Квітень для України та її захисників розпочався з кривавих втрат на передовій. Уже в перші дні квітня на війні з російським окупантом загинули десять її воїнів. Серед них - і колишній волонтер, кулеметниця Яна Червона.

 

Яна Червона

 

Яна Михайлівна Червона (позивний «Відьма») народилася 16 квітня 1979 року, в Харкові. Була учасницею Харківського автомайдану, Харківської самооборони. З 2014 року займалася волонтерською діяльністю, допомагала батальйону «Айдар». У вересні 2016 року підписала контракт з 54-ю ОМБр, служила стрільцем, а потім кулеметником 3-ї роти 1-го механізованого батальйону 54-ї ОМБр (рота Микити Ярового, в якій служили колишні добровольці ДУК ПС). Учасниця боїв на Світлодарській дузі взимку 2016-2017 років. У 2017 році перейшла у батальйон «Донбас-Україна».

Старший солдат, кулеметник 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» 54-ї окремої механізованої бригади.

«Тепер добре те, що кожна жінка - може вибирати, ким вона хоче бути у Збройних силах. Раніше такого не було. Тому до червня 2016-го жінок відряджали, здебільшого, на кухню або на склад... Тепер ми маємо вибір, і я взяла в руки кулемет, - казала Яна. - Мені інколи видається, що я й сама проти жінок на війні. Забороняти жінкам нічого не можна, але не жіноча це справа... Та й не чоловіча справа теж. Не людська. Війна - це щось таке брудне. Погане. Просто у нас вибору немає».

«З перших днів війни харків'янка Яна Червона допомагала армії, насамперед, батальйону «Айдар» як волонтер. А влітку 2016 року прийняла рішення підписати контракт. Ішла Яна до підрозділу «правосєків», які тоді легалізувалися у складі 54-ї ОМБр. Тільки-но отримавши військовий квиток, Яна Червона одразу потрапила безпосередньо на «нуль». Без будь-якої «учєбки».

Як зізнавалася сама - тоді не вміла навіть розбирати автомат, «лише натискати на курок». Просто на позиціях «Відьму» всього вчили інші бійці. Попереду була зима 2016-2017, кількаденні бої за ліс та перші для Яни втрати - втрати вже не «підопічних», а побратимів.

«...Моє ліжко у бліндажі було біля ліжка «Сім'янина». І щоразу, коли я лягала спати, розуміла, що плачу. Це було дуже важко. Не те, щоб мені хотілося у цей час все покинути, - згадає вона потім. - Але тоді я була слабкою. Це не характерно для мене», - згадує гранатометниця Олена Бурлакова у статті, опублікованій на сайті «Цензор.НЕТ».

«Не знаю, чи можна сказати «дякую» цій війні, це, напевно, неправильна фраза. Але завдяки всьому цьому ми взагалі зрозуміли, що таке Україна. Я вивчила гімн України... Я почала з дітьми вдома розмовляти українською», - розповідала Яна Червона.

Загинула 2 квітня о 13:30 у районі села Новозванівка, Попаснянського району, Луганської області, під час масованого мінометного обстрілу наших позицій (разом з Яною Червоною загинув молодший сержант Олександр Мілютін).

«Близько 13.30 в районі населеного пункту Новозванівка-Попасна в результаті ворожого обстрілу наших позицій гаубицями 152-мм калібру збоку російських терористичних військ героїчно загинули двоє бійців Окремого штурмового батальйону «Донбас-Україна»: старший солдат Червона Яна Михайлівна (позивний «Відьма»), молодший сержант Мілютін Олександр Анатолійович (позивний «Дід»)», - написав у Facebook командир батальйону В'ячеслав Власенко («Філін»).

Прощання з Яною Червоною відбулося 4 квітня у місті Харків. Віддати останню шану Воїну прийшли понад тисячу людей.

Поховали Яну Червону на Алеї Слави, що розташована на 18-му кладовищі Харкова.

Президент України Петро Порошенко своїм указом нагородив загиблу кулеметницю орденом Богдана Хмельницького.

«За особисту мужність під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові постановляю: нагородити орденом Богдана Хмельницького III ступеня Червону Яну Михайлівну - старшого солдата (посмертно)», - йдеться у документі.

У неї залишилися мати, брат, чоловік та двоє дітей.

Олександр Мілютін

 

Олександр Анатолійович Мілютін (позивний «Дід») народився 29 грудня 1968 року. Жив у Бахмуті, Донецької області.

У 2017 році підписав контракт зі Збройними силами України.

Молодший сержант, військовослужбовець 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» 54-ї окремої механізованої бригади.

«Позивний «Дід». Боєць ЗСУ. Я з ним мало спілкувався, але точно можу сказати, що іронії і певної легкості життєвої у цьому чоловікові вистачало. Загинув на бойовій позиції. І знову ж... війні байдуже, що у вас за вікном - ніч, день, зима, весна або супермаркет. Вона триває», - розповів боєць «Правого сектора» Іван Швая.

Загинув 2 квітня о 13:30 у районі села Новозванівка, Попаснянського району, Луганської області, під час масованого мінометного обстрілу наших позицій, разом з Яною Червоною.

Попрощалися з українським воїном 4 квітня на площі у місті Бахмут.

Поховали бійця на міському кладовищі.

У нього залишилися сестра (яка служить у тому ж підрозділі) і донька.

Юрій Фармагей

 

Фото «20 хвилин»

Фармагей Юрій Миколайович народився 6 травня 1972 року у Вінницькій області. Мешкав у селі Огіївка, Гайсинського району.

Старший солдат, кулеметник 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 5 квітня під час снайперського обстрілу біля села Піски, що в передмісті Донецька.

«Після 18-ї години з метою виявлення системи вогню наших позицій у районі населеного пункту Піски ворог відкрив вогонь зі стрілецької зброї. Номер обслуги кулеметного розрахунку старший солдат Юрій Формагей відкрив вогонь у відповідь зі штатної зброї, примусивши противника припинити обстріл. Під прикриттям стрілецької зброї противника діяв снайпер. Снайперська куля обірвала життя нашого захисника», - розповів представник прес-центру ОС.

За його словами, за мужність та героїзм боєць буде нагороджений посмертно.

У Воїна залишилося двоє синів, один з яких служить морським піхотинцем, а також двоє онуків.

Дмитро Стрекнєв

 

Дмитро Володимирович Стрекнєв народився 9 липня 1997 року, в Нижній Дуванці, Сватівського району, Луганської області, у багатодітній родині. Навчався у школі № 2 міста Сватове. Закінчив 9 класів школи, після чого отримав спеціальність електрогазозварника у Рубіжанському профліцеї.

28 січня 2017 року був призваний на військову службу за контрактом до лав Збройних сил України.

Солдат, гранатометник 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 6 квітня близько 23:30 поблизу хутора Вільний, Попаснянського району, Луганської області, від смертельного кульового поранення, отриманого під час бою з найманцями РФ.

«Близько опівночі з метою виявлення системи вогню наших позицій у районі хутора Вільний ворог відкрив вогонь з мінометів калібру 82 мм, автоматичних станкових гранатометів та великокаліберних кулеметів. Гранатометник, солдат Дмитро Стрекнєв та номер кулеметного розрахунку солдат Іван Лисиця спільно з товаришами вогнем у відповідь примусили ворога припинити обстріл. Поряд із цим, під час щільного вогню окупантів обидва військовослужбовці отримали кульові поранення, які виявилися фатальними», - розповів на брифінгу представник прес-центру ООС Олексій Жуганов.

За його словами, за мужність та героїзм солдати Д. Стрекнєв та І. Лисиця будуть нагороджені посмертно.

9 квітня у селищі міського типу Нижня Дуванка попрощалися із загиблим українським воїном.

У нього залишилися батьки, брати і сестра.

Іван Лисиця

 

Іван Лисиця народився 3 квітня 1996 року. Закінчив школу в селі Карпівка (смт. Миколаївка, Широківського району, на Дніпропетровщині). Жив у селі Вишневе.

У 18 років пішов захищати Батьківщину. Тричі підписував контракт зі Збройними силами України.

Солдат кулеметної обслуги 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 6 квітня близько 23:30 поблизу хутора Вільний, Попаснянського району, Луганської області, від смертельного кульового поранення, отриманого під час бою з найманцями РФ.

9 квітня у селі Широка Дача, Широківського району, Дніпропетровської області, рідні друзі односельчани провели в останню дорогу Івана Лисицю.

Перед похованням у селі Вишневе відбулася поминальна панахида за Воїном.

У нього залишилися батьки, два брати і сестра.

Микола Неживий

 

Микола Миколайович Неживий (позивний «Механ») народився 16 вересня 1961 року, в Хмельницькому.

Сержант, військовослужбовець 93-ї окремої механізованої бригади.

На війні перебував, починаючи з 2014 року (батальйон «Айдар», 54-а ОМБр, 93-я ОМБр). У складі 54-ї бригади брав участь у боях на Світлодарській дузі. Демобілізувався, але в лютому цього року повернувся до лав 93-ї ОМБр.

Пройшов найгарячіші точки війни у 2015-2016 роках. Боронив селище Опитне, воював у районі сумнозвісної метеовежі Донецького аеропорту, - розповіли в прес-службі 93 ОМБр.

У 2015 році підписав контракт і продовжив службу в 93-й бригаді. Після виходу «холодноярців» до пункту постійної дислокації навесні 2016 року перевівся до 54-ї бригади та пройшов у її лавах запеклі бої на Світлодарській дузі.

У 2017 році сержант Неживий звільнився зі Збройних сил України. «Та з плином часу в домашньому затишку Микола все ж не міг спокійно спостерігати за російсько-українською війною, сидячи у мирному Хмельницькому - серце кликало його на фронт. Тому вже у лютому 2019-го «Механ» повернувся до рідної 93-ї бригади, знову на Донецький напрямок, де й поліг смертю хоробрих...» - ідеться у повідомленні 93-ї ОМБр.

Загинув 8 квітня на позиції «Зеніт» біля Донецького аеропорту (поблизу селища Опитне, Ясинуватського району, Донецької області) від смертельного уламкового поранення, отриманого під час обстрілу найманцями РФ із ПТРК.

Прощання з Миколою Неживим відбулося 11 квітня на Майдані Незалежності міста Хмельницький.

Поховали Героя на Алеї Слави мікрорайону Ракове у Хмельницькому.

У нього залишилася дружина, донька і дві онуки.

Джерела: «Цензор. НЕТ» ,
«Новинарня»
та з відкритих джерел.