rss
08/21/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#358

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Наша Історія \ Шукач загублених

У ХХ сторіччі кордони змінювалися часто, і люди мандрували з держави в державу, не полишаючи своїх домівок і земель. Моя рідна Волинь, наприклад, була і в російській імперії, і в Польщі, ставала частиною величезного союзу соціалістичних республік на 60 років і народжувала малесеньку Колківську республіку, що існувала 7 місяців. Десь із тих вічно кордонних територій Пінщини походить рід Степановичів-Боричевських, батьків моє бабусі.

 

Я непогано вивчила історію їх еміграції в Парагвай та Аргентину, проте не маю жодного уявлення про їх буття до цієї трансатлантичної мандрівки.

Невідомі повороти у долях близьких по крові, хоч і далеких у часі, людей завжди лишають місце уяві й неспокою. Саме тому, в один із зимових днів надлишкового вільного часу я написала на сайті Radzima (сторінка генеалогічного пошуку в Білорусі, Литві та Польщі) повідомлення, чи знає хтось історію родини Степановичів та Боричевських із села Жолкіно, що тепер належить Білорусі. І вже того ж вечора отримала відповідь від пана Станіслава Войчика. Він надіслав мені кілька корисних адрес і величезний список ймовірних родичів - серед яких депортовані, репресовані, живі й мертві. З'явилося навіть припущення, яке не може не пестити вишукану уяву, що Боричевські належали до шляхти. Чула про таке раніше і я в родинних спогадах, натрапляла в книгах, які розповідають про Жолкіно як село збіднілих шляхтичів, що переодягалися в мужицький одяг і ставали до праці. Уже за кілька днів я познайомилася з кількома цікавими Боричевськими, приєдналася до Фейсбук-групи, що має таке ж ім'я та вступ до якої суворо регулюється міжнародними «фамільним синдикатом» і отримала посилання на кілька гербів, які дозволено носити представниками роду Боричевських,

Усі ці події подарували мені чимало приємних емоцій, сумнівів та гордості, частина з яких належать виключно пану Станіславові Войчику за його безкоштовну допомогу, обізнаність, повагу до історії та любов до людей - тих, що шукають і тих, що будуть знайдені.

Ми живемо в сусідніх містах, розділених кордоном, - я у Луцьку, пан Станіслав - у Любліні. Попри численні медійні та історичні чвари, що трапляються між народами, наше спілкування зводилося лише до пошуку кращих сторін поляків і українців, а також спогадів спільних поневірянь від окупаційного радянського режиму. Велика частина його пошуків присвячена репресованим, переселеним до Сибіру чи Казахстану. Проте, трапляються і надзвичайні історії. Моя, наприклад, як зізнався пан Станіслав, зачепила його аргентинським слідом. Після цього знайомства я подекуди уявляю Інтернет величезним океаном з кораблями, повними людей і потопельників, що колишуться на хвилях, і чекають, коли хтось вивільнить їх із глибин забуття. І пан Станіслав, військовий пенсіонер, як вправний капітан архівних рифів і пошукових глибин будує маршрут Інтернет-сторінками для зустрічі давно загублених душ.

- Пане Станіславе, як ви прийшли до пошуку людей та їхніх історій? З чого чи, радше, кого все розпочалося?

- Це - довга історія. Моя сім'я походить з Волині, з місцини неподалік Ковеля. Туди родина переїхала з-під Варшави наприкінці ХІХ сторіччя, як кажуть, за хлібом. Тоді багато поляків переїхало на Волинь, де теж було нелегко, та все ж жилося багатше. Відносини з новими сусідами - українцями - налагоджувалися гарні. Мої батьки пригадували спільні забави. Одного разу всі склалися і зібрали десяток центів на гас, щоб запалити велику бальну кімнату. То було ще до війни.

Я народився в 1948 році, на території сьогоднішньої Польщі. Сім'я була евакуйована, в Україні залишилися лише могили. У 1942 році брат моєї матері Францішек приєднався до польської армії й був призначений до 4-ї піхотної дивізії.

Війна закінчилася. Францішек не повернувся, як і тисячі інших. Люди шукали своїх близьких, кожен день по радіо транслювалася передача «Вікно для сімейного пошуку». Бабуся і дідусь та мої батьки щодня її слухали, відсилали листи до Міністерства національної оборони, до Росії, до Червоного Хреста в Польщі, у Франції, в Женеві... Нічого. Я пам'ятаю, як чекали хоч якесь повідомлення бабуся і дідусь, потім вони померли, й чекали уже мої батьки. Пошук тривав безперервно, багато років. Вони шукали Францішека серед живих і серед мертвих, серед репресованих і тих, хто повернувся зі Сибіру. І таких сімей, як наша, було і є багато.

Бабуся й дідусь померли, мої батьки померли, і на мене припав якийсь сімейний обов'язок. Що сталося з ним, із Францішеком, таким молоденьким хлопчиком тоді, у війну...

Час Інтернету настав. Мій син купив мені комп'ютер, Інтернет і т. д. Тепер можливості пошуку значно зросли. І ось через багато років, після 66 років пошуку, мені вдалося знайти могилу Францішека на Військовому кладовищі міста Валч. Він загинув під час розриву так званої Поморської стіни. Це - велике кладовище, там поховано 6080 солдатів. Він помер, як солдат, він не був засланий, він, можливо, страждав... Тільки тепер я не міг розповісти про це ні бабусі, ні батькам, які пішли раніше...

За ці кілька років пошуків Франциска я зрозумів, що не тільки я шукав своїх родичів. Є ті, хто не заспокоївся і прагне знати правду про свою родину. Яка дивна сила керує людиною, стільки років після війни, і така цікавість лишається в людині. І так я допоміг одному, двом... шістнадцятьом, сотні людей знайти своїх близьких, дати подальшу надію шукати або закінчити пошук. І так повільно я став шукачем зниклих.

- Опанувавши інструменти Інтернет-пошуку, чи не захотілося вам «копнути глибше» і дізнатися більше про своїх предків?

- Звичайно, я прагнув знайти записи про моїх предків. Я повернувся аж до кінця XVII сторіччя! І скажу, що найдавнішим знайденим моїм предком виявився пастух! Так і було зазначено в метриці - пастух. І скажу вам, то мав бути особливий пастух, якщо спогад про нього зберігся стільки сторіч. І так, озираючись поміж предками, бачу, що були серед нас мельники й теслярі, фермери й крамарі, аж от прийшов і професор - мій син, яким я пишаюся.

Я багато років допомагаю людям у пошуках зниклих, померлих, могил сибіряків. Але допомагаю і в генеалогічному пошуку. Мені подобається переглядати старі пожовклі папери, сторічні архіви. Буває, що я знаходжу те, що шукаю, після кількох клацань на комп'ютері, іноді ж шукаю когось кілька років і... без результату.

- Розкажіть, які особливі історії пошуку запам'яталися вам?

- Я досі шукаю Зосю Гендель. Вона народилася 29 квітня 1929 року, в колонії Зигмунтова, поблизу Горохова, нині Україна. Взимку 1942 вона та її сім'я (батьки й три доньки) були депортовані в район Архангельська. Потім розпочався процес так званої амністії, задумайтеся, що за термін - «амністія для невинних»?! Сім'я Гендель поїхала до Узбекистану, щоб виїхати з СРСР з армією Андерса. І їм це вдалося, усім, за винятком шуканої Зосі. Вона залишилася у лікарні міста Врєвскоє, а її сім'я через Каспійське море дісталася до Персії, де на той час правила династія Пехлеві. Там отець Зосі помер від виснаження, а інші члени родини через Африку та Індію дісталися до Англії й оселилися там. І от уже скільки років вони шукають Зосю Гендель. Я їм допомагаю, але наразі безуспішно.

- Фантастична історія, в якій час, на жаль, грає проти нас. Історія родини. Уявити тільки, яке різне життя склалося у Зосі та її сестер. А що варта мандрівка через Каспій до Персії, а далі - в Англію.

- Я шукаю цю Зосю Гендель з України найдовше. Коли я розмовляю з вами, я маю надію, що, можливо, хтось із читачів знає її чи чув щось. У мене є єдина фотографія цієї маленької дівчинки з великою таємницею власної історії.

- А тепер - уже поважної пані. Родина шукає її вже понад сімдесят років!

- Так. І таких історій багато. Когось знаходиш легко, а когось, здається, ось-ось піймаєш у пожовклих сторінках часу і не вдається, як і в житті. У мене є ще одна цікава історія пошуку, про яку навіть писали у польському національному тижневику. Роз'єднана в часи війни родина, батьків відправили до Сибіру, і вони були впевнені, що троє їхніх синів загинули. Я шукав місце поховання, а знайшов їхні сліди в Південній Африці! Хлопці вижили і як сироти були вивезені армією Андерса з СРСР, потрапили в дитячий будинок і залишилися жити в Африці. Я їх знайшов, пролито море сліз, не знаю, чи зустрілася родина, але вони точно мали намір побачитися.

- Уявляю, що відчувають люди, знання яких про власну родину змінюється докорінно.

- Так, маю ще таке спостереження. Думаю, що люди з Білорусі, наприклад, чогось бояться. Відомо, що мережа Radzima створена для пошуку сімей. Часто буває, що хтось з Білорусі дає ім'я і запитує... про історію затоки, ферми чи іншої установи. Відчутно, що шукають вони людей, пов'язаних із тими місцями, проте чомусь бояться відверто про це написати. Я допомагаю благодійно, лише безкоштовно. Завжди приємно, коли люди дякують, хоча, певне, лише половина з тих, кому допоміг. В Інтернеті є чимало шахраїв, які шукають виключно гроші, таким я не допомагаю. Або людей історія не цікавить, просто хочуть здобути карту поляка. Проте, є ті, кому дуже хочеться допомогти.

Чим далі на схід, тим менші можливості пошуку в Інтернеті. Люди не знають посилань, архівів, транслітерації, не знають, як вилучити наявну інформацію. Допомагаючи, я почав запам'ятовувати слов'янські мови, порядок букв. Чимало поляків, наприклад, не могли повернутися із заслання до Польщі, а лише до Литви чи Білорусі. Іноді пошуки переростають у тривалу кореспонденцію, й ось уже у мене є друзі в Англії, Франції та Казахстані, Німеччині, Швеції, Білорусі й навіть Україні, у Греції, не кажучи вже про Польщу.

Нашу розмову з паном Станіславом хочеться завершити вдячністю. Певна, є багато людей, чиї сімейні історії стали повними, сльози втамовано, а правду передано наступним поколінням завдяки його зусиллям, терпінню, допитливості і доброті. Навіть якщо таємниця поки що не розкрита, лишається надія. Надія на успішний результат пошуку і віра в людей, що здатні допомагати просто так. І найкраще про це написав один з коментарів на його сторінці: «Станіслав Войчик - Друг людства».

Автор: Анна Данильчук

Джерело: «День»

Корупція сто років тому: як обкрадали армію УНР і до чого це призвело

Секрети знаменитих облич

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com