гундера, бо на початках він тримався трохи осторонь. Але перший важкий бій показав, хто є хто. «Татарин» сміливо йшов уперед, ніби нічого не боявся, завжди був готовий віддати все за побратимів. І навіть після серйозного поранення Сергій не мислив себе не на війні. Казав Степанівні: «Матінко, а як це я буду відлежуватися у шпиталях, а мої хлопці будуть самі на передку?» Гундер почувався так, ніби зраджує побратимів. «Сергію, ти нікого не зраджуєш, - казала йому Степанівна. - З таким пораненням, як у тебе, на війну більше не повертаються». - «Ні, я маю бути там».

«Нашого тата більше нема?»

 

Того трагічного дня одному з івано-франківських волонтерів надійшло повідомлення на телефон: «Татарин 200». Він не наважився одразу сказати Наталці. І ніхто не наважився. А вона, ніби навмисно, цілий день не заглядала в Інтернет. Була дуже зайнята приготуваннями до першого причастя донечки. Маріночка не могла дочекатися цього дня, тим більше, татко обіцяв приїхати, аби побачити цю важливу подію на власні очі.

Наступного дня додому прийшли двоє чоловіків у камуфляжі. Наталя навіть не здогадалася, у чім річ. Жінка нічого не запідозрила навіть тоді, коли військові попросили забрати дитину. «Гундер Сергій Михайлович загинув». - «Хлопці, доста жартувати. У вас якийсь такий гумор - геть чорний. Він має приїхати на перше причастя до дитини. Де він ховається? Зізнавайтеся!»

Title  
  

Чоловіки опустили очі. Наталка далі не вірила. І навіть коли ті пішли, жінка все одно чекала, коли ж з-за рогу вигулькне усміхнений Сергій. Але ніхто не прийшов.

Дружина переконана, що чоловіка навмисне убив хтось зі своїх, мовляв, він не одному заважав: «Сергій за всі свої роки служби надто багато дізнався. Наприклад, про незаконну торгівлю зброєю у зоні ООС. Його це шалено обурювало, і він не мовчав. Неодноразово встрявав навіть у ножову перепалку. Якось випадково прокинувся, а біля горла - ніж. Певно, ангел-охоронець його розбудив. Інакше там би й зарізали».

Андрій Вовчук добре пам'я­тає, наскільки «Татарин» гостро сприймав несправедливість, ніколи не міг змиритися: «Не раз я його заспокоював: «Сергію, та, може, вже не варто... Якось буде». А він завжди відповідав: «Ні, варто. Треба йти до кінця. Має бути правильно і по-людському».

Наталка все розповіла доньці того самого дня. Маріна якраз повернулася зі школи і дуже тішилася, бо за контрольну з англійської мови отримала відмінну оцінку. Малечі не терпілося вже швидше похизуватися перед татком, бо він дуже часто їй повторював, що знання англійської відчиняє безліч дверей у житті. Дівчинка почула, як мама телефонувала до волонтерів, і сама все зрозуміла: «Нашого тата більше нема?»

  Title

І так вийшло, що Маріна заспокоювала маму, а не навпаки: «Не плач... Тато нас бачить з неба. Він до нас приходить». Під час похорону дівчинка не боялася підходити до труни, гладила татове обличчя... Тепер вона, коли згадує про батька, то називає його лише лагідним словом - кицюнечка мій...

«Коли збирала фотографії, аби вам привезти, - розповідає Наталя, - Маріна так захвилювалася: «Куди ти мого кицюнечку забираєш? Ти його повернеш?»

Так його душа промовляє

 

Title  

Нині дружина носить на шиї чоловіків медальйон-смертник і на дев'ятий день після похорону зробила собі татуювання на руці - Сергій Гундер. А поруч - крихітна комашка-зозулька.

«Коли ми їхали у Львів зустрічати його тіло, в машину залетіла зозулька і поповзла на моїй нозі, - розповідає Наталя. - Коли їхали на кладовище, те саме трапилося. Мене постійно супроводжувала ця комашка. Коли б я не прийшла до Сергієвої могили, там неодмінно бачила зозульку. Я подумала, може, то його душа так до мене промовляє...»

Ще коли Сергій був живим і приїжджав з війни додому, то завжди вся сім'я йшла в улюблений ресторан на стейки. Яким би втомленим «Татарин» не був, він не міг відмовити донечці, а та вже чекала вдягнена, щойно тато переступав поріг дому. «Мамо, а ми вже самі будемо ходити на стейки?» - запитала Маріна після похорону. Тепер на кожну святкову подію вони йдуть до того ресторанчика лише вдвох.

Після похорону Сергій снився дружині щодня. І так цілий рік! Сценарій весь час був той самий: Наталя розповідає коханому, що поховала його, показує фотографії його тіла в труні... Натомість, боєць відповідає: «Ти що, з глузду з'їхала? Я живий! Дивись - ось стою перед тобою!»

Автор: Наталя Мостова

Джерело: «Галицький кореспондент»

Відійшов у вічність Юрій Мушкетик

Висота «Орла»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com