ШАХИ
18 березня
виповнилося 50 років найвидатнішому українському шахісту сучасності Василеві Іванчуку.
Талант і
титули
Небагатьох
шахових гравців всерйоз називають геніями. Навіть серед чемпіонів світу так називають
не всіх. Чи можете ви уявити, щоб генієм назвали, наприклад, Макса Ейве? А до українського
гросмейстера Василя Іванчука це визначення приклеїлося давно і всерйоз. І, не дивлячись
на окремі невдачі, деяку нестабільність, відсутність вищого титулу, мало хто ставить
під сумнів його геніальність. Хоча титулів за довгу кар'єру у Василя Михайловича
вистачає: чемпіон Європи 2004 року, чотириразовий переможець шахових Олімпіад
(1988 і 1990 - в складі збірної СРСР), 2004 і 2010 - він очолював українську команду.
Триразовий переможець супертурнірів у Лінаресі (у 1989, 1991 і 1995 роках). І, все
ж таки, у Василя є два офіційні титули чемпіона світу, але тільки зі швидких шахів
(2016) та бліцу - 2008 рік.
Хлопчик
із Копичинців
Вперше я
побачив Василя Іванчука навесні 1983 року, коли в Києві проходив чемпіонат СРСР
серед юнаків. Його привіз на турнір мій старий шаховий приятель Михайло Некрасов
зі Львова. Та ось біда - Василь, якому ось-ось повинно було виповнитись 14, не мав
жодних прав грати в цьому змаганні. Втім, надія ще залишалася. Україна могла включити
одну-дві особи на правах господаря.
Я в ті часи
працював кореспондентом республіканської «Спортивної газети» і мав деякий вплив
на чиновників Спорткомітету. Тому Некрасов звернувся до мене з проханням посприяти
участі хлопчика. «Можеш його проекзаменувати», - запропонував Михайло. Що і було
зроблено. Ми зіграли партій десять бліц, і Василь тримався на належному рівні. Я
був захоплений його грою і почав клопотатися за юного львів'янина. Та ба, до турніру
включили хлопчика з Дніпропетровська, який зірок з неба не хапав та й виступив досить
посередньо. І тільки через багато років я дізнався, що мама цього юного шахіста
привезла чиновнику, від якого залежало включення в турнір, покришки для його автомобіля.
Зрозуміло, перебити такий козир простим талантом я не міг.
Втім, я запросив
Василя до редакції, де зробив матеріал про нього. Про те, що родом Іванчук з Тернопільської
області, містечка Копичинці. Що тато у нього прокурор, а мама - вчителька. Що тато
навчив його грі в шестирічному віці. І, не маючи спочатку тренерів, він привчився
до самостійної аналітичної роботи. Що Василь - шаховий самородок, і йому пророкують
велике майбутнє.
Очі в стелю
І, дійсно,
успіхи не примусили себе чекати. Уже в наступному, 1984 році 15-річний Іванчук потрапив
у дорослий чемпіонат України в Києві. Тоді там зібрався дуже сильний склад. У ньому
брали участь такі «зубри», як Михайло Гуревич і Володимир Маланюк, та й інші учасники
були досить пристойними. У такій сильній компанії львів'янин не загубився і здобув
місце в середині турнірної таблиці.
Пам'ятається,
саме тоді я йшов по Хрещатику зі своїми друзями, і назустріч проходив Іванчук. «Запам'ятайте
цього хлопчика, - сказав я їм. - Можливо, це - шаховий геній». «Видно, що геній»,
- відповіли вони. Дійсно, юнак йшов повністю заглиблений у себе, мало звертаючи
увагу на те, що відбувається навколо. Та й поведінка Василя за шахівницею була вельми
незвичайною. Нерідко юний шахіст спрямовував погляд у стелю. Очевидно, тому, що
прекрасно перераховував варіанти про себе і дивитися на дошку для нього було не
настільки необхідно. Ця звичка збереглася в українського гросмейстера і в зрілі
роки.
Перше визнання
Пізно почавши
грати в великих шахах (у 14 років, наприклад, Сергій Карякін і Руслан Пономарьов
були вже гросмейстерами), Іванчук, тим не менше, встиг досягти успіхів в юнацьких
шахах. Він став чемпіоном Союзу в шістнадцять років, в тому ж віці завоював і європейський
титул. А ось звання чемпіона світу серед юнаків 19-річному Іванчуку не дісталося.
У перебої він програв французові Жоелю Лотьє.
Перший пік
його шахової кар'єри припадає на кінець 80-х - початок 90-х років. Бойовим хрещенням
19-річного шахіста можна назвати чемпіонат СРСР 1988 року, в якому брали участь
чинний чемпіон світу Гаррі Каспаров, його великі попередники Анатолій Карпов, Василь
Смислов, недавні учасники матчів претендентів на світову корону Андрій Соколов,
Артур Юсупов і Рафаель Ваганян. І українець не дав собі в кашу наплювати: чотири
перемоги при двох поразках (від Каспарова і Смислова), так звані «плюс два» - цілком
гідний результат.
Прорив в
еліту
Наступні
три роки - з 1989 до 1991 - піднесли його в шахову еліту. За рейтингом львів'янин
став третім шахістом світу. При цьому він став переможцем багатьох великих турнірів,
серед яких відзначимо міжзональний - в Манілі (розділив перше місце з Борисом Гельфандом,
тоді ще співвітчизником Василя), а головне, супертурнірі в Лінаресі.
Тут Іванчук
випередив в 1991 Гаррі Каспарова та Анатолія Карпова (двох, без сумніву, найсильніших
шахістів світу на той момент). Здолав він великих чемпіонів і в особистих зустрічах
- білими. Причому, обидві ці перемоги були здобуті в блискучому стилі, але зовсім
по-різному. Навіть перший хід Василь вибрав інший з кожним із чемпіонів. З Каспаровим
українець застосував 1.е4 і в сицилійському захисті буквально розгромив грізного
суперника. Важко знайти ще один приклад подібного розгрому в кар'єрі тринадцятого
чемпіона світу. Карпова Василь переграв на нюансах в улюбленому варіанті Анатолія
Євгеновича в захисті Німцовича.
Ляпас від
Юсупова
І ось підійшов
найважливіший момент - матчі претендентів на світову першість. У 1991 році одночасно
з Карповим Іванчук вважався фаворитом. І перший поєдинок з пітерським шахістом Леонідом
Юдасіним підтвердив цей статус Іванчука. Він буквально каменю на камені не залишив
від суперника. Матч завершився 4,5:0,5. Причому, нічия була лише в останній партії.
Все це дуже нагадувало виступи Роберта Фішера в роки його тріумфу!
Наступним
опонентом Василя став учень знаменитого тренера Марка Дворецького - Артур Юсупов.
Здавалося, що і цей матч не повинен скласти великих проблем для Іванчука. Однак,
несподівано лідерство захопив Юсупов. Щоправда, львів'янин швидко зміг не лише відігратися,
а й вийти вперед. Здавалося, тепер усе стане на свої місця. Але бригада Дворецький
- Юсупов аж ніяк не планувала складати зброю. Нищівна поразка, якої завдав Василеві
Артур, відстаючи в рахунку в останній, восьмій, партії, стала переломним моментом
у матчі. Наступний, додатковий поєдинок Іванчук програв білими в запеклому бою,
знову потрапивши під нищівну атаку. Так Василь втратив першу нагоду поборотися за
звання чемпіона світу.
Синдром
Штейна і матчі за шахову корону
Як показали
подальші події, у Василя з'явився так званий синдром Штейна. Чудовий львівський
(а потім і київський) шахіст Леонід Штейн просто блискуче грав у невідбірних турнірах.
Тут він міг обігнати і кількох чемпіонів світу. Але в міжзональний турнірах, з більш
слабким складом, Леонід Захарович якось губився і так жодного разу не потрапив до
матчів претендентів. Схоже явище спостерігалося і в Іванчука.
У боротьбі
за корону йому дуже не щастило. А, найімовірніше, занадто великим було психологічне
навантаження на Василя, і він не міг впоратися з тягарем відповідальності, зняти
напругу і продемонструвати свої найкращі здібності і вміння. Особливо яскраво це
видно на прикладі його виступів у чемпіонатах світу за нокаут-системою. У 1997 році
поразка від Ясіра Сейравана - 0,5:1,5. У 1999 - поступився Лівіу-Дітеру Нісипяну
- 1,5:2,5. Суперники в Іванчука - міцні хороші гросмейстери, але все ж не його рівня.
Особливо
прикрим була поразка Василя від Нісипяну у другій додатковій партії. За своєю звичкою
- дивитися в стелю - український гросмейстер забув, що ферзь суперника перемістився.
Львів'янин пожертвував слона вже в дебюті, але несподівано Нісипяну забрав його
не королем, а ферзем. Й Іванчуку довелося негайно здатися.
Винятком
став чемпіонат світу 2001 року в Москві, де Василь впевнено впорався зі своїми опонентами
і пробився до фіналу. Особливо приємною стала перемога в півфіналі над давнім суперником
і ровесником індійцем Віші Анандом. У фіналі (тобто, в матчі за звання чемпіона
світу за версією ФІДЕ) Іванчуку протистояв його співвітчизник 18-річний Руслан Пономарьов.
Звичайно, 32-річний Василь вважався фаворитом. Але так склалося, що Руслан грав
просто блискуче, а, можливо, до львів'янина повернувся «синдром Штейна». У всякому
разі, корону завоював саме Пономарьов.
Втім, Іванчук
і сам зізнається, що йому важче грати в найважливіших турнірах: «Звичайно, мені
хотілося б стати чемпіоном світу. Але десь я відчуваю, що саме це бажання створювало
мені якийсь пресинг, не давало зосередитися на інших турнірах, вселяло неспокій.
Я вважаю, що все ще можу стати чемпіоном світу, але тільки за умови, що я буду розглядати
це змагання і відбіркові до нього як звичайні турніри, нічого особливого. Тоді я
зможу готуватися. Знаю з досвіду, коли турнір дуже важливий, то все, готуватися
не можу - сиджу чи за комп'ютером або за шахівницею. Трохи спадає це напруження
- повертається бажання грати в шахи, з'являються нові ідеї. Чому так - я не знаю».
Командний
боєць
Надалі виступи
Іванчука в офіційних відбіркових турнірах у боротьбі за корону складалися не дуже
добре. І лише в Кубку світу 2011 року Василь показав свій високий клас і зміг впоратися,
нарешті, з хвилюванням. Українець посів третє місце і завоював право зіграти в турнірі
претендентів 2013 року. На жаль, і він не приніс титулів львів'янину, хоча Іванчук
і продемонстрував винятковий рівень, обігравши Магнуса Карлсена і Володимира Крамника
в особистих зустрічах.
Неможливо
не сказати про те, як грає Іванчук в командних змаганнях. Тут Василь Михайлович
завжди на коні. Скажімо, він виступав на 14 шахових Олімпіадах, на двох - у складі
збірної СРСР, а на одинадцяти - грав за команду України. І завжди - з повною віддачею,
показуючи чудові результати. Наприклад, в Ханти-Мансійську в 2010 році Іванчук набрав
8 очок з 10, посів перше місце на своїй шахівниці й допоміг привести українську
збірну до золотих медалей. А в окремих випадках, коли гра спочатку не йшла, як в
Стамбулі-2012, все одно львів'янин був на висоті. Він здобув на фініші турніру три
красиві перемоги, виключно у спортивному плані. Це дозволило українській збірній
завоювати «бронзу».
Василеві
історії: від дерева до пограбування
Як і з кожною
обдарованою людиною, з Василем трапляється багато історій, іноді кумедних, іноді
драматичних. Пам'ятається, на зборах юнацької збірної України в середині 80-х років
він несподівано зник. Тренери і шахісти почали шукати Василя, але ніяк не могли
знайти. Нарешті хтось здогадався покликати його. Він негайно відгукнувся, виявляється,
юнак заліз на дерево і читав там книгу. «А чого ж ти сидів мовчки?» - запитали його.
«Мене ж ніхто не кликав», - логічно відповів юнак.
Друга історія
сталася на одному з турнірів в Лінаресі. Василь програв партію і, сидячи в барі,
переживав свою поразку. «Невже так міг грати триразовий переможець Лінареса», -
запитував досвідчений гросмейстер сам себе.
А ось те,
що трапилося з ним у Бразилії, звичайно, виходить за всякі межі. У 2011 році в Сан-Паулу
відбулося перше коло фінального турніру «Великого шлему», який Іванчук блискуче
виграв. Але коли вони з дружиною виходили з готелю, щоб їхати в аеропорт, на них
напали грабіжники. І відібрали сумки, пропав також і паспорт його дружини Оксани.
Найцікавіше,
як по-філософському відреагував Василь Михайлович на це. «Не варто загострювати
увагу на тому, що мене з дружиною пограбували. Таке може трапитися з ким завгодно
і де завгодно. На щастя, ми залишилися живими і здоровими, а, грабіжники не відібрали
нічого цінного. З дійсно цінного в тих сумках були лише мої старі добрі шахи, якими
я користувався дуже давно. У мене навіть є таке побажання: можливо, ці шахи якимось
чином потраплять до рук розумній дитині і завдяки якимось своїм магічним властивостям
допоможуть цій дитині стати відомим шахістом», - написав він у своєму блогу. Так
могла відреагувати лише по-справжньому незлоблива людина. До речі, ще одна деталь:
Василь одного разу не відмовив шанувальнику в сквері зіграти з ним партію в шахи.
Уявляєте в цій ситуації Каспарова?
Життя поза
шахами і брак людського спілкування
Козьма Прутков
сказав: «Спеціаліст подібний флюсу: повнота його одностороння». Про Іванчука подібного
не скажеш. Він багато читає, за його словами, захоплюється філософією Сократа і
Платона. Вивчив кілька іноземних мов: англійську, іспанську, турецьку, а ще розуміє
польську.
Як одну з
проблем Василь Михайлович назвав відсутність повноцінного спілкування: «Взагалі,
я відчуваю, що мені не вистачає трохи спілкування, тому що шахи в мені виробили
відлюдькуватий спосіб життя. У шахах - постійна конкуренція, важливо не показувати
свої слабкості. І це мені в житті трохи зашкодило, мені бракує спілкування з людьми.
Останнім часом намагаюся поліпшити цю ситуацію».
На початку
10-х років Іванчук почав подумувати про відкриття власної школи. Ось тільки чи вистачить
часу у Василя на це? І наскільки хорошим педагогом виявиться він? Адже Карпов колись
казав, що йому важко вчити слабких шахістів, адже йому нелегко уявити, що вони не
розуміють простих речей.
Шахи хороші
тим, що грати в них можна і до поважного віку. Згадаймо Еммануїла Ласкера, Василя
Смислова та Віктора Корчного. Тому, закінчуючи біографію 50-річного Іванчука, ми,
зрозуміло, не ставимо крапку.
Автор: Петро Марусенко, Київ
Джерело: «Укрінформ»