У ХХ сторіччі кордони змінювалися часто, і люди мандрували з держави в державу,
не полишаючи своїх домівок і земель. Моя рідна Волинь, наприклад, була і в російській
імперії, і в Польщі, ставала частиною величезного союзу соціалістичних республік
на 60 років і народжувала малесеньку Колківську республіку, що існувала 7 місяців.
Десь із тих вічно кордонних територій Пінщини походить рід Степановичів-Боричевських,
батьків моє бабусі.
Я непогано вивчила історію їх еміграції в Парагвай та
Аргентину, проте не маю жодного уявлення про їх буття до цієї трансатлантичної мандрівки.
Невідомі повороти у долях близьких по крові, хоч і далеких у часі, людей завжди
лишають місце уяві й неспокою. Саме тому, в один із зимових днів надлишкового вільного
часу я написала на сайті Radzima (сторінка генеалогічного пошуку в Білорусі, Литві
та Польщі) повідомлення, чи знає хтось історію родини Степановичів та Боричевських
із села Жолкіно, що тепер належить Білорусі. І вже того ж вечора отримала відповідь
від пана Станіслава Войчика. Він надіслав мені кілька корисних адрес і величезний
список ймовірних родичів - серед яких депортовані, репресовані, живі й мертві. З'явилося
навіть припущення, яке не може не пестити вишукану уяву, що Боричевські належали
до шляхти. Чула про таке раніше і я в родинних спогадах, натрапляла в книгах, які
розповідають про Жолкіно як село збіднілих шляхтичів, що переодягалися в мужицький
одяг і ставали до праці. Уже за кілька днів я познайомилася з кількома цікавими
Боричевськими, приєдналася до Фейсбук-групи, що має таке ж ім'я та вступ до якої
суворо регулюється міжнародними «фамільним синдикатом» і отримала посилання на кілька
гербів, які дозволено носити представниками роду Боричевських,
Усі ці події подарували мені чимало приємних емоцій,
сумнівів та гордості, частина з яких належать виключно пану Станіславові Войчику
за його безкоштовну допомогу, обізнаність, повагу до історії та любов до людей -
тих, що шукають і тих, що будуть знайдені.
Ми живемо в сусідніх містах, розділених кордоном, - я у Луцьку, пан Станіслав
- у Любліні. Попри численні медійні та історичні чвари, що трапляються між народами,
наше спілкування зводилося лише до пошуку кращих сторін поляків і українців, а також
спогадів спільних поневірянь від окупаційного радянського режиму. Велика частина
його пошуків присвячена репресованим, переселеним до Сибіру чи Казахстану. Проте,
трапляються і надзвичайні історії. Моя, наприклад, як зізнався пан Станіслав, зачепила
його аргентинським слідом. Після цього знайомства я подекуди уявляю Інтернет величезним
океаном з кораблями, повними людей і потопельників, що колишуться на хвилях, і чекають,
коли хтось вивільнить їх із глибин забуття. І пан Станіслав, військовий пенсіонер,
як вправний капітан архівних рифів і пошукових глибин будує маршрут Інтернет-сторінками
для зустрічі давно загублених душ.
- Пане Станіславе, як ви прийшли
до пошуку людей та їхніх історій? З чого чи, радше, кого все розпочалося?
- Це - довга історія. Моя сім'я походить з Волині, з
місцини неподалік Ковеля. Туди родина переїхала з-під Варшави наприкінці ХІХ сторіччя,
як кажуть, за хлібом. Тоді багато поляків переїхало на Волинь, де теж було нелегко,
та все ж жилося багатше. Відносини з новими сусідами - українцями - налагоджувалися
гарні. Мої батьки пригадували спільні забави. Одного разу всі склалися і зібрали
десяток центів на гас, щоб запалити велику бальну кімнату. То було ще до війни.
Я народився в 1948 році, на території сьогоднішньої Польщі. Сім'я була евакуйована,
в Україні залишилися лише могили. У 1942 році брат моєї матері Францішек приєднався
до польської армії й був призначений до 4-ї піхотної дивізії.
Війна закінчилася. Францішек не повернувся, як і тисячі інших. Люди шукали своїх
близьких, кожен день по радіо транслювалася передача «Вікно для сімейного пошуку».
Бабуся і дідусь та мої батьки щодня її слухали, відсилали листи до Міністерства
національної оборони, до Росії, до Червоного Хреста в Польщі, у Франції, в Женеві...
Нічого. Я пам'ятаю, як чекали хоч якесь повідомлення бабуся і дідусь, потім вони
померли, й чекали уже мої батьки. Пошук тривав безперервно, багато років. Вони шукали
Францішека серед живих і серед мертвих, серед репресованих і тих, хто повернувся
зі Сибіру. І таких сімей, як наша, було і є багато.
Бабуся й дідусь померли, мої батьки померли, і на мене
припав якийсь сімейний обов'язок. Що сталося з ним, із Францішеком, таким молоденьким
хлопчиком тоді, у війну...
Час Інтернету настав. Мій син купив мені комп'ютер,
Інтернет і т. д. Тепер можливості пошуку значно зросли. І ось через багато років,
після 66 років пошуку, мені вдалося знайти могилу Францішека на Військовому кладовищі
міста Валч. Він загинув під час розриву так званої Поморської стіни. Це - велике
кладовище, там поховано 6080 солдатів. Він помер, як солдат, він не був засланий,
він, можливо, страждав... Тільки тепер я не міг розповісти про це ні бабусі, ні
батькам, які пішли раніше...
За ці кілька років пошуків Франциска я зрозумів, що
не тільки я шукав своїх родичів. Є ті, хто не заспокоївся і прагне знати правду
про свою родину. Яка дивна сила керує людиною, стільки років після війни, і така
цікавість лишається в людині. І так я допоміг одному, двом... шістнадцятьом, сотні
людей знайти своїх близьких, дати подальшу надію шукати або закінчити пошук. І так
повільно я став шукачем зниклих.
- Опанувавши інструменти Інтернет-пошуку,
чи не захотілося вам «копнути глибше» і дізнатися більше про своїх предків?
- Звичайно, я прагнув знайти записи про моїх предків.
Я повернувся аж до кінця XVII сторіччя! І скажу, що найдавнішим знайденим моїм предком
виявився пастух! Так і було зазначено в метриці - пастух. І скажу вам, то мав бути
особливий пастух, якщо спогад про нього зберігся стільки сторіч. І так, озираючись
поміж предками, бачу, що були серед нас мельники й теслярі, фермери й крамарі, аж
от прийшов і професор - мій син, яким я пишаюся.
Я багато років допомагаю людям у пошуках зниклих, померлих,
могил сибіряків. Але допомагаю і в генеалогічному пошуку. Мені подобається переглядати
старі пожовклі папери, сторічні архіви. Буває, що я знаходжу те, що шукаю, після
кількох клацань на комп'ютері, іноді ж шукаю когось кілька років і... без результату.
- Розкажіть, які особливі історії
пошуку запам'яталися вам?
- Я досі шукаю Зосю Гендель. Вона народилася 29 квітня
1929 року, в колонії Зигмунтова, поблизу Горохова, нині Україна. Взимку 1942 вона
та її сім'я (батьки й три доньки) були депортовані в район Архангельська. Потім
розпочався процес так званої амністії, задумайтеся, що за термін - «амністія для
невинних»?! Сім'я Гендель поїхала до Узбекистану, щоб виїхати з СРСР з армією Андерса.
І їм це вдалося, усім, за винятком шуканої Зосі. Вона залишилася у лікарні міста
Врєвскоє, а її сім'я через Каспійське море дісталася до Персії, де на той час правила
династія Пехлеві. Там отець Зосі помер від виснаження, а інші члени родини через
Африку та Індію дісталися до Англії й оселилися там. І от уже скільки років вони
шукають Зосю Гендель. Я їм допомагаю, але наразі безуспішно.
- Фантастична історія, в якій час,
на жаль, грає проти нас. Історія родини. Уявити тільки, яке різне життя склалося
у Зосі та її сестер. А що варта мандрівка через Каспій до Персії, а далі - в Англію.
- Я шукаю цю Зосю Гендель з України найдовше. Коли я
розмовляю з вами, я маю надію, що, можливо, хтось із читачів знає її чи чув щось.
У мене є єдина фотографія цієї маленької дівчинки з великою таємницею власної історії.
- А тепер - уже поважної пані. Родина
шукає її вже понад сімдесят років!
- Так. І таких історій багато. Когось знаходиш легко,
а когось, здається, ось-ось піймаєш у пожовклих сторінках часу і не вдається, як
і в житті. У мене є ще одна цікава історія пошуку, про яку навіть писали у польському
національному тижневику. Роз'єднана в часи війни родина, батьків відправили до Сибіру,
і вони були впевнені, що троє їхніх синів загинули. Я шукав місце поховання, а знайшов
їхні сліди в Південній Африці! Хлопці вижили і як сироти були вивезені армією Андерса
з СРСР, потрапили в дитячий будинок і залишилися жити в Африці. Я їх знайшов, пролито
море сліз, не знаю, чи зустрілася родина, але вони точно мали намір побачитися.
- Уявляю, що відчувають люди, знання
яких про власну родину змінюється докорінно.
- Так, маю ще таке спостереження. Думаю, що люди з Білорусі,
наприклад, чогось бояться. Відомо, що мережа Radzima створена для пошуку сімей.
Часто буває, що хтось з Білорусі дає ім'я і запитує... про історію затоки, ферми
чи іншої установи. Відчутно, що шукають вони людей, пов'язаних із тими місцями,
проте чомусь бояться відверто про це написати. Я допомагаю благодійно, лише безкоштовно.
Завжди приємно, коли люди дякують, хоча, певне, лише половина з тих, кому допоміг.
В Інтернеті є чимало шахраїв, які шукають виключно гроші, таким я не допомагаю.
Або людей історія не цікавить, просто хочуть здобути карту поляка. Проте, є ті,
кому дуже хочеться допомогти.
Чим далі на схід, тим менші можливості пошуку в Інтернеті.
Люди не знають посилань, архівів, транслітерації, не знають, як вилучити наявну
інформацію. Допомагаючи, я почав запам'ятовувати слов'янські мови, порядок букв.
Чимало поляків, наприклад, не могли повернутися із заслання до Польщі, а лише до
Литви чи Білорусі. Іноді пошуки переростають у тривалу кореспонденцію, й ось уже
у мене є друзі в Англії, Франції та Казахстані, Німеччині, Швеції, Білорусі й навіть
Україні, у Греції, не кажучи вже про Польщу.
Нашу розмову з паном Станіславом хочеться завершити
вдячністю. Певна, є багато людей, чиї сімейні історії стали повними, сльози втамовано,
а правду передано наступним поколінням завдяки його зусиллям, терпінню, допитливості
і доброті. Навіть якщо таємниця поки що не розкрита, лишається надія. Надія на успішний
результат пошуку і віра в людей, що здатні допомагати просто так. І найкраще про
це написав один з коментарів на його сторінці: «Станіслав Войчик - Друг людства».
Автор: Анна Данильчук
Джерело: «День»