rss
06/17/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#353

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ «Ведмедю», повернися назад!

Кохання втратив, а війну знайшов. Він здійснив свою дитячу мрію і загинув. Прикарпатський боєць Олександр Кармільчик із позивним «Ведмідь» лише два тижні встиг повоювати. А мама так і не побачила його у труні.

 

Без голови

 

«У той день якраз була наша зміна. Ми обоє заступали на ніч. Ще так багато тоді нажартувалися, - пригадує боєць Василь Іванюк, на очах якого загинув Сашко. - Він стояв від мене десь за метрів 70... Мене відкинуло ударною хвилею, а «Ведмедя» обсипало уламками. Мені більше пощастило, йому - менше...»

Василь побачив яскраве світло за 800 м попереду, під аеропортом, гукнув напарнику: «Сашо, я нічого не бачу в тепловізорі! Дуже світить!» А тоді - вибух.

Кармільчика змогли витягнути через годину - коли закінчився обстріл. Хлопці до останнього думали, що його контузило і він кудись шмигнув убік. А тоді глип межи скриньки - Сашко лежить. Без голови.

Олександр Кармільчик - старший солдат, командир відділення 93-ї окремої механізованої бригади. Родом - з Долинського району. У 18 років проходив строкову службу в Національній гвардії в Донецьку. Повернувшись додому, працював у місцевій фірмі. 28 січня 2015 року Олександр пішов боронити Україну. Загинув 14 квітня того ж року поблизу селища Піски. За кілька місяців йому мало виповнитися 34 роки. Похований на кладовищі у рідному селі Раків. У загиблого залишились мама, син, сестра і племінниці.

22 вересня 2015 року за мужність, самовідданість і високий професіоналізм під час захисту державного суверенітету і територіальної цілісності України та за вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

23 вересня 2015 року в Ракові урочисто відкрили меморіальну дошку на честь загиблого бійця. Пам'ятний знак встановили на фасаді школи, де навчався Олександр Кармільчик.

Тато помер, а Сашко - на війну

 

Коли Сашко був ще маленьким, сім'я якийсь час жила у Білорусі, там треба було доглядати за дідусем. У місцевій школі хлопчика дуже полюбили вчителі, найперше - за його допитливість. Їхній клас часто їздив на екскурсії у цікаві місця історичного значення. Найдужче малого вразило село Хатинь, колись спалене нацистами. «Він після того часто повторював, що буде військовим», - сумно всміхається мама героя Павлина Кармільчик.

  Title

Хлопчина з дитинства був веселуном, вигадував жартівливі пісні, вмів розповідати гуморески. Виріс кремезним козаком, мав майже 190 см зросту. Вмів і любив приготувати щось смачне з м'яса. Потім обов'язково після себе прибирав усю кухню. «Ходіть гоститися, поділюся рецептом», - казав Сашко.

Навіть в армії він вирізнявся з-поміж усіх своєю охайністю - було любо глянути. «Я завжди своїм внучкам ставлю Сашка у приклад, - усміхається мама. - Кажу їм: «Дівчата, ваш вуйко ніколи би не пішов на роботу з нечищеним взуттям».

Title  

У 2013 році у Сашкового батька діагностували рак легень. Четверта стадія. Олександр звільнився з місцевого заводу і разом із друзями поїхав на заробітки в Москву - зібрати кошти татові на лікування. Коли почули про розстріли на Майдані, того ж дня розірвали робочі угоди. Додому Сашко привіз лише 500 доларів. «Людей там розстрілюють, а я буду в Москві відсиджуватися? Я їду на Майдан, - мало не з порога заявив він. - Мамо, зберіть мені сумку в дорогу». «Якби я був здоровим, то поїхав би з тобою», - сказав батько.

Олександр щодня телефонував додому. Розповідав, що іноді навколо коїлося таке страхіття - не хотілося ні спати, ні їсти, лиш би швидше те пекло скінчилося.

У червні тато помер. А Сашко пішов на війну.

Знову засяяли очі

 

«Мамо, я лиш приїхав, а мене одразу призначили командиром взводу, - телефонував додому Олександр. - Я вже вирішив - залишуся в армії, здам іспити екстерном і буду офіцером. Аж тепер здійсниться моя мрія, бо в нас уже є справжня армія».

Вперше за багато місяців Сашко був щасливим. Він дуже переживав через розлучення з дружиною, не хотів, аби сім'я руйнувалася, бо обожнював синочка Данила. «Мамо, хлопцям телефонують і дружини, і кохані дівчата... А мені - лише ви, сестра і тітка, - казав боєць. - Мені так боляче».

Олександр поділився своєю сумною особистою історією з новими фронтовими друзями, ті підбадьорили, знайшли правильні слова. І в Сашка знову засяяли очі.

«Ми хоч і жили неподалік, але я з ним познайомився аж в «учебці» в «Десні», - пригадує побратим Василь Іванків з Долини. - Ну що я можу сказати?.. Нормальний хлоп був. Здоровань. Через те і мав позивний «Ведмідь». Завжди жартував. Ніколи нічого не боявся. А ще Сашко постійно згадував про свого малого. У нього з вуст не сходило: «Мій Даник... Мій Даник...»

Абонент поза зоною досяжності

 

То був другий день після Великодня - тоді мама зі Сашком розмовляла востаннє. Цілий вівторок від сина жодної звістки, в середу - те саме... Хоча до того часу він телефонував щодня. У слухавці незмінне: «Абонент поза зоною досяжності».

Павлина Кармільчик сиділа у кухні, варила каву. Раптом у вікно почала битися птаха: і крилами тріпала щосили, і дзьобом стукала... І так само зненацька полетіла геть. Серце боляче стиснулося, жінка вкотре згадала про сина. Вирішила поїхати у місто поповнити рахунок його мобільного номера. А раптом кошти скінчилися і тому Сашко не може зателефонувати вже стільки днів?

Павлина Кармільчик уже сіла в автобус. Та водій все не рушав чомусь (а йому вже зателефонували і попередили, аби затримав матір загиблого воїна). Раптом їй зателефонувала сусідка: «Полю, ти де?» - «Їду в Долину. Хочеш, аби я тобі щось купила?» - «Ні, хотіла прийти до тебе поговорити...» Далі одразу ж зателефонував сільський голова: «Володимирівно, ви де?» - «Їду в Долину...» - «Я вас дуже прошу, аби ви вийшли з автобуса». - «Але мені дуже терміново треба. Мушу Сашкові гроші переслати на рахунок». - «Я вас сам відвезу... Виходьте, будь ласка».

  Title
  Маленький Сашко

Жінка все одно нічого не підозрювала. Вийшла. Аж коли побачила медиків і військових, у голові забухкало: «Сашко...»

Ні чоловіка, ні сина

 

Title  

«Коли зі Сашком то сталося, я думала, що здурію, - каже мама. - Вже була на межі. Бувало, задрімаю ввечері у своїй кімнаті, а донька на кухні порається і не раз чимось грюкне чи стукне. Я прокидаюся - і сама не своя, злякана - хто це в мене у хаті ходить? Розумієте? Я психологічно настільки була виснажена, що навіть забувала про доньку. Думала, що сама живу вдома. І не могла спам'ятатися. Коли лягла в лікарню - те саме. Після крапельниці засну, а на коридорі десь щось скрипне чи медсестри гомонять - я прокидаюся. І знову тої самої: «А хто це в мене у хаті ходить?» Поки не повернуся і не подивлюся на лікарняні штори - не мої. Аж тоді приходила до тями. Ледве оклигала з того стану. Певно, мене Бог урятував, бо я багато молилася. Дуже боялася, що з'їду з глузду».

Мама так і не побачила сина у труні - тіло було надто понівечене, аби відкривати гріб.

«Хату, в якій я нині живу, власними руками звели чоловік із сином, так наробилися біля неї, - каже Павлина Кармільчик. - Чоловік працював у Сибірі, заробляв на будинок. А ось, бачите, стіни в кухні обкладені камінням? Це Сашко таке придумав і сам зробив. Пам'ятаю, він казав: «Спробуймо! Як не буде файно, я те все сам і повідриваю». А дивіться, як файно! І ялинок понасаджував навколо будинку. Вже й виросли вони. Та й що тепер з того? Є велика гарна хата, але порожня. Ні чоловіка нема на світі, ні сина. Лиш донечка і внуки - моя єдина радість».

13-річна племінниця Валерія дуже любила вуйка, запам'ятала його веселуном, з яким нереально було знудитися. «Якби я могла його побачити, бодай на мить, - каже дівчинка, - я би сказала: «Вернися назад!».

Коли Сашко загинув, його синочкові було тільки сім років. Одного разу, коли Даник гостював у бабусі, гуляв у дворі і прибіг захеканий до хати, зі слізьми на очах: «Бабо, щойно таке сталося! На небі летіла хмарка і так мені махала... То, певно, тато мені махав... Так?» - «А ти махав тій хмарці?» - «Махав! Я ще й кричав: «Тату, привіт!».

«Мамо, я тут»

 

«Сашко обожнював квіти, завжди помагав мені їх садити. А цього літа я так захворіла, що навіть квіти йому не змогла віднести на могилу, - плаче мама. - Синочок і троянди любив, і гладіолуси, й айстри...»

Одного разу Олександр наснився мамі. У сні вона була посеред лісу, поруч - гурт вояків. «Хлопці, чи не бачили ви мого Сашка?» - «Мамо, я тут», - прошепотів син, обіймаючи її за плечі. Був одягнений у військову форму. На голові - шолом. Щасливий.

А одного разу наснилося, ніби Сашко лежить на дивані в кухні. «Синочку, то дійсно ти?» - «Мамо, а ви мене вже не пізнаєте?» - «Пізнаю. Але я не маю тебе чим пригостити, бо нічого не наварила». - «А ви забули, що я дуже люблю пироги?»

Наступного дня Павлина Кармільчик наліпила купу вареників, і ще й сусідок попросила. Всі ті наїдки передали хлопцям в зону АТО. Машина рушила, переповнена домашніми смаколиками.

«Я дуже поважаю українську армію, - каже жінка. - Ще з Майдану весь час якось підтримую тих хлопців. Якби мої ноги зараз були здорові, я би вже давно була на фронті».

Автор: Наталя Мостова

Джерело: «Галицький кореспондент»

Кривавлять березневі втрати…

Прощай, рідна земле…

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com