Доброго дня, шановна редакційна колегія газети «Час і Події»!

Хочу запропонувати на Ваш розгляд свою новелу про життя реальної людини, яку я знав особисто. Завжди з  великою гордістю Раїса Іванівна пригадувала ті часи, коли вона не зламалася перед німцями, не дала себе знищити, а попри все вижила, повернулася в Україну...

 

Під час бомбардування промислових об'єктів та паливного складу в місті стояв страшенний рев від двигунів ворожих літаків. Заграва від горіння складів і матеріалів була страшною. Вогонь своїм язиком огортав і зжирав усе на своєму шляху, полум'я так зводило очі, що їх необхідно було мружити, а палаючі язики обпікали тіло... Тут - війна, страхіття, і все це геть повністю залякало дівчину, а що поробиш - війна зробила її дорослою. Батько на фронті, мати занедужала, та ще й маленька сестричка Оля, яка нічого не розуміла. Отож, Рая вимушена бути за господиню. Розпалювала грубку, варила їсти. В хаті печі не було, ночі були холодні, грубка давала мало тепла. Якби то піч, - частенько мріяла Рая. Дрова були сирими, та й тих не вистачало. Тому дівчина зі саночками їздила на станцію, бо там з паровозів скидали шлак, ото з нього вибирала недогорілі вуглинки і везла їх додому.

Одного разу під купою шлаку Раї пощастило знайти чималу грудочку вугілля і майже зовсім не паленого. Дитячій радості не було меж. Повантаживши грудку вугілля на санчата, дівчина рушила додому. Але її знахідку помітив Гудим, такою була кличка у сина місцевого поліцая, всі його знали за лиху вдачу, а тому намагалися обминати й не зачіпати.

Наблизившись до Раї, смикнув її за санчата.

- Куди везеш? Давай сюди, - прогудів Гудим.

Страх охопив дівчину, але холодна ніч, яка проглядалася попереду, придала їй сміливості.

- Відчепись, я знайшла її, - відгризнулася Рая.

- Ти не знайшла, а вкрала, - з цими словами, немовби пір'їнку, Гудим підняв зі санчат грудку вугілля. На очах у дівчини забриніли сльози.

- Віддай, вона моя.

Та все було марно.

- Нелюд, - тільки й мовила Рая. В ту мить до неї підскочив Гудим і пхнув у сніг.

- Я покажу тобі нелюда, - прогримів своїм басом кривдник.

Дорогою додому Рая йшла, плачучи, вертатися до купи шлаку було ніколи, надворі вже темніло.

Передрімавши холодну ніч, вранці знову пішла до станції. Ще здалеку Рая помітила Гудиму біля залізничних колій. Навколо не було людей, дівчині стало страшно. Але, переборовши страх, вона рушила вперед. Боязко підійшовши до кучі шлаку, почала перебирати згарини. Тут до неї і підійшли двоє фашистів, підхопили її під руки, сміючись і при цьому щось ґелґочучи потягнули до комендатури. Піднявши голову, Рая помітила, як їй услід помахав рукою Гудим. «От і поквитався», - майнула думка в Раїній голові.

Ні сльози, ні прохання не розжалобили коменданта станції, син поліцая попрацював на славу.  Смутно Раїса пам'ятала ті слова, які говорив їй прихвостень фашистів, але запам'яталося те, що вона буде відправлена на роботу до Німеччини.

Пізно ввечері Раю з групою молодих людей силоміць запхали до вагону, в якому вже були невільники. Крик, сльози й прокльони було чутно довкола, але кому до цього діло, навколо лише нелюди. Отож, у своїх 15 років Рая їхала в далеку і ненависну їй Німеччину.

У вагоні був страшенний холод, всі були сумні і згорьовані, розмов не починали, страждання «взяло верх». Їхали дуже довго, одного разу їхній поїзд затримали на якійсь станції, було чутно гарматні вибухи, крики й галас, які зчинили фашисти. В грудях була надія на визволення з проклятого полону, але цьому не судилося збутися. Через декілька годин знову рушили в дорогу. У напрямку до Німеччини двічі переганяли з вагона в вагон, змінювали паровози і їхали далі, в страшне майбутнє.

Витримавши страждання, голод і холод, Рая з іншими невільниками була доправлена до місця призначення, як раби для невільницького ринку. Виставивши дівчат і хлопців у шеренги для всезагального огляду, принизливо розглядаючи, фріци вибирали українську молодь для найбруднішої роботи.

Рая і декілька дівчат потрапили до однієї ще досить молодої німкені, власниці швейної майстерні. Дівчат використовували як вантажників, вони тягали сувої товстого сукна, з якого шили шинелі для німецьких солдат. Готові вироби запаковували для відправлення на фронт. Вся робота виконувалася під наглядом Мілени - так звали власницю майстерні. Вона була дуже злою і недоброю, яро ненавиділа слов'ян, всіх вважала однією нацією - росіянами. Весь час повторювала: «Росіяни нічого не варті, не вміють працювати, неохайні й ледачі». І ці слова постійно повторювала перекрученою російською мовою, при цьому додаючи стусанів своїм рабам. Себе при цьому змушувала називати «гнедіге фрау» - що означало «милостива пані». Дуже важко було звертатися такими словами до нелюда. А весь час собі під ніс буркотіла Рая: «Я - українка, а не росіянка».

Одного разу під час обіду Рая, щоб втамувати голод, зі столу взяла зі собою шматочок хліба. Це помітила «гнедіге фрау», вона здійняла страшенний галас, який закінчився побоями. «Ненажерливі свині!» - викрикувала господиня.

Якраз саме тоді до майстерні зайшов власник землі бауер Герман, старий і поважний німець. Побачивши «урок виховання», він довго розмовляв із фрау Міленою. І ця розмова, на подив Раї, призвела до того, що бауер забрав дівчину зі собою.

Дякуючи Богові та Ангелу-охоронцеві, життя Раї змінилося на краще. Новий господар був доброю людиною. Всіх трьох синів у нього забрала війна. Тому ненависть до Гітлера та війни кипіла в його грудях. Саме такі обставини допомогли вижити дівчині у рабстві.

Буденне життя змінилося, вранці та ввечері вона разом з господинею Анітою йшли доїти корів, яких на господарстві було більше, ніж десять. Все надоєне молоко забирав молочний завод для переробки його на консервоване. Протягом дня вистачало іншої роботи. Побожне ставлення господарів до дівчини допомогло вижити їй і дочекатися визволення. Перемогу Рая зустріла на ворожій землі. Радості не було меж.

Приєднавшись до групи визволених, при першій можливості Раїса виїхала до рідної серцю України.

Довга дорога здалася швидкою, адже душа і серце линули до рідної домівки, до матері і батька, до сестри. 

Йдучи по рідній землі, Рая плакала від радості. Зраділа мати, а також сестра, що встигла підрости; вони довго обціловували свою рідненьку Раю. На превеликий жаль, батько з війни не повернувся.

Поступово вся країна пристосовувалася до мирного життя, пристосувалася й Рая. Ще довго ночами мучили колишню полонянку страшні сни з пережитого минулого, але час поступово загоїв рани. Згодом Раїса вийшла заміж, дітей не було. Зі сумом завжди казала: «Їх у мене забрала Німеччина...»

Вже за часів Незалежної України, коли керівництво Німеччини розпочало виплату компенсацій остарбайтерам, Раїса Іванівна з нетерпінням чекала компенсації. Дуже їй хотілося поїхати в країну, де колись була рабинею, відшукати «гнедіге фрау» і сказати їй: «Дивись, Мілено, ми живі, і завжди будимо жити».

Але рання та непосильна робота підірвала здоров'я, тяжка хвороба не дала довго жити Раїсі Іванівні. Не дочекавшись виплати, вона померла. І останній її мрії не судилося збутися.

Але за неї на весь світ мусимо заявити ми: «Дивіться, ми живі, і дай нам Боже завжди вільно жити».

Свищ Павло Петрович,
м. Бахмач, Чернігівської обл.