Продовжую аналізувати партійні виборчі списки, які політичні партії затвердили на своїх з'їздах і почали подавати на затвердження до Центральної виборчої комісії (ЦВК). В минулому числі нашого часопису була проаналізована перша група партійних списків.

 

Тепер черга другої групи, до якої входять і претенденти з різними шансами на успіх, і фаворити дочасних парламентських перегонів.

КСУ і ниточка

 

А тим часом Конституційний суд України (КСУ) продовжує розглядати питання конституційності Указу президента України Володимира Зеленського про розпуск Верховної Ради України VІІІ скликання.

І тим самим тримає питання проведення цих дочасних виборів на ниточці.

Якщо КСУ вирішить, що указ президента (навіть і з певними зауваженнями) був, все-таки, конституційним, то вибори успішно докотяться до дня голосування 21 липня і таким чином новий склад Ради уже наступного, дев'ятого, скликання буде сформовано.

Якщо ж ні - то виникає низка гострих і важких питань.

На пряме запитання - що робитиме ЦВК, якщо КСУ прийме рішення про неконституційність Указу президента про розпуск ВРУ і дочасні парламентські вибори, голова ЦВК Тетяна Сліпачук відповіла: «КС не може зупинити вибори своїм рішенням, він просто може визначити конституційність Указу, нічого більше».

Але ж від цього складність проблеми не зменшується. Якщо КСУ визнає, що Указ був неконституційним, то законної підстави організовувати, а, тим більше, фінансувати ці дочасні вибори ЦВК не має.

Ниточка з кожним днем напружується. КСУ думає-гадає. А виборчий процес розкручується дедалі більше.

Та й чого чекати? Адже на всю кампанію виділено фактично місяць.

Хто проходить?

 

То який же склад мають інші партійні «загони», і які в них шанси?

Згідно з найсвіжішими результатами соціологічних досліджень - а їх дедалі більше - виборчий бар'єр впевнено долають партія В. Зеленського «Слуга народа», Опозиційний блок «За життя!» Ю. Бойка, В. Рабіновича і В. Медведчука, «Європейська солідарність» Петра Порошенка, ВО «Батьківщина» Юлії Тимошенко, «Голос» С. Вакарчука.

Подивімось на них більш детально.

«Голос» чути голосніше

 

В минулому числі часопису я вже згадував партію Святослава Вакарчука «Голос» як таку, що наблизилася до прохідного бар'єру. Так ось, минув тільки тиждень, і стало ясно - «Голос» зазвучав сильніше, чути його стало краще, і Славко зі своєю командою ЗМІН прохідний бар'єр впевнено перемахнув.

	С. Вакарчук і «Голос» набирають

Рейтинг партії «Голос» спочатку зріс за тиждень з 4% до 6,4% і є всі підстави стверджувати, що зростання це продовжиться. Бо сьогоднішнє телефонне опитування, проведене дослідницькою компанією, дало партії «Голос» уже вагомих 9.5%. Стрімко набирає Славко, що й казати!

За рахунок чого і кого «Голос» набирає популярність?

По-перше, за рахунок інтенсифікації партійної роботи й активності тих кандидатів, котрі балотуються від цієї партії.

По-друге, за рахунок розгортання так званого #Турне змін, котре проводить Святослав Вакарчук разом зі своїм гуртом «Океан Ельзи» і яке має шалений успіх.

Минулого тижня Славко не тільки співав у Західній Україні, але й пробіг у Тернополі марафон разом зі всіма, хто бажав долучитися. А долучатися до нього хочуть дедалі більше українців - і не тільки у марафоні.

Лідер партії «Голос» зробив важливу заяву про те, що він і партія загалом під час цих перегонів принципово не критикують партію президента В. Зеленського «Слуга народу». А це означає, що у майбутній раді фракції цих партій, ймовірно, стануть учасниками правлячої коаліції, яка утворить парламентську більшість.

Отож, слідкуємо за динамікою зростання рейтингу партії «Голос». Адже вона тепер є лідером електоральних симпатій виборців Західної України, бо традиційні впливові партії того краю (і не тільки того) - ВО «Свобода і «Самопоміч» - на цих виборах мають, м'яко кажучи, далеко не такі переконливі шанси.

Персоналізуючи ситуацію, скажу - новий політик Славко Вакарчук активно відбирає голоси виборців Західної України (і не тільки Західної) у таких досвідчених політиків, як Олег Тягнибок та Андрій Садовий.

Як посварилися...

 

У видатного українського письменника Миколи Гоголя є повість про те, як посварилися колись дружні Іван Іванович з Іваном Никифоровичем.

Подібну картину спостерігаємо і в таборі колись нібито згуртованої політичної команди Петра Порошенка. Свого часу саме Петро Олексійович вивів вінницького міського голову Володимира Гройсмана з провінційного місцевого на національний рівень, призначивши його віце-прем'єром з житлово-комунальних питань.

Потім він протиснув В. Гройсмана на посаду голови Верховної Ради України, звідки вже було легше інкорпорувати його на ту посаду. Для посідання котрої Петро Порошенко і вів декілька років поспіль свого протеже з Вінниці і до Будинку уряду України, в якому розподілялися всі фінансові потоки держави.

Пам'ятається, що в момент затвердження його на посаді прем'єр-міністра України у приміщенні Верховної Ради України В. Гройсман з викликом кинув фразу: «Я покажу, як керувати державою!».

Фраза ця викликала великий резонанс. Ще б пак! По перше, прем'єр керує не державою, а урядом. А державою керує президент! То кому ж В. Гройсман пообіцяв показати зразок управлінської майстерності? Невже покровителю, Петрові Порошенку, котрий витягнув його з Вінниці і провів по всіх щаблях кар'єри?

Посварилися? Чому?

Чи не занадто виклично і зухвало - подумалося вже тоді?

Наприкінці каденції президента Петра Порошенка, коли його рейтинги показували, що шансів у глави держави практично нема, стосунки В. Гройсмана зі своїм колишнім покровителем стали відчутно прохолодними.

А після поразки Петра Порошенка В. Гройсман уже достатньо відкрито демонстрував свою повну незалежність від того, хто і привів його в найвище урядове крісло.

І вже ніхто не дивувався, коли Петро Порошенко, збираючи команду своїх колишніх соратників на дочасні президентські вибори, не побачив в ній прем'єр-міністра.

Володимир Гройсман до того часу вже остаточно визначився і заявив, що йде на парламентські вибори самостійно, зі своєю партією і формує свій список.

Не знаю, хто і що з табору екс-президента на адресу В. Гройсмана сказав, але раптом він жорстко заявив, що партія Блок Петра Порошенка «Солідарність» мала 5 років на те, щоб зробити все, що вони хотіли, тож тепер іти їм на парламентські вибори і знову щось обіцяти є непереконливим.

У відповідь ображена Ірина Геращенко, яку Петро Порошенко включив у свій партійний список на одне з чільних місць, заступилася за шефа і назвала В. Гройсмана зрадником. Не більше й не менше!

Чого тут більше - невдячності В. Гройсмана до того, хто його витягнув з Вінниці і підняв на позицію другої особи в державі, чи, можливо, його образи на свого колишнього покровителя - якщо той його, звичайно, за час співпраці чимось болісно образив?

І в чому причина того, що В. Гройсман долучив до БПП і партію Юлії Тимошенко.

Сподіваюся, що з часом це проясниться. Якщо ж і ні, то все одно - всі ми це проїхали: і обидва політики, і ЗМІ, і громадськість, і загалом, усі українці, котрі цікавляться політикою та її залаштунковою частиною.

Партія чиновників

 

Отож, Володимир Гройсман сформував і представив свій партійний список. У ньому провідну роль зіграли його підлеглі міністри та інші високопосадовці.

Треба розуміти, що це ті, котрі не потрапили в список Петра Порошенка, який також включив туди низку провідних діячів минулого режиму.

Але про список П. Порошенка трохи нижче, а зараз розглянемо список очільника уряду.

Перша десятка списку виглядає доволі солідно:

1. Володимир Гройсман - прем'єр-міністр.

2. Лілія Гриневич - міністерка освіти і науки.

3. Еміне Джапарова - перша заступниця міністра інформаційної політики.

4. Олександр Саєнко - міністр Кабінету міністрів.

5. Євген Нищук - міністр культури.

6. Павло Петренко - міністр юстиції.

7. Сергій Марченко - ексзаступник глави Адміністрації президента.

8. Андрій Тетерук - заступник керівника фракції «Народний фронт».

9. Павло Яблонський - секретар Вінницької міської ради

10. Віктор Єленський - нардеп від «Народного фронту», заступник голови комітету ВРУ з питань культури і духовності

 

В кожному партійному списку хорошим тоном вважається включити у верхню частину першої десятки одну-дві жінки. Хоч і кажуть, що в політиці нема чоловіків і жінок, а є політики, тим не менше, про хоча б якусь, хоча б слабеньку гендерну присутність вітчизняні складачі партійних списків не забувають.

Як бачимо, не забув і В. Гройсман. Найбільш вагомою жінкою-політиком його списку стала представниця Львова Лілія Гриневич. Не найяскравіша жінка-політик, без політичної харизми, але скромна, вихована, освічена, вільно орієнтується у гуманітарній проблематиці. Як і «воїн» інформаційного фронту кримська татарка Еміне Джапарова, яка втілює, з одного боку, образ жінки, з іншого боку, образ представниці національних меншин, та ще й таких важливих для України, як кримські татари. Не тому, що татари, а тому, що кримські.

Освіта, як і культура, добре представлена в першій десятці.

Не кажучи вже про «голос Майдану» - міністра культури актора Євгена Ніщука, це і нардеп Віктор Єленський, котрий курував підготовку та проходження законопроектів культурно-духовної спрямованості.

А організаційно-правовий каркас команди В. Гройсмана склали три чоловіки - Павло Петренко - міністр юстиції, Сергій Марченко - ексзаступник глави Адміністрації президента і Андрій Тетерук - заступник керівника фракції «Народний фронт».

 

Парадокс цього списку в тому, що його учасники, принаймні, з представленої першої десятки, є людьми кваліфікованими. І в разі обрання були б досвідченими нардепами, уміли б готувати та обговорювати законопроекти.

Але парадокс нинішньої політико-психологічної ситуації в Україні полягає в тому, що виборці перестали цінувати досвід та кваліфікацію, якщо до їхніх носіїв немає довіри.

А партійні списки, переповнені нікому невідомими особами, про яких мало що (а інколи й нічого) відомо, з певних причин набирають популярність.

Але про ці причини пізніше.

Таким чином станом на сьогодні партія В. Гройсмана «Європейська стратегія» шансів на проходження поки що не має.

Екс-регіонали йдуть двома колонами

 

Колишня партія регіонів, переживши період формально єдиного (але внутрішньо суперечливого) існування під назвою «Опозиційний блок», розкололася ще перед президентськими виборами на групу Р. Ахметова (котрий висунув у президенти Олександра Вілкула) і групу Д. Фірташа, котрий відрядив за булавою Юрія Бойка.

Це розділення збереглося і на дочасних президентських виборах, на який ці сили йдуть двома колонами. Хоча обидві мають стійку репутацію «п'ятої» колони.

 

Перша колона: Отримавши дошкульну поразку, група О. Вілкула та їхній спонсор вирішили зміцнити свої ряди. Тому провели так званий об'єднавчий форум і поєдналися в один виборчий список з такими політичними силами різної ваги, як «Партія миру і розвитку», «Наші», «Відродження» та «Довіряй справам».

Останню партію назвали ще партію мерів. Її організували і очолили, як співголови, два Геннадії - міські голови Харкова Геннадій Кернес і Одеси Геннадій Труханов. Але назвали цей конгломерат, цей об'єднаний партійний список, все-таки по-старому - «Опозиційний блок».

Партія «Опозиційний блок» висунула 225 кандидатів у списку по загальнодержавному виборчому округу. Серед кандидатів:

Євген Мураєв - депутат Верховної ради.

Олександр Вілкул - депутат Верховної ради, екс-віце-прем'єр-міністр.

Геннадій Кернес - мер Харкова.

Геннадій Труханов - мер Одеси; екс-депутат парламенту.

Вадим Новинський - депутат Ради, представник України в ПАРЄ.

Вадим Бойченко - мер Маріуполя.

Володимир Буряк - мер Запоріжжя.

Богдан Андрєєв - мер Ужгорода.

Уляна Ткаченко - депутат Хмельницької обласної ради від партії «За конкретні справи».

Володимир Пилипенко - ексдепутат Верховної ради.

	Євген Мураєв

 

Парадокс цього списку в тому, що на національному рівні такі політики, як Вадим Новинський, Олександр Вілкул інші, мери Геннадій Кернес, Геннадій Труханов інші мають імідж одіозних, а на місцевому рівні сподіваються знайти підтримку.

Зокрема, можна констатувати, що мери таку підтримку в своїх містах мають. Чи вистачить її їм на парламентських виборах - питання спірне.

Одна справа - хвалити міського голову за порядок у місті, інша справа - довіряти далеко не проукраїнським, а значною мірою й антиукраїнськи налаштованим діячам місця у національному парламенті.

Список очолив Євген Мураєв, порівняно молодий проросійськи налаштований нардеп.

У списку є й інші кандидати - лідери місцевого самоврядування: Ігор Плєхов - мер Рені, Анатолій Вершина - мер Павлограда, Володимир Максим - мер Краснограда, Єгор Семенков - заступник глави Запорізької облради, Ігор Котилевський - мер Токмака, Михайло Жовнір - мер Теплодара, Іван Столбовий - мер Балаклії, Сергій Удалов - голова Чорноморської об'єднаної територіальної громади (ОТГ).

 

Друга колона:

Її утворили частина колишнього Опоблоку під проводом Юрія Бойка та партія «За життя» Вадима Рабіновича. Офіційна назва цього партійного списку - «Опозиційна платформа - За життя».

Виборчий партійний список очолили «на паях» Юрій Бойко та Вадим Рабинович.

Також до першої десятки списку ввійшли: Віктор Медведчук, Наталія Королевська, Сергій Льовочкін, Василь Німченко, Нестор Шуфрич, Сергій Ларін, Сергій Дунаєв, Тарас Козак.

Як бачимо, список складено з «відбірних» ексрегіоналів на чолі з кумом В. Путіна Віктором Медведчуком, який, безумовно, є справжнім керівником цього списку. Хоча й спробував сховатися на третьому місці, але кого це обмане?

Він же є, як подейкують, справжнім володарем трьох вітчизняних телеканалів, які формально оформлені на десятого номера цього списку Тараса Романовича Козака. Спеціально пишу по-батькові, тому що цей колишній голова Львівської митниці є тезкою тернопільського Тараса Мирославовича Козака, проукраїнського громадсько-політичного діяча, патріота, фінансиста, учасника Самооборони Майдану.

І тернопільський Тарас Козак багато років страждає від того, що є львівський Тарас Козак, з яким його інколи плутають і починають дорікати за гріхи, яких набув львівський Тарас Козак і про які тернопільський Тарас Козак сном і духом не знає.

Друга колона, на думку соціологів, гарантовано проходить до Верховної Ради України. Більше того, претендує показати другий результат, випередивши таку досвідчену політичну довгожительку, як партія ВО «Батьківщина» на чолі з Юлією Тимошенко.

Хоча мені здається, що другий результат до снаги показати якраз партії «Голос» Святослава Вакарчука, якщо вона збереже темпи зростання свого рейтингу.

Потрапить, але не «банкуватиме»

 

ВО «Батьківщина» переживала різні періоди своєї впливовості в українському політичному просторі. І звикла бути серед лідерів. Бувала й флагманом демократичних сил.

Нині «банкують» інші партії чи, точніше сказати, партійні проекти, створені під лідера - без ідеології, без виразної програми, без міцного кадрового складу.

Юлія Тимошенко, кандидатуру якої ще 8 місяців тому розглядали як найбільш вірогідну переможницю президентських виборів, нині разом з партією виборює право хоча б гарантовано зайти до Верховної Ради України, подолавши бар'єр.

Судячи з усього, її майбутні фракція буде не з найбільш численних, проте може стати достатньо вагомою парламентською силою. Що дало б Юлії Тимошенко підстави претендувати на одну з провідних посад - чи то голови ВРУ, чи то (в ідеалі для неї) - голови уряду України.

На презентації свого партійного списку Юлія Тимошенко була найбільш «скромною» із своїх колег -лідерів списків. Вона оприлюднила лише першу п'ятірку:

1. Юлія Тимошенко.

2. Сергій Тарута - лідер партії «Основа».

3. Валентин Наливайченко - ексголова СБУ, лідер партії «Справедливість».

4. Сергій Соболєв - нардеп від фракції «Батьківщина».

5. Олена Кондратюк - нардепка від фракції «Батьківщина».

С. Тарута та В. Наливайченко увійшли до списку як голови малочисельних партій. Подібний фокус багато разів демонструвався вітчизняними політиками.

Він полягає у тому, що одні створюють партії, котрі ледве животіють, а то й існують лише на папері, а інші, більш грошовиті, запрошують лідерів таких партій до своїх партійних списків, створюючи ілюзію, що такий список є об'єднаним, а, значить, більш потужним.

Хоча всі втаємничені чудово розуміють, що ніякої потужності від партій-пустишок не додається, хіба що їхні формальні очільники таким чином працевлаштовуються, стаючи нардепами.

С. Соболєв є найбільш активним спікером партії, і входить в п'ятірку заслужено, а пані О. Кондратюк, хоча і є маловпливовою, зате має демонструвати, що в партії є ще жінки, окрім самої пані Юлії.

ВО «Батьківщина наразі переживає не найкращі часи. Але досвід показує - вона їх переживе. А список свій, як і всі, буде оновлювати - що ми і побачимо надалі.

Переформатований Блок Петра Порошенка

 

Майбутня зірка української політики

Після президентських перегонів та поразки Петра Порошенка його партія пройшла ребрендинг. З назви прибрали прізвище лідера, а партію назвали «Європейська Солідарність».

Список її першої десятки цікавий.

Петро Порошенко - лідер партії.

Андрій Парубій - спікер Верховної Ради.

Ірина Геращенко - перша заступниця голови Верховної Ради, колишня очільниця гуманітарної підгрупи у ТКГ.

Михайло Забродський - командувач Десантно-штурмовими військами Збройних Сил України.

Софія Федина - співачка, телеведуча, громадський діяч, волонтерка.

Мустафа Джемілєв - лідер кримськотатарського народу, політичний в'язень.

Яна Зінкевич - волонтерка, командирка медичного батальйону «Госпітальєри».

Олег Синютка - голова Львівської ОДА.

Ахтем Чийгоз - заступник голови Меджлісу, політичний в'язень.

Іванна Климпуш-Цинцадзе - віцепрем'єр-міністерка України з питань євроінтеграції.

Як бачимо, тут є політичні важковаговики і нові обличчя. Я особливо виокремив би Софію Федину, яка має всі підстави вирости в майбутню яскраву зірку української політики.

Лідери перегонів

 

Одноосібним лідером перегонів є партія президента В. Зеленського «Слуга народу». Парадокс її полягає в тому, що такої партії донедавна в політикумі України не було. Та й нині все ще нема. Точніше, вона в шаленому темпі формується по всій Україні.

Темп шалений, тому що страшенно підпирають терміни дочасних виборів.

Адже партійні списки треба здати до ЦВК невідкладно.

А де їх взяти?

Ось і формують ці списки за декількома лініями та напрямками.

По-перше, вносяться кандидатури самим президентом В. Зеленським. З кола добре знайомих йому людей. Зокрема, таких, як фельдшер за освітою, фундатор успішної приватної лікарні «Борис» Михайло Радуцький - у кого, подейкують, сім'я Зеленських лікується і хто отримав престижний № 18 у партійному списку «Слуги народу».

Загалом же, перша десятка партії така:

Дмитро Разумков - політтехнолог, лідер партії.

Руслан Стефанчук - доктор юридичних наук, представник президента в парламенті.

Ірина Венедиктова - юристка.

Давид Арахамія - волонтер.

	Глава адміністрації президента України Андрій Богдан і президент В. Зеленський

Галина Янченко - голова Ради громадського контролю при Національному антикорупційному бюро України, голова правління громадської організації «Антикорупційний штаб».

Михайло Федоров - керівник digital-напрямку «Зе! Команди».

Олександр Корнієнко - керівник передвиборного штабу.

Анастасія Красносільська - експертка ГО «Центр протидії корупції».

Олександр Ткаченко - генеральний директор «1+1 Медіа».

Жан Беленюк - борець греко-римського стилю, срібний призер Олімпійських ігор 2016 року

Якщо чудовий спортсмен, темношкірий українець Ж. Беленюк запрошений особисто В. Зеленським, почувається скуто і поводиться скромно, то, наприклад, очільник телеканалу 1+1 Олександр Ткаченко навпаки - усім своїм видом показує, що майбутнє депутатство є цілком заслуженим, і дружні стосунки з президентом В. Зеленським дають йому, Олександрові Ткаченку, право на дуже впевнену поведінку.

Та й без того зрозуміло, що телеканал 1+1 зіграв величезну роль у популярності В. Зеленського. Тому й підозрюють, що власник цього телеканалу І. Коломойський є ледь не ляльководом, а головний менеджер О. Ткаченко отримав заслужену подяку у вигляді дев'ятого місця списку.

Що ж стосується інших імен списку, то тут українцям ще доведеться у майбутньому знайомитися з тією найбільшою фракцією, яку ім'я та популярність В. Зеленського заведуть у ВРУ.

Недарма кажуть, що ці дочасні вибори є, по суті, третім туром президентських виборів і мають знаменувати остаточну перемогу В. Зеленського - уже через проходження до Ради найбільшої кількості депутатів та створенні там найчисельнішої фракції.

Оптимісти з оточення президент мріють, щоб партія змогла одноосібно створити майбутню парламентську більшість. А це означає, що вона повинна мати у своєму складі, мінімум, 226 нардепів - за допомогою мажоритарників, котрі можуть доповнити партійний список «Слуги народу» після перемоги і входження до складу Ради.

Списки представлені і подані до ЦВК. Скоро ми їх зможемо прочитати повністю. І там нас чекають сюрпризи...