Від редакції: 

Українська громада Чикаго зазнала тяжкої втрати - відійшов у вічність отець Мирон Панчук. Попрощатися з ним прийшли сотні людей, відправи у церкві тривали три дні... Тож згадаймо ще раз, разом із Мартою Фаріон, цю щиру Людину, сповнену любов'ю до України і до цілісінького Божого світу...

 

9 березня - день народження Тараса Шевченка, пророка українського народу, який відродив почуття гідности в народі, почуття української ідентичності, і не боявся сказати і написати правди навіть тоді, коли така правда спричиняла покарання i насмішку.

Таким було Боже провидіння, що отець Мирон Панчук відійшов у вічність якраз в день народження Шевченка. Отець Мирон подивляв Шевченка і про це він часто ділився зі своїми друзями.

Зі Шевченком його єднали почуття і переконання. Їх єднали відчуття потреби захищати справедливість, людську гідність, свободу, і сильна віра у Божу любов, яка має бути життєвим дороговказом. Їх об'єднувало переконання, що освіта є ключем для зрозуміння Божої милості і для звільнення людини. Про це ми говорили з отцем Мироном не раз у зв'язку з його лекціями в Києво-Могилянській академії, куди він любив їздити, бувати зі студентами, де він виступав також у справі захисту університетської автономії і оборони української культури.

Скільки разів отець Мирон цитував Шевченкові слова «Учітеся, брати мої, думайте, читайте!» Він любив читати, шукати дані в архівах, листувався і налагоджував контакти з академіками, філософами, духовними провідниками, і для того він писав, вчився і захистив докторську дисертацію на тему психічних наслідків після травми Голодомору та інших життєвих потрясінь.

На його думку, Голодомор спричинив травму в українському народі, яка дає про себе знати і сьогодні; на цю тему він цитував Джеймса Мейса, якого він пізнав ще давно в Україні. Він говорив про славну цитату Мейса, що український народ після незалежності переходить не етап пострадянський, але трансформацію після Голодомору.

 

Ось ця думка Мейса: «Ukraine is not going through a Post Soviet period, but is going through a Post Holodomor period». Цією ідеєю захопися отець Мирон ще давно.

Так, як Шевченко був символом революції за незалежність, так і отець Мирон захопився Помаранчевою революцією, а опісля - Революцією гідності на Майдані, і всією душею віддав себе допомозі заклику до свободи, і допомозі потерпілим та ветеранам.

Його фізичний стан не дозволяв йому їхати на Донбас і служити капеланом в українському війську, але отець Мирон завжди наголошував, що це було його бажання.

Згадаю лиш дві сфери, в які поринув шановний Мирон. Коли влада Печерської лаври під Московським Патріархатом в Києві знущалася над художниками і молодими людьми, які працювали і гуртувалися в майстерні художників при Печерській лаврі і хотіла їх виселити, отець Мирон всією своєю енергією і переконанням проводив акцію їх захисту і оборони. Звертався до уряду й України, і Америки, до всіх людей на впливових посадах в Україні, і просив знайомих, щоб їхали до Києва стояти барикадою перед входом до майстерні, щоб не допустити міліцію, яка виконувала вказівки Януковича.

 

Ще дуже важлива сфера активності отця Мирона була його роль учителя в Школі українознавства. Він чекав суботи, щоб бути з дітьми і проводити лекції. Знаю від дітей, що їхньою улюбленою лекцією була лекція отця Мирона. Чому? Бо він їх запитував: «Quo Vadis?» Хто ви є, куди ідете, хто є наша українська громада в американському світі? Він дозволяв дітям вільно висловлювати свої думки і не боятися, бо можна було проводити дискусію англійською, бо так дітям легше, бо не було забороненої теми - отець вмів заохотити дітей ділитися думками і проводити дебати про свої емоції, їхнє бачення своєї ідентичності, про все, що стосується їхнього життя. Він їх вчив не боятися бути інакшими, шукати свою власну дорогу в житті і ставати лідерами, розуміти людські потреби. Діти з нетерпінням чекали на ту годину з отцем Мироном щосуботи.

Моя родина і отець Мирон знаємося ще від часів, коли він тільки думав: чи стати священиком, чи вибрати собі інший шлях життя. Це було давно. Не можу не згадати, що тоді, коли отець Мирон був дуже молодим, мій тато разом з отцем Мар'яном Бутринським прийняли хлопця Мирона Панчука як свого рідного і огорнули його любов'ю в нашій парафії св. Володимира і Ольги в Чикаго, де він зробив рішення висвятитися на священика, і де він віддано працював не тільки з молоддю, але і зі старшими, і немічними, і пенсіонерами, яких відвідував і в лікарнях, і їздив до них додому. Про це вони мені розповідали, бо чекали на його візити і на його телефонні дзвінки. Через його віддану посвяту з ними вони знали, що не самотні.

Також треба мені згадати особливе ставлення отця Мирона до моєї мами, в них були спільні погляди на багато речей, особливий гумор і коментарі, і отець любив почути мамині дотепи і жарти, бо в ній відчував материнську любов і спільне бачення світу.

Отець Мирон - унікальна людина, унікальний священик, чоловік, якого ви не могли не помітити. Його лице некрасиве у звичайному кіно-сенсі, але в нього обличчя, постава сповнені сильного характеру, так, як фігура сильного персонажу на сцені. Навіть коли не міг стояти, бігати і виступати так, як колись, навіть тоді, коли був прикутий до крісла, на візку, він був сильним.

Він показав свою мужність, коли сказав, що прощає всі провини тим, які його скалічили, бо треба в житті шукати шляхів любови і спільних друзів для добра Церкви і громади.

Його голос - між лагідним звуком і пристрасним мовленням був інструментом для передачі правди - іноді люблячий і щасливий, іноді сумний. Його життя сповнене гідності, здатне розповісти про християнську любов і про особливість людини, наповнене проектами, роботою, філософськими думками.

Можна брати приклад, бо, обмежений в такому важкому фізичному стані, отець Мирон ніколи не нарікав на свою долю і не відчував жалю до провидіння, а навпаки, він дякував Господу, що його тримав при житті, що він жив у часи відродження незалежної України, що він був свідком Майдану, що Бог йому дав силу служити людям у парафії св. Йосифа Обручника - парафії, яка його огорнула любов'ю в час потреби, де він казав, що відродилася наша церква, про яку мріяв отець Бутринський.

Він радів, що мав можливість бути зі своїми друзями, які його підтримали в тяжкі часи. А в наших розмовах, які продовжувалися роками, хоч двічі в тиждень, він висловлював свою радість про приплив молодих священиків і нового Владики до нашої громади, бо відчував нову епоху в житті діаспори.

Отець Мирон був переконаний у ключовій ролі Церкви у суспільстві, і ми спілкувалися про те, що священик може бути інструментом служіння в соціальних реформах і у побудові справедливого суспільства. Ми також говорили про потребу залучення жінок до церковних структур, які приймають рішення у житті дітей, жінок і родин. Отець погоджувався, що це є обов'язком справедливості.

 

Сьогодні ми прощаємося з надзвичайним священиком, унікальною людиною. Бачимо, як його любили, якою є реакція в соціальних мережах. Фейсбук заповнений чудовими споминами, світлинами. Бачимо, як одна особлива людина може вплинути на тисячі людей.

Отець Мирон - люб'язний брат, люблячий вуйко, хресний батько, любий друг, член громади, пастор не однієї парафії, друг митців, музикантів, рівно поважав і бідних і багатих, і здорових і хворих. Людина різних суперечностей, загорнутих в одній душі.

Господь Бог покликав його до себе, туди, де немає болю і печалі, туди, де любов безкінечна; там він почує спів Ангелів, там на нього чекають його мама і тато, його друг отець Гайда, там вони разом будуть молитися за нас усіх і за український народ, який вони безмежно любили.

Спочивайте у Господа Всевишнього, наш любий отче Мироне. Ми ніколи вас не забудемо.

Складаю від Могилянської родини, від Управи Українського Конгресового Комітету Америки, (відділ Іллінойс), і від себе і своєї родини глибокі співчуття сестрі, родині, Преосвященним владикам, Всечесним отцям і сестрам, парафіянам, і друзям.