До нас доходять скупі слова, чим вони - справжні Герої нашої вкраїнської землі - жили, як загинули і за що боролися. А за кожним несказаним словом - цілі історії життя, пережиті трагедії рідних і те, що могло бути, але вже ніколи не буде. Хтось із Воїнів продовжиться у дітях, внуках. А хтось навіки залишиться у материній пам'яті, вічним відгомоном болю на її сивих пасмах.

 

Ми продовжуємо публікувати інформацію про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Сергій Гузенко

 

Сергій Олександрович Гузенко (позивні «Вовк», «Шериф») народився 16 жовтня 1987 року, в селі Павлівка, Верхньорогачицького району, Херсонської області. З червня 2018 року мешкав у місті Берислав.

2014 року закінчив 11 класів Самійлівської школи. Ще під час навчання хлопець брав активну участь у всіх спортивних заходах, отримав псевдо «Ребров». Іноді навіть заміщав вчителя фізичного виховання, коли той був відсутній, мріяв і сам стати вчителем саме з цього предмету.

Після школи Сергій деякий час попрацював трактористом на фермерському господарстві у рідному селі та охоронцем-інкасатором «ПриватБанку» в Новій Каховці. Взагалі, Сергій мав золоті руки, міг робити все, дуже захоплювався футболом, мріяв створити міцну сім'ю. Він був справедливим, чесним та порядним, любив діточок. Мав міцний стрижень відповідальності, який не дозволяв зламатися.

Починаючи з липня 2014 року, «Шериф» перебував у лавах захисників України. За його плечима - бої за Іловайськ, Вуглегірськ, Дебальцеве та ДАП.

Старший сержант, головний сержант 1-ї роти 42-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

Хлопці постійно кликами його «Сірий», тому він і взяв собі спочатку позивний «Вовк». Він ототожнював себе з вовченям, спритним та сміливим, таким, що полюбляє виходити на полювання у темряві.

За роки служби Сергій отримав нагороди: «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня, «За участь у боях», «За зміцнення обороноздатності», «За незламність духу», «За службу державі», «Пам'ятний знак учасника подій Іловайськ-2014», «Пам'ятний знак учасника подій Дебальцеве-2015», нагрудний знак «57-а окрема мотопіхотна бригада», медаль «Операція об'єднаних сил. За звитягу та вірність».

Загинув 4 лютого близько 17:00 у районі селища Опитне, Донецької області, від кулі снайпера найманців РФ.

Похований 7 лютого у Павлівці. У нього залишилися батьки, двоє братів та вагітна кохана жінка.

Ігор Наконечний

 

Ігор Олександрович Наконечний (позивний «Замок») народився 3 липня 1988 року, в селі Шелудьківка, Зміївського району, Харківської області. Разом із матір'ю мешкав у селі Геніївка того ж району, а останнім часом - у селищі міського типу Андріївка, Волноваського району, Донецької області.

Закінчивши Геніївську сільську школу, Ігор вступив до Темнівського навчального центру № 100, у якому 2013 року здобув фах токаря. Від початку збройної агресії Росії чоловік перебував у складі Збройних сил України, захищаючи свою країну. Проходив службу в різних підрозділах: у 54-й, 72-й та 28-й бригадах, а з 29 січня 2018 перебував у лавах 93-ї.

Старший солдат, навідник бойової машини 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 8 лютого у районі промзони міста Авдіївка, Донецької області, від смертельного кульового поранення, яке отримав під час бою з найманцями РФ.

Похований 12 лютого у селі Бахчевик, Волноваського району, Донецької області.

У нього залишились батьки, сестри, дружина та дві доньки.

Сергій Данілейченко

 

Сергій Павлович Данілейченко народився 25 грудня 1990 року, в селі Вербовець, Катеринопільського району, Черкаської області.

У 2-річному віці він втратив батька (той помер), а у 13 років - і матір. Опікувалась ним бабуся, а коли вона важко захворіла, то настав час Сергієві піклуватися про стареньку. Невдовзі бабусі не стало, але, на щастя, у нього були сестри та брат, які підтримували хлопця.

Після 9 класів Вербовецької школи він 2010 року закінчив Тальянківський агротехнічний коледж Уманського національного університету садівництва, в якому отримав фах «експлуатація та ремонт машин і обладнання агропромислового виробництва».

26 травня 2015 року призваний до лав ЗСУ Тальянківсько-Катеринопільським ОРВК Черкаської області.

Старший солдат, старший механік-водій 1-ї роти 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув 16 лютого, о 22:50, у районі селища Кримське, Новоайдарського району, Луганської області, від смертельного кульового поранення, яке отримав під час обстрілу наших позицій зі стрілецької зброї та міномета.

Похований 20 лютого у рідному селі.

У нього залишилися дві сестри та брат.

Василь Богоносюк

 

Василь Богданович Богоносюк народився 18 жовтня 1980 року, в селі Раковець, Богородчанського району, Івано-Франківської області. З 2001 року мешкав у селі Васильків, Чортківського району, Тернопільської області.

Хлопець спочатку закінчив 9 класів сільської школи, а згодом провчився ще 3 роки у вечірній школі. У дитинстві Василь був дуже веселою маленькою людиною, мав неабиякий талант смішити інших та дарувати їм чудовий та позитивний настрій. Випасав худобу, займався колекціонуванням наклейок з-під жувальних гумок та виготовленням різноманітних статуеток.

Одного разу разом із бригадою односельчан приїхав до Василькова на сезонні роботи та там і залишився, одружившись у вересні 2001 року з місцевою дівчиною.

Василь Богданович дбав про свою сім'ю з усіх сил. Іноді роблячи неможливе, тримаючи усе навантаження на своїх плечах, розуміючи, що від нього залежить усе, їхнє щастя та добробут. Завоював у Василькові повагу та любов сусідів.

Із 2015 року чоловік захищав країну від агресора, чотири рази підписував контракт, а з 23 січня 2018 року перебував у своєму новому підрозділі.

Старший солдат, старший стрілець 3-го відділення 1-го взводу 2-ї роти мотопіхотного батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 20 лютого близько 17:00 у районі міста Мар'їнка, Донецької області, від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 23 лютого у Василькові.

У нього залишилися важкохвора мати (яка навіть не змогла бути на похованні), чотири сестри, дружина та двоє дітей.

Євген Фурсов

 

Євген Олександрович Фурсов народився 20 серпня 1975 року, в місті Брянськ (РФ). У 1979 році разом з батьками переїхав до міста Дружківка, Донецької області.

Закінчивши 9 класів школи № 17, Євген вступив до ПТУ № 36, у якому отримав фах електрогазозварювальника. У 1993-1995 роках відслужив строкову службу у прикордонних військах, після чого працював у цеху № 3 Дружківського машинобудівного заводу.

Незважаючи на те, що народився він у Росії, Євген Олександрович був справжнім патріотом України, щиро любив землю, на якій він виріс. Добрий, відкритий до інших, позитивний та цілеспрямований, чоловік уособлював приклад справжньої мужності та відваги. Дуже захоплювався риболовлею.

У вересні минулого року він підписав із ЗСУ контракт та після навчання у «Десні» був доправлений до свого підрозділу.

Сержант, військовослужбовець 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади.

Загинув 23 лютого у Донецькій області через пряме влучання з ПТРК у бліндаж.

Похований 26 лютого у Дружківці.

У нього залишилися батьки, брат, дружина та донька.

Борис Бординюк

 

Борис Борисович Бординюк народився 28 лютого 1987 року, в селі Чеховка, Нижньосірогозького району, Херсонської області. У 2-річному віці разом з родиною переїхав до села Благовіщенка, Кам'янсько-Дніпровського району, Запорізької області.

Закінчивши 9 класів сільської школи, хлопець вступив до Мелітопольського ліцею залізничного транспорту, в якому 2008 року отримав спеціальності: «оператор поста централізації, складач потягів, регулювальник швидкості руху вагонів». Також закінчив 6-місячні курси провідника.

Один із братів Бориса трагічно загинув у 22-річному віці, а за півроку трагічно загинув й інший, 25-річний брат. Важко уявити, що пережила тоді мати, поховавши двох синів. Неможливо уявити, що коїться в її душі зараз, коли пішов від неї останній синочок.

Деякий час чоловік попрацював у рідному селі, згодом - в Енергодарі у залізничній галузі, роботу свою дуже любив. Життєрадісний та сповнений оптимізму, Борис Борисович ніколи не нудьгував, адже для цього у нього не було часу, який він завжди витрачав на корисніші речі.

У серпні 2016 року підписав із ЗСУ контракт.

Старший солдат, старший навідник 1-го мінометного відділення мінометної батареї 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 24 лютого о 6:00 у районі села Катеринівка, Попаснянського району, Луганської області, через смертельне уламкове поранення, яке отримав під час обстрілу найманцями РФ наших позицій із 82-мм мінометів.

Похований 27 лютого у рідному селі.

У нього залишилися мати та дві сестри.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»