rss
08/24/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#358

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ До виходу у світ готова книжка спогадів «Собор Бориса Возницького» Лариса Возницька шукає спонсорів, які б профінансували видання

Нещодавно у Львівському національному музеї імені Андрея Шептицького відбулася презентація ювілейного 50-річного випуску журналу «Пам'ятки України», в якому переважна частина змісту - спогади Бориса Возницького під назвою «Собор Бориса Возницького». Автором вступного слова й упорядником спогадів є його донька Лариса Возницька-Разінкова, екс-гендиректор Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького.

 

Про колишнього директора Львівської галереї мистецтв, мистецтвознавця, Героя України Бориса Возницького написано багато, проте його спогади друкуються вперше. Борис Григорович віднайшов тисячі мистецьких пам'яток, організував їх реставрацію і збереження, відкрив відділи галереї в Олеському, Золочівському, Підгорецькому, Жовківському замках... «Він зрісся з музеєм, це було його життя, його радість і розпач, титанічна фізична праця без вихідних та відпусток і тріумфи перемог», - пише у вступі Лариса Борисівна.

Я прочитала спогади Бориса Григоровича. Вони вразили мене до глибини душі відвертістю, щирістю, проникливою любов'ю до матері, до рідної землі і гідною подиву феноменальною пам'яттю. Зустрілася з Ларисою Борисівною, щоб довідатися, як вона працювала над упорядкуванням рукописного архіву батька, а також чи вдалося їй втілити його нереалізовані задуми у життя.

- Скільки часу забрало вивчення архіву Бориса Григоровича і його впорядкування?

- У 2016 році, коли я почала працювати у Львівській академії мистецтв, де обіймаю посаду доцента на кафедрі реставрації, у мене з'явилось більше вільного часу, і я почала розбирати рукописи батькового архіву. На це пішло два роки. Основні документи Бориса Григоровича були систематизовані у папках. Але було багато нотаток, фрагментів спогадів, листів, малюнків у техніці олівця і акварелі... З 1961 року він писав щоденники, в яких фіксував усе, що стосувалося роботи, поїздок. Почав писати спогади про батьків, дитинство, війну, експозиції. Вирішила опублікувати спогади і жодного свого слова не додала, а його слів не викинула.

- Чи плануєте видавати спогади окремою книжкою?

- Книжка спогадів готова до виходу у світ, називається «Собор Бориса Возницького». Це - понад 300 сторінок з численними фото з родинного архіву. Шукаю спонсорів для фінансування видання.

- У 2013-2016 роках ви очолювали Львівську національну галерею мистецтв, продовжували справу батька. Наскільки складно було працювати на цій посаді?

- До того, коли обійняла цю посаду, 41 рік (!) працювала у галереї. З 1981 року завідувала відділом реставрації. Про події, що відбувалися у галереї, знала, але «кухня» директорства була мені невідома. Борис Григорович, втомившись на роботі, вдома не обговорював своїх справ, обмежувався розмовами на сімейні теми. На початках мені було складно. Навіть у побутовому плані. Машина, на якій розбився батько, не підлягала ремонту. Ні у моїй сім'ї, ні у батька не було власного автомобіля. До відділів галереї, які віддалені від Львова, доводилося доїжджати маршрутками. За чотири роки Міністерство культури так і не виділило мені автомобіля.

Принципові рішення Бориса Григоровича я добре знала. Він ніколи не хотів передавати з галереї величезні широкоформатні батальні полотна «Битва під Віднем» і «Битва під Парканами» художника Мартина Альтомонте до діючого костелу святого Лаврентія у Жовкві. Вважав, що там нема необхідних умов для їх зберігання. Я підтримала його рішення, незважаючи на те, що керівники Міністерства культури чотири роки змушували мене це зробити на вимоги польської сторони. Думаю, категорична відмова і стала причиною мого переобрання. А картини Альтомонте ми повісили в Олеському і Золочівському замках.

Ще за життя Борис Григорович хотів поставити пам'ятник Тарасові Шевченку в Підгорецькому замку на честь того, що у місцевому монастирі відбулася перша панахида за поетом. Спроектував його, вибрав місце, і у 2014 році до 200-річчя від дня народження Кобзаря завдяки старанням галереї пам'ятник було відкрито.

Здійснилася мрія Бориса Григоровича - неповторні скульптури Георга Йоганна Пінзеля, які він віднайшов, відреставровано, і їх виставлено у Луврі в Парижі.

У підземеллях Золочівського замку відкрито постійну виставку - лапідарій, де зберігаються численні кам'яні фрагменти з різними орнаментами, які сюди звозив Борис Григорович. В Олеському замку у відновлених залах була презентована збірка надгробків XVI-XVIII cт., які збирав Борис Григорович в експедиціях у 1960-1970 роках.

- За часи керівництва галереєю що вдалося зробити з власної ініціативи і чого не встигли реалізувати?

- У 2015 році Міністерство культури хотіло прийняти Додаток до Закону про діяльність музеїв, в якому прописано дозвіл на продаж експонатів з музею. Тоді було влаштовано телеміст директорів музеїв України, на якому обговорювалося це питання. Я першою виступила категорично проти такого додатку, мене підтримали мої колеги. Додаток ліквідували.

  Title

На посаді директора необхідно було вирішувати багато важливих господарських питань. У 2015 році на основі розробленої технічної документації було перекрито дах у Музеї Пінзеля. Цьому фінансово посприяли міська рада, обласна адміністрація і фонд дружини президента Марини Порошенко. У складних ситуаціях отримувала підтримку небайдужих людей - доброчинців. За їхні кошти і сприяння було поновлено частину даху на заїжджому дворі Підгорецького замку, яку знесло під час буревію, дах в'їзного корпусу Золочівського замку. Проте, не вдалося відремонтувати фасад галереї, хоча була розроблена документація і зібрані кошти. Міністерство культури вкотре переживало фінансову кризу, тож не було коштів на утримання поліцейської охорони. Фінансування охорони було важливішим для галереї, ніж ремонт фасаду.

Ще за часів директорства Бориса Григоровича галереї був присвоєний статус «національної», а це означало, що оплата працівників музею має здійснюватися за підвищеними коефіцієнтами. Міністерство культури тоді не виділило необхідних коштів і, відповідно, музейним працівникам не підвищили зарплатню.

- З ініціативи керівництва «Мистецького арсеналу» 2013 року була започаткована премія імені Бориса Возницького «За вагомий особистий внесок у розвиток музейної справи», яка вручається раз на два роки. Чи ви є членом конкурсної комісії? Кому вже було вручено премію?

- Галерея є співзасновником премії, тож, за встановленими правилами, її працівники не мають права бути у комісії. Першим переможцем премії став гендиректор Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні Олесь Пошивайло, у 2015 році - тодішній фондозберігач Музею-заповідника «Олеський замок» Тетяна Сабодаш (її кандидатуру висував Львівський історичний музей), у 2017 році - директор Державного історико-культурного заповідника «Самчики». Мене постійно запрошують до «Мистецького арсеналу» на урочистості, і я беру участь у дійстві.

- У вступі ви згадуєте про особисте життя Бориса Григоровича. Розкажіть про свою родину.

- Мої батьки рано розлучилися. Мама вдруге вийшла заміж, і я маю зведену сестру. Батько був однолюбом. Вдруге не одружився. Зберіг з колишньою дружиною добрі стосунки. Мій старший син Андрій став скульптором. Давно живе і працює в Ужгороді. Молодший, Олег, живе у Львові, викладає у Львівській академії мистецтв.

 

Автор: Тетяна Костенко

Джерело: «Високий замок»

В Україні знайшли унікальний могильник із бронзовим казаном римського виробництва

Тарас Шевченко єднає народи, а Галина Яблонська – закоханих у Шевченка та Україну людей

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com