rss
08/26/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#358

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Наука \ Всесвіт – це космічний інтерфейс

Один із найбільш незрозумілих наслідків із квантової механіки полягає в тому, що різні спостерігачі можуть давати різні, хоча й однаково значущі описи про один і той же хід подій.

 

Як зазначив фізик Карло Ровеллі, один з авторів реляційної квантової механіки (RQM), звідси випливає, що не існує абсолютних, незалежних від спостерігача фізичних величин. Натомість, усі ці величини - тобто весь фізичний Всесвіт - мають бути відносними щодо спостерігача. Отже, думка про те, що ми всі живемо в одному й тому ж фізичному середовищі, є ілюзією.

Це - контрінтуїтивне передбачення, яке, здається, небезпечно наближається до соліпсизму, протягом десятиріч неможливо було експериментально перевірити. Але тепер, здається, технології вдосконалилися настільки, що його і справді можна буде тестувати. Фізик Максиміліан Проетті та його колеги з Університету Геріота-Ватта (Сполучене Королівство) ставлять сміливі експерименти, які заглядають у саму суть реальності.

Сприйняття світу різними спостерігачами, однак, здається дуже послідовним і узгодженим. Якби ви зайшли у мій кабінет і спробували його описати, то наші з вами описи будуть напрочуд схожими. Справді, спостерігачі повинні жити в однаковому фізичному середовищі, і навіть якщо таке середовище не є фізичним, його однаково можна описувати фізичними величинами.

Є кілька можливих способів розв'язання цієї дилеми. Пишучи торік до одного журналу, я стверджував, що фізичні величини описують лише те, що ми сприймаємо - а отже, відносні щодо нас як спостерігачів. Натомість, реальність, яка лежить в основі нашого сприйняття, утворена не з фізичних, а з міжперсональних ментальних станів. Отже, те, що ми сприймаємо як фізичність, є лише властивістю досвіду - репрезентацією цього ментального середовища, яке наділяє буттям сам акт спостереження.

Цей погляд зовсім не новий. Власне кажучи, він дуже старий. Ще на початку ХІХ сторіччя Артур Шопенгауер стверджував, що фізичний світ об'єктів, які існують у часі та просторі, є лише суб'єктивним віддзеркаленням розуму спостерігача. Натомість, об'єктивно існує те, що Шопенгауер назвав «волею» - міжперсональний ментальний стан, який має характер воління і виходить за межі нашої здатності відчувати або вимірювати. Саме це воління і пояснює розвиток Всесвіту за причинно-наслідковим законом: Всесвіт розвивається і змінюється, адже його штовхає до цього внутрішня, закладена у ньому воля.

Попри застереження до ідей Шопенгауера, виглядає на те, що вони мають сенс у рамках контрінтуїтивних передбачень реляційної квантової механіки: фізика постала для того, щоб описувати саме сприйняття, а не внутрішні ментальні стани, такі, як воління, що лежать в їхній основі. Саме тому фізичні описи завжди залежать від спостерігача. Вони не описують світ так, як він існує сам по собі, а лише так, як він постає перед кожним із нас, виходячи з нашого відносного місця у просторі та часі. При цьому існує спільне для всіх міжперсональне середовище воління, в яке ми всі занурені. Просто це не те середовище, яке фізика напряму описує.

Думка, що реальність, у якій ми живемо, за своєю суттю є ментальною - цей погляд називається «об'єктивним ідеалізмом» - дозволяє уникнути соліпсизму. Але, водночас, вона несе зі собою складну дилему: якщо все, що існує, є міжперсональним волінням, то чому зір чи слух, наприклад, відрізняється від бажання чи страху? Якщо мої сприйняття - це репрезентація внутрішніх станів, споріднених з бажанням чи страхом, то чому я бачу форми та кольори?

Якби в нас було якесь достовірне пояснення цього якісного переходу, об'єктивний ідеалізм міг би дозволити пояснити реляційну квантову механіку й останні експериментальні дані. Але чи можна це зробити? Виявляється, навіть дуже можна, причому, не одним способом.

Кілька років тому дослідницька група Девіда Гофмана з Університету Каліфорнії в Ірвіні показала, що наш перцептивний апарат не є достатньо розвинутим, щоби репрезентувати світ правдиво - так, як він існує насправді. Якби ми бачили світ таким, яким він є, ми б одразу опинилися на межі вимирання. Натомість, ми бачимо світ у такий спосіб, який сприяє нашому виживанню, а не достовірності репрезентації. Як стверджує Гофман, суть нашого досвіду - це іконки на екрані комп'ютера, набір візуальних метафор, які полегшують користувачеві роботу, репрезентуючи важливі властивості файлів та програм - але при цьому вони не є замінниками самих цих файлів та програм і не залежать від того, як ті існують насправді.

Підходячи до цієї проблеми з іншого боку, Карл Фрістон та його співробітники показали: якщо організм репрезентує стани навколишнього середовища, то, щоби правильно орієнтуватися в цьому середовищі, він повинен робити це в закодований та логічно вивірений спосіб. Причина в тому, що якби організм просто віддзеркалював стани зовнішнього середовища та переводив їх у свої внутрішні стани, він би не зміг зберігати свою внутрішню цілісність. Адже ці ментальні стани були б надто хаотичними, а організм перетворився би на ентропійну зупу. Перцептивне кодування потрібне для того, щоби ми могли опиратися ентропії і залишатися живими.

З цих двох ліній аргументації випливає наступне твердження: наш досвід значно більше нагадує комп'ютерний інтерфейс, ніж вікно у зовнішній світ. Цей інтерфейс постачає інформацію про світ у непрямий закодований спосіб, який дозволяє нам жити. Форми та кольори, які ми бачимо, звуки, які ми чуємо, нагадують циферблат: вони постачають нам інформацію, яка лише корелює (якимсь незрозумілим нам способом) з ментальними станами середовища, яке існує об'єктивно.

Замість того, щоб відчувати міріади ментальних станів, які нас оточують (що нагадує телепата, який раптом опинився серед збудженого натовпу і почувається перевантаженим і дезорієнтованим), ми акуратно закодовуємо ці стани в іконки на екрані сприйняття.

Еволюція надала нам цей екран, щоб інформувати про навколишній світ. Але у нас немає вікна, щоби прямо на нього дивитися. Усе, що ми бачимо, - це ці іконки. Помилка ж полягає у тому, що ми їх сплутуємо зі самим зовнішнім світом.

Тож фізика моделює і передбачає поведінку іконок. І хоча ми занурені у спільне середовище, кожен із нас взаємодіє з ним по-різному і спостерігає його з різних перспектив. Тому коли ми отримуємо інформацію про це середовище, наші власні пікселі можуть не завжди узгоджуватися. Це не означає, що не існує спільного середовища - а лише те, що це середовище не є фізичним.

І тому, коли ми наполягатимемо, що світ, як він існує сам по собі, мусить мати форми і контури, квантова механіка залишатиметься парадоксальною.

Є, як я це розглядав більше детально у своїй останній книзі, лише один розумний вихід із ситуації: трактувати наше сприйняття як інтерфейс з іконками, які надають хоч і значущу, але непряму інформацію про ментальний Всесвіт, який існує об'єктивно.

 

Автор: Бернардо Каструп (Bernardo Kastrup)

Джерело: Scientific American, 24.05.2019

Зреферував Є. Л., «Збруч»

Кіт Шредінгера в стрибку

Головний конструктор КБП Максим Дегтярьов – про перспективи запусків вітчизняних ракет і міжнародної кооперації: «Це все належить Україні»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com