Вихід на екрани п'ятисерійного американо-британського серіалу «Чорнобиль» від телеканалів Home Box Office та Sky вже визнано міжнародними критиками однією з найбільш вагомих кінематографічних подій року.

 

А саме творіння шведського режисера Бо Йогана Ренка, відомого своєю роботою над «Вікінгами», «Ходячими мерцями» й «Пуститися берега», заслужено номінують на звання одного з найкращих проектів 2019-го. Як і слід було чекати, в Росії стрічку сприйняли вороже й одразу закликали заборонити - услід за «Смертю Сталіна» та «Номером 44». Путінська пропаганда у звичному для себе тоні заявила, що картина є ще однією спробою «пересварити братні народи» й «опоганити наше славне минуле», а це, як-не-як, є непоганим мірилом успіху.

4 червня вийшла остання серія під назвою Vichnaya Pamyat (саме в такому вигляді - український вислів у англомовній транскрипції), тож тепер можна підбивати певні підсумки й говорити про те, що ж вдалося досягти знімальній групі, а що - ні. Як і про те, чого у фільми взагалі немає, а мало би бути.

Пана Ренка не можна вважати кінорежисером зі значним стажем. Важко визначити і його оригінальний авторський стиль. Вочевидь, ці речі з'являться в майбутньому, якщо він надалі не відмовиться пов'язувати своє життя з кіно й не повернеться до кліпів і написання музики. Тому в розрахованому на масову, багатомільйонну аудиторію «Чорнобилі» годі чекати чогось сміливого, експериментального, його там немає. Все передбачувано. За умовною трибальною шкалою режисерську роботу можна було б оцінити на «1», акторську гру на «2», тоді як художникам та операторам варто сміливо ставити «3», себто найвищу відзнаку з усіх можливих.

Як прийнято говорити про кінополотна схожого ґатунку, стрічка має велику атмосферність. Саме на неї нині звертають першочергову увагу як кабельні мережі, так і новачки продакшену на зразок Netflix та Amazon. У такий спосіб глядача намагаються переконати, що серіали можуть бути нічим не гіршими, а то й значно кращими за звичайні фільми. Головне - якомога сильніший наголос на декораціях, костюмах, художньому і музичному оформленні. Інакше, мовляв, ніяк не зрозуміти, що думають та відчувають персонажі. Й байдуже, про що йдеться: чи про вигаданий всесвіт, як у «Грі престолів», або антураж 70-х років у «Справжньому детективі» від того ж HBO, чи про паралельні виміри у «Дивних дивах» від Netflix. Глядача повністю занурюють у світ головних героїв, у їхню повсякденність, у їхню, мовою науки, культурну антропологію.

Подібного - а то, передусім, заслуга операторів та операторів-постановників - у «Чорнобилі» показано достатньо. За винятком деяких огріхів, особливості того періоду передано достовірно, яскраво і зі смаком.

Історичні і технологічні подробиці не перекручено. Є і про те, як шахтарі та метробудівці витягували тонни ґрунту з-під 4-го реактора задля спорудження бетонної подушки, яка б унеможливила потрапляння підземних вод у розплавлену суміш на дні зруйнованого блока і, як наслідок, повторну катастрофу, значно більшу і небезпечнішу. І про те, що у ніч із 25 на 26 квітня 1986 року був, власне, не один вибух, а серія з двох послідовних поштовхів. І про ретельно зафіксований у звіті МАГАТЕ причинно-наслідковий ланцюжок дій техперсоналу станції, що, у кінцевому рахунку, й став причиною вибуху в ядрі реактора.

Одначе, хотілося б зупинитися на тому, чого ж там немає. А немає у стрічці України.

Нам показують радянських людей. Радянських ворогів в особі «голови КДБ» Олександра Шаркова (насправді так звали головного «прикріпленого» до ЧАЕС по лінії КДБ із травня 1986 року, але він не очолював відомства) та його посіпак, які переслідують невинних та приховують правду про Чорнобиль. Радянських «цапів відбувайлів» на лаві підсудних в особі директора станції Віктора Брюханова, головного інженера Миколи Фоміна і його заступника, присутнього на тій самій зміні Анатолія Дятлова. Радянських героїв в особі надісланих з Москви головного ліквідатора Бориса Щербини (Стеллан Скарсгард) і головного консультанта від Академії наук Валерія Легасова (Джаред Гарріс), а також мінської науковиці Уляни Хом'юк (Емілі Вотсон), на відміну від інших, персонажа цілком вигаданого.

Хоча доречно було показати Хом'юк не білорускою, а українкою. Тим більше, що ім'я та прізвище у неї наші, українські. Однак, її «поселили» до столиці Білоруської РСР та «працевлаштували» у тамтешньому НДІ.

Нещодавно, взагалі, стало відомо про те, що фільм в Україні спершу й не мали наміру знімати. А лише у Литві, оскільки там діють податкові пільги. Зрештою, коли підключилася українська сторона, бо ж стрічка, насамперед, про українську трагедію, про те, що сталося у Київській області, за якихось 80 км від Києва, то продюсери погодилися - і в Литві, і в Києві. Щоправда, без українських акторів. Хіба що за участі сотень статистів.

Все вирішувала Москва. Кому вмирати, а кому жити

 

А виокремити роль і місце України та українців у сюжеті можна було за рахунок, принаймні, включення одного-двох принципово важливих епізодів. Одночасно це дозволило б і розставити крапки над «і» в діях радянської управлінської системи. Про що йдеться?

На наше глибоке переконання, ніби як досконально відтворена ситуація тих трагічних днів і місяців є далеко не повною, оскільки не показана справжня, засвідчена багатьма джерелами позиція генсека ЦК КПРС Михайла Горбачова. Дали б його доленосну для мільйонів киян і не лише киян телефонну розмову з «хазяїном» України Володимиром Щербицьким, дали б кадри сумнозвісної Першотравневої демонстрації під альфа-, бета- і гамма-випромінюванням, тоді б усе - навіть зараз, навіть сьогодні - аудиторією серіалу розумілося і сприймалося геть інакше.

Натомість, режисер зосереджує увагу виключно на КДБ, на вадах конструкції реактора РБМК (до речі, після Чорнобиля по всьому Союзу їх суттєво переробили, дарма що провину поклали не на розробника Анатолія Александрова, а на відповідальних за випробування на ЧАЕС) й на трійці партачів-виконавців Дятлов-Акімов-Топтунов, з якої всі вже давно померли. Так наче це вони що хотіли те й робили на станції, і наче спецслужби не підпорядковувалися «генеральному».

Горбачов і донині у своїх інтерв'ю божиться, що одразу не розумів масштабів. Запевняє, що йому перші «три дні» доповідали лише про витік радіації й про пожежу. Хоче, аби йому повірили. Але ж бреше, ще й як бреше:

«Ніч. Світанок, так скажемо. Мені о 5-й ранку зателефонували. Зателефонували, сказали, що сталася аварія на Чорнобильській атомній станції. Перша інформація була такою: аварія, пожежа. Про вибух - ні, жодного слова. Виходили з того, що вибуху немає. І це, я думаю, найбільше невідання, яке багато що змінювало у підходах до вирішення цієї проблеми» (документальний фільм «Битва за Чорнобиль» телеканалу Discovery, США, 2006).

«За кілька днів уже картина стала ясною... Ми дбали й думали, як усе зробити, щоб це одразу не вдарило на Київ й туди далі, за течією ріки. Особливо ця загроза. Й ми не знали, не знали на той час, що Білорусь уже ось так пропалена - Гомель і Могильов» (російське ТБ, 1994).

Горбачов стверджує, що про «аварію» йому першої ночі доповідав тогочасний загальносоюзний прем'єр Микола Рижков: «Зателефонували Миколі Івановичу Рижкову. Я думаю, що це був, здається, черговий міністерства Славського (міністра середнього машинобудування СРСР, де-факто міністра атомної промисловості Юхима Славського - Авт.), адже у них завжди такий порядок, там у них атомна система, електростанції, це - оборонне міністерство. І рано-вранці він мені доповів. Зараз не можу згадати - чи о 4-й, чи о 5-й. Він доповів те, як йому сказали. Що сталася аварія. Й поки що нічого сказати не можна».

Той, своєю чергою, слова генсека прямо заперечує. Горбачову доповідали про вибух, а не про «аварію», запевняє він: «Яка пожежа?! Йому (Горбачову - Авт.) сказано було, що вибухнув реактор. Що вночі (вже другої ночі, з 26 на 27 квітня, коли 26-го за наказом Рижкова туди терміново прибув його заступник Щербина й о 20:00 розповів йому звідти про те, як виглядає понівечений вибухом реактор, який радіаційний фон у Прип'яті тощо - Авт.) прийнято рішення мною про евакуацію міста Прип'ять, 40 тис. людей треба вивезти. Він це все чудово знав. Для чого їх вивозили? Через пожежу чи що?» (фільм Віталія Манського «Чорнобиль. Хроніка мовчання»).

Суто про «аварію», а не про вибух, причому, без жодних подробиць - лише про факт «аварії» й наявну кількість ушпиталених і померлих, згідно з офіційною статистикою, - говорив Горбачов й у своєму короткому, сухому і занадто протокольному виступі на першому каналі радянського центрального телебачення ЦТ-1 (чи, як тоді казали, на «першій програмі ЦТ») 14 травня 1986 року, тобто, аж на 20 день:

«Усі ви знаєте, нещодавно з нами сталося лихо - аварія на Чорнобильській атомній електростанції...».

Куценькою брехнею про «аварію» обмежилася, власне, й московська телепрограма «Время». Та й то 28 квітня і завдяки скандалу в Швеції, де зафіксували раптовий стрибок радіаційного фону і зупинили всі АЕС в країні, і під тиском США, в розпорядження яких невдовзі надійшли відповідні супутникові знімки.

Дозована «правда» з телевізора вмістилася у п'ять рядків:

«На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія.

Пошкоджено один з атомних реакторів.

Вживаються заходи з ліквідації наслідків аварії.

Потерпілим надається допомога.

Створено урядову комісію».

Що тут важливого? В ті неймовірно критичні перші дні після вибуху всі про все знали, але нічого не чинили. Горбачов досі вдає зі себе дурника і наполягає, що його неправильно поінформували. Вводили в оману, каже, і, таким чином, він теж поширював недостовірні дані. Ніби не було розвідки, що перехоплювала важливі відомості з-за кордону як відкритого, так і закритого типу. А західні ЗМІ вже 27-го називали речі своїми іменами. Ніби не було контррозвідки, що стежила за потоками даних з іноземних посольств. Ніби не було оперативних повідомлень від МВС, Міноборони, Мінохорониздоров'я тощо.

Рижков, на хвилиночку, 37 годин тягнув з евакуацією, допоки спеціально відряджена ним туди людина, якій він безпосередньо довіряв, усе на власні очі не побачила й переказала йому телефоном до Москві. Кінець ХХ сторіччя, кажете? Передова держава? Ні, це глухе середньовіччя, де Україна була силою упокореним удільним князівством, в якому й позіхнути не мали права без дозволу з Москви.

У Києві станом на ранок 26-го начальнички також про все дуже добре знали, ще й як знали. Інакше б не заходилися хутенько рятувати дітей та онуків, відправляючи їх до Росії, куди не пускали радіоактивні хмари, розстрілюючи їх у повітрі. А цього теж немає у фільмі.

Могли б дати, принаймні, те, що було надруковано навесні цього року в лондонській газеті The Guardian. На сторінках видання співробітниця Массачусетського технологічного інституту Кейт Браун розповіла про секретну операцію «Циклон», коли за наказом голови Державного комітету з гідрометеорології СРСР Юрія Ізраеля, аби «врятувати російські міста від технологічного забруднення», з Москви вирушали заправлені йодистим сріблом Ту-16 і влаштовували штучні смертоносні дощі у південній Білорусі та північній Україні. За підсумками 86-го року, цю людину нагородили орденом Леніна, а пізніше - Нобелівською премією миру, як і Горбачова.

Дуже добре знали у Києві, що не можна проводити демонстрації з примусовою участю «трудівників» на 1 і 9 травня. Як у столиці республіки, так і в обласних та районних центрах. Але проводили, бо так наказала Москва, а сильних лідерів тут тоді не було. Сильні холуї і холуївни були, а тих, хто дбав би про народ, а не про себе - ні, таких не виявилося. Йшли самі на ці дійства й тягли за собою на смерть інших. Стояли й дивилися, як у них в руках миттю в'януть свіжі квіти.

Знали, що не можна проводити 6 травня ХХХІХ «Велогонку миру». Проводили... Робити ж вигляд, що буцім нічого не сталося, комуністичним васалам на чолі Української РСР наказував особисто Горбачов.

Ранок 1-го травня. Зі спогадів голови Київського міськвиконкому Валентина Згурського: «О 10-й годині мали відкривати парад, залишається якихось хвилин десять, найвідповідальніший момент, а Щербицького все немає! Члени політбюро й уряду (їхніх аналогів в Українській РСР - Авт.) нервують, відкривати парад має перша особа, окрім Щербицького ніхто не мав права цього робити. І тут з боку вулиці Городецького з'явився автомобіль Володимира Васильовича. Машина не їхала, а летіла, як куля. Щербицький вискочив з неї весь червоний від збудження. Як він лаявся! «Я йому кажу, що не можна проводити парад на Хрещатику, це не Червона площа, це - яр, тут накопичується радіація! А він мені: «Я тебе згною, спробуй тільки не провести»! Та біс з ним, ходімо відкривати парад». Всім стало ясно, що Щербицький щойно балакав по телефону з Горбачовим».

Такі ж свідчення наводила за життя і дружина Щербицького, посилаючись на свою подругу, очільницю Верховної Ради УРСР Валентину Шевченко. Чим же так лякав колишній комбайнер Горбачов близького приятеля Брежнєва, таку жорстоку, цинічну і геть не сентиментальну людину, як Щербицький? Тим, що його виключать з партії й знімуть з посади. Отакої! Життя людей в обмін на службову 5-кімнатну квартиру у київському середмісті, спецмашини, спецдачу, спецпайки, спецкурорти, спецтаблетки, спецобслуговування і 50 тис. «дерев'яних» рублів на ощадній книжці.

Представники окупаційної адміністрації завжди й усюди однакові. Чи то йдеться про Дениса Пушиліна на чолі терористичного угрупування «ДНР», чи про його попередника, знищеного загадковим вибухом Олександра Захарченка, колишнього продавця курятини, який з появою російських загарбників напнув на себе форму «полковника», чи про Щербицького, Згурського та багатьох інших.

Та ж Шевченко теж чудово знала про ситуацію на ЧАЕС. Вранці 26 квітня їй доповів про це перший заступник міністра внутрішніх справ Української РСР, батько-засновник закарпатського номенклатурного клану Василь Дурдинець.

Чи міг не вибухнути 4-й енергоблок?

 

У серіалі заявляється, що за всіх наявних тієї ночі умов - від конструкційних вад РБМК-1000 до нехлюйства співробітників - практично не міг. Цього неможливо було уникнути.

Голова організації «Союз Чорнобиль Україна», під час катастрофи - оператор на 2-му енергоблоці, нині покійний Юрій Андрєєв за два роки до смерті у розмові з ВВС сказав, що, на його глибоке переконання, метою «випробувань» був навмисний вибух. Й планувався він, за словами енергетика, не в Україні.

Таку дотепер непопулярну думку - про підрив ядра реактора - не під запис фізики-ядерники озвучували неодноразово. Головними аргументом при цьому було відключення всіх систем захисту, свідоме зволікання з евакуацією та злочинне приховування фактів про події на ЧАЕС з боку радянських окупантів. Іншими словами, Москві треба було одразу в кількох площинах перевірити, що ж відбуватиметься зі станцією, з різноманітною технікою, з людьми, тваринами, з рослинами в тому випадку, якщо «рване».

Дозволимо собі розлогу цитату з розповіді Андрєєва.

«Уже через багато років після аварії, десь у 2000 році, я наклав програму випробувань (надіслану з Міністерства енергетики СРСР - Авт.) на очевидну версію причин аварії.

Я побачив, що якщо виконувати програму випробувань буквально, від першого до останнього пункту, то аварії уникнути неможливо - реактор закипає, циркуляція води по технологічних каналах припиняється, і реактор плавиться, пар виходить у міжреакторний простір, і від тиску пари, як із каструлі, дах реактора викидається в повітря разом з паливом.

Звичайно, розуміння того, що вибух планувався, мене просто вразило. І з часом враження того, що аварія була невипадковою, що її певною мірою готували, тільки міцніли. В Україні підготувати таку аварію було неможливо - не було фахівців такого рівня, щоб продумати всі ці режими роботи. Тим паче, як з'ясувалося після аварії, розробники реактора знали про небезпечні режими роботи реактора, а у випробування були закладені саме ці небезпечні режими...».

Замість післямови

 

Наголосу на політичні обставини трагедії у серіалі немає. Йдеться лишень про техногенні обставини, цензуру та ідеологічну задуху. Горбачова ж зображено ледь не рятівником людства. У кадрі актор, що грає генсека, виринає двічі. Щоразу на політбюро. Такий мудрий, такий далекоглядний. Уважно вислуховує героя-правдоруба Легасова, чим може допомагає. Діє рішуче. Мислить ясно.

Не секрет, що на Заході схильні ідеалізувати постать Gorby. Його там люблять, усіляко підтримують.

80-річчя Михайло Сергійович гучно святкував не в Москві, а у лондонському Альберт-Холлі. Під акомпанемент Scorpions і симфонічного оркестру. В компанії з Арнольдом Швацнеггером, Шимоном Пересом, Лехом Валенсою, держсекретарем Сполучених Штатів доби Рональда Рейгана Джорджем Преттом Шульцом, акторами Г'ю Грантом і Мілою Йовович.

Так, ніби за його правління не було Чорнобиля, ніби не було вбивств силовиками мирних демонстрантів у Тбілісі та Вільнюсі, а також звірств Ризького ОМОНу.

У Лондоні, Парижі, Берліні і, не будемо приховувати, зокрема, у Вашингтоні досі є ті, хто волів би бачити Україну та інші наразі суверенні держави пострадянського простору в якій-не-якій орбіті Москви. І байдуже, яким є нині чи яким буде завтра прізвище господаря Кремля. Вони вважають, що їм так простіше, зручніше, зрозуміліше.

Нам треба не забувати про це. Пам'ятати. Знати. Завжди захищати українські національні інтереси. Битися, вболівати, боротися за кожний міліметр, за кожну прописану в документах літеру пріоритетів Держави, Нації, Людини. За будь-яких обставин і геополітичних комбінацій.

Скажімо, прорадянська Польська Народна Республіка, користуючись меншою залежністю від Москви, ніж Україна, і наявністю сякої-такої державності, не погоджувалася на спорудження у себе атомних електростанцій. Їм було достатньо ТЕС і свого вугілля.

«Чорне золото» було і в Україні, але куди воно йшло? На які потреби? Чи не на ті ж, що й мережа атомних станцій, до яких, якби не протести громадськості за того ж таки Горбачова, мали намір долучити нові об'єкти поблизу Харкова, Одеси, Чигирина та на мисі Казантип у Криму? Й з якою метою, будемо відвертими, постала 1979 року ЧАЕС ім. Леніна, після повного відключення якої Україні вистачає електроенергії, так що ми ще й за кордон експортуємо? Чи не для цілодобового живлення гігантської антени «Чорнобиль-2», частини союзної системи ПРО?

Нам увесь цей мотлох не був потрібен, але ми, як колонія, повинні були його споруджувати, фінансувати, труїтися ним в ім'я захисту митрополії, Російської Федерації. Туди, у «спільний казан», йшли наші мегавати. «Старший брат» володів і винятковим правом розпоряджатися відпрацьованим на АЕС паливом, з якого потім виготовлялася улюблені іграшки кремлівських нелюдів - ядерні боєголовки. Вже неодноразово згаданий у нашій статті Дятлов, чоловік різкий, грубий, неврівноважений, самозакоханий, потрапив на ЧАЕС після секретного заводу у далекосхідному Комсомольську-на-Амурі, де він встановлював атомні реактори на радянські підводні човни з балістичними ядерними ракетами.

Працівники станції припускали, що його зверхність до підлеглих була продиктована наявністю заступників у серйозних союзних організаціях. Напевно, перед ними він звітував насамперед. Перед ними ж і вислужувався.