Ми писали у минулих випусках про кандидатів у президенти від проросійського табору, від українських правих і від надпотужних бізнесових корпорацій. Ще одну помітну групу серед претендентів на президентські клейноди (булаву, штандарт, гербову печатку, прикрашений медальйонами орденський ланцюг, і, що найголовніше, підпис першої особи під найважливішими рішеннями) становлять ті, хто називає себе «силовиками». Їм і присвячена наша сьогоднішня розповідь. Подивимося, як вони ще у мирний період отримували високі посади, чим конкретно на них відзначилися і як показали себе з початку війни на Сході.

 

Щоправда, насамперед, варто серйозно визначитися з персоналіями, з тим, хто саме у призначеному на неділю, 31 березня 2019 року, першому турі президентських виборів представлятиме військових та правовоохоронців. Тому що їхнє коло є ширшим, ніж вважається.

У репортажах та на теледебатах до цієї групи журналісти, зазвичай, зараховували суто трійку Наливайченко-Гриценко-Смешко. Як найбільш розкручених та профінансованих. Останній зі згаданих політиків після того, коли пішов з держслужби, офіційно займається підприємництвом, зокрема, готельним бізнесом, й вніс до податкової декларації $270 тис. готівки та 17 земельних ділянок, одна з яких - площею 20 кв. км., що для України, погодьтеся, не так і мало. Отже, має чим оплачувати агітацію.

А де передвиборча агітація - там частенько присутні й такі явища, як підміна і розмивання певних понять. Деякі речі подаються надто спрощено, ледь не перекручено.

Окремі політики-«силовики» і близько не брали участь у бойових діях на Донбасі, але з наближенням виборів чомусь позиціонують себе саме з мілітарно-камуфляжної точки зору. Не організовували добровольчих батальйонів і партизанських загонів, як вчитель української мови і літератури за фахом Дмитро Ярош чи нині покійний духовний наставник українських буддистів Олег Мужчиль («Лісник»), або як чинний нардеп від «Самопомочі» Семен Семенченко, згодом «прикрашений» політичними опонентами ярликами-наліпками «аферист», «пройдисвіт», «зрадник» тощо. Одначе не забуваймо, що свого часу саме Семенченко і такі, як Семенченко (ті ж самі наразі засуджені хлопці з батальйону «Торнадо», якими б вони не були) відчайдушно зупиняли ворожу навалу, шукали десь гроші, транспорт, зброю, обмундирування, харчі, а ясновельможне панство зі званнями та погонами думало-гадало, чию сторону їм підтримати або ж розгублено дивилося новини у затишних столичних кабінетах.

Фото kapterka.com.ua

Так, невдовзі вони «підключилися», «згадали», «зорієнтувалися». Але спершу не усі з них виявилися готовими дати відсіч російсько-терористичним військам. Не кажучи про те, що не змогли завадити відвертій державній зраді та порушенню присяги своїми підлеглими.

Як тут не згадати про масовий перехід на бік ворога особового складу управлінь СБУ у Донецькій, Луганській областях та в Автономній Республіці Крим. У Луганську, взагалі, тамтешню будівлю главку СБ України бойовики перетворили на власну штаб-квартиру, звідки агентурою з Росії координувалися подальші тактичні дії і військові операції країни-агресора. І відчиняли двері їм ті, хто не визнав повернення 24 лютого 2014 року керівником даного відомства генерала Валентина Наливайченка. Але у відповідь згадану споруду не розстріляли, не знищили. Перші справжні бої у місті проводилися вже за Луганський аеропорт.

Професійний дипломат, колишній член української зовнішньополітичної місії у Фінляндії, філолог за освітою (традиційна для КДБ спеціальність «російська мова як іноземна», після якої «прикріпляли» працювати з іноземними студентами) Наливайченко після того, коли президентом став Порошенко, був замінений на колишнього начальника Київського облуправління Василя Грицака, тоді як політологи схильні пов'язувати вихідця із Запоріжжя пана Валентина з «Батьківщиною» та з дніпропетровсько-запорізьким лобі. Привід цьому дає й, власне, він сам. Зокрема, взимку 2016 року як голова політичного руху «Справедливість» Наливайченко спільно з Юлією Тимошенко та екс-віце-прем'єром Григорієм Немирею відвідував Вашингтон, де вони зустрічалися з впливовими американцями.

Цієї ж зими в статусі кандидата Наливайченко підтримав підписання Тимошенко, Садовим, Зеленським, Гриценком, Бондарем та Шевченком меморандуму «За чесні вибори». Під час церемонії в прямому ефірі телеканалі «1+1» присутній не був, але підтримав.

Головними своїми досягненнями під час першого терміну на посаді голови СБУ (2006-2010) Наливайченко називає розпочату ним декагебізацію та розсекречення архівів радянських спецслужб, присвячених переслідуванню інтелігенції й протидії національно-визвольному рухові, що, звичайно ж, є неабияким досягненням. Водночас, у відповідь на ці, беззаперечно, важливі і принципові речі, що стали головними пунктами його біографії вже як кандидата, лунають три цілком резонні докори, заперечити які він не може, хіба що намагається спробувати пояснити:

- чому він одружився з донькою передостаннього шефа КДБ УРСР Степана Мухи, після чого й став просуватися по «чекістській» лінії;

- для чого навчався у розвідувальному Червонопрапорному імені Ю. В. Андропова інституті у підмосковному Ясєнєвому (каже, що то був історично останній курс для ще єдиного і неподільного Союзу, і після повернення до Києва він написав заяву на звільнення з органів держбезпеки);

- що у нього в заступниках робили проросійський олігарх Валерій Хорошковський, кримчанка Світлана Нєжнова і політтехнолог Андрій Кислинський, звільнений з Адміністрації президента після скандалу з відсутньою вищою освітою (каже, що їх призначав Ющенко).

В уряді працював і полковник Анатолій Гриценко. Прийшов він туди, одначе, не з війська, а з партії Ющенка і з аналітичного центру ім. Олександра Разумкова. У системі Збройних сил України цей кандидат відбувся теж, передусім, як теоретик, а не як практик. У 1979-1997 роках насамперед мав справу з курсантами і викладав-досліджував у навчальних та наукових установах Міністерства оборони. Особисто справжніми боями ніколи й ніде не командував, навіть під час миротворчих операцій під егідою ООН, як то робив чинний начальник генерального штабу Віктор Муженко.

Президентська кампанія пана Гриценка відбувається під знаком «Ч» («Чесних більше»). На правах «чесного» політика обіцяє здолати корупцію та навести лад в країні. Чудово, однак теж саме ледь не дослівно щодня говорять інші 38 кандидатів. І щось про боротьбу з хабарництвом від нього, погодьтеся, чекали б у тому випадку, якби в минулому він був генеральним прокурором чи міністром внутрішніх справ з реальним переліком імен засуджених на нормальні терміни відомих злочинців. А так виходить, що виборець мусить відштовхуватися від образу Гриценка як колишнього міністра оборони, але особливих оборонних досягнень у Анатолія Степановича, загальновідомих та усіма визнаних, немає.

Разом з тим, ми не беремо до уваги звинувачень у розпродажі армії, про що нині йому постійно нагадують штаби конкурентів. Масове скорочення численності вояків і техніки за головування Гриценка у Міноборони дійсно відбувалося. У відповідь на взяті Україною міжнародні зобов'язання щодо роззброєння. Але чи щось із того Гриценко продавав за гроші, і куди потім йшли ці кошти, це судом не встановлено.

Ми могли би розглядати його дії як полковника запасу ЗСУ на початку війни з Росією... Але суто військових дій тоді з його боку не було. Він не воював, продовжував жити як цивільна особа, критикував владу, час від часу займався виборами, розбудовував партію. Син його, відомий майданівець, а згодом учасник АТО-ООС Олексій Гриценко, той воював. А тато - ні, він - політик.

На питання «Чому ви не пішли на фронт у 2014 році?», Гриценко в одному з інтерв'ю відповів: «А ким?»

«Моя військова спеціальність - спеціаліст з обслуговування авіаційного обладнання літаків. Я перевірив - таких спеціалістів молодших, не 60 років, а 30-40 років, було більше, ніж треба», - наголосив полковник.

Військовим і антикорупційним теоретиком продовжує лишатися й кандидат у президенти Ігор Смешко. Останній за правління Леоніда Кучми голова СБУ, чинний радник президента, інженер-ракетник.

При цьому Ігор Петрович завжди був і досі лишається пов'язаним не зі Службою безпекою України, а з Головним управління розвідки (ГУР) Міністерства розвідки. Він - розвідник, проте розвідник військовий. По цій лінії працював у посольстві в США, звідси ж і його багаторічне суперництво з Володимирською, 33, яка навіть відкрила проти нього кримінальну справу і влаштовувала обшуки.

Обізнаними виборцями, експертним середовищем та іншими кандидатами до Смешка висувається дві претензії:

1) відбілював Кучму після скандалу з продажем РЛС «Кольчуга» режимові Саддама Хусейна в обхід санкцій (на що політик відповідає: рятував він не так імідж керівника держави, як репутацію країни на міжнародній арені);

2) співпрацював зі синхронним із ним головою АП, кумом Путіна Віктором Медведчуком (тут згадується й «отруєння» Ющенка нібито у нього на дачі нібито його заступником Сацюком, і демонстративно нейтральна позиція Смешка як голови СБУ під час Помаранчевої революції, й організація поїздки Медведчука до Америки з метою залагодження «кольчужного» скандалу).

Кандидат із жодним з наведених звинувачень не погоджується, усі задокументовані факти називає такими, що мали місце з його боку суто в інтересах захисту суверенітету України. А з приводу «отруєного» Віктора Андрійовича заявляє, що той не здавав необхідних аналізів, тож предмет обговорення, мовляв, відсутній.

«Потерпілий не здає аналізів крові, і мені досі незрозуміло, чому. Коли ми вимагали від клініки у Відні повну інформацію, сам потерпілий і його оточення зробили все, щоб нам їх не давати. Тільки після двох судових процесів в Австрії нам удалося за допомогою австрійського міністерства юстиції отримати ці документи, які й встановили факт відсутності отруєння», - коментує Смешко.

До речі, полковник Петро Недзельский, якого зробили «цапом відбувайлом» у скандалі з «Кольчугою» та позбавили за це військового звання, на війні був. Й активно поводився під час кожного з Майданів. У 2014-му пішов добровольцем, воював в «Айдарі». Богу дякувати, повернувся живим-здоровим.

***

Згадані нами вище три топові кандидати, що начебто в той чи інший спосіб представляють «силові» органи, слід зазначити, діють розрізнено, об'єднуватися не мають наміру, натомість, «відкушують» один від одного голоси виборців. Згуртуватися їм, ніде правди подіти, доволі складно, позаяк мають вони спільну аудиторію з однаковими інтересами й уподобаннями, однак представляють три цілком різні політичні середовища: Наливайченко, все ж таки, найближчий до Тимошенко; у штабі Гриценка ми бачимо Томенка і Катеринчука, колишніх побратимів Ющенка, які не знайшли себе деінде; а Смешко, все ж таки, асоціюється, здебільшого, з пізнім Кучмою-Медведчуком, і для того, щоб люди думали інакше, з його боку потрібно щось нове, переконливе, чого на даний час немає.

Найгірша ж ситуація у кандидатів з великими зірками на погонами, як на дивно, з війною. Так, з нею.

У цьому плані від них трьох вигідно відрізнявся перший заступник командувача Сил спеціальних операцій (ССО) ЗСУ Сергій Кривонос. Десантник, герой оборони аеродрому в Краматорську, воєначальник з ім'ям, визнаний авторитет на Заході.

Однак, він зняв свою кандидатуру на користь Порошенка. Пішов першим заступником до секретаря РНБО Олександра Турчинова. Замість Гладковського.

З тих, чиї прізвища лишилися у бюлетені, досвід в АТО мають офіцери Руслан Кошулинський («Свобода»), Ілля Кива (Соцпартія), Олександр Данилюк («Спільна справа»). Але вони чомусь вважаються непрохідними. Виборчу кампанію розглядають як необхідну умову парламентської. І як можливість нагадати полковникам-генералам з вищої ліги української політики, хто готується потіснити їх найближчим часом. І хто з них насправді був окопах та брав блокпости окупантів.