rss
08/26/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#358

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Репортаж \ Творець «Печеніжинської республіки»

Цю коротеньку оповідь про відкриття 22 березня 2019 року на будинку селищної ради Печеніжина пам'ятної плити Михайлові Генику-Березовському (1879-1959) - голові Печеніжинського повіту в час ЗУНРу (1918-1919), поручникові УГА, адвокатові, судді, громадсько-політичному та культурному діячеві - хочеться розпочати словами відомого українського поета: «Україно, доки жити буду, доти відкриватиму тебе». Бо знайомство з постаттю Михайла Геника-Березовського було для мене відкриттям.

 

У часопису «Галичина» (2000 р.) і в моїй книжці «Лебедині ключі» (2001 р.) я опублікував матеріал про Степана Клочурака - президента Гуцульської республіки (Ясіня,1918-1919), але про свого земляка-березуна Михайла Геника-Березовського вперше почув нещодавно від його племінниці Марії Перцович, вчительки-пенсіонерки, членкині Середньо-Березівської станиці Братства ОУН УПА, якій, до речі, було доручено відкрити меморіальну дошку своєму родичеві. Освятили пам'ятну дошку і відправили панахиду священики місцевих церков отець Микола та отець Ігор.

Запитую себе: чому наші предки називали «республіками» порівняно невеликі територіально-адміністративні утворення? Очевидно, в цій назві відображається споконвічне прагнення українців відродити свою державність, втрачену через монголо-татарську навалу, через міжусобиці і недалекоглядність керманичів України-Руси, яким потрапило до рук, образно кажучи, кермо великої і могутньої центральноєвропейської держави після смерті видатного її очільника князя Ярослава Мудрого. Нам завжди не вистачало мудрих і розумних людей, бо їх ретельно відстежували наші вороги і винищували як найбільшу загрозу для своїх загарбницьких намагань, а до керма допускали своїх маріонеток, користолюбців і зрадників свого народу.

Отже, простий хлопчина зі села Вижній Березів, що на Косівщині, всупереч умовлянням його матері залишитись вдома на господарстві, вступає до Коломийської гімназії, успішно закінчує гімназійну науку, і далі його шлях пролягає до Праги, до Карлового університету, де він здобуває престижну професію юриста. Працює адвокатом і суддею в Коломиї. В 1909 році одружується з Неонілою Шипайло з Борщева, що на Тернопіллі. Наступного року в них народжується син Степан, а в 1920 році - син Роман.

Юридичною практикою займається і в Яблунові, і в Печеніжині аж до початку Першої світової війни у 1914 році. Був мобілізований до австрійської армії. Дослужився до звання обер-лейтенанта і найвищих нагород імперії. Коли створювався легіон Українських січових стрільців, зголосився до цієї військової формації з думкою виборювати самостійну Українську державу, але австрійське командування не дало згоди, боячись його таланту організатора та інтелектуала.

В часі утворення ЗУНР повертається до Печеніжина, де перед початком війни працював суддею в повітовому суді. За дорученням Української комендатури Коломийського повіту організовує військовий суд, але отримує новий наказ - їхати до Печеніжина та очолити там уряд повітового державного комісара Західноукраїнської Народної Республіки. Для Михайла це завдання не було важким, бо він знав повіт і люди його знали.

Прибув до Печеніжина 21 листопада 1918 року. Цікаво зазначити, що повітовим лікарем у новоствореному комісаріаті працював Олександр Вінценз, поляк, брат відомого польського письменника Станіслава Вінценза, автора знаменитого бестселера про гуцулів «На високій полонині». До комісаріату належали два містечка: Печеніжин та Яблунів, а також села: Баня Березів, Вижній Березів, Нижній Березів, Середній Березів, Великий Ключів, Малий Ключів, Космач, Княждвір, Ковалівка, Люча, Лючки, Мишин, Стопчатів, Текуча, Уторопи, Марківка, Молодятин, Рунгури, Слобода Рунгурська. «Хоча час був воєнний, перехідний, - пише у своїх спогадах 1919 року «Печеніжинська республіка» Михайло Геник-Березовський (до речі, брошуру з цими спогадами опрацювали і роздрукували працівники Печеніжинського історико-краєзнавчого музею Олекси Довбуша і після мітингу вручили всім бажаючим), - мені вдалося повести справи так, що не було поважних непорозумінь ані з населенням, ані з іншими властями». Отже, навіть після падіння влади ЗУНРу керманич «Печеніжинської республіки» продемонстрував уміння переконати ворогів, що українська громада сильна й організована і що українці навіть після болючих невдач державотворення ніколи не піддадуться ворогам і будуть усіма доступними методами боротись за свою самостійну соборну Українську державу.

Коли окружна військова команда з Коломиї телефоном повідомила Михайлові про відступ Української армії на Схід, свою посаду він не покинув.

З відходом Українських військ почало подавати свій голос польське населення Печеніжина (близько 300 поляків, 200 євреїв, решта - українці з 7000 мешканців містечка). Поляки вдерлися в кабінет комісара і вимагали передати їм владу. Українці, члени повітового українського уряду, на це не погодились. По довгих дебатах вирішили керувати повітом тріумвіратом: українець Михайло Геник-Березовський, поляк Данєлєц і єврей Бертфельд. Наступного дня з Коломиї на Печеніжин посунули озброєні банди, щоб перебрати владу, їм на заваді стало українське населення, озброєне крісами, рушницями і навіть підручним господарським знаряддям. Рубіж оборони створили на Пасовищі - горбі між Печеніжином і Соповом, через який йде дорога з Коломиї.

Під вечір оборонці обстріляли і захопили ворожий вантажний автомобіль, з якого теж відкрили вогонь. Автомобіль доправили до центру містечка. Водій був поранений, два поляки потрапили в полон, решта повтікали. Пораненого віддали на лікування до місцевого шпиталю сестер Служебниць, а полонених замкнули у повітовій в'язниці. Оборона Пасовища тривала. Лави захисників поповнювали селяни з довколишніх сіл. Як пише у вже згадуваній брошурі Михайло Геник-Березовський: «Фронт видовжувався на південь до села Мишин, а на південь десь до села Коршів. Щоб унеможливити бронепоїзду приїхати з Коломиї, в Сопові було зірвано в кількох місцях залізничні рейки. Харчуванням на Пасовищі зайнялися Печеніжинські жінки. На це я видав дещо харчів з магазину харчового уряду, а багато приносили селяни».

В брошурі поміщено світлини, на яких Михайло Геник-Березовський з аматорським театральним гуртком Печеніжина-Сопова після вистави «Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці», Коломия, 1911 р., та з виділом читальні «Просвіта», Печеніжин, 1927 рік.

Ця коротенька історична оповідь про Михайла Геника-Березовського показує, наскільки важливою є роль особи освіченої, досвідченої і відданої своєму народові, своїй нації, особливо в період війни й окупації, адже Березовський зумів зберегти свій вплив і свій досвід правника-професіонала на те, щоб укріплювати віру своїх земляків у незнищенність України й українців навіть в умовах румунської, польської і німецької окупації.

  Title

У 1944 році пан Михайло емігрував до Європи, а потім до Канади, бо добре знав, що з приходом комуно-російської орди йому відкриється шлях до сибірської каторги, а для УПА він був застарий. До того ж, національний провід України дбав про те, щоб кращі інтелектуальні сили українців були збережені в екзилі, в Західній Європі і в Америці, як добірне зерно, збережене в таємниці. Тому в своєму виступі на мітингу я згадав ще кількох березунів-емігрантів, зокрема, відомого історика Івана Кузича-Березовського з Нижнього Березова, генерала, міністра оборони Нікарагуа, де йому споруджено пам'ятник Де Гаморру, а ще - Василя Дрогомирецького з Вижнього Березова, відомого лікаря й енциклопедиста з Чикаго, уродженця села Шешори Іллю-Романа Ткачука та легендарного сотенного УПА Мирослава Симчича-Кривоноса з Вижнього Березова, котрий у лавах УПА по суті прикривав відхід на Захід своїх земляків, як нині прикривають нас на Східному фронті в російсько-українській війні наші героїчні оборонці - воїни Української Армії.

На мітингу біля пам'ятної дошки Михайлові Генику-Березовському директор музею Олекси Довбуша Іван Котів розповів про розпочатий музеєм і місцевою владою проект «Видатні земляки», присвячений 100-річчю «Печеніжинської республіки».

Учні Печеніжинського ліцею виступили з композицією про буремні дні створення ЗУНРу і «Печеніжинської республіки»; Марія Перцович відкрила нові сторінки біографії свого родича. Депутат Івано-Франківської обласної ради Дмитро Лащук висловився за раціональний розподіл цьогорічного мільярдного бюджету області, зокрема, на розвиток спортивної інфраструктури для молоді. Вчитель, краєзнавець, пенсіонер Петро Ровенчук наголосив, що коли громада єдина, то творить чудеса, закликав глибше вивчати історію ЗУНР і передавати її з покоління до покоління. Поет, письменник, фізик, журналіст, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Микола Симчич висловився за дієву співпрацю громад навколишніх сіл, за вивчення доробку державного будівництва і націєтворення наших земляків з діаспори, навів слова винахідника рентгенівських променів Івана Пулюя про те, що як ми пожинаємо плоди наших предків, так наші нащадки пожинатимуть наші плоди, за збереження і примноження історичної пам'яті про боротьбу УПА, познайомив присутніх з макетами своїх книг «Чорнобильці: герої чи парії?», «Під стягом лева» і «Скеля українського духу», для видання яких не може знайти спонсорів, а тим часом мільярди народних грошей витрачаються на білборди, які після виборів перетворяться на сміття, прочитав свій вірш «Криївка». Голова Коломийської міськрайонної «Просвіти» Василь Глаголюк доповнив біографію Геника-Березовського цікавими історичними фактами про його участь у створенні у Печеніжині «Просвіти», читальні, «Маслосоюзу», пригадав імена людей тієї епохи: Романа Самокишина (Самокиш), історика, академіка Володимира Грабовецького, літератора і дисидента Дмитра Гриньківа, який закінчив Печеніжинську школу, підтримав тезу про марнотратство на білборди, які в народі називають «бігморди», бо за ці кошти можна було б надрукувати важливі книжки, прокласти дороги, збудувати дитячі садки і школи.

Завершилась урочистість вшануванням хвилиною мовчання борців за волю України як у минулому, так і теперішніх героїв. Дружній спів державного славня України у виконанні всіх учасників свята величаво здійнявся над Печеніжином, над Україною, над усім світом, де живуть українці.

Тріумф ансамблю «Кришталь»

«Шевченківська весна» в українському Брукліні

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com