rss
08/26/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#358

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Незагоєні рани твої, Україно…

Щотижня у травні Україна прощалася з найкращими своїми синами. Усі вони загинули, захищаючи непорушність українських кордонів від російських окупаційних військ. Уже шостий рік триває війна, шостий рік гинуть українські воїни та цивільні українці. І допоки частина демократичного світу роздумує над тим, чи не послабити або й узагалі скасувати санкції стосовно Росії, російські війська продовжують вбивати українців.

Василь Джус

 

 
Title  
 Фото: «Тримай KURS»
 

Василь Богданович Джус народився 25 вересня 1974 року, в селі Букачівська Слобода, Рогатинського району, Івано-Франківської області. Мешкав в Івано-Франківську.

Закінчивши 8 класів школи у обласному центрі, Василь вступив до професійно-технічного училища, в якому отримав фах «слюсар-інструментальник». Був призваний на строкову службу, яку проходив у Житомирі.

Працював охоронцем та їздив «на заробітки» до Польщі, захоплювався риболовлею та мріяв про створення своєї сім'ї. Василь Богданович, як людина, був дуже добрим, безвідмовним, мав велике та щире серце справжнього патріота.

І це серце у червні 2018 року покликало його стати на захист України.

Прапорщик, військовослужбовець батальйону зв'язку 114-ї бригади тактичної авіації повітряного командування «Захід». Був відряджений на посаду навідника до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув 16 травня, під час бою з найманцями РФ поблизу селища Водяне, Волноваського району, Донецької області, від смертельного уламкового поранення, яке отримав у результаті мінометного обстрілу наших позицій.

Леся Качурова, ГО «Громадська ініціатива Галичини», розповіла, як зустрічали машину, на якій везли загиблого героя: «Знаєте, яка єдина машина їхала за Героєм? Моя! При наявності десятків спілок АТО, загиблого зустрічаємо я та Арсен Мартинюк. Інші, напевно, зайняті важливими питаннями: виборами, квартирами, ходою, світ рятують від космічної загрози.

І так на шостий рік... Ні, ну бувають випадки, коли з'являється вільний час і хтось приїжджає. Рідкісні... Мовчала? Бо так просили, бо не паплюж... Та ви самі це робите!

Скільки разів звертались до місцевої влади організовувати зустріч? Безліч, так багато, що вирішили: робимо, що маємо, все інше - на їхній совісті. Дивуємось виборам і ситуації в суспільстві? Так самі ж це зробили, своїми вчинками і ставленням.

Дякую бійцям CIMIK та працівникам Будинку смутку. Співчуття рідним. Слава Герою!» - написала франківська волонтерка на своїй сторінці у «Фейсбук».

Як розповіла Репортеру боєць і медик 8-го окремого гірсько-піхотного батальйону Надія Драпогуз, Василь Джус пішов на війну рік тому і в червні мав повертатися.

«Василь завжди казав, що ви, дівчата, були, а я не був. І хотів поїхати, хоч ми його і відмовляли, - розповідає Надія. - Ми відмовляли, а він пішов. Його відрядили у 79-у десантно-штурмову бригаду. Василь був доброю людиною. Всім співчував і для всіх був другом. Переживав за свою доньку, країну, не міг стояти осторонь. Ніхто не хоче вірити...» - зазначила Драпогуз.

«Загинув наш друг і побратим Василь Джус. Доброї душі людина. Спочивай з миром, друже, ти - в наших серцях назавжди. Пам'ятаємо, не забудемо, не пробачимо!» - написала Надія.

Про загибель Василя Джуса розповів його побратим Артем Дорошенко.

«Зранку почався мінометний обстріл, і міна залетіла просто у траншею. Лікарі зробили все, що могли, але вже пізно було», - сказав Дорошенко. За його словами, Василь Джус був веселим, завжди допомагав: «На службі - молодець, все робив чітко і допомагав, коли треба».

«Був дуже доброю людиною. Високий професіонал, бо це - батальйон зв'язку, там треба знати техніку. Він дуже хотів сам в АТО потрапити, рвався на передову. Патріотом України був. Не ховався за спинами чужих людей», - наголосив військовослужбовець Іван Бондарєв.

Похований 20 травня у рідному селі.

У нього залишилися мати та донька.

Роман Досяк

 

Роман Мирославович Досяк народився 24 листопада 1970 року, у Львові. Останні 4 роки мешкав у селі Ліщин, Жидачівського району, Львівської області.

Призваний за контрактом Жидачівським РВК 27 вересня 2018 року.

  Title

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го взводу 2-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

У ніч із 17 на 18 травня у районі населеного пункту Жолобок, Слов'яно­сербського району, Луганської області, Роман Мирославович під час бою з найманцями РФ отримав вогнепальне наскрізне черепно-мозкове поранення у голову.

«Для прикриття дій своєї піхоти ворог розпочав інтенсивний обстріл наших позицій із гранатометів різних систем, великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї.

Солдати Петро Парсенович та Роман Досяк у цей час перебували на взводному опорному пункті. Помітивши переміщення ворога, вони разом з товаришами відкрили вогонь у напрямку групи противника. В результаті рішучих дій наших захисників ворог був вимушений відступити.

Для прикриття відступу противник посилив обстріл взводного опорного пункту, в результаті чого Петро і Роман отримали поранення. Їм надали необхідну допомогу та евакуювали. Загрози життю військовослужбовців немає», - розповів речник прес-центру ООС Олексій Жуганов на брифінгу в неділю, 19 травня.

У стані коми Роман був евакуйований санавіацією до лікарні імені Мечникова у Дніпрі, де 5 діб його життя намагалися врятувати лікарі. Але 22 травня о 23:15 він помер.

«Вдень і вночі анестезіологи і нейрохірурги робили все, навіть неможливе, з надією на покращення, з вірою в життя... На жаль, цього разу смерть була сильніша... Серце Романа зупинилось о 23:15... Сум, біль... Вічна слава Герою!» - написав на своїй сторінці у «Фейсбук» вранці 23 травня заступник головного лікаря з надання екстреної медичної допомоги лікарні ім. Мечникова Олександр Толубаєв.

«Не можемо повірити, що Романа більше немає. Це була особлива людина. Він один із нашого села пішов воювати на фронт. Удома залишив дружину Наталю, двох діток. Донька навчається на першому курсі в ліцеї, син - другокласник. Вони живуть у Львові, тут мешкає мама Романа. Вона виховала трьох дітей. Донька - в Італії. Одного сина, Романового брата, минулого літа поховала - стався нещасний випадок. Аби мама не залишалася самотньою, Роман, невістка та онуки дуже часто до неї навідувалися. Коли пані Оля дізналася, що сталося зі сином, одразу з невісткою поїхала у Дніпро. Наталя змушена була повернутися додому, бо син прихворів. Пані Оля залишилася біля сина», - розповіла LMN директор школи у Ліщині Марія Бурбела.

Відспівували Героя у церкві святих апостолів Петра і Павла, що на вул. Личаківській у Львові. Поховали Романа Досяка 25 травня на полі № 76 Личаківського кладовища, поруч із героями Небесної Сотні та АТО (ООС).

У нього залишилися мати, сестра, дружина та двоє дітей.

Олександр Пузіков

 

 
Title  
 Фото «Цензор.НЕТ» 

Олександр Юрійович Пузіков народився 8 травня 1986 року, в Нікополі, Дніпропетровської області.

2004 року закінчив Нікопольський професійно-технічний ліцей №  42 за фахом електрозварника. З 2004 до 2013 років проходив військову службу в управлінні 6-го армійського корпусу оперативного командування «Південь», що дислокувався у Дніпрі, на посадах водія, командира відділення, заступника командира взводу, старшини роти. У 2008-2009 роках - у складі Українського контингенту у Косові.

Після звільнення з військової служби з 2013 до 2016 рр. працював старшим водієм у 2-й державній пожежно-рятувальній частині Міністерства надзвичайних ситуацій у місті Дніпро.

6 березня 2019 року Олександр Юрійович знову підписав контракт із ЗСУ.

Старшина, старший стрілець 1-ї роти 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 24 травня, на Горлівському напрямку, під час обстрілу наших позицій з 82-мм мінометів, від смертельного уламкового поранення, обороняючи місто Торецьк від найманців РФ.

У щоденному зведенні речник Міноборони повідомив про 17 обстрілів за добу: зокрема, зі 17:30 поблизу селища Шуми з напрямку окупованої Горлівки ворог протягом години випустив 13 мін калібру 120 і 82 мм та проводив вогонь з АГС та ВКК.

Нікополь попрощався зі своїм Героєм на Європейській площі. На прощання з військовим зібралися рідні, близькі та небайдужі люди. Коли труну несли на кладовище, люди ставали на коліна.

«...Матері ніколи не звикнути до непоправної втрати. Дивитись на неї було важко. І писати про це важко. В той час, коли ведучий виголошував промови, коли духовенство звершувало обряд, коли лунала тужлива «Пливе кача», жінка не зводила погляду зі своєї дитини. Вона торкалася долонями холодного чола, цілувала, просила пробачення. І весь світ зник для неї. І нічого, і нікого не чула... Бо бачила сина востаннє. Коли настав час, і побратими взяли труну, благала не забирати. Хоч хвилину ще, хоч секунду просила, щоб побути разом», - повідомляє місцеве видання NikopolNews.

Похований 28 травня у Нікополі на Алеї слави центрального кладовища.

У нього залишилася мати, дружина і маленький син.

Борис Степанченко

 

Борис Миколайович Степанченко народився 22 червня 1984 року. Мешкав у селі Самійлівка, Олександрівського району, Донецької області.

Призваний за контрактом Краматорським МВК 30.07.2018 року.

Солдат, сапер 1-го відділення інженерно-саперного взводу 2-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Згідно з повідомленням бригади на сторінці у мережі «Фейсбук», солдат Степанченко 28 травня 2019 року у складі групи саперів у районі населеного пункту Попасна виконував бойове завдання з перевірки мінно-вибухових загороджень перед переднім краєм оборони одного з механізованих підрозділів бригади та потрапив у засідку ДРГ противника.

Близько 15:00 29 травня року в результаті спільної роботи моніторингової місії ОБСЄ, групи «Евакуація 200» на місці бойового зіткнення було знайдено тіло військовослужбовця та евакуйовано на тимчасово окуповану територію.

Передали тіло загиблого українській стороні біля моста через Сіверський Донець, що в районі міста Щастя. Посередниками, як і раніше у таких випадках, були місцеві ветерани-«афганці». Тіло загиблого передавали у присутності представників СММ ОБСЄ.

«Ми передали тіло військовослужбовця української армії, якого забрали з нейтральної смуги кілька днів тому, в морг, зробили розтин, встановили причину смерті. І сьогодні передали тіло українській стороні, зокрема, родичам для поховання», - розповів представник громадської організації «Союз ветеранів Афганістану Луганщини» Сергій Шонін.

За його словами, тіло передали за погодженням представництв російської окупаційної адміністрації Луганщини і України у Спільному центрі з контролю та координації (СЦКК) режиму припинення вогню на Донбасі.

На час виходу статті дата та місце поховання не визначені.

У бійця залишилися батьки, сестра, дружина та двоє дітей.

 

Джерело: «Цензор.НЕТ» ,

«Новинарня»  та
соціальні мережі

 

Відійшов у вічність Юрій Мушкетик

«Татарин» 200

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com