Чернігівець
Олександр Волощук 9 місяців подорожував Латинською Америкою. За час перебування
на материку він побував у шести країнах - Аргентині, Парагваї, Бразилії, Болівії,
Чилі та Перу.
Відомий мандрівник-автостопник,
журналіст і письменник Олександр Волощук - єдиний мешканець Чернігівщини, який відвідав
55 країн світу, водночас досліджуючи при цьому теми сталінських репресій та життя
української діаспори за кордоном. Мандрівку в Південну Америку чоловік не планував
(надто далеко й дорого), та фортуна повернулася так, що він отримав таку можливість.
Поштовхом стало відкриття у столиці Аргентини, Буенос-Айресі, мандрівницького «Дому
для всіх», де можна було зупинитися. Туди чернігівець і помандрував наприкінці лютого
2018 року. Два літаки, 30 годин часу - і 13 тис. кілометрів подолано.
Латинською Америкою Волощук
подорожував 9 місяців. За час перебування на материку він побував у шести країнах
- Аргентині, Парагваї, Бразилії, Болівії, Чилі та Перу.
На одній із зустрічей зі своїми
шанувальниками в Чернігові Олександр поділився враженнями про життя на далекому
континенті та від побаченого там. Кореспондент «Укрінформу» чула й записала ту цікаву
розповідь.
Зі слів мандрівника, аргентинці
є дуже веселими людьми, які люблять влаштовувати всілякі акції, мітинги, демонстрації.
Всі заходи в них супроводжуються музикою, петардами, барабанним боєм, асадо (щось
на зразок наших шашликів), навіть акції протесту проходять весело. Буває так, що
на одному кінці площі збираються прихильники якогось суспільного явища, а на іншому
- противники, на сусідній вулиці протестують таксисти, десь - іще якесь дійство,
- і скрізь весело. Там нема жодних заворушень і поліції фактично не видно.
Проживаючи в «Домі для всіх»,
Волощук мав можливість знайомитися з Буенос-Айресом, Аргентиною загалом та її мешканцями
і, насамперед, - з колишніми нашими співвітчизниками.
| |
Аргентина,
місто Апостолес | Аргентина,
вулиця Івана Франка
в м. Ланус (Великий Буенос-Айрес) |
Українській громаді Аргентини
- вже понад 100 років. Перша хвиля переселення українців сюди була наприкінці
19-го сторіччя, коли мешканці, здебільшого, Галичини, їхали на вільні землі. Вони
були дуже важкими для освоєння - під лісом (субтропічною сельвою з отруйними зміями
й комахами), який треба було вирубувати. Багато людей тоді загинули й померли, але
ті, хто вижив, відвоювали у природи землю, створили власні господарства, облаштувалися
й асимілювалися - і живуть досить непогано. Володіють плантаціями мате (південноамериканського
чаю), тютюну, рису... Через високий вміст міді земля там має коричнево-червоний
колір, але при цьому вона дуже благодатна для сільського господарства.
У Буенос-Айресі є кілька українських
громад, які займаються, здебільшого, культурною роботою. Раніше було кілька газет,
зараз уже немає жодної.
- Як мені сказав один з очільників
української громади в Аргентині, до 1991 року діяльність громад була спрямована
на отримання Україною незалежності. Після 1991-го року мета зникла, і в українській
діаспорі Аргентини виникла якась внутрішня криза, - розповідає Волощук.
Четверта хвиля еміграції українців
була в період президентства Леоніда Кучми. Під час візиту в Південну Америку він
домовився з тодішнім президентом Аргентини Карлосом Менемом про те, що ця країна
прийматиме наших співвітчизників і надасть їм роботу. Кількасот людей ризикнули
переселитися, однак Аргентина не змогла їх забезпечити ні роботою, ні житлом. Допомогу
українцям тоді надала греко-католицька церква, яка розселила їх на своїх площах.
Та згодом багато людей виїхали до більш успішних європейських країн.
- Під час перебування в Аргентині
я зустрічався майже з десятком емігрантів 4-ї хвилі (1990-2000 роки) - і жодної
людини, яка була б задоволена тим, що вона емігрувала туди, мені не трапилось. Перша-друга-третя
хвилі - задоволені, але тоді Аргентина була іншою. А зараз - це країна перманентної
економічної кризи, яка триває 25 років, і українцям там не дуже добре живеться,
- зауважив мандрівник.
| |
| Парагвай,
департамент Ітапуа |
Під час перебування в Аргентині
Волощук здолав частину шляху героїв роману Жуля Верна «Діти капітана Гранта», які
йшли від Тихого океану до Атлантичного по 37-й паралелі. Великі аргентинські рівнини,
Патагонія, спека...
- Я побачив Аргентину, якою
вона була, мабуть, 150 років тому. Дуже багато худоби - корів, овець, вся земля
приватна, обгороджена парканами, вільних ділянок майже немає. На великих рівнинах
населення дуже мало, дороги ґрунтові, я їх долав де пішки, де автостопом, дістався
Атлантики й уже звідти повернувся до Буенос-Айреса, - розповів Олександр.
Через 2 місяці Олександр залишив
«Дім для всіх» і вирушив у самостійну подорож. На півночі Аргентини провідав нащадків
тих українців, які вирубували сельву, і поїхав далі.
У Парагваї Волощук побачив такі
ж, як і в Аргентині, червоні ландшафти. Найбільше українців - 2 тисячі родин - проживають
у південній частині країни, в департаменті Ітапуа. Парагвайська діаспора, зазначив
Волощук, дуже відрізняється від бразильської, аргентинської і чилійської тим, що
туди група переселенців прибула тільки в другій половині 30-х років минулого сторіччя.
Це були вихідці з Волині та Галичини, які відчували наближення війни й не хотіли
залишатися між фашистами та більшовиками. Тоді Волинь була під Польщею, а в Парагваї
якраз закінчилася кровопролитна Чакська війна. Втрати були великі, й уряд Парагваю
домовився з владою кількох європейських країн про організоване переселення людей
для компенсації людських втрат. Були укладені угоди з Німеччиною, Польщею, Італією,
Швейцарією, Австрією - і багато людей переселилися.
| |
Парагвай,
пам'ятник у Фрамі на честь 200-річчя незалежності Парагваю та 20-річчя незалежності
України | |
- Сьогодні у Парагваї живуть
діти й онуки тих українців, які переїхали сюди 80 років тому. І ці люди створили
тут таку Україну, про яку мріяли їхні діди й батьки. Особливість Парагваю в тому,
що його влада ніколи не заважала людям жити. У влади тут свої інтереси, у людей
- свої. І тому Парагвай - унікальна країна. Емігранти (українці, поляки, німці,
швейцарці, навіть японці) займалися сільським господарством, і держава ніколи не
душила їх податками. Після Чакського конфлікту жодних війн чи революцій у країні
не було.
З того, що побачив мандрівник,
він зробив висновок - основою тамтешньої економіки є контрабанда - доходи від неї
складають 60% економіки держави (за усталеними енциклопедичними даними, Парагвай
- аграрна країна, один із найбільших у світі виробників сої, є однією з найвідсталіших
країн Південної Америки. За номінальним ВВП на душу населення в 2015 році, за даними
МВФ, посідав 105-е місце у світі, Україна -
133-є, - ред.). Якщо при Стресснері (колишньому лідерові держави) переважала контрабанда
наркотиків, тютюну й алкоголю, то зараз це - електроніка й одяг. Народ вирощує продовольство,
держава його купує - і всі цілком пристойно живуть.
Українці навіть зберегли ту
мову, яка була на Волині в 30-х роках. Вони не дуже мене розуміли, тому що багатьох
слів, які ми вживаємо зараз, тоді не було. Наприклад, слів «працювати» або «здійснювати»
вони не знають - кажуть «робити». Замість сучасного «ремонтувати» кажуть «лагодити».
Ловити рибу - це «лапати» рибу. «Радіо впіймало американську радіохвилю» - «радіо
злапало Америку». Мова там законсервована, бо жодних впливів на неї немає. Адже
після цієї хвилі переселенців з України більше не було. І ось ті українці не тільки
стали багатими людьми, а й зберегли поміж себе дружні, родинні стосунки і завжди
приходять на допомогу одне одному. Це те, чого нема в Аргентині, - розповів Волощук.
За словами мандрівника, неофіційною
столицею українців у Парагваї вважається містечко Фрам у тому ж департаменті Ітапуа.
Волощук приїхав туди, аби зустрітися з українським консулом Андресом Троцюком -
найвпливовішим там українцем. Він, каже, Олександр, - дуже багата людина, підтримує
українську культуру і завдяки йому зараз між Україною і Парагваєм - безвізовий режим.
Ще до зустрічі з Троцюком мандрівник познайомився з іншими представниками української
діаспори, зокрема, Іреною Савчук з Івано-Франківська. За два місяці вона організувала
земляку 40 зустрічей з українцями різних поколінь і різного соціального статусу
- і з впливовими людьми, і з простими хліборобами. Ці контакти допомогли Олександрові
значною мірою пізнати «українську історію Парагваю» і зібрати стільки матеріалу,
що одразу можна писати книгу.
| |
| Парагвай,
українець-хлібороб Григорій Ребрук |
- Отже, в Парагваї українці
живуть добре. По-перше, як я казав, тому, що влада їм ніколи не заважала, а по-друге,
тому що туди їхали хлібороби, які хотіли працювати на землі. І тому там люди на
своєму місці. Вони мають десятки гектарів землі у власності. Я гостював у простих
українських хліборобів - у родині Григорія Ребрука, який має у володінні 250 га землі. А загалом, простий
українець у Парагваї тримає 20-30 корів, має комбайн, кілька тракторів, кілька машин
і щорічний дохід 300-400 тис. доларів США. Українські селяни можуть тільки мріяти
про те, як живуть їхні співвітчизники у Парагваї. Там люди створили ту Україну,
про яку мріяли їхні діди і батьки, їдучи на парагвайську землю. Декому з них вдалося
з'їздити в Україну, побувати в місцях, де жили їхні предки, а коли вони поверталися,
то йшли в церкву і дякували Богові за те, що привів їхніх пращурів на землю Парагваю.
| |
Бразилія,
водоспад Іґуасу | |
У Бразилії
Волощук був тільки в одному департаменті - штаті Парана, де живе найбільша кількість
українців. А їх там - приблизно 400 тисяч. Це - нащадки тих, хто переселився у Бразилію
наприкінці XIX-на початку XX сторіччя, здебільшого, з території нинішніх Львівської,
Івано-Франківської, Тернопільської областей. Там людей об'єднує греко-католицька
церква, де працюють ченці Василіанського ордену. Служба у храмах правиться українською
мовою і лише частково - португальською. В одному з міст - Прудентополісі, яке було
засноване українцями і яких і зараз там більшість, є навіть двомовна українська
газета «Праця». Функціонують у місті також три українські храми. Поза межами церкви
мало хто з українців розмовляє рідною мовою, діти її вже взагалі не знають.
Серед наших колишніх співвітчизників
у Бразилії, додав Волощук, теж чимало людей, яким пощастило стали заможними.
| |
| Болівія,
краса «Дороги смерті» |
Повернувшись
до Парагваю, Олександр перетнув його зі сходу на захід і в'їхав до Болівії. Спочатку
ця країна планувалася як транзитна, та коли мандрівник потрапив туди, вирішив приділити
їй більше часу - настільки вона виявилась незвичайною і красивою. Дуже гарна природа
- болівійські гори Анди, найбільший у світі солончак Уюні площею 10 тис. кв. км
і дуже багато індіанців, традиційно вбраних у національний одяг.
| |
Болівія,
місцева мешканка | |
- Мені
Болівія дуже сподобалась, тому я пробув там майже місяць. Змінив свій маршрут і
заїхав до столиці - Ла-Паса. Це - унікальне місто, розташоване у кратері величезного,
погаслого мільйони років тому вулкана. Над Ла-Пасом прокладена система «повітряного
метро» - кілька ліній канатних доріг, які виконують функцію метрополітену. І коли
ти піднімаєшся над Ла-Пасом, то бачиш, що місто справді розташоване у кратері й
майже по колу оточене скелями. У моїй мандрівницькій практиці - більше, ніж
тисяча міст, але такого я ще не бачив! - захоплено зауважив Волощук.
Українців
у Болівії він не знайшов, принаймні, - об'єднаних у громади. Чув лише про старовірів,
які емігрували з Російської імперії. Їхнє середовище асиміляції не зазнало, вони
повністю відсторонені від суспільства і зберегли свою мову. З ними Олександр не
зустрічався, зате в одному з населених пунктів - Ель Чорро - випадково потрапив
на свято індіанців племені кечуа. Коли припорошений снігом мандрівник з великим
наплічником несподівано постав перед юрбою, та від несподіванки завмерла. Коли ж
отямилися і підійшли до нього, а він їм ламаною іспанською назвався, місцеві розповіли,
що в них велике свято - день святого апостола Сантьяго. Вони запросили іноземця
до гурту, одягнули йому на шию намисто з м'ясом лами, шматочком моркви, часником...
З індіанцями Волощук танцював
ритуальні танці, пив місцевий напій, уперше в житті скуштував м'ясо лами... Про
Україну мешканці Ель Чорро ніколи раніше не чули.
- Мені пощастило, що я потрапив
до них. Це було дуже атмосферно і дуже цікаво - побувати на індіанському святі
в Болівії. Жодна турфірма тобі такого не організує. За що я й люблю такі вільні
мандрівки - за те, що всі рішення тут ти приймаєш сам і потрапляєш до тих людей,
для яких ти є справжнім гостем і які демонструють справжню гостинність. Не за гроші,
як у туризмі. І це навзаєм цікаво, - зазначив мандрівник.
| |
Болівія,
«Дорога смерті» | Болівія,
Ель Чорро |
Пройшов Волощук і відомою болівійською
«дорогою смерті» (ель каміно де ля муерте), яка пролягає між містами Ла-Пас і Коройко.
Вона була прокладена полоненими парагвайцями під час Чакської війни. Це майже прямовисна
скеля з вирубаною «поличкою» для проїзду машини. Протяжність дороги - 28 км, і вона дуже небезпечна.
Майже на кожному повороті там висять хрести або таблички з написами про те, що хтось
зірвався тут у прірву й загинув. Ущелина там - сотні метрів углиб, шансів вижити
нема. Водночас, зауважує оповідач, дорога дуже красива, і додає, що за всі роки
мандрів таких гарних доріг він іще не бачив. Їздять нею тільки місцеві, і то дуже
повільно - машинами або велосипедами. Хоча для зручності й безпеки років 30 тому
в тих краях більш-менш нормальну дорогу таки збудували.
«Болівія - надзвичайно красива
країна, і туди варто їхати. Як і в Перу», - наголосив мандрівник.
| |
Болівія,
статуя Ісуса Христа над Ла Пасом | Чилі, озеро
Лаха на 37 паралелі |
Перу, щоправда,
він проїхав транзитом, бо часу на огляд країни не мав. Побував лише на знаменитому
озері Тітікака та острові Сонця давньої цивілізації інків.
Наприкінці
серпня Волощук в'їхав до Чилі - ще однієї унікальної (за географією) країни Латинської
Америки, протяжністю 5 тис. км з півночі на південь, з гарною природою і прекрасними
людьми. Одразу він потрапив у найсухішу на Землі пустелю Атакама. Вона - мертва
і безплідна, там немає води, комах, жодних звірів, там десятки років, а в деяких
місцях і сотні, не було дощу. Це тому, що з обох боків пустеля заблокована Андами
з 5-6-тисячниками та Чилійським прибережним хребтом, тож ніяка волога в неї не потрапляє.
Пустелю мандрівник проїхав автостопом по діагоналі.
У Чилі він пройшов іще одну
ділянку 37-ї паралелі - від Тихого океану до кордону з Аргентиною, всього 270 км. Порівняно з аргентинською
частиною шляху дітей капітана Гранта, зазначив Олександр, чилійська була значно
гарнішою й цікавішою.
- Місто Консепсьйон, наприклад,
не раз було зруйноване землетрусами. Потужні землетруси з цунамі та руйнаціями в
країні відбуваються раз на 25 років. Великий чилійський землетрус був у
1960 році, наступні - в 1985 і 2010, тепер чекають у 2035-му, - поділився інформацією
мандрівник.
Із Консепсьйона він пішов у
бік Анд, до вулкана Антуко та озера Лаха. Там, сказав, - повне безлюддя, тиша й
неполохані тварини і птахи...
| |
Чилі, вулкан
Антуко | Чилі, вулкан
Вільяріка |
Відвідав він також епіцентр
Великого чилійського землетрусу 1960 року, який вважається найпотужнішим у світі
за всю історію сейсмічних спостережень. Тоді загинули багато людей, а хвиля цунамі
дійшла до Японії та американської Каліфорнії.
Епіцентр
виявився не в горах, як хтось, можливо, уявляє, а на горбистій рівнині з лісами
і двома поселеннями - містечком Лумако і селом Капітан Пастене. В останньому живуть
етнічні італійці, які переселилися сюди в 1908 році. Епіцентр припав якраз на південно-західну
околицю цього села. Місцеві казали, що тоді лише трішки змінився ландшафт і було
зруйновано кілька кам'яних будівель, хоча 9 балів - це дуже серйозно. Міста, розташовані
за кількасот кілометрів від епіцентру, були зруйновані вщент, а от епіцентр майже
не постраждав.
Українська діаспора Чилі дуже
відрізняється від тих, що сформувалися в інших латиноамериканських країнах. Насамперед,
тим, що вона - наймолодша. У ті часи, коли в Південну Америку з України їхали тисячі
людей, безземельна Чилі мало кого цікавила. І тому перші наші емігранти з'явилися
там лише в 1990-2000-х роках. Зараз їх у Чилі 400 осіб. Це або жінки, які вийшли
заміж за чилійців, або ж ті українці, які поїхали туди працювати і там залишилися.
До речі, чилійські чоловіки, зауважив Олександр, люблять українських жінок. Їх вражає
краса наших дівчат - тож знайомляться через
Інтернет.
За сприяння дипломатичної місії
України в Сантьяго, мандрівник мав велику зустріч із представниками української
діаспори в Чилі. На неї прийшли майже 20 людей, і серед них (о, диво!) був давній
товариш Волощука, з яким вони в молодості грали у футбол, - Валентин Зозуля.
- Я про
Валентина нічого не чув років із 20. І от зустрівся з ним у Чилі - за 14 тис. км
від Чернігова, на іншому кінці земної кулі! Це лише зайвий раз доводить: наскільки
тісний світ! Він живе у Чилі з 2011 року з дружиною, і в них там уже народився син,
- розповів мандрівник.
За його словами, у Чилі також
проживає онук відомого чернігівського письменника Олекси Десняка - Олексій Руденко-Десняк.
Зустрітися з ним Олександрові не вдалося, але земляки активно спілкувалися телефоном
та через Інтернет.
- Олексій - як ходяча енциклопедія
- про Чилі знає все, - зауважив оповідач.
| |
| Волощук
на поромі в Чилі |
Прагнучи оглянути країну повністю,
Волощук вирушив на південь, зокрема, - на найбільший острів чилійського архіпелагу
Чилое. Там йому запам'яталися 100-200-річні дерев'яні храми, які навіть на ніч не
зачиняються, гостинні люди і... дружелюбні пси.
- Навіть собаки на острові Чилое
видалися мені добрішими, ніж на материку. Справа в тому, що чилійці дуже люблять
собак і дозволяють їм усе. Бездомні пси на вулицях міст живуть зграями, люди їх
підгодовують. У Сантьяго на мене, людину з наплічником, вони кидалися не раз. На
Чилое ж цього не було, вони там спокійні, флегматичні. Після зустрічей з материковими
цих собак мені цілувати хотілося, - зізнався мандрівник.
Особливе враження на нього справила
триденна поромна подорож на південь країни вздовж берегів Чилі - від Пуерто-Монта
до Пуерто Наталеса. Квиток на пором коштував 400 доларів США, і це за весь період
мандрівки чернігівця була найбільша витрата (не рахуючи квитків на літаки). Але
побачене, зазначив він, було того варте. Дика природа, фіорди, гори, які постають
з води... Кити, пінгвіни, котики, морські леви на берегах. Куток справді незайманої
природи. Протяжність маршруту становила півтори тисячі кілометрів.
Від Пуерто-Наталеса
Волощук автостопом дістався найпівденнішого міста Чилі Пунта-Аренаса (колись воно
мало статус найпівденнішого міста світу, але тепер таким є аргентинська Ушуайя).
Звідти він мав намір дійти до найпівденнішої точки материка - мису Фроуорд. Але
дорога виявилась настільки важкою, що забрала значно більше часу, ніж очікувалось.
- Це, мабуть, єдине в цій мандрівці,
сприйняте мною за особисту поразку - те, що я втратив стежку, заблукав, втратив
час і можливість дійти до мису.
Але якщо я колись знову, дасть
Бог, побуваю в Південній Америці, то мис Фроуорд у мене буде на першому місці, -
сказав Олександр.
З Пунта-Аренаса
- знову на поромі через Магелланову протоку Волощук дістався поселення Порвенір
на архіпелазі Вогняна Земля, відкритого Магелланом у 1520 році. Звідти без зупинок
5 днів їхав до Буенос-Айреса - 2800
км вісімнадцятьма машинами. А 2 грудня повернувся до Києва.
У столиці спеціально затримався на один день, аби побити свій же рекорд тривалості
мандрівки, який на той час становив 288 днів. І от тепер він має новий - 289 днів
далеких мандрів.
Загальний кілометраж, який Волощук
здолав у Південній Америці, становить 22 тис. 700 км. Із них 1140 км він пройшов
пішки. Причому, в одній лише парі взуття - у чоботах зі свинячої шкіри, придбаних
на базарі в Чернігові. Півроку вони витримали без проблем, а потім вимагали постійного
ремонту.
Купити ж нове взуття у Чилі
чернігівець дозволити собі не міг, тому що це - економічно найуспішніша і найдорожча
країна Південної Америки.
Фото надані
мандрівником
Автор:
Наталія Потапчук, Чернігів
Джерело: «Укрінформ»