rss
11/22/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#364

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Вони зберегли нам Батьківщину

Зовсім юні парубки і статечні чоловіки - війна не шкодує нікого. Вони віддали своє життя - аби ми мали можливість мирно жити. Жити за двох - за себе, і за того, хто віддав своє життя заради тебе. Жити вдвічі відважніше, вдвічі чесніше і вдвічі впевненіше...

 

«Мстився за Яну щосекунди»

 

Title  

Антон Вікторович Безверхній («Пітбуль») народився 24 січня 1994 року. Навчався у Харківській спеціалізованій школі-інтернаті «Ліцей «Правоохоронець» Харківської обласної ради. Був активістом ГО «Вірне серце».

У 2018 році вступив на військову службу за контрактом. На фронті зазнав контузії, після лікування повернувся на передову. У лютому 2019-го був нагороджений почесним нагрудним знаком начальника Генерального штабу «За взірцевість у військовій службі».

Боєць-гранатометник 46-го окремого батальйону спецпризначення «Донбас-Україна» 54-ї механізованої бригади ЗСУ.

Загинув 14 травня у Попаснянському районі, Луганської області, від кулі снайпера. 2 травня підрозділи 46 ОБСП в результаті успішно проведеної операції поблизу села Новозванівка просунулись вперед на 1 кілометр та захопили вигідні позиції на висоті навпроти села Калинове, контрольованого окупантами. Відтак, у цьому районі тривали бої.

25-річний Пітбуль був земляком, напарником і близьким другом Яни Червоної (псевдо «Відьма»), яка загинула під час мінометного обстрілу на спостережному пункті під Новозванівкою 2 квітня цього року.

  Title
  Антон Безверхній і Яна Червона

Друзі пишуть, що він до останнього дня мстився окупантам за смерть Яни. Це відображено у відеозаписах на ФБ-сторінці Пітбуля.

«Пам'ятаєте, я казав, що за смерть Яни у вас горітиме земля під ногами? - промовляє Антон на відео, зверненому до ворогів. - Як ви думаєте, що зараз відбувається? Збирайте тепер ваші трупи, покидьки... якщо буде що збирати... Слава Україні! Яночко, за тебе».

У день смерті він опублікував на своїй сторінці допис зі словами: «Двічі не вмирають, двічі не вб'ють, загинути в бою - честь».

Куля влучила йому в голову.

Антон присвячував Яні зворушливі пости.

«Я мститимусь за тебе щосекунди, допоки зможу. Без тебе мені просто вирвали серце і душу», - писав він у ФБ через три дні після загибелі посестри.

16 квітня разом із друзями й близькими Антон був у Харкові на кладовищі № 18, на Алеї Слави, де поховали Яну Червону - того дня їй виповнилося 40 років.

В лютому Антон був нагороджений відзнакою начальника Генштабу.

17 травня у місті Харків відбулося прощання з Антоном Безверхнім.

Із загиблим героєм харків'яни прощалися біля пам'ятника Тарасові Шевченку в центрі міста.

Провести загиблого в останню дорогу прийшли близько 200 однополчан, друзів, представників громадських організацій. Люди тримали прапори України і прапори з емблемою батальйону «Донбас-Україна».

Поминальну службу провів настоятель храму Іоанна-Богослова УПЦ КП отець Віктор (Маринчак). Саме він під час «російської весни» переховував у храмі активістів Євромайдану від переслідування тітушками.

Воїна поховали на Алеї Слави на міському кладовищі під триразовий військовий салют.

У нього залишилися мати та брат.

 

Джерела: «Новинарня» , «Цензор.НЕТ» 

Молодий і відважний

 

Title  

Саме таким був 20-річний парамедик та герой з Маріуполя Микола Волков.

«Невже наш парамедик?» Таким було здивування дорослих воїнів, із загартованим серцем та м'язами, коли вони побачили зовсім юного Миколу Волкова з медичною сумкою. Юнак серед дорослих розмов про війну, цінність життя, смерть залишався для багатьох дитиною. Саме так і закріпився за ним позивний «Смурфік» - герой дитячого мультфільму. В очах Миколи іскрилося бажання допомагати. Мужність відчувалась одразу - бракувало його романтичній натурі лицарських обладунків. Проте, і без цього він хотів визволяти свою землю. Кілька разів намагався піти добровольцем у батальйон «Азов».

«Він був юнаком-романтиком. У дитинстві Микола отримав важку черепно-мозкову травму. До Збройних сил України його не брали. Я не раз запитував хлопця, чому він вирішив прийти до нас, у «Госпітальєри». Адже ми працюємо не за гроші, не за УБД, і ризикуємо своїм життям щохвилини. На що «Смурфік» мені відповів: «Я ще підлітком був, коли Маріуполь був під окупацією, на моїх очах були обстріли мікрорайону Східний. Я - тут, бо хочу допомагати людям і побачити нашу перемогу». Тоді я зрозумів, що переді мною дорослий чоловік, мужній медик з веселим дитячим обличчям», - ділиться спогадами Олександр із позивним «Пілат», парамедик батальйону «Госпітальєри». Під час розмови в його голосі відчувалися біль і смуток.

Микола Волков прийшов у «Госпітальєри», не маючи за плечима жодного медичного досвіду. Кілька годин сну, робота сім днів на тиждень, навчання, перев'язки, теорія, суворі тренери - саме так загартовувався військовий госпітальєр. Він успішно пройшов вишкіл і, не вагаючись, поїхав на передову лінію фронту.

«Микола прийшов до нас у червні минулого року. Після того, коли пройшов вишкіл, одразу поїхав на першу ротацію. Відтоді постійно був на передовій лінії. За цей час лише один раз їздив додому», - згадує парамедик з позивним «Багіра».

Ніхто з бійців не сумнівався у кваліфікації молодого парамедика. Микола Волков рятував життя бійців у найгарячіших точках ОСС: Широкиному, Пісках, Водяному. З осені 2018 року він був закріплений за 8 батальйоном УДА «Аратта» та щоденно ніс тяжку ношу добровольця-парамедика.

«Кожен на передовій лінії фронту - чи то медик, чи то військовий - чергує на спостережному пункті. Того дня куля снайпера застала юнака зненацька. Інші парамедики робили все можливе, аби врятувати життя побратима. До речі, витягувала пораненого юнака молода худенька дівчина. Хлопця швидко доправили до госпіталю в місто Дніпро. Далі лікарі робили все можливе і неможливе, аби витягнути «Смурфіка». В нього кілька разів зупинялося серце. Реанімували і знову чекали, поки смерть відступить, але...», - Олександр закінчив свою репліку на важкому видиху...

Рідні та вся країна проводжали героя з почестю. Миколу Волкова посмертно нагородили медаллю «За милосердя». Виявляється, це була вже не перша відзнака молодого парамедика.

«Брат розповідав, що отримував нагороду за мужність, і він тоді цим дуже пишався. Батькові він намагався не розкривати таємниці свого перебування в ОСС. Навіть мені не все розповідав. Якось у нього було уламкове поранення біля ока. Я запитала: «Що це?» Щоб заспокоїти, він відмахнувся, мовляв, десь зачепився ненароком. Мені досі не віриться, що його немає. Ми з ним - з дитинства разом, хоча він мені не рідний, а зведений брат. Спершу я не могла змиритися, що він буде жити в моїй кімнаті і що мені доведеться ділити з ним свій простір. Ми сварилися і, бувало, навіть робили все одне одному наперекір. Він гучно вмикав музику вранці і не давав мені спати, я робила те ж саме ввечері. Микола, попри все, залишався собою - добрим, чесним. Завжди поцілує, обійме, коли навіть мої подруги приходили, він усіх їх обіймав і радісно, тепло зустрічав. Ніхто не міг сказати про нього поганого слова. Шкодую, що мало часу приділяла спілкуванню. Я вчилась і писала дипломну роботу, а він був на сході», - ділиться спогадами зведена сестра героя Наталя Дубініна.

Микола Волков захоплювався подорожами. Побував у багатьох містах України. Був економним, ходив багато пішки, інколи автостопом добирався, але намагався не витрачати свої заощадження. Ще приваблював юнака футбол. Навчався в технікумі на електромеханіка. Хлопець дуже рано втратив маму. Вона померла у той час, коли українці захищали свої права на Майдані під час Революції гідності.

«Ще у Миколи був рідний брат, але він помер маленьким. Микола навіть не знав його. Тепер ми їздимо на могилу до Миколи. Востаннє, коли приїхали - то побачили, що на могилі сидів голуб. Я дістала хліб, почала його годувати і згадувала, як брат дуже любив їсти хліб. Міг за один раз буханку сам з'їсти. Ми навіть за їжу сварилися, бо він їв мою порцію, батькову і свою. Я навіть шоколадки від нього ховала. Тепер я не можу досі усвідомити, що це - кінець, що я не зможу з ним поговорити, що він ніколи не прийде до кімнати», - не стримуючи сліз, каже Наталя. Їй досі важко усвідомити цю втрату. Вдома у неї залишилося безліч речей юнака, які пробуджують різні спогади. Ще дівчина зберігає кошти брата. Вона роздумує, щоб віддати їх на добрі справи і пожертвувати у батальйон «Госпітальєрів». Адже саме там друга «Смурфіка» ніколи вже не зможуть забути, хоч яким би немилосердним був час.

 

Автор: Леся Кесарчук

Джерело: «День»

 

Добрий чоловік

 

Кулеметник 57-ї бригади Юрій Фармагей загинув від кулі снайпера, відбиваючи обстріл з ворожої території.

«Він не любив фотографуватися, не любив слави, дешевого непотрібного піару... В його руках працювала будь-яка зброя, з якою Миколайович був на «ти». Щоранку і щовечора Миколайович дивився на околиці Донецька і чекав моменту, щоб зайти туди як переможець. Не дочекався. Спи спокійно, друже. Ми виконаємо твою мрію. Помститися за Миколайовича і знищити московських окупантів. Девіз справжніх, хто не втомився», - написав журналіст Михайло Ухман на своїй сторінці Facebook на згадку про загиблого Юрія Фармагея.

  Title

Він загинув 5 квітня після 18:00. Ворог відкрив вогонь зі стрілецької зброї по наших позиціях у районі села Піски. Старший солдат, кулеметник Юрій Фармагей відстрілювався, примушуючи противника припинити обстріл. Під прикриттям стрілецької зброї ворога діяв снайпер. Старший солдат отримав вогнепальне кульове проникаюче поранення грудної клітини, що стало причиною його загибелі. Смерть настала миттєво, ніхто з побратимів навіть не зорієнтувався.

«Сумка звістка ввірвалася на Вінниччину пізно ввечері. Юрка добре всі знали у Гайсинському районі, бо він воював ще з 2015 року. Через півтора року демобілізувався, але вдома побув від сили два тижні. Не зміг. Я його розумію, там - справедливість, діють правила, вірні побратими... Підписав контракт зі ЗСУ в жовтні 2018 року й повернувся на фронт, а от додому прийшов уже не своїми ногами, - зі сумом у голосі каже заступник голови Спілки учасників бойових дій АТО Гайсина і Гайсинського району Олександр Гончарук. - За мужність та героїзм його обіцяли нагородити посмертно. Він заслужив відзнаку за службу, як ніхто інший. Буде дітям - доньці та сину - пам'ять про батька».

Юрій Фармагей народився 6 травня 1972 року, в селі Огіївка, недалеко від Гайсина, в родині колгоспників. Навчався в Кіблицькій середній школі. Після закінчення 8 класу вступив до Теплицького професійно-технічного училища № 13, де здобув спеціальність плодоовочівника. Потім був призваний до лав армії. Строкову службу проходив у Севастополі. Рідні кажуть, що мав велику любов до морського флоту, яку прищепив своєму синові Сергію. І він реалізував батьківську мрію - став морським піхотинцем, також учасник бойових дій.

«До війни Юра працював у городній бригаді на місцевому сільськогосподарському підприємстві. Разом із дружиною Вікторією Петрівною виховали двох дітей - сина Сергія, який також проходить службу в зоні ООС, та доньку Ірину. Тішилися двома онуками. Родина міцна, надійна, - розповідає однокласниця загиблого Людмила Цвігун. - Коли прийшла повістка 2015 року, він зателефонував до дружини, яка була на заробітках. Порадилися, що робити. Вирішили продати всю худобу і за ті гроші купити йому форму, бронежилет, бо треба ж було воювати. Під час першої ротації Юра мав контузію. Коли повернувся, не міг спати, скаржився, що війна не відпускає його. Вирішив краще бути там, аніж тут. У мирному житті місця собі не знаходив. Шкода його дуже - добрий чоловік».

З почуттям глибокої скорботи рідні, друзі, знайомі, бойові побратими, керівники району та всі гайсинчани, яких приголомшила трагічна звістка, проводжали героя в останню дорогу 11 квітня. Поховали Юрія Фармагея з усіма військовими почестями на кладовищі в його рідному селі Огіївка.

Підготувала Олеся Шуткевич,
Вінниччина

Джерело: «День»

У Львові раптово помер Маркіян Іващишин

Помер найдосвідченіший з українських олімпійців

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com