Називаюся Таня Яремчук. Народилась на Рівненщині. Навчалась у ЛНУ ім. Івана Франка, за фахом журналіст. Опісля навчання залишилася працювати в одній із львівських багатотиражних газет, була кореспондентом газети «За вільну Україну». Коли цього видання не стало, почала видавати власну сільську газету «Вісник». Видаю її донині.

Маю декілька справ для душі. Разом з чоловіком, сином і невісткою виховую внучок. Навесні, влітку і восени займаюсь органічним рільництвом, а взимку – ошибаню, викладаю картини сухими квітами.

 

 

Щасливий той, хто має батьківську хату. Порівнювала її з іншими, та перша - батькова - завжди була теплішою, милішою. Мого батька стояла на хуторі, в Ямищах. І як батько додумався поставити її в звичайнісінькій ямі? Весною вода заливала подвір'я, і мусово було тижнями сидіти в хаті. Тоді для нас єдиною розвагою було дивитися з вікна, як пара ластів'ят під стріхою ліпить своє гніздо, їх вже там було сім.

Скоро й батько почали ставити нову хату. Для брата Семена. Я щодня на хатниську була. І каміння ношу, і солому, і глину мішу. І чого хата Семенова? Хто хату будує, той в ній і живе. Он, як ластівка. Та не взяли мене в нову хату.

У старій, батьковій, також недовго довелося сидіти. Стала я на виданні та й пішла за Панасом. У село, в кам'яницю під черепицею. Тішилася по-першу так: в покоях дочекала жити. Місяць-другий тішилася, доки свекруха допікати почала - на все готовеньке прийшла. Свекруху ще терпіла б. От тільки ластівки в них не жили. Чи то під черепицею не хотіли? Мені від цього сумно було, ніби весна не вернулася. Так хотілося назад, в Ямища, що й не сказати. І почала я до Панаса: «Слухай, треба й нам хату поставити. Он ластівка щорік будує, не нарікає, що важко. Ми ж по дві руки маємо - чи ж одну не поставимо?! Діток буде де годувати».

Порішили - будемо ставити. Панас хоче в селі, а я - в Ямищах. А таки по-моєму вийшло, бо кам'яна довбня в Ямищах була. Там камінь довбали і там-таки й ставили. Вся рідня в поміч стала. От вже й дахівку накривати пора. Панас струмент звіз, щоб черепицю робити. Як черепицю? О ні! Соломою накриваємо! Ластівки під черепицею не живуть. Що вже просила, що вже не казала, і плакала - та вийшло по його. На зиму сіли в свою хату. Що то за радість була! А по зимі - друга радість. Взялася у нас дівчинка. Криклива, вередлива. Вдень і вночі плаче і плаче. Вже - й плаксивці змовляли. Не помогло.

Побіжу по воду - прибігаю - захлинається. У воді потреба - то знов біжу, коли там вспокоювати. Хай уже кричить! Приходжу з водою, заглядаю до неї - а то що? - мовчить! А то заспівала ластівка під вікном - воно, мале, заслухалось.

Вийшла я надвір, прошу, щоб жити в нас лишилася. Не зобидимо, будемо любити, щорік чекатимемо з весною, співатиме - слухати будемо. А дітки візьмуться - то й їм місця тут вистачить.

Послухалась - зосталася. Справили весілля. Почали хату собі ліпити. Дружненько. Він, видно, любить її, бо щораз більшечку смітинку тягне, а вона - теж несе, та меншу. Облюбували собі місце над вхідними дверима. На день п'ять-шість разів призьбу мию. Не нарікаю.

А було таке. Йде Панас од праці. За клямку взявся, а ластівка - хлюп - і прямо на голову. Мене сміх вчепив. А він, бачу - злий - по драбину пішов. Що буде робити - руки помліли. Побачив, що насторожена - вспокоїв. Каже, що давно брався над одвірком дощечку прибити, щоб я призьбу щодня не мила, аж от гостинця діждався. Одлягло од серця.

Бувало, по роботі сядемо на призьбу і слухаємо, як співає. І довго мені той спів у вухах стоїть. І так мило-мило мені. Квіту скрізь повно. Дитинка - в колисці. Землиці прикупили. Батько корову дали. Беремося стайню ставити. Аж самій співати хочеться.

Та не заспівала - заплакала. Забрали Панаса на фронт. В село німець прийшов. На хутір іти боявся-заглядав рідко. А тож хата під лісом, та ще й у ямі. До нас сельчани ховатися приходили. Я рада - не так страшно.

А страху того набралися! Як почнуть бомби летіти - земля двигтить. Ми - у льох. Мовчимо всі. Притулимося одне до одного, сиро, темно, холодно. Ніхто не ворухнеться. Чисто, як у могилі. Німець пішов - совєт прийшов. Билася й з цією бідою: і сію сама, і молочу, і шию, даю роботі раду, дякую Богу, що живі.

Спитав би мене хто, чи співала ластівка у війну? Не знаю. Не прислухалася. Чую тільки, як мама голосили, чую скрегіт коліс того поїзда, що нас вивозив. І довго так мені той ґвалт у вухах стоїть. Чим я прогрішила? За що мене з моєї хати? Чи у недільку до церкви не ходила, дитинку за ручку не водила? Не хочу я з рідної хати!

Чи я одна не хотіла! Забрали півсела. І дідуня, і бабуню. Дитину, сказали, можна покинути. Віддала Зінці. А воно рученята до мами тягне, сльозенятами вмивається. І я плачу, світу Божого не бачу. Взяла, поки не везуть, заспокоїти. Притулила до себе - здригається на грудях. А тут команду дали - «Трогайтєсь!» Дитину треба віддати. А я її від себе не відірву. Так обняла рученятами, що обіймів тих розняти не змогла. Так і поїхали.

Дорога невільницька важка, сумна, голодна, їхали поїздом, на фурах, далі - рікою пливли. На Комі завезли. Якби не дитина, чи їхала б світ за очі?

Привезли. Видно, нас чекали тут. Вже й хату нам поставили. Правда, на хату тут кажуть - барак. Хата чи барак, а ми там жили. Сім років жили. Ні, сім років вмирали у муках. І надивилися ми на муку і натерпілися її. Були, що не витримували тієї наруги. Зі світу йшли. Весною зійде лід з ріки - пливуть наші дівчата одна за одною. Косами ріка стелиться.

Я на лісорозробці старалась по дві норми робити - дитину ж годувати. А дідуня й бабуню поховала я там. Ото тільки й було, що дитина «мамо» - скаже. Та ще втішусь, як згадаю Ямище, зацвіт коло хати. А буває, насниться то криниця, то церква. А то ластівка приснилась. Прилетіла до мене - сюди. Та й хоче хату тут ставити. Я її гоню, гоню. Так мені бігти важко за нею. Та біжу, гоню далі і далі: додому, додому лети. Тобі можна.

Проснулась - чоловік. Панас мій за мною прилетів. За дитиною. Вмовляє мене, щоб втекла. А чи то треба було вмовляти ? Стали досвітку, помолились, подалися. Добралися до станції, ніхто не нагонить. Вже й квитка купили. Мовчу, ні звуку, бо скажу слово по-своєму, одразу зрозуміють, що «бєглая». Вже в поїзді! А тут квитки вимагали з документом разом. Де ж він у мене? Зашваркотіли «бєглая, бєглая...» Зняли мене з поїзда. Він - чух-чух - поїхав додому без мене.

Не завезуть назад. Кинуся в ріку, та й попливу, як ті дівчата, яких бачила навесні. Та на життя мені йшло. Зняли мене з поїзда і забули. Пересиділа ніч - не шукають. Квитка би купити, грошей Панас дав. Та як купиш - заговорю - пропала. Пішла місцевих людей просити. Дала кожуха, хустину тернову. І не видали, купили того квитка.

Рушив проїзд. Перехрестилася. Не говорила, не їла. Вода на світі тримала. І ще надія. Ступила на свою землю під вечір. До хати - не йшла - летіла. От-от упаду, та крок за кроком - далі, далі. Поки на призьбі не стала. Взялася за клямку - відчинити двері боюся. Господи, як побачу свою хату, стіл, полик, образи під рушниками - не витримаю, серце стане. Може, й стало б, якби те побачила. Та переступила поріг - ой-йой - заломила руки - тільки піл і солома запліснявіла. Все вимило з хати. Ні ложечки, ні мисочки, ні подушки, ні рушника. Впала на солому - зайшлася плачем.

Ластівка щороку будує хату. На долю не нарікає. От і ми почали все заново, навіть гойдалку посеред хати дитині вчепили. Ніби веселіше. Та ненадовго.

Почали мене ловити. Тільки спасу було, що хата на хуторі. Поки в селі йде облава, Семен - браток - прибіжить, попередить. Втечу в ліс. Сім літ мене ловили, аж поки папір не прийшов. «Реабілітація» той папір називається.

Легше тоді стало. Дитина вже по школі. На роботу записалась. Стали помаленьку обживатися. Та правду люди кажуть: «Нема щастя зранку - не жди до останку».

Хтось вирішив, щоб з хуторів усі вибиралися до села. Бо земля колгоспна і три хати на хуторі в Ямищах властям владі, як більмо в оці. Що вдієш? Не послухаєш - знову вивезуть! Отож, почали ми знову хату ставити. І таки поставили. Думала, дитині буде. А вона стала на виданні та й пішла од нас, як я колись. До міста пішла.

Осталися ми самі. Правда, скоро нам внучку підкинули. Донька свою хату ставить - ніколи з дитиною. Воно-то в селі краще. І молочко тепленьке, свіженьке, і сунички, і ластівка співає. Таки в селі викохали ми внучку.

А потім захворів Панас. Похорував трохи і покинув мене одну на цім світі. Тоді мене до себе донька покликала. Пішла. Знову в нову хату.

А весною часто приїжджаю до своєї. Ластівка там зосталася. Сама. За господиню тепер. Послухаю, як співає - назад подамся. І довго так мені той спів у вухах стоїть. А призабуду - знов їду! І чи думала, що приїду та й не застану її.

Вона ж не захотіла у старому гніздечку жити, а поставила нове вже у світлиці, над припічком: вікна в хаті повибивав хтось і їй вольно було залітати в хату. Видно, хотіла вкупці зі мною жити. Не судилося нам, не судилося.

Люди в моїй хаті закваску поставили - самогонку гнали. А щоб не бачив їх ніхто, забили вікна диктою. Діють, що хочуть, бо ж ніхто в тій хаті не живе. Не живе? Сім'я там - дітки. Засліпило їм, ще й заклало. Бо не чули, як плакала мати, бо не бачили, як билася об дикту. Там же її дітоньки голодною смертю погибали! І кликали, кликали свою маму. Вона чула. Серденько на кусочки рвалося. Била, била головою об дикту. Не розбила. Впала під вікном. Там і смерть її стріла.

Чую, скоро і я її стріну. Ще одну нову хату, вже останню - буду мати. І скільки-то тих хат у мене було? Полічити б! Чи не стільки, яку ластівки?

Тяжкий хліб 

Таня Яремчук

 

Настя бралася вчити онуку пекти хліб. Уже п'ятнадцять літечок дівчаті, пора. Правда, дрібоньке, худеньке, чи дасть раду, чи втримає на долоні хлібину? А як ні? Впаде на долівку - гріх буде. Тоді сама себе картатиме, що замала ще хліб пекти..

І таки зважилась. У суботу зрання сусідка худобу зайняла, онука зосталася при хаті. Дівча до всякої роботи чіпке, а от коли Настя сказала, що Ганя сьогодні хліб пектиме - розгубилась: як, сама?

- То робота тебе має боятись, а не ти її. Ану швиденько діжу неси.

Побігла в комору і поставила діжу посеред хати на ослінчику, чисто, як бабця. Усередині завжди є закваска - невеличка грудочка тіста, залишена від недавньої випічки, зібрана докупи і посипала борошном. Це для того, щоб приготувати опару. Зараз бабця підігріє сироватку, додасть житнього борошна, розведе із закваскою і поставить на піч. Ганя сто разів бачила, як Настя пече хліб. Але бабця всілася біля вікна церувати дідову сорочку.

- Саменька-саменька, не дивись на мене, берись до роботи.

Готувала опару, сіяла борошно, запалила в печі, місила тісто. Довгенько вибивала, а тісто ніяк не змішувалось. Гані руки вже здавалися гирями, почервоніли і пекли, а Настя повторювала:

- Ні, ще ні.

І коли вже нарешті тісто було готове, Ганя накрила його рушником і сіла відпочити.

- Тісто в теплі за хвилю здійметься, пали піч, щоб вона тебе не гаяла.

Ще змалку, коли Настя пекла хліб, Ганя часто розкидала жар. Нищила коцюбою вогонь, била по головешках, аж поки багряні язики переставали лизати склепіння і розпечені дерев'яні вуглинки рівномірно встилали черінь. Піч тоді ставала вогняною рікою, що так і хотіла хлюпнути на хатину. Тоді швиденько приставляла затулу, приборкавши вогонь, полегшено зітхала.

- З сіней принеси лопату. На припічку в мисці постав воду.

Потягнула ноги в сіни, бо вже й вони здавалися гирями. Настя бачила - онука підупала в силі, бо ж не штука - діжу замісити. Чи виробить? Напевно, треба допомогти. Вчепила й собі фартух. І Ганя засяяла, побачивши бабцю біля діжі: «От добре, що бабця вироблять!».

- Ганю, дивись-но, рушничок здіймається. Пора!

Очі дівчини засльозились, і вона дрібно закліпала віями. Як зможе безперестанку підкидати на долонях кавальчик тіста, аж поки той не стане круглим, як сонце? Ганя бачила, як це робить Настя, але ж вона не Настя.

- Підкидай так, щоб крутилося в повітрі. Не затримуй на руці, бо впаде.

Як все вийшло, і сама не знає. Тісто, ледь торкаючись то однієї долоні, то другої, злітало крутячись угору, не розплескувалось і не липло до рук. А в хатині голосно залунало: «Ляп-ляп-ляп». І сформований колобок всівся на лопату, вмився холодною водою і примістився на голій черені.

Настя завжди пекла сім хлібин. Як вона так вгадувала? Он вже одна в печі, а діжа повна.

- Скоріше виробляй, бачиш - тісто росте!

І Ганя давала собі раду. Сьома вдалася найбільшою. Можна було б зробити дві маленькі, але тоді не вийде, як у Насті. Ганя зібрала все тісто докупи і кинула на долоню, раз-другий, відчула важкість, аж присіла. «Впаде, впаде». Чубчик змокрів, руки і ноги затрусились і непослушне живе круглятко полетіло додолу... просто у Настині руки.

Настя знову сіла біля вікна. А Ганя мила начиння, готувала діжу до другої випічки. Потім діставала хліб з печі, обмивала водою кожен буханець, придивлялася до кольору верхньої шкірки, стукала по нижній, аби визначити, чи випечений. А що піч нагоріла, то і чекати довго не довелося. Жодного слова не вимовила бабця, аж поки всі хлібини не лягли рядочком на лавці. Коли онука вже дістала зі скрині дідів жупан, щоб вкутати хліб, тут Настя встала, підійшла до Гані.

- Хай тебе, дитино моя, Бог благословить хліб пекти - перехрестила й поцілувала в чоло.

- Ну-но, ну-но, похвалися своїм хлібом.

А хліб всміхався і до бабці, і до внуки. Умиті водою, блищали його боки. По всій хатині та ще й по вулиці гуляв хлібний дух. На білому рушнику рядочок, коровай до короваю, вбирав у себе очі, заповняв душу святим спокоєм.

- А знаєш, Ганю, якою вдасться перша випічка, таким і життя буде. Старі люди, якби подивились на цей хліб, могли б тобі долю розгадати.

- Бабцю, розгадайте мою долю, розгадайте.

- Я бачу тільки те, що й ти. Ось дивись, дві перші хлібини - одна в одну, кругленькі, загнітились однаково. Це твої літа дівочі - пишні, квітучі. А ото, бачиш на двох хлібинах по шишці, як би з хліба маленький хлібець виріс - то значить, діточок у тебе двоє буде. П'ята й шоста - найменші, порепані, в тріщинах всі. Не інакше, як втрати тебе чекають. А ось сьома - пишна, осінь твоя буде погідливою. Ото й усе. Ну то що, спробуємо, який на смак вдався твій хліб?

Був він кислий. Тепер щосуботи Ганя пекла хліб, але він рідко вдавався: то солоний, то кислий, то липкий. Але про бабусину розгадку вона й не думала, в пам'ять вбилося лиш єдине - діточок двоє буде.

Так і сталося. Щоправда, Настя уже не побачила правнучат. Навчила Ганю важливої справи - та і скінчилася її наука.

Та не стала в пригоді Ганочці бабусина наука. Життя навчило іншого. Сумні часи провадили свій урок. Навчилася Ганя вимірювати кусничок хліба до міліметра, ниткою розрізали на маленькі шматочки, ховати від дітей, аби не з'їли весь одразу. Поки чоловік ще мав силу до роботи - воду тягнув із криниці для коней - давали за це йому двісті грамів хліба. А коли знесилився зовсім - вигнали. Недовго протягнув та й помер. Тоді пішла з простягнутою рукою від села до села, від хати до хати.

- Дайте, діти голодні.

Люди добрі, хто мав, - ділився. Якийсь чоловік дав їй двох горобців. Принесла додому, обскубала, спекла. Як же вони кісточки обсмоктували! Та скільки тим горобчиком ситий будеш? Зранку заледве встигнуть оченята розплющити, а вже:

- Мамцю, хлібчика, хлібчика...

А де його візьмеш? Пішла шукати, дітей в хаті замкнула. Сили немає, але якось попленталась. Люди на полі качани капустяні з-під снігу діставали. Знайшла й Ганя пару. Вдома стерла, з'їли.

Пощастило їм: сусідка в гноєві шкіру конячу здибала.

- Ходіть, Ганю, розкопаємо, бо сама ради не дам.

Варила по шматочку, так і до весни дотягнули. Думала, що тепер діти виживуть. Навесні легше: бруньки з'явилися, спориш виріс. А старшенький із гнізд пташині яйця дер. Спечуть пряженю, та й на день вистачає. Скоро на колгоспні буряки погнали. В очах рябить, на коліна стає, а прориває, бо пайок дають. До вечора дітки ждуть-діждуться. Не так маму, як хлібчика.

От чудна: надумала піти в колгосп просити пайок і на дітей, хоча б одного на двох. Казала, що відробить, плакала, показувала свої опухлі ноги. Не дали. Вийшла, побита черствістю людською, а тому псові, котрий колгосп стереже, якраз їсти винесли. Повну миску. Ганю до тієї миски як хто шнурком потягнув. Стала та й дивиться на пса, а він їсть і гарчить. «З'їсть, все з'їсть, а моїм дітям на два дні вистарчило б». Присіла, потягнула руку до миски. Пес гаркнув сильніше, але не вкусив.

- Не їж все, змилуйся, - просила.

Сміливіше простягнула руку ще раз і вхопилася за миску. Собака більше не гарчав і сховався в буді. Ганя вклякла і побачила в мисці недоїдені шматки хліба, крупники каші, навіть вареники лежали там. Як пощастило! Хотіла вже йти, як їй хтось гукнув:

- Ану постав, де взяла!

Ганя міцніше притулила миску до грудей і захитала головою:

- Я не собі, я - дітям, я - дітям, - лепетала перелякано.

А чоловік вже був біля неї. Вхопив за миску, потягнув до себе. А її відштовхнув, вона впала. Він поставив миску на місце, прямо перед її очима. Не тямлячи що робить, кинулась вигрібати рукою все з миски й запихати в рот. Хтось копав її ногами, а вона й не боронилася, намагалася лишень швидше пожувати й ковтнути.

- Вон з колгоспу! Виключити! Вон!

Довго ще лежала на землі. «Боже, Боже, що я наробила», - повторювала, як божевільна. Довго не могла дійти до тями чи то від побоїв, чи від почутого.

Повернулася додому, а старшенького немає. Він пішов гайвороння ганяти й не повернувся ще. Побігла в гай.

Шукала, гукала, аж поки не наткнулася на воронячу зграю. Чорною хмарою птахи знялися в небо, залишивши на землі у вічному спокої маленьке тільце її сина. Навхрест розкинуті рученята обняли землю. Холодну й жорстоку. Скільки вже душ забрала свята, а все їй мало й мало.

- Пташенятко моє маленьке, чого ти тут лежиш?

          Із-зловісним карканням гайвороння кружляло над головою, в надії знову взятися до кривавої трапези одразу, коли Ганя піде. Хапала грудки землі, кидала, кричала на них, і вони вгамувалися, розсілися по деревах. А на самому вершечку одного з них висіла торбинка з воронячими яйцями.

Як добре, що не злякалася ні собаки, ні голови колгоспу і наїлась. А то де б сили взяла видерти яму для сина, засипати його землею, щоб ті створіння не правили бенкет далі, щоб не глумилися над її біднятком. Дарма, що літають. Завмерла на свіжому горбику, не в силі піднятись і жити далі. Залишилася б тут назавжди, але там - у холодній і голодній хаті чекає на неї ще одна дитина.

Меншеньку годувала то акацією, то бруньками, то споришем. Коли людина голодом зморена та ще й бідою побита, вона до всього байдужа. Нудить світом, якась сама на своя. Так і Ганя - не тямить нічого. А мала все просить:

- Мамцю, а чуєте, чуєте, як хлібчик пахне. Дайте скибочку!

- Зараз, донцю, зараз. Зажди хвильку.

Внесла діжу з комори. Поставила на ослінчику посеред хати. Вигребла з печі увесь попіл. Висипала у сито і взялася сіяти. А сиве борошно раз по раз забивало дірочки - видно, злежане було. Сипалось у діжу сірим туманом, підіймалося догори і запорошувало очі. Вони сльозилися, Ганя розтирала їх кулаками, розвозила сльози і попіл по обличчю і сама ставала сивою, як нове борошно.

Додала води, замішала. В діжі зробилася ляпатошка, геть чисто така, як у дітей, що, бувало, в баюрах після дощу пиріжки ліплять, бавляться.

- Печу, печу хлібчик, дітям на обідчик. Тому дам, тому дам... і всім дам.

Розпалила піч. Поставила тісто на тепле, аби підійшло. Все заглядала під рушник і дивувалася, чом не росте, чом не вкривається пухирцями. Воно стояло, як мертве, і разочку не поворухнулося. Тоді додала січки й замісила. Місиво було жорстким, січка колола, руки закривавились. Як то виробити? Чи стане сили? А як впаде, то буде гріх, чи ні?

«Ні-ні, не буде», - заспокоїла себе і взялася виробляти.

Бач, а не забула-таки. Чорна груда літала в повітрі й набирала форми. «Луп-луп -луп», - зазвучало в хатині. Дитина злякалась того звуку і заховала голову в подушках. «Луп...луп...луп...» ніби хтось невидимий прицілювався й стріляв, ніяк не влучаючи у мішень. «Луп...луп...луп» - вже й самій страшно. Скоріше б його у піч! Посадила. Він лупав ще й у печі. Але там вогонь швидко затулив йому рота.

А коли дістала й поклала на лавці спечений, додав хліб ще більшого страху: чорний, побитий, як її доля. Не хотіла дивитися на нього, накрила швидше рушником і пішла по воду.

Повернулась, а меншенька на ліжечку корчиться - хліб з'їла. Взяла голівку на руки - водою хотіла напоїти, а вона на руках і притихла. Не плакала Ганя, і жалю в душі не було. А може, душі не було. Тільки подумала:

- Слава Богу, вмерла вже. Більше мучитись не буде.

 

На другий день могильники забрали маленьке зчорніле тільце, що тихо спочивало посеред подушок. А її погнали на буряки. Втратила дітей, чоловіка, а їй Бог життя зберіг. Навіщо? Навіщо та осінь?