У державах регіону Західних Балкан на Революцію гідності та гібридну війну в Україні дивляться по-різному. Здебільшого це залежить від минулого досвіду розпаду колишньої Югославії та від відносин, які ці країни мали з Росією.

 

«Путіне, ти ж серб!». Сербські таблоїди транслюють переважно російський погляд на події в Україні

Хорватія, незалежність якої 1991 року першою серед членів ООН визнала Україна, у створені сепаратистських «ДНР» та «ЛНР» впізнала гібридну війну, яку ще на початку 1990-х проти неї почав Белград та уряд Слободана Милошевича.

Під час економічного форуму в Києві наприкінці 2016 року прем'єр-міністр Хорватії Андрей Пленкович запропонував поділитися досвідом процесу мирної реінтеграції, який його країна застосувала до східних територій, окупованих попередньо Сербією (1991-1998). Сформовано й хорватсько-українську Робочу групу з вивчення унікального досвіду Хорватії в мирній реінтеграції тимчасово окупованих територій, на що дуже негативно відреагувала Росія.

В іншій колишній югославській республіці - Боснії і Герцеговині - на початку 2015-го через конфлікт на Сході України стався розкол в уряді. Росія вимагала від уряду в Сараєво не постачати боєприпаси в Україну, через що у відставку подав міністр зовнішньої торгівлі. Уряд Боснії і Герцеговини не видав дозвіл на постачання, бо проти цього виступили політики з Республіки Сербської - однієї зі складових держави, де живуть, здебільшого, етнічні серби. Міністри, що дозволили експорт боєприпасів, представляли політичні партії федерації мусульман-бошняків і хорватів.

Україна тоді замовила у виробника зброї UNIS Group з Боснії і Герцеговини боєприпасів на €5 млн. Політики - представники етнічних сербів Боснії і Герцеговини - не дали згоди на постачання боєприпасів до України через збройний конфлікт на її Сході, а також тому, що в суперечку між боснійськими політиками втрутилася й Росія. Офіційна Москва висловила занепокоєння тим фактом, що «зброю буде використано київськими силовиками для продовження обстрілу населених пунктів і для вбивства мирних громадян».

Чорногорія найменша, але найхоробріша

 

Серед транзиційних держав регіону Західних Балкан на події після Майдану найхоробріше відреагувала найменша з них - Чорногорія. Подгориця, як кандидат до ЄС, без «додаткової філософії» діяла тоді найрішучіше: першою пішла шляхом політики Брюсселя і 2014 року запровадила санкції проти Російської Федерації. Аналогічно вчинила й Албанія, яка є членом НАТО та кандидатом до ЄС.

Для півмільйонної Чорногорії такий поворот був зовсім непростим політичним рішенням. Адже Подгориця вважалася традиційним та чи не найвідданішим союзником Росії на Балканах. Перед проведенням референдуму про незалежність у 2006-му про Чорногорію іронічно казали як про «російську губернію» через притік капіталу з РФ. Російський бізнес був, здебільшого, зацікавлений у приватизації промислового комплексу й туристичних активів Чорногорії. Росіян, зокрема, цікавили об'єкти нерухомості на Адріатичному узбережжі.

Момент віддалення Чорногорії від Москви став збігом кількох політичних обставин, а «незворушний» керівник республіки Мило Джуканович вдало зловив відповідний момент і, як кажуть, «переграв» Москву. На початку 2013 року сталася відкрита суперечка між чорногорською владою та російським олігархом Олегом Дерипаскою. Центральноєвропейська алюмінієва компанія (СЕАС), що є власністю пана Дерипаски, звинуватила чорногорський уряд у банкрутстві Комбінату алюмінію в Подгориці (КАП), який російський бізнесмен раніше приватизував. У європейських судах відбувалися кілька процесів, останній - перед Арбітражним у Гаазі з листопада 2018-го.

З ускладненням геополітичних обставин у Європі Чорногорія перестала «грати на два боки» одночасно: на ЄС та Росію. Раптовий поворот на Захід Джуканович використав для вступу до НАТО, і це не могло обійтися без наслідків. Москва безуспішно спробувала чинити тиск на маленьку країну і через туризм, який є головним джерелом бюджетних надходжень, оскільки найбільшу кількість її іноземних туристів, близько 30%, становлять саме росіяни. Також у Чорногорії 2019 року має закінчитися судовий процес над звинуваченими в спробі державного перевороту під час виборів 2016-го, серед яких були й громадяни Російської Федерації.

Остання й досі підтримує просербську опозицію в Чорногорії, очікуючи, що після падіння харизматичного Джукановича країна знову може змінити зовнішньополітичний курс на Схід. Поворот Чорногорії в напрямку НАТО відірвав Подгорицю від впливу не лише Росії, а й сусідньої «братської» Сербії.

«Помаранчевим» - так, гідності - ні

 

У Сербії дуже добре сприйняли Помаранчеву революцію, переважно тому, що 2000 року в Белграді за допомогою мирних протестів також було повалено посткомуністичного й проросійського диктатора Слободана Милошевича. Мотиви для його усунення були дуже різні: сербські націоналісти в ньому бачили залишки комунізму й «програш» Косова в НАТО, а центристи та ліві його вважали антиєвропейцем і креатором кривавої ідеї «Великої Сербії». Обидві непримиренні частини сербського суспільства об'єдналися в тому, що Милошевич тиран і має залишити посаду.

Тільки-но рани від авіаударів НАТО в Сербії почали загоюватися, як Косово у 2008-му в односторонньому порядку проголосило незалежність. Для того Приштина здобула підтримку США та більшості держав ЄС. Це обурило значну частину сербського електорату, як консервативного, так і ліберального. У Сербії немає стабільної партійної системи з чітко визначеним спектром ідеологій політичних партій. Політичну ідеологію визначає не програма партії, а публічні заяви їхніх представників або конкретні дії. Тому найчастіше ідеології політичних партій та громадських організацій залежать від особистих переконань їхніх лідерів.

Події після Майдану, зокрема, анексія Криму та гібридна війна на Сході України, у Сербії сприймалися неоднозначно. Прихильники лівоцентристів та лібералів одразу засудили насильницьку політику Росії, тоді як сербські націоналісти бачили шанс повернути під свій вплив та контроль Косово - політичним чи воєнним шляхом - за допомогою Москви. Сербські провідні таблоїди, які завжди стояли на твердій націоналістичній позиції, писали, що на Майдані відбувається відновлення «українського нацизму». Буквально те, що про Україну транслювали російські ЗМІ та пропаганда Путіна.

Представники лібералів та лівоцентристів не бачили в українській революції повстання проти останнього колоніалізму в Європі. На патріотичні прапори на Майдані вони, значною мірою, дивилися як на частину загальноєвропейської картини підняття популістських праворадикальних сил, які можуть стати загрозою не лише для держав колишнього соціалістичного табору, а й для ЄС взагалі. Усе ж таки, помірковані сили важко, але якось сприйняли аргумент, що проти найсильнішої армії в Європі на лінії українського фронту добровільно точно не підуть блогери та хіпстери.

Проєвропейські та ліберальні сили Сербії не сприймають прагнення України позбутися двовекторної зовнішньої політики. Немає достатнього розуміння того, як підривалася українська державність та суверенітет, зокрема, через блокування процесу євроатлантичної інтеграції. Через недооцінювання російського (нео)імперіалізму президентові Александару Вучичу в Сербії було легко без істотного спротиву в суспільстві запровадити політику «сидіння на двох стільцях»: Брюсселя та Москви.

Помірковані центристські сили в Сербії також дивляться на Україну крізь призму колишньої Югославії та холодної війни, вважаючи, що Київ у процесі євроатлантичних інтеграцій не може не зважати на інтереси сусідньої Росії. Тож, на їхню думку, Україна не повинна мати самостійної зовнішньої політики.

Сербська багатовекторність

 

Лівоцентристи та ліберали не мають впливу на актуальний склад парламенту. Із 2012 року в Сербії при владі правоцентристи - колишні сербські радикали  президента Александара Вучича та його Сербської прогресивної партії. Остання від радикалів відколола значну частину прихильників русофілів.

У відновленні атмосфери холодної війни на Старому континенті Сербія бачила свій меркантильний шанс. Проросійські настрої в сербському суспільстві зростали разом із впливом м'якої сили з Москви. Парадоксальним моментом є й те, що проросійські настрої співіснують разом із проєвропейськими, оскільки правляча правоцентристська Сербська прогресивна партія своїм пріоритетом, хоч і декларативно, визначила членство Сербії в ЄС. Таку дуалістичну політику недовго можна було приховувати. Міністри в сербському уряді, які займаються питанням міжнародної торгівлі, відкрито запрошували іноземних інвесторів, пропонуючи їм інвестувати в Сербію й торгувати із Заходом та Сходом.

П'ять років після Майдану ця політика все ж таки не дала бажаних результатів. Торгівля з Росією трішки зросла (з великим дефіцитом), але вихід на ринок Російської Федерації був обмежений через слабку промисловість Сербії. В ЄС її вважають нелояльним партнером, оскільки Белград відмовляється запроваджувати санкції проти Російської Федерації (як це зробила Чорногорія та Албанія).

Ще перед Майданом прихід колишніх радикалів до влади посилив зв'язки Росії та Сербії. Остання 2013-го стала спостерігачем у Парламентській асамблеї ОДКБ без членства в організації та підписала Декларацію про стратегічне партнерство з Російською Федерацією. Вона - єдина країна поза простором колишнього Радянського Союзу, яка має угоду про вільну торгівлю з Росією. У жовтні 2019 року Сербія планує підписати Угоду з Євразійським економічним союзом про створення зони вільної торгівлі.

Косово та Крим

 

Сербські націоналісти після російської анексії Криму бачили шанс «повернути» Косово. За підтримки таблоїдів, яких контролює, здебільшого, правляча партія Вучича, радикально праві партії та організації пропагували політику війни й закликали «російських визволителів». Водночас, ті самі помірковані націоналісти при владі спробували використати загострення ситуації в Європі через Крим та Донбас, сподіваючись на послаблення зовнішнього тиску на Белград через Косово, але цього не сталося. Така віртуозна й напружена гра у сербському суспільстві триває вже п'ять років.

Діалог між Белградом та Приштиною має закінчитися підписанням угоди про нормалізацію відносин, якою фактично на міжнародному рівні буде визнано існування незалежної держави Косово. Сербія офіційно підтримує територіальну цілісність України, хоча жодного разу не засудила анексію її території Росією. До того ж, Белград у міжнародних справах постійно підтримує політику РФ. Типовим прикладом останніх років є голосування в Генеральній Асамблеї ООН проти ініційованої Україною резолюції про права людини в анексованому Росією Криму. Сербія - єдина європейська й (умовно) демократична країна, яка разом з російськими союзниками голосувала проти цієї резолюції. Ба більше, міністри з уряду Сербії, як-от Ненад Попович, після анексії відвідували Крим і голосно заявляли про те, що він «історично належить Росії». Свідченням лицемірства Сербії щодо України та конфлікту на Сході є також мінімальні терміни покарання для сербських добровольців, які воювали в сепаратистських лавах «ДНР» і «ЛНР».

Сучасна Сербія має проблеми зі своїми «внутрішніми демонами» недавнього минулого. Країна не визнає найважчі злочини війни, як-от геноцид у Сребрениці, у чому також має підтримку Москви в Раді Безпеки ООН. Засуджених за скоєння злочинів у колишніх югославських республіках і провінціях Хорватії, Боснії і Герцеговини та в Косово сербів на найвищому державному рівні вважають героями. Вони мають підтримку державних інституцій і правлячої партії.

Безсумнівно, спроба використати кризу в Європі не дала амбітних очікувань, лише фальшиву надію частині населення, що Євразійський економічний союз може стати адекватною альтернативою ЄС. Водночас, наближення до Росії вплинуло на закріплення двовекторної політики офіційного Белграда, політики, яку Україна покинула після Майдану. Сербія має зовсім інше геополітичне розташування і не межує з Росією. Це вже не та Югославія, яка за часів Тито мала достатньо сил підтримувати й очолювати міжнародний Рух неприєднання в умовах поділу світу на два ворогуючі табори.

Політична ситуація після анексії Криму значним чином вплинула й на внутрішню політику Сербії. Тиск Заходу на Белград з вимогою визнати Косово та поширення проросійських настроїв призвели до того, що сербські політики - і при владі, і в опозиції - не готові відректися Косова. Навіть ціною позбавлення шансів на членство в ЄС. І хоча членство Сербії в Євразійському економічному союзі є зовсім ірраціональним, досвід співпраці Албанії з СРСР із періоду холодної війни для неї може стати повчальним і протвережувальним. Албанія під владою Енвера Ходжі в 40-50-х роках ХХ сторіччя стала своєрідним геополітичним ексклавом Радянського Союзу. Зовнішньополітична невизначеність та ізоляція в оточенні країн-суперників зробила з неї найбіднішу державу в Європі, наслідки чого Тирана й досі відчуває.

Якщо Белград не нормалізує відносини з Косовом, не дистанціюється від Росії та не проводитиме рішучої євроінтеграційної політики, Сербія разом з Боснією і Герцеговиною залишаться єдиними в регіоні державами поза структурами НАТО та ЄС. Отже, в ізоляції.

 

Автор: Борис Варґа, Белград

Джерело: «Український тиждень »