rss
10/17/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#362

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Постать \ Славетний рід священиків Базилевських

Чи не вперше про родину священиків Базилевських я довідався з біобібліографічного довідника авторства дослідника-полтавця Петра Ротача «Розвіяні по чужині. Полтавці на еміграції...», який побачив світ уже понад два десятиріччя тому, у 1998-му році, в полтавському видавництві «Верстка».

 

Продовження.
Початок в #21/2019

 

Дуже знаменитим є інше полтавське село - Свиридівка, про яке пише отець Юрій Базилевський, в якому він побував зі своїм татом о. Володимиром у 1994 році й де похований його прадідусь о. Потапій та прабабуся паніматка Вікторія. На північно-східній околиці цього села, понад високим правим берегом річки Сула, розташоване двошарове городище «Дитинець» (VI-IV, ІІІ-ІІ ст. до н. е.; XI-XIII ст., - скіфський час та доба Київської Русі), археологи досліджували ґрунтові насипи валів, рови, сліди насипу башти, колодязя на загальній площі понад 4 гектари. Георгій Янушевич, який натепер замешкав у Санкт-Петербурзі, писав «...Цього року (О. П. - 2010 рік) в серпні, коли я був у Свиридівцi, вдалося поїхати велосипедом до «Червоних могил». Це - ланцюг скіфських курганів. Бачив тільки один, про існування інших уже дізнався потім, але ті інші розташовані на великій відстані. Весь курган розкопаний і пробуравлений. Незадовго до мого відвідування кургану туди приїжджали люди, спалили всю траву на ньому і шукали там золото за допомогою металошукача... Ось що писала про «Червоні могили» З. В. Янушевич: «Великі кургани на «Ведмідцi», які місцеві люди називають «червоними», а іноді «шведськими» могилами - це скіфські кургани-поховання. Скіфську кераміку з нижніх шарів валу я збирала і возила фахівцям-археологам, вони підтвердили її походження. На цій території в 6-5 сторіччях до нашої ери жили скіфи-орачі». Могили ці називаються червоними (є багато «червоних могил» в Україні), тому що при похованні скіфи вживали червону фарбу - охру. Нею покривали частини тіла померлого, також кістки. Це мало магічне значення. При розкопках курганів досі знаходять цю червону фарбу. У великих курганах поховані племінні вожді скіфів...».

Зоя Василівна Янушевич (1916-2005), уродженка сусіднього зі Свиридівкою села, яке називається Нова Гребля, видатна совєтська вчена-ботанік, доктор біологічних наук, одна з піонерок совєтської палеоботаніки, яка дуже часто бувала у Свиридівці, 6 червня 1995 року писала: «...Трійця - дуже красиве свято колись було. Пам'ятаю, як його святкували в Свиридівці у важкі роки: ходили за лепехою на Корінське, устеляли нею підлогу й долівку. Усюди ставили гілочки берізки, липи, клена й, звичайно ж, букети польових квітів. І завжди щось пекли, в хаті пахло пирогами, навіть у дуже голодний час. І мама теж завжди намагалася щось приготувати, спекти. Було дуже врочисто...».

Title  Title
 Отець Микола Базилевський з учасниками
церковного хору, 1924-й рік
 Служба Божа у храмі св. апостолів Петра і Павла
з митрополитом Антонієм, священиками Юрієм,
Іваном Лиманом, Стефаном Маслюком та дияконом
Василем Довганом

 

У текстах пам'яток української мови у книзі зі серії актових документів і грамот «Лохвицька ратушна книга другої половини ХVІІ ст. (Збірник актових документів)» (Київ, «Наукова думка», 1986) населений пункт під назвою «Свиридівка» згадується тричі, вперше - 5 червня 1657 року, коли лохвицький отаман Савка Геращенко, Яцько Герасименко, війт Матвій Ємченко та бургомістр уряду Лохвицького Фень Проценко розглядали справу свиридівської посполитої обивательки Ганни Богданової з Кононом Яценком та Данилом Ситником, що ніяк не могли поділити спільні угіддя понад річкою. З коренем у слові «базил-» у названій збірці згадуються особи, що мали прізвища «Базаленко», «Базалей», «Базалеєнко», «Базилеєнко».

«Свиридівка» згадана також у переписних книгах за 1722-й рік. За Генеральним розслідуванням 1729-30-го років це село входило до складу Лохвицької козацької сотні Лубенського полку. Крім церкви, там діяли школа і шпиталь. За переписом 1859 року, село власницьке й козацьке, у цьому селі налічувалось 289 дворів зі 1774-ма мешканцями. В 1885 році у волосному центрі Лохвицького повіту, Свиридівці, було відкрито трикомплектне початкове народне училище. За переписом 1900-го року, у селі було вже 339 дворів зі 1797-ма мешканцями, сільська громада складалась із козаків, селян-власників і т. зв. казенних селян, діяли земська школа й школа грамоти, в селі відбувалося по три ярмарки на рік. Приблизно в цей же час у селі було 22 вітряки, 2 кузні, 3 олійниці, 8 крамниць. У 1910 році в селі був уже 2001 мешканець й 341 господарство, що розміщувалось на 2083-х десятинах землі.

Дерев'яна, в ім'я св. Архістратига Божого Михаїла церква в селі Свиридівка, Лубенського козацького полку (тепер - Лохвицького району), була збудована 1777-го року. Наприкінці 19 ст. Михайлівську церкву було поставлено на мурований цоколь, тоді ж до неї прибудовано дерев'яну дзвіницю. У 1902-му році церква володіла 1,25 десятин землі церковної, зокрема, - 0,25 дес. старого погосту, 33 десятинами - ружної. Мала церковну сторожку. При церкві діяла бібліотека, а при парафії - земське народне училище й церковна школа грамоти. До парафії входив також хутір Чагли. Парафія налічувала в 1902 році 976 душ чоловічої і 939 душ жіночої статі; 1912 року було: парафіян привілейованих станів - 29, міщан - 14, козаків - 1615, селян - 238 душ. Із священиків відомі - Потапій Федорович Базилевський (1902, у сані з 1863 р., нагороджений скуфією 1879 р.), Іоан Іоанович Чижевський (1912); із псаломщиків: Михайло Миколайович Філянський (1902, на посаді від 1850 р.) і Костянтин Романович Злотчевський (1912); з церковних старост - козак Данило Никифорович Паливода (1902) та козак Яків Мажара (1912).

Title  Title
 Протопресвітер о. Володимир Базилевський
і паніматка Єліконіда, 1979 рік
 Отець Юрій Базилевський із президентом
Рональдом Рейганом у Білому домі, зустріч
з нагоди 1000-ї річниці Хрещення Руси-України
у 1988 році

 

Як на мене, цікавою є також оприлюднена в мережі для вільного доступу історія місцевого шкільництва у селі Свиридівка, яке нерозривно пов'язане з церквою. Згідно з історичною довідкою сучасної сільської школи, «...вчителями були церковні служителі. Вивчали граматику, буквар, часопис, Псалтир, письмо. Пізніше школа і вчителі утримувалися коштом сільської громади, а предметами викладення були Закон Божий, читання, письмо, перші арифметичні дії. Навчали також доглядати за садом і городом. Школа після ліквідації козаччини, певно, була зачинена, і тривалий час у селі грамоти не вчили. Лише 24 жовтня 1876 року сільська громада спромоглася відкрити на свій кошт початкове училище. З цієї нагоди зібралася вся Свиридівка. Священик Прокопій Базилевич (О. П. - тут закралася прикра помилка, насправді це був - о. Потапій Базилевський) урочисто відчинив двері «храму науки», запросив учнів за парти, додавши: «Давно пора нам було відкрити це училище. У сусідів такі школи вже існують по кілька років. Але краще зробити добру справу пізніше, ніж ніколи. Адже всім відомо, що наука просвітляє і возвеличує людину».

Утримувалося училище земством, яке обмежувало свою освітню діяльність вирішенням фінансово-господарських питань. Викладали Закон Божий, письмо, церковнослов'янську мову, арифметику, співи. На той час для училищ сталих програм не було, вчителі вільно вибирали методи навчання та підручники. В Свиридівському училищі, крім згаданих предметів, викладали природознавство, фізику, хімію, історію і географію. Однак, училище було дуже малим, складалося лише з однієї класної кімнати розміром 8 квадратних аршинів. Тому воно не могло прийняти всіх бажаючих. Так в 1899 році через це отримали відмову 40 хлопчиків та дівчаток. За переписом 1890 року, в Свиридівці, крім училища, продовжувала працювати земська школа грамоти. Під Свиридівську школу виділили землю Черницькі.

Шанованим був у селі дворянський рід Черницьких. Ім'я одного з них, Петра, написане на дверях церкви, спорудженої в 1777 році. Антоніну Михайлівну Черницьку ще й досі пам'ятають люди в селі. В склепі, біля церкви, були поставлені кілька трун з їхнього роду. О. Г. Баєвська, яка працювала лікарем у Луці, десь у 1924 році відвідала Антоніну Михайлівну. Бачила в неї великий альбом, в якому були фотографії Т. Шевченка, П. Куліша та її брата. Був там і портрет її самої, як фрейліни царського двору, і молодого гвардійського офіцера - її нареченого. Коли в 1920-і роки хотіли закрити і зруйнувати церкву, Черницька прийшла в сільраду і виголосила перед людьми промову про те, що церква потрібна для душі людської. Запам'яталась і її розмова з Г. І. Петровським у 1933 році, коли він приїжджав у Свиридівку. Очевидець цієї події М. Примоленний згадує: «Антоніна Михайлівна піднесла йому лип'яник і сказала: «Хороший хозяин лучше кормит своих собак, чем вы людей». Сама ж вона одержувала пайок і інколи ділилася з нами, хлопцями. Вона мала велику бібліотеку і цінну картинну галерею. Знала Черницька 9 мов, викладала в Казанському університеті. За свідченням інших людей, вона була знайома з Леніним і Крупською, коли перебувала в Женеві і Парижі. Наприкінці 40-х років приїжджала в село з ЦК, щоб дізнатись про неї. Привозив їх у село П. Гребінник. Приїжджі побували на її могилі.

TitleTitle
 Похід української громади вулицями Нью-Йорка
з нагоди 80-х роковин Голодомору в Україні.
На передньому плані – паніматка Оксана
й панотець Юрій Базилевські
 Отець Юрій Базилевський зі своїм двоюрідним
братом Георгієм після освячення хреста на могилі
свого прадіда отця Потапія та паніматки Вікторії

 

В останні роки життя дворянка потерпала від холоду і голоду. Відвідувачі бачили, як вона залізала на піч, ставила на припічку каганець і читала...». До речі, з дворян та військовиків на прізвище Черницький, які так чи інакше мали стосунок до Полтавської губернії, відомі, зокрема: «1). Черницкий Лев Михайлович, род. 1853. Полтавский кадетский корпус 1871 (не окончил), офицер с 1873. Полковник. С 1918 в гетманской армии; с 27 июня 1918 Житомирский уездный воинский начальник... 2).Черницкий Михаил Константинович, род. в Полтавской губ., ротмистр. В Вооруженных силах Юга России. Взят в плен. На 15 октября 1920 года - в резерве чинов МВО... 3). Черницкий Николай Антонович, род. в Полтавской губ. Чиновник военного времени. Участник белого движения (в армии не служил). Взят в плен. С октября 1922 года - на особом учете в Карачаево-Черкесском ВК. 4). Черницкий Петр Михайлович, род. 10 января 1882 в Полтавской губ. С 1898 г. - Полтавский кадетский корпус, 1900 - Михайловское артиллерийское училище, академия Генштаба. Полковник, командир батареи. В Добровольческой армии и ВСЮР, в начале 1919 - в 1-м легком артиллерийском (Марковском) дивизионе, затем - командир тяжелой батареи до эвакуации Крыма. Галлиполиец. Затем - эмиграция во Франции. Умер. 28 февраля 1933 года в Париже..» (О. П. - як виняток, подається російською мовою).

За даними дослідника Тараса Пустовіта, Базилевський Потап Федорович народився в селі «Зубані, Хорольського повіту, Полтавської губернії, тепер - Глобинського р-ну, Полтавської обл., - 23.01.1910, с. Свиридівка, Лохвицького пов., Полтавської губ., тепер - Лохвицького р-ну, Полтавської обл.) - священнослужитель. Виходець із священицької родини. Закінчив Переяславську духовну семінарію. 1863 року висвячений у сан священика Михайлівської церкви с. Свиридівка, Лохвицького повіту, де прослужив 47 років. Своїм коштом відкрив та утримував у власному будинку училище (згодом - школа грамоти). Обирався уповноваженим на окружний з'їзд, депутатом з відомства Лохвицького градського благочинія, депутатом 3-го благочинного округу Лохвицького повіту. Нагороджений набедреником, фіолетовою скуфією, камилавкою, наперсним хрестом» (Джерело - Б. Священик П. Ф. Базилевський (Некролог) // ПЕВ.ЧН. - 1910. - № 14. - 10 травня. - с. 964-966)».

Ймовірно, що у свиридівського панотця Потапія був ще син Сергій, про якого є згадка у доволі ґрунтовній «Базі даних «Учасники Білого руху в Росії», де записано наступне: «Базилевский Сергей Потапович, р. в с. Свиридовка, Лохвицкого уезда. Подпоручик. В гетманской армии. Взят в плен. На особом учете на Украине с 1920.». Між іншим, у цій базі є відповідний запис і про Миколу Базилевського: «Базилевский Николай. Подпоручик. С 1918 года - в гетманской армии; подпоручик 1-го Запорожского полка им. П. Дорошенко, утвержден в чине значкового со старшинством с 1 ноября 1916 24 сент. 1918.» (О. П. - як виняток, подається також російською мовою). До цього слід додати, що в розділі за вказівником «Землевладельцы Российской империи 1879-1918 гг.» та в списках Харківського земельного банку, куди входили Харківська та сусідні губернії, знаходимо прізвище такого собі Фінченка Івана Феоктистовича, який, зважаючи на не досить поширене прізвище і статус землевласника, може, за моїм припущенням, бути дідом Єліконіди Колеснікової з міста Барвінкове, на Харківщині, з якою у 1929 році одружився батько отця Юрія - Володимир Базилевський.

В околицях же села Свиридівка був великий родинний маєток «Отрада» відставного генерал-майора московитської служби, учасника московитсько-турецької війни, заслуженого орденоносця імперських відзнак, від 1895 року радного Лохвицького повіту Пилипа Семеновича Терешкевича (1838-1903), якого після його смерті 19 вересня 1903 року відспівував, ймовірно, отець Потапій Базилевський. Генерал Терешкевич мав сина Миколу (нар. 1872), військовика з Головного артилерійського управління московитської (царської) армії, якого нелегка доля вигнанця після большевицького перевороту закинула спочатку до Єгипту, а тоді - до Югославії. Його синові Олександру (нар. 1900), народженому й хрещеному в Свиридівці, вірогідно, тим же таки отцем Потапієм, у зв'язку з большевицьким переворотом не вдалося закінчити університет св. Володимира у Києві, він також опинився на чужині разом зі своєю родиною. З іншим сином генерала Пилипа Терешкевича - Сергієм, капітаном 5-ї кінно-артилерійської бригади у відставці, проживала неподалік Свиридівки в селі Нова Гребля (за іншими даними, на хуторі Закроїха) вся його родина - його дружина Євгенія Помпеївна та діти. Їхній син Володимир Сергійович Терешкевич, який народився у Свиридівці у 1907 році, був хрещений у місцевій церкві отцем Потапієм Базилевським, став дипломованим агрономом, пізніше, за большевицької тиранії, працював у радгоспі «Тракторний», що у Жерновському районі підсовєцької Білорусі, але був в 1930-х роках заарештований працівниками НКВС за своє «дворянскоє проісхождєніє» та згодом (1938) був ув'язнений у Саратовській тюрмі. Донька генерала Терешкевича Ольга Пилипівна опікувалася разом з отцем Потапієм Базилевським місцевою школою грамоти, яку той відкрив та утримував власним коштом. У великому будинку змосковщених українських дворян Терешкевичів часто розмовляли французькою мовою. В їхньому маєтку «Отрада», на цей час майже вщент зруйнованому, була дуже велика бібліотека книг французьких просвітителів, яку місцеві большевицькі активісти вивозили на возах, запряжених кіньми.

  Title
  Базилевські – зліва направо: Христя (в заміжжі
МекМікен), Андрій Базилевський, отець Юрій,
паніматка Оксана, Богдан Базилевський

За даними краєзнавця Михайла Петренка, який походив зі Свиридівки, «...Церква в Свиридiвцi була стара, а в Луцi та інших селах вже спорудили нові. Вирішили спорудити i в Свиридiвцi. Насамперед, щоб мати свою цеглу, побудували цегельню. Мали думку побудувати церкву на вигоні. Пан Волошин вже й грошей пообіцяв чимало дати, якщо буде збудована саме на вигоні. Та побутує думка, ніби в Полтаві запропонували реставрувати стару, таку, що має історичну цінність. При церкві була бібліотека, 30 десятин церковної землі в різних місцях. 40 років був священиком у селі Базилевський. За кілька років перед Першою світовою війною церква була повністю перебудована i мала вже вигляд не корабля, а хреста. Особливу красу та довершеність мав іконостас. Брат М. С. Шиша Савка, який навчався у Київській малярській школі i проходив практику в Лаврi, намалював великий (4х3м) образ «Воскресіння Христове» у правому крилі, а в лівому - «Різдво Христове». Учив малювати й дітей М. П. Терешкевича. Репресований у 1930-i роки за любов до України, Савка Шиш десь так i загинув...».

До речі, у книзі «Реабілітовані історією. Полтавська область» (Київ-Полтава, 2004) зазначено: «Базилевський Іван Потапович, 1877 р., с. Свиридівка, Лохвицького р-ну, Полтавської обл., українець, із службовців, освіта середня духовна. Проживав у с. Човно-Федорівка, Зіньківського р-ну, Полтавської обл. Священик. Заарештований 22 серпня 1937 р. Засуджений Особливою трійкою при УНКВС Харківської обл. 16 жовтня 1937 р. за ст. 54-10 ч. 1 КК УРСР до 10 років позбавлення волі. Реабілітований Полтавською обласною прокуратурою 11 листопада 1990 р.». У «Мартирологу українських церков» (1987) на сторінці 953 знаходимо такий запис: «Базилевський Іван (1877, с. Свиридівка, тепер Лохвицького р-ну, Полтавської обл. - ?) - священнослужитель. Закінчив Лубенське духовне училище, Полтавську духовну семінарію (1897). У 1930-х - митрофорний протоієрей УАПЦ. Настоятель церков у селах Батьки, Федорівка, Зіньківського р-ну. Заарештований 16.05.1937 під час богослужіння. Засуджений до заслання. Загинув у Полтавській тюрмі...».

У праці Л. Розсохи «Репресовані священики Миргородщини (ПЄВ. - 1997. - ч. 4.-с. 92-93) знаходимо наступні відомості про іншого священика з родини Базилевських: «Базилевський Микола Георгійович (1892 (?)-16.04.1926) - священнослужитель. Закінчив Санкт-Петербурзьку духовну семінарію. Протоієрей. Служив предстоятелем Успенського собору м. Миргород. Одружився з донькою місцевого священика. Після революції 1917 став активним провідником українізації церковного життя. Створив чудовий церковний хор. Користувався великим авторитетом у віруючих. Мав особливий хист проповідництва. За переказами, після перемоги у відкритій дискусії з начальником миргородської ЧК отримав наказ виїхати з міста, але не підкорився і був розстріляний чекістами на порозі своєї домівки. За іншою версією, убитий ортодоксально налаштованими ченцями Мгарського Лубенського Спасо-Преображенського монастиря за те, що приєднався до автокефальної конфесії. Похований біля Успенського собору. Могила збереглася. На замовлення парафіян місцевий художник намалював ікону із зображенням о. Миколая. Ікона висіла у притворі храму до 1960-х, коли з наказу влади була знищена».

Згідно з інформаціями ресурсу «Полтавіка», різні з походження Базилевські були доволі відомими на Полтавщині з давніх-давен, щонайперше, як благодійники. Деякі Базилевські виявилися представниками дворянсько-поміщицького, інші - священичого роду. Частина Базилевських висунулась у панство з реєстрових козаків Миргородського полку за часів Руїни. Засновником цієї династії був білоцерківський сотник, згодом обозний Миргородського полку Василь Онисимович. Посаду білоцерківського сотника він передав своєму синові Леонтію Василенку, який перелицював своє прізвище на шляхетсько-панський лад - Базилевський.

Закінчення -
в наступному номері газети

Славетний рід священиків Базилевських

Славетний рід священиків Базилевських

Володимир Куцик#2019-26 (06/27/2019)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com