Варто було тільки чинному президенту відстати майже вдвічі від лідера президентських перегонів, як ідеї посипалися, як з мішка. Прийняти закон про імпічмент, повиганяти з державних посад кумів і бізнес-партнерів, виправити комунікацію, наобіцяти ще не обіцяне... Виправлятиме свої помилки президент чи ні - то вже інше питання. Для громадян наразі ж набагато важливіше - дати раду зі своїми помилками.

 

Основну проблему українського суспільства колись доволі точно охарактеризував у приватній розмові нині покійний Орест Влох, відомий український фізик, один із засновників Руху: коли Україна стала незалежною і обрала свого першого президента, ніхто не наважувався його критикувати. «Ми тоді думали, що це ж наш президент, ми маємо бути толерантними. І от до чого ми дотолерувалися...»

Україна вже майже 28 років є незалежною, добігає кінця каденція п'ятого президента, а фраза «от до чого ми дотолерувалися» не тільки й далі є актуальною, а й набуває нових доволі загрозливих відтінків.

Що ж, будемо сподіватися, що вже перший тур президентських виборів наочно продемонстрував і громадянам, і кандидатам в президенти, наскільки шкідливим є режим «теплої ванни», і чому ігнорування законів природи не звільняє від відповідальності.

Президенту це загрожує як мінімум не-переобранням, а громадянам...

Для громадян небезпека набагато більша: починаючи з бажання обрати першого-ліпшого, і закінчуючи тим, що держава, якою керує президент із «теплої ванни», стає слабкою, корумпованою, армія руйнується з різних боків, на найважливіші посади пролізає п'ята колона від східного сусіда, тобто, перепрошую, безпосереднього ворога...

Відтак, як би не посипав собі голову попелом чинний президент, як би не обіцяв він виправляти помилки, як би не окреслював перед собою море роботи - перед громадянами море роботи є набагато більше.

Із законом про імпічмент нам, можливо, таки пощастить - і чинний президент може його прийняти просто з остраху перед наступником. Щоправда, ще є питання в тому, коли це буде - зараз, а чи через 5 років?

І тут мова не тільки про те, чи зміниться президент, а й про те, чи готове суспільство зрозуміти важливість цього кроку - і тиснути на владу, допоки та не погодиться, що президент та його близьке оточення теж мають відповідати за свої вчинки.

Тоді й кількість охочих виконувати злочинні накази теж поволі буде зменшуватися.

Ще одне вкрай важливе питання - це відповідальність за поразки у війні.

Ворог не дрімає, російські танки та артилерія вільно пересуваються окупованою територією, хто б не став президентом, нам все одно доведеться воювати - аж до повної перемоги. І якщо не шукати причини поразок - цієї перемоги просто може не бути.

 

Відтак Іловайськ і Дебальцеве - це першочергові питання порядку денного для держави. Воїни, котрі загинули там, не побоялися віддати своє життя за свою країну. Ми маємо зрозуміти, що для нас, живих, страшним соромом є те, що ми боїмося шукати правду і карати винних. Більше того, це не тільки соромно, це ще й страшенна злочинна недбалість: бо той, хто зрадив один раз, точніше - два рази, зрадить і третій раз, і не тільки третій. Ігнорувати потребу розслідування цих злочинів - значить, наражати на смертельну небезпеку десятки а то й сотні найбільш вмотивованих воїнів і громадян.

З тієї ж причини суспільству вкрай необхідний і процес покарання вбивць Небесної Сотні. Ми не маємо права розкидатися життями українських громадян.

Та ж сама справа - і з розслідуванням справи Каті Гандзюк.

І то з чесним розслідуванням, а не з обіцянками. Обіцянки тут не допоможуть.

От, для прикладу, невеличкі уривки зі звітів активістів групи «Хто замовив Катю Гандзюк?»:

 

«6 квітня о 23:45 ·

Сьогодні представники ініціативи «Хто замовив Катю Гандзюк?» були в президента на закритій зустрічі без ЗМІ, диктофонів та мобільної техніки.

Ми дізнались від пана Порошенка, що в цій справі президент та активісти на одній стороні.

Ми дізнались, що активісти борються за справедливість і президент з повагою ставиться до їх боротьби.

Ми дізнались від пана Порошенка, що заява Андрія Гордєєва про звільнення з посади голови Херсонської ОДА буде підписана президентом.

Нам пообіцяли, що це не останнє рішення з приводу прізвищ, які озвучувались серед замовників вбивства Гандзюк.

Чекаємо на продовження і дякуємо за зустріч.»

«8 квітня о 08:40 ·

Павловського випускають на домашній арешт.

Про це нам стало відомо з власних джерел. Сьогодні відбудеться засідання суду, під час якого одному із організаторів вбивства Катерини Гандзюк, Ігорю Павловському, змінюватимуть запобіжний захід. Адвокати Павловського просять змінити тримання під вартою на домашній арешт. Прокуратура, вочевидь, не стане сильно заперечувати.

Варіантів розвитку подій після цього два:

1. Павловського змушують змінити покази. Наприклад, той же Мангер.

2. Павловського «прибирають». Наскільки нам відомо, він і зараз хворий. Отже, вбити його і списати все на поганий стан здоров'я замовникам нічого не завадить.

Знову збираються тихо «злити» і потім сказати, що це через те, що активісти та журналісти не ходять на суд?»

Коментар Юрія Луценка: «Прокуратура проти будь яких змін арешту. Але - як і у випадку з Мангером - суд приймає своє рішення. І ніякий Президент його не може змінити. Сподіваюся, що суд почує наші аргументи.»

 

«9 квітня о 14:03

Суд щодо продовження терміну відсторонення Мангера з посади знову перенесли. Це вже вп'яте з початку розгляду справи.

Про це написали журналісти Insider.

Цього разу судове засідання перенесли через хворобу Мангера. Він нібито перебуває в реанімації. «На ньому електронний браслет. Він зараз у лікарні», - зазначив прокурор Боян.

Окрім того, справа на розгляді в нового судді. Призначений раніше суддя Дмитро Мальцев, зараз у відрядженні. Тому справу розглядатиме суддя Тетяна Притула.»

 

З одного боку - явно помітно, що у першому з цих постів панове активісти намагаються демонструвати оптимізм, швидше за все - надмірний. З іншого боку, сподіваюся, що всі наші читачі розуміють, що будь-хто з цих активістів у випадку активного демонстрування реального погляду на події (не кажучи вже про погляд песимістичний) цілком може опинитися на місці Каті Гандзюк.

Тому самої лишень маленької купки активістів недостатньо для того, щоб зрушити з місця цю тяжку справу. Таких купок повинно бути по дві-три на кожен райцентр - і тоді, цілком можливо, справді щось зрушиться з місця.

І не варто казати, що в нас люди боязкі - ці боязкі люди не побоялися вийти проти російської армії ледь не з сокирами та вилами в руках.  Люди не боязкі, більше того - люди в Україні дуже навіть здатні до самоорганізації. Просто пріоритети наразі мають не зовсім правильні. Донедавна пріоритетом було «най буде вже як буде, тільки не гойдайте човна». Тепер бачимо, що якщо не гойдати човна, то його може просто розірвати зсередини. І то, власне, розірвати зусиллями тих людей, заради яких того човна намагалися не гойдати.

Політика негойдання призвела до того, що українці не тільки мають вибирати між гіршим і ще гіршим, а й до того, що, завдяки політтехнологам гіршого і ще гіршого люди ось-ось порозривають одне одного на дрібні клапті, і, до того ж, обидва табори робитимуть це із спільною метою - заради України.

Будемо сподіватися, що після другого туру виборів ці пристрасті таки трохи вщухнуть - і люди будуть братися до роботи. Незалежно від імені переможця того другого туру.

Хто б із двох кандидатів не переміг - за обома стоять люди, котрі не вважають за потрібне щось в країні змінювати, їх цілком влаштовує законсервований олігархічний устрій із млявою лінією фронту на Сході.

І питання тільки в тому, настільки серйозно налаштовані ті громадяни, котрі вважають, що зміни повинні бути, а також в тому, чи довго лінія фронту на Сході буде млявою.

Якщо налаштовані не серйозно - ну тоді справді ліпше сидіти тихо і не гойдати човна.

Нема сенсу ридати над тим, що ми не маємо нових чесних лідерів, якщо ми точно знаємо, що як тільки якийсь такий лідер з'явиться і наступить на мозоль якомусь дрібному владному упиреві, то на нього відразу ж виллють літр кислоти чи нападуть з ножем. І власне саме тому наразі в нашому суспільстві нові чесні лідери не приживаються. Ті, котрі мають за спиною іншого владного упиря, ще мають якісь шанси наступити на мозоль і  вижити. А ті, у котрих нема заступників серед упирів, шанси на виживання мають мінімальні, на межі дива Господнього.

Тому нема чого скаржитися, мовляв, за що ж нам ото потрапляють маріонетки олігархів, котрі не хочуть боротися з корупцією. Саме за те, що не хочемо захищати НЕ-маріонеток.

Ці вибори, окрім всього іншого, показали надзвичайну гнучкість психіки українського суспільства - навіть в тих місцях, де жодної гнучкості бути не повинно. Дійшло вже до того, що корупцію почали виправдовувати вічними сюжетами - мовляв, он Ісус Христос Іуду за корупцію не карав і не докоряв. При цьому ніби якось і не враховують, чим корупційність Іуди закінчилася і для самого Іуди, і для всього людства. А якби не корупція Іуди, то історія могла би закінчитися зовсім інакше...

Втім, для наочного демонстрування шкоди корупції зовсім не обов'язково братися за біблійні сюжети. Шкоду від корупції можна чітко вкласти в два слова: КОРУПЦІЯ - ВБИВАЄ. Корупція вбила не тільки Катю Гандзюк. Не тільки сотні тих воїнів, котрі намагалися зашкодити контрабанді, не тільки тисячі тих воїнів, котрих кидали на безнадійні висоти підкуплені ворогом командири.

Корупція - це ті воїни, чоловіки і жінки, котрі постійно гинуть в абияк збудованих із привезених волонтерами матеріалів бліндажах. Поцікавтеся міцністю фортифікаційних споруд в теорії - і на практиці. Це якраз те місце, де гроші мали би зберегти чиєсь життя - якби їх не вкрали.

Корупція - це ті воїни, котрі гинуть в бронетранспортерах тільки тому, що хтось вкрав гроші, і замість броні на цей бронетранспортер поставили в кращому випадку шматок залізяки, в гіршому - дірку від бублика.

Корупція - це ті міномети, котрі замість того, щоб стріляти по ворогу, вибухають на місці, вбиваючи наших вояків, бо хтось вкрав гроші.

В країні, яка воює, кожна корупційна гривня червона від крові. Українці звикли ставити свічки на аватарки у Фейсбуку і навіть подекуди - вивішувати чорну стрічку на прапор, коли на фронті хтось гине.

Тепер потрібно цю звичку вдосконалити: аби за кожною смертю на фронті йшло розслідування. І аби кожен корупціонер, котрий доклався до цієї смерті, був покараний.

Країна має намотати собі на вус, написати на лобі, витатуювати на зап'ясті: попереджуючи корупцію - ти рятуєш чиєсь життя. Підтримуючи корупцію ти стаєш помічником вбивці, і цим обов'язково скористається ворог. З корумпованою державою не так вже й тяжко воювати, в такій державі будь-хто може робити все, що захоче, якщо в'їде через кордон на возі з доларами.

Корупція - вбиває. Особливо в країні, котра воює з сусідом.

Допоки ми того не усвідомимо, ім'я президента не матиме значення: нас все одно обдиратимуть, як липку, а президента, котрий раптом з якогось переляку надумає й справді боротися з корупцією, або ж обіллють багном з ніг до голови, або ж вб'ють, або і те й інше.

Якщо ж громадяни таки усвідомлять, наскільки страшно руйнує країну не тільки сама корупція, а й поблажливе ставлення до неї, ім'я президента теж вже не матиме значення: навіть найгірший президент цю країну не зруйнує.

Нам цілком під силу зорганізуватися і дати відсіч злодіям. В нас є - наразі ще є - багато активних і небайдужих людей, довкола яких цілком можуть з'явитися осередки громадської активності. Не всіх їх встигли вбити чи залякати. Але суспільство має усвідомити, наскільки потрібні їм ці люди - і наскільки важливо цих людей берегти.

З іншого боку, ті люди, котрі звикли красти і не зважати на ціну життя, не здадуться без бою. Але ж нам не звикати воювати?..