«Політв'язні - це люди, які є прикладом непоборного духу, які не стояли осторонь, а власними діями, словом захищали свої погляди. Саме таким був Валентин Мороз. Співчуваємо рідним та близьким, сумуємо з усіма, хто знав Валентина Яковича», - зазначив Андрій Садовий, міський голова Львова.

Валентин Мороз - український історик, один із представників українського національного руху, політв'язень, дисидент, автор понад 100 наукових праць. Доктор гуманітарних наук (Honoris Causa) державного коледжу Джерсі. Член Об'єднання українських письменників «Слово». Почесний громадянин Волині (2017).

Заарештований у вересні 1965 року, засуджений за ст. 62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда) до 4 років таборів. Покарання відбував у таборі ЖХ-385-17-А в Мордовії, звідки у самвидаві виходить його «Репортаж із заповідника імені Берії».

Мороз вважає, що шістдесяті роки - це була перша хвиля українського відродження після довгої зими сталінізму, так би мовити, революція поетів. І головними фігурами цього відродження називає І. Дзюбу, Є. Сверстюка, А. Горську. Ця перша хвиля дала продукцію у вигляді самвидаву й увінчалася цілим меморандумом покоління - книгою І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Після звільнення у 1969 пише статті «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан», які з'явилися в самвидаві і були сприйняті українською інтелігенцією неоднозначно (зокрема, його різкий осуд зречення І. Дзюби, а також міркування про національну ідентичність).

1 червня 1970 року Валентина Мороза знову арештували. Причиною повторного арешту, очевидно, було те, що Валентин Мороз на той час, за спостереженням дисидента Василя Овсієнка, став «найвизначнішим представником інтегрального націоналізму... з його філософським волюнтаризмом, захистом чистоти національного ідеалу будь-якою ціною, культом сильної особистості і пасіонарністю».

Новий арешт Мороза, особливо ж закритий судовий процес над ним з порушеннями законів, а також жорстокий вирок - 14 років, за тією ж статтею 62, ч. 2 КК УРСР, викликали гостру негативну реакцію не лише в Україні, але й за її межами. Вищезгадані статті були інкриміновані Морозу як антирадянські. Треба зазначити, що 1969 року КДБ припинив слідство щодо «Репортажу із заповідника імені Берії», а тепер за цю працю він був звинувачений.

На захист Валентина Мороза виступили Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Зиновія Франко, Євген Сверстюк, написавши колективного листа Олесеві Гончару, голові Спілки письменників України на той час. Гончару написав листа і Михайло Осадчий, Василь Стус написав листа працівникам КДБ, де зазначив: «Вважаю, що вимагати припинення слідства над Валентином Морозом - справа честі кожної радянської людини, якій дороге добре ймення свого суспільства, краю, землі. І я прошу вас - зробіть все для того, щоб можлива судова розправа над Валентином Морозом не стала новою ганьбою для кожного з нас».

Коли 17 листопада 1970 року в Івано-Франківську розпочався суд, виявилося, що він - закритий, бо в залі засідань були лише учасники процесу. Мороз заявив протест проти незаконного закритого суду і відмовився у зв'язку з цим брати в ньому участь, відповідати на будь-які запитання і давати будь-які пояснення. Свідки В'ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович теж відмовилися свідчити у незаконному суді, заявивши, що вони могли б дати суттєві покази у справі, бо їхні свідчення в попередньому розслідуванні виявилися спотвореними. Навіть на оголошення вироку не були допущені близькі та друзі Мороза. Термін покарання, визначений судом, - 6 років спецв'язниці, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання з клеймом «особливо небезпечний рецидивіст». Українська інтелігенція дуже різко відреагувала на беззаконня й жорстокість суду - було понад 40 протестів до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді відбулися демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств.

Мороз відбував ув'язнення у Володимирській в'язниці, його утримували в камері з кримінальними в'язнями, які знущалися з нього, а один так порізав Морозу живіт загостреною ложкою, що мусили його взяти до лікарні і накласти шви. Після цього на прохання Мороза і дружини його помістили в одиночну камеру, де він пробув майже 2 роки. 1 липня 1974 Мороз розпочав безтермінове голодування, вимагаючи переведення з в'язниці до табору. Попри могутню хвилю протестів і заяв на підтримку Мороза як в СРСР, так і за кордоном, представник КДБ сказав дружині Мороза, що він залишиться у в'язниці на весь термін.

22 листопада 1974 року Мороз припинив голодування і повідомив дружині, що його перевели з «одиночки» та що його співкамерник - інтелігентна людина.

Після закінчення терміну ув'язнення Мороза відправили у табір особливо суворого режиму в Мордовію, де він брав участь у голодуваннях і заявах протесту в річницю початку репресій в Україні тощо. Вкрай нетерпимі світоглядні засади та поведінка деяких в'язнів, зокрема, й Мороза, призвели до створення у 1977 році в Мордовському таборі (ст. Потьма, село Сосновка) на громадських засадах комітету з трьох осіб - священика В. Романюка, Е. Кузнєцова і Д. Шумука. До завдань комітету входило сприяти поліпшенню дружнього клімату між політв'язнями, інтернаціонального єднання, взаємної поваги та визнання гуманітарних прав особи між в'язнями всіх ідеологічних спрямувань, засуджених за свої політичні переконання. Комітет також повинен був засудити антисемітизм деяких політв'язнів.

Нарешті після 5-місячного голодування в 1979, під тиском світової громадськості, влада змушена була обміняти Мороза та ще чотирьох дисидентів на двох радянських агентів КДБ.

Уночі з 27 на 28 квітня 1979 у Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді представники радянської влади обміняли п'ятьох політв'язнів - О. Гінзбурґа, Г. Вінса, В. Мороза, М. Димшиця та Е. Кузнецова - на радянських громадян Черняєва та Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на тривалі терміни за звинуваченням у шпигунстві. Жоден з обміняних не знав про це, згоди ні в кого не питали - акція була оформлена як позбавлення громадянства з подальшим витуренням із країни.

В одному з інтерв'ю Валентин Мороз сказав «Моїм рятівником був Збігнєв Бжезінський. Він народився на заході України, і безкомпромісно наполягав, що серед обмінюваних в'язнів українець мусить бути. Півроку Союз торгувався. Бо українця - націоналіста і політика - ніяк не хотіли випускати на Захід. Коли я із Бжезінським після свого визволення зустрівся - півгодини офіційно поговорили у Вашингтоні, навіть пляшки йому не поставив. Не та ситуація, не було як її пропонувати другій людині Америки.»

За кордоном Мороза зустрічали як героя. Спочатку він оселився в Америці, згодом - в Канаді. Викладав у Гарвардському університеті (1979 - 1980), видавав журнал «Анабазис» (1980 - 1991), вів щотижневу радіопрограму в Торонто (1986 -1991). Також намагався створити юнацьку організацію «Лицарі Святослава».

Приїздив на батьківщину з лекціями «Україна XX століття».

Валентин Мороз повернувся в Україну, щойно почалися припинення ув'язнень дисидентів і відбулися перші альтернативні вибори до Верховної Ради УРСР - у квітні 1990 року. Провів цикл лекцій, у яких унаочнив зовні непомітні вузли фальсифікації української історії російськими істориками. Своєрідно, з притаманним йому прямолінійним сарказмом, він коментував своє повернення в інтерв'ю «Галицьким Контрактам»: «Переїхав до Канади, перечекав там дощ та й повернувся. Діаспора й досі вважає, що я дурний. Бо ж я поїхав в Україну: на мізерну платню, на небезпеку. Та звідси я втікати не збираюся». З 1997 року постійно жив у Львові, викладав у Львівському Державному Університеті Фізичної Культури.