На війні немає вихідних. Понад те - російські військовики та найманці активізуються саме у святкові дні. Цього квітня багато наших воїнів на передовій не дочекалися Великодня, а їхні родини зустріли свято в смутку та скорботі. Україна продовжує свій власний мартиролог, у який навічно вписані імена загиблих під час російсько-української війни Героїв. Вічна їм пам'ять!

 

Микола Волков

 

Микола Волков (позивний «Смурфік») народився 25 лютого 1999 року, в місті Маріуполь, Донецької області. Навчався у Маріупольському електромеханічному технікумі за фахом електрика.

Належав до руху ультрас ФК «Маріуполь». Упродовж чемпіонату 2017/2018 провів «золотий сезон» (відвідав усі матчі команди, що є великим досягненням для 18-річного вболівальника).

Волков поїхав на передову після проходження вишколу в батальйоні «Госпітальєри» у червні 2018 року.

Доброволець-парамедик 2-ї роти «Тіні» 8-го окремого батальйону «Аратта» Української Добровольчої Армії.

У липні 2018 року у складі медичної групи Asap вирушив у Піски. З осені того ж року був закріплений за 8-м батальйоном УДА.

«З 1 липня 2018 року поїхав на свою першу ротацію у складі нашого батальйону. З осені 2018 року він був закріплений до 8-го батальйону УДА «Аратта» та щоденно ніс тяжку ношу добровольця-парамедика. Він не мав медичної освіти, але за покликом душі став парамедиком та рятував життя», - писала про юнака командир батальйону «Госпітальєри» Яна Зінкевич.

12 квітня в районі проведення Операції об'єднаних сил Микола Волков отримав снайперське кульове поранення у голову. Було пошкоджено велику частину мозку та кісток черепа, кілька разів зупинялося серце, шансів вижити практично не було. У комі хлопець перебував три доби.

Помер 15 квітня у Дніпрі, у лікарні імені Мечникова.

«На жаль, наш хоробрий «Смурфік» щойно помер. Він відчайдушно боровся за життя останні дні. За нього переживали та молились тисячі людей. Дякую всім за вашу небайдужість та підтримку «Смурфіка», - написала Яна Зінкевич на своїй сторінці у «Фейсбук».

Прощання з Миколою Волковим відбулося 17 квітня в поминальному будинку м. Маріуполь. Попрощатися з парамедиком прийшло близько тисячі людей.

Поховали Героя на Алеї Слави Старокримського кладовища Маріуполя.

У нього залишились батько, брати та сестри.

Ігор Ігнатенко

 

Ігор Павлович Ігнатенко (позивний «Цум») народився 17 листопада 1963 року, в РСФСР. Мешкав у місті Василівка, Запорізької області. Переїхав в Україну вже за часів Незалежності. Засновник та керівник фермерського господарства «Кош». Із 1992 року брав участь у відродженні традицій запорізького козацтва. У 2000-х був керівником Василівської міської організації політпартії «Вперед, Україно!».

Активний учасник Революції гідності, від початку бойових дій пішов добровольцем на війну. Воював у Пісках, поблизу Станиці Луганської, Авдіївки.

Старший сержант, номер обслуги гранатометного взводу 93-ї окремої механізованої бригади.

Чоловік пішов на війну просто з Майдану.

«У «Донбасі» був у 56-й бригаді, зараз - у 93-й. Потягало мене. У Пісках був і біля Станиці Луганської. Зараз - Авдіївка», - розповідав свого часу боєць в інтерв'ю «Новинарні». «Ми ж - українці і пішли боронити свою землю. Якщо ми не оборонятимемо її, то навіщо було починати боротьбу за самостійність України і все інше? Батьківщина є батьківщина».

З огляду на поважний вік ще з Майдану за ним закріпилося шанобливе прізвисько «Батько».

Батько Ігоря Ігнатенка - росіянин, мама - українка. Коли Україна здобула незалежність, повернувся на Батьківщину. Отримав громадянство. Не думав, що доведеться воювати з тими, кого вважав якщо й не братами, то точно не ворогами. Однак, агресію Росії не пробачив.

Загинув 12 квітня о 17:15 у районі шахти Бутівка, Донецької області. Під час обстрілу наших позицій із 82-міліметрових мінометів отримав смертельне уламкове поранення.

Ім'я полеглого та обставини його загибелі під Авдіївкою на Донеччині уточнив на денному брифінгу 13 квітня представник прес-центру ООС Олексій Жуганов.

«З метою виявлення системи вогню батальйонного району оборони окремої механізованої бригади, яка виконує бойові завдання на підступах до міста Авдіївка, надвечір ворог відкрив вогонь з великокаліберних кулеметів стрілецької зброї в один із взводних опорних пунктів. Водночас, для захоплення вигіднішої позиції у смузі забезпечення група ворожої піхоти під прикриттям вогню приховано висунулась у бік наших позицій.

Номер обслуги гранатометного взводу, старший сержант Ігор Ігнатенко разом з товаришами вчасно помітив переміщення противника та відкрив по ворогу вогонь, заблокувавши його за кілька сотень метрів від наших позицій.

Для розблокування своєї піхоти та прикриття відступу противник посилив обстріл, застосувавши міномети калібру 82 мм. Одна з мінометних мін вибухнула поблизу позиції, де перебував Ігор, завдавши йому поранень, несумісних із життям», - розповів речник ОС.

Прощання з Ігорем Ігнатенком відбулося 18 квітня у місті Василівка.

За мужність під час захисту України Ігор Ігнатенко був представлений до нагородження посмертно.

У Героя залишилися дружина та двоє дорослих синів.

Володимир Лисаківський

 

Володимир Лисаківський народився 1991 року, в Кривоозерському районі, на Миколаївщині.

У 2008-2012 роках навчався на юриста-правознавця у Національному університеті державної податкової служби України.

У збройних силах - із 2015 року.

Старший матрос, кулеметник. Піхотинець 35 ОБРМП.

11 квітня отримав важке поранення поблизу села Гранітне, під Маріуполем. Помер 12 квітня в госпіталі.

«У районі проведення операції Об'єднаних сил, захищаючи суверенітет і територіальну цілісність України, загинув наш побратим старший матрос Володимир Лисаківський. Сміливим морським піхотинцем, щирим патріотом і гарним товаришем Володимир увійшов у флотську сім'ю і навіки залишиться таким у нашій пам'яті», - йдеться у дописі на сторінці ВМС ЗСУ.

Старший матрос Лисаківський був одним зі шести морпіхів, які отримали поранення у бою під Гранітним - їх накрили ПТУРами (ПТКР). Про це на брифінгу в прес-центрі ООС розповів командир 35-ї окремої бригади морської піхоти Микола Палас.

«Окупанти також відкрили вогонь з іншого флангу, що біля селища Гранітне. Там бойовики також намагалися підійти впритул до позицій українських військових. Зав'язався бій, в якому окупанти випустили протитанкову керовану ракету, що влучила в «опорник». Під час обстрілу шестеро українських військових отримали поранення. Противник у боях зазнав більших втрат. За даними розвідки, у бригаді противника - четверо загиблих і до шести поранених», - розповідав полковник Палас.

Поховали Воїна у с. Красненьке, Кривоозерського району, Миколаївської області. Провести в останню дорогу Героя приїхали його побратими з передової.

Роман Чибінєєв

 

Роман Вікторович Чибінєєв народився 4 червня 1989 року, в Бердянську. Він був на рік молодшим від свого брата, відомого снайпера, Героя України Валерія Чибінєєва.

Хлопці рано втратили батьків, виховувалися у Бердянській школі-інтернаті (1993-2004).

Роман після закінчення дев'яти класів продовжив навчання у Бердянському професійно-будівельному ліцеї.

2016 року вступив на військову службу за контрактом до ЗСУ.

Командир десантно-штурмового взводу, старший солдат 3-го батальйону 79-ї Окремої десантно-штурмової бригади, що стоїть неподалік від Маріуполя.

Його брат Валерій Чибінєєв раніше служив у цій військовій частині і був командиром роти снайперів.

Роман Чибінєєв загинув ввечері 11 квітня, під час виконання бойового завдання на позиціях українських військ на Приазов'ї, від прицільного обстрілу наших позицій із боку російських військ. Воїн отримав поранення, несумісне з життям.

«Полеглий воїн був вправним і навченим військовослужбовцем, який гідно виконував свої обов'язки, був вимогливим командиром і вірним товаришем для своїх побратимів», - зазначили у підрозділі.

«Ближче до опівночі противник, користуючись негодою та темрявою, в районі відповідальності окремої десантно-штурмової бригади намагався провести розвідку боєм. З цією метою під прикриттям вогню зі стрілецької зброї та гранатометів група ворожої піхоти висунулась у смугу забезпечення.

Командир десантно-штурмового відділення, старший солдат Роман Чибінєєв, який у цей час перебував на взводному опорному пункті, вчасно помітив переміщення противника. Разом з товаришами Роман відкрив вогонь у ворога та примусив його відступити.

Свій відступ противник продовжував прикривати вогнем зі станкових протитанкових гранатометів та великокаліберних кулеметів.

Під час зміни позиції Роман отримав поранення, несумісне з життям», - розповіли на денному брифінгу в прес-центрі ООС.

За мужність та відвагу під час захисту України Роман Чибінєєв буде представлений до нагородження (посмертно).

Роман Федоришин

 

Роман Федоришин (позивний «Федя») народився 4 травня 1991 року, у Ходорові, Жидачівського району, що на Львівщині. Учасник Євромайдану. Після Революції гідності пішов захищати українську землю від російських окупантів. Воював на сході з 2014 року, був добровольцем ДУК «Правий сектор».

Пройшов бої в авдіївській промзоні за опорні пункти «Алмаз» та «Алмаз-2» у січні 2017-го. Двічі був поранений, але повертався на передову (отримав важкі уламкові поранення у живіт та голову). Воював у розвідгрупі «Санти».

У березні 2019 року Романа Федоришина нагородили відзнакою «Лицарський хрест добровольця».

Загинув 2 квітня на Донеччині у дорожньо-транспортній пригоді.

Про смерть військового повідомив у «Фейсбук» командир добровольчого підрозділу Федоришина Володимир Регеша (друг «Санта»).

За уточненими даними, Федоришин загинув у місті Авдіївка, намагаючись запобігти зіткненню. Автомобіль перекинувся двічі, від отриманих травм водій помер на місці.

6 квітня мешканці Ходорова провели в останню дорогу полеглого бійця. Днем раніше відбулося відспівування у центрі Львова. Труну з тілом Героя мешканці Ходорова зустрічали на колінах.

Воїна поховали на Алеї Героїв міського цвинтаря Ходорова.

У нього залишилася маленька трирічна донечка Вікторія.

 

Джерела: «Новинарня»

«Цензор. НЕТ»
та з відкритих джерел