rss
08/21/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#358

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Наша духовність \ Про духовний фронт

Як зароджувався і розвивається капеланський рух в Україні - на круглому столі в «Дні» розповіли священики ПЦУ.

 

Капеланство в умовах війни, яку розв'язала Росія проти України, стало тим духовним явищем, яке поєднало релігійне та світське життя. Образно кажучи, небо і землю. Підкреслимо, що саме війна, яку розпочала Москва, стимулювала не просто нову хвилю в реформації української церкви, а й саму нашу Церкву підняла на нову ланку моральних зобов'язань перед суспільством. Можливо, цей практичний і необхідний для всього українського народу чинник (окрім інших) і став приводом для об'єднання українських церков. Але це - кривавий і болючий стимул, який, до речі, цілком вкладається в християнське вчення про жертовність.

У редакції «Дня» нещодавно відбувся круглий стіл за участю трьох священиків нової Православної Церкви України: митрополита Черкаського і Чигиринського, голови синодального управління військового духовенства ПЦУ владики Івана (Яременка), який започатковував капеланський рух у колишній УПЦ КП; владики Володимира (Чепака) - єпископа Фастівського, вікарія Київської митрополії, який був головою військового духовенства в колишній УАПЦ; протоієрея Івана (Грицюка) - військового капелана, духівника Національного університету оборони України імені І. Черняхівського, координатора військово-мобільних груп внутрішніх комунікацій генерального штабу ЗСУ.

Title  

Перед початком розмови головний редактор газети «День» Лариса Івшина зазначила: «Ми, звичайно, є світським виданням, але приділяємо надзвичайну увагу питанням духовності. У нас є фото, на якому наша журналістка Клара Ґудзик передає першу в Україні електронну бібліотеку газети «День» Іванові Павлу II. В Україні ще не був достатньо розвинутий Інтернет, а електронна бібліотека газети «День» уже існувала. Це - дуже важливий шлях, тому що наша газета приділяє велику увагу духовності. Надзвичайно важливо, щоб українська церква була інтелектуально просунутою. І я бачу, що саме так і відбувається - досвід старших поєднується зі знаннями нового покоління».

- Дуже приємно бачити вас як представників єдиної Православної Церкви України, адже раніше ви представляли різні православні конфесії. Як наразі вирішується питання капеланів у процесі об'єднання?

Владика Іван (Яременко): - Оскільки злилися різні структури, зараз ми поступово відпрацьовуємо сфери відповідальності. У перспективі в нас багато задач. Наприклад, напрям військово-цивільного паломництва, створення мережевої роботи системи реабілітації ветеранів АТО, зокрема, реабілітації капеланів. Остання сфера не мала розвитку. У нас є капелани, які мають контузії та поранення. Вони теж потребують фізичної реабілітації та лікування. Але якщо церква відділена від держави і держава опікується військовими, забезпечуючи медичний супровід, то капеланами держава не займається.

- Як бути?

Владика Іван (Яременко): - Держава не може фінансувати церковні інституції. Тому зараз ми працюємо над законом, який дасть змогу фінансувати підтримку капеланів у рамках виконання державного замовлення, але не як релігійної організації. Маємо намір запропонувати нашим депутатам новий вид організації. Є громадські організації, підприємства, фізичні особи тощо, а ми пропонуємо новий вид непідприємницької організації - капеланське об'єднання. Воно буде виконувати замовлення держави, але створюватися релігійними центрами.

  Title

- На практиці капелани вже багато років їздять разом із представниками Управління морально-психологічного забезпечення (МПЗ) Збройних сил України на передову, перебуваючи за 200 метрів від ворога. А, виявляється, юридично це питання досі не вирішено.

Протоієрей Іван (Грицюк): - Чи мають капелани пільги, чи не мають, питання поки що не узгоджено, ми їдемо туди не як військова структура, а як волонтери чи будь-хто інший.

 

Владика Іван (Яременко): - Отче, я уточню. Навіть ті, хто обіймає державні посади, не мають зараз привілеїв. На початку вони мали можливість отримати статус учасника УБД. Тепер цю можливість зняли. Вони є працівниками ЗСУ. А працівники не користуються ні пільгами, ні будь-яким забезпеченням. Наприклад, у нашого капелана на фронті проблеми з нирками, і йому потрібне термінове втручання. Але жодний госпіталь його не приймає, тому що у госпіталь потрапляють лише військовослужбовці.

- Ви плануєте вирішити це питання в законопроекті?

Владика Іван (Яременко): - Так. У цьому законі буде прописана та сфера соціальних гарантій, які даються капелану.

- Чи контактуєте ви з цього приводу з народними депутатами? Яка перспектива ухвалення цього законопроекту?

Владика Іван (Яременко): - Депутати ідуть нам назустріч і чекають законопроекту. Але в тій формі, в якій ми пропонували його на початку, вони навряд чи зможуть проголосувати, тому що постійно ми впираємося в норму закону про відокремлення церкви від держави. Ми хотіли, щоб капелан ставав військовослужбовцем, але військовослужбовець є держслужбовцем, отже - цей шлях не підходить. Тому в перспективі було б добре внести зміни в нашу Конституцію стосовно того, що, крім відокремлення, має бути ще й партнерство між державою і церквою. Церква допомагає державі, а держава забезпечує реалізацію цієї підтримки. Тому що сама держава ніколи не зможе вирішити всі соціальні проблеми без церкви.

- Кажуть, що людина на фронті є атеїстом до першого обстрілу. Потім все одно потребує віри. Як починався капеланський рух?

Title  

Владика Володимир (Чепак): - Із початку анексії Криму, а потім війни на Донбасі капеланський рух базувався на добровольцях та волонтерах. Вони допомагали нам, а ми відряджали капеланів на передову. Священики допомагали військовим не тільки духовно, а й возили туди продукти, машини, безпілотники... Все це здійснювалося за рахунок добровольців. Держава нічим тоді нам не допомагала. Таким чином, у нашій церкві розгорнулася ціла структура, яка відряджала священників на фронт. Згодом почалася поступова співпраця і з державою, яка, сподіваємося, буде оформлена в новому законі.

На жаль, сьогодні майже всі військові навчальні заклади перебувають під «опікою» колишньої УПЦ Московського патріархату.

  Title
  Фото з архіву Дмитра Поворотного

- Тобто, домінація Московського патріархату в стратегічних сферах залишається?

Владика Володимир (Чепак): - Безумовно. Сподіваємося, ситуація поступово буде змінюватися. Раніше багато кого перехід до нашої церкви стримувала так звана неканонічність. Хоча ми ніколи не сумнівалися в нашій істинній канонічності. Проте, офіційно на церковному рівні нас не визнавали. Тепер все змінилося. І ми будемо шукати можливості, щоб якомога більше людей перейшли до нашої канонічної Православної Церкви України, яка визнана Вселенським Патріархом. До речі, тут треба віддати належне Патріархові Варфоломію за його сміливість, адже на нього чинилася потужна атака різними способами з боку Москви. Але він не побоявся і визнав нашу єдину Церкву. Якщо б вона не була створена під час Об'єднавчого собору в Святій Софії, куди прийшли два архієреї з УПЦ МП, то вони опинилися б під величезними репресіями свого релігійного центру.

- А що заважає іншим - тим, хто планував прийти на Собор, але не прийшов, приєднатися сьогодні до ПЦУ?

Владика Іван (Яременко): - Зараз я думаю, що цей процес впирається конкретно у відсутність документів єпархіальних управлінь, парафій ПЦУ і перейменування УПЦ МП в Російську православну церкву. Коли назвати її своїм іменем - це вже буде спонукати робити вибір.

- Але чи є механізми, щоб змусити їх? Адже вони роблять заяви, що не будуть перейменовуватися...

Владика Іван (Яременко): - Закон прийнятий - усе, держава має повне право вказати, як назвати організацію.

- Це передбачає перереєстрацію всіх православних парафій в Україні?

- Так, це передбачає перереєстрацію всіх парафій. Абсолютно всіх. Кожен священик стане перед вибором. У нього написано «Українська православна церква», а буде написано «Російська православна церква». У нас, наприклад, навіть без наявності статутів, зареєстрованих державою, вже збираються люди по селах і кажуть: «Батюшко, ми вас поважаємо, але ми не допустимо, щоб у нашому селі була Російська церква. Тому ви робіть вибір: або ви з нами, і ми всі йдемо в Українську церкву, або ви залишаєтеся Російською, але тоді - їдьте, шукайте собі десь парафію». Ці питання вже постають зараз. І процес піде, він буде збільшуватися, як лавина.

- Московська церква завжди чіпляється за якісь дрібні аргументи, щоб не визнавати рішень і стверджувати, що не треба переходити у Православну Церкву України. От зараз можна почути такий аргумент, що, мовляв, якби ПЦУ була визнана іншими православними церквами світу, хоча б кількома, то тоді вона б точно була канонічною. А оскільки інші церкви її поки що не визнали, значить - ще ні. Що скажете?

Владика Іван (Яременко): - Процес визнання триває. Спочатку вони роблять нейтральні заяви, потім засуджують Росію, а вже третім кроком починається пряме визнання церкви ПЦУ. Наразі вони збирають так званий пул прихильників Вселенського Патріарха. А тоді, коли будуть виступати, то зі спільною заявою. Тому це цілком логічний і дипломатичний крок, який вони роблять зараз. Вони збираються на Синоди, архієрейські визнання, обговорюють, роблять «заокруглені» заяви, десь там щось конкретно засуджуючи. Але таким чином вони вже дають змогу Вселенському Патріархові розуміти, хто на його боці й на боці правди, а хто явний супротивник, такі, як Сербська церква, яка повністю підлегла Москві.

Наразі багато хто чекає виборів в Україні. І питання переходу в Православну Церкву України парафій колишньої УПЦ МП буде більш інтенсивно вирішуватися вже після виборів. Коли буде обраний президент і нічого не зміниться в нашій країні, тоді це стане константою. Бо сьогодні дехто боїться реваншу. Це не стосується західних регіонів, де населення ставиться до цього питання твердіше. І навіть якщо священик не захоче переходити, то його змусять. А на сході ще думають: робити це чи не робити, триматися чи, все-таки, грати українську музику.

- Але на сьогоднішній день з боку Української держави фактично все зроблено, зокрема, після Томосу були ухвалені необхідні закони. Що держава ще має зробити для церкви?

Владика Іван (Яременко): - Закони повинні ще запрацювати. А це залежить повністю від держави - як вона імплементуватиме цей закон у реальність. Наразі ми бачимо послідовність дій нашої держави. Тому, звичайно, хотілося б, щоб було повне спадкоємство цих кроків і після виборів. Тоді ми матимемо повну перемогу. На духовному фронті вона вже відбулася, але до кінця не засвоїла свої плоди. Коли на сході України побачать, що мирна територія змінилася, тоді й там настане невідворотний процес, п'ята колона втратить будь-яку перспективу. Люди робитимуть свій вибір - або вони в Православній Церкві України, або в Російській православній церкві.

- Для становлення Православної Церкви України, як вважаєте, не зайвим був би більш активний рух громадянського суспільства - активістів, митців, літераторів, журналістів, які абсолютно коректно могли б допомагати церкві проводити просвітницьку, роз'яснювальну діяльність із тим, щоб парафіяни в різних частинах України, зокрема, на сході, активніше задумувалися над цими питаннями?

Title  
 З вірою в серці. 2015 рік. Фото Івана Антипенка
 

Владика Іван (Яременко): - Це - цікава пропозиція. І я, як керівник Черкаської єпархії, вже спільно з християнськими організаціями області думаю над цим питанням. Ми почали з того, що об'єдналися між собою. Далі об'єднуємося в межах міжфракційного спілкування політиків-християн, а після цього почнемо об'єднувати митців і всіх представників думаючої еліти області. Буквально кілька тижнів тому ми утворили Раду християнських церков області й зараз почнемо робити осередки по районних центрах, які будуть навколо себе гуртувати християнську еліту. Це - не священнослужителі, це якраз митці, інтелектуали, підприємці, політики, громадські діячі, які будуть думати, як вдосконалювати громадянське суспільство, щоб воно жило за заповідями Божими - формувалося, розвивалося і захищало християнські цінності, впроваджувало їх, могло мати потугу боротися з таким явищем, як корупція.

- Протоієрею Іване, ви - священнослужитель, і що показово - зі шевроном на руці. Тобто, ось Бог, хрест, а ось справді усвідомлення обов'язку перед державою і народом. Цікаво, які ваші враження? Ви ж постійно буваєте на сході, спілкуєтеся. Наскільки там превалює духовність?

Протоієрей Іван (Грицюк): - Ми починали як волонтери, а вже потім, коли створилася капеланська структура, яка була більш організована, їздили від колишнього УПЦ КП по території сходу України. Наприклад, серед різних проектів також був волонтерський проект «Труханівська Січ». Суть його полягала в тому, що учнів і студентів зі сходу ми везли на Західну Україну - це був такий культурний обмін. Я був там як духівник. Роботи вистачало: починаючи з того, що дітей треба було вчити молитві, розповідати про цінності. Але головним моїм напрямом була співпраця з управлінням МПЗ ЗСУ. В одній машині уживалися воєдино і психолог, і ідеолог, і духівник, і той самий інструктор.

Маючи вищу богословську освіту, я не думав, що стану на старість років капеланом. Але склалися такі умови, що треба було реагувати на виклики в державі. Роботи, знову ж таки, вистачало, бо крім літератури, що видавалася, треба було й якусь атрибутику, і хрестик подарувати. І хрещення відбувалися там, і молитви читали перед боєм і після бою, особливо в активні фази війни. Якщо священик був авторитетним, то його ніколи в куток не засилали, він завжди був біля всіх гострих подій. І окопи копали разом з усіма, й їжу готували, і дрова рубали, бо потрібно було буржуйки розкочегарити. Найближче на фронті солдати сприймали саме капелана. До того, хто був із МПЗ, з однією зіркою чи трьома, вони не так довірливо ставилися.

- Хто його знає, може політрук приїхав.

Протоієрей Іван (Грицюк): - Так, це від радянської армії залишилося. А священика сприймали як свого, рідного. Доводилося вчити. Починали навіть з того, що показували, що таке хресне знамення (і таке було в мене), що в цих три пальці, а в цих два пальці. Треба було все пояснювати, катехізацію проводити, духовний буквар відкривати солдатам. Тим більше, коли були активні фази боїв і після перших пострілів пропадали всі невіруючі. Треба було організувати каплички, духовні центри, де можна було б зосередитися і помолитися. Це все робили священики, капелани, які з допомогою військового керівництва й самих віруючих солдатів робили цю справу. І участь священика там до цього часу є важливою. Нині покійний уже генерал Воробйов Геннадій Петрович активно впроваджував капеланство. Він усе це пропонував і виніс на рівень Генштабу...

 

Владика Іван (Яременко): - Він перший поставив підпис під розпорядженням, що капелани офіційно їдуть на передову. Це було 2015 року, коли ми почали системні ротаційні поїздки. До речі, це - історичний генерал, який відмовився висилати війська проти Майдану.

 

Протоієрей Іван (Грицюк): - Це - велика постать. За його каденції, коли він був керуючим, всі військові операції українська армія, здебільшого, вигравала. Це був професійний чоловік, добре обізнаний і найголовніше - віруючий. Він зрозумів, що без МПЗ не можна виграти нічого. Коли у воїна немає духу, то сама зброя стріляти не буде. Коли солдат боїться, то в окопі він нічого не зробить. А коли ще і священики прийшли і почали духовне спілкування з бійцями, то зовсім по-іншому почала працювати вся ця машина.

  Title
  

Ми - священики нової генерації, які сформувалися на основі українського устрою. Зміни в нашій церкві - військове капеланство, якого раніше не було, - це теж нові віяння. Але не всі структури готові поступитися місцем для військових капеланів: священик же може поставити на місце і командира. Тому постає питання у мирному співіснуванні між військовими і священиками. Не всі розуміють необхідність військових капеланів у ЗСУ, але нам сьогодні конче потрібні реформи.

- Послідовники у генерала Воробйова залишилися? Тобто, ті, хто продовжує його справу в армії.

Владика Іван (Яременко): - Сьогодні над цим працюють у рамках заходів з МПЗ.

Із самого початку «окопної війни», після підписання Мінських угод, коли активна фаза війни перейшла в позиційну, з'явилися великі проблеми... Ніби навпроти ворог, який стріляє, а самим стріляти не дають, і ця «дивна війна» дуже сильно впливала і впливає на психіку солдатів, плюс - мають місце сімейні проблеми або негативна ситуація в тилу, на вільній території... Все це впливає. І цю напруженість потрібно було усувати, заспокоювати, вчити покладатися на волю Божу, пояснювати, що все це тимчасово й обов'язково закінчиться нашою перемогою. Моральний психолог не міг впоратися з цією функцію, потрібен був духівник, який своїм духовним авторитетом міг все це донести до людей.

Але духівники, священики також потребували підготовки. Тому ми перш ніж посилати людей на схід почали їх готувати. На базі Михайлівського Золотоверхого собору і Труханового острова, табору «Труханівська Січ». Тиждень вони були в монастирі, до них приходили фахівці з Національного університету оборони, з Генерального штабу, які начитували лекції про устрій Збройних сил, щоб, потрапляючи в підрозділ, капелан орієнтувався і міг відрізнити роту від батальйону, батальйон від бригади, бригаду від дивізії. Лекції стосувалися також військової та військово-психологічної тематики. Роз'яснювали, що таке військовий психологічний синдром, як уміти оцінювати, в якому стані зараз військовослужбовець і що йому потрібно. Що робити самому, якщо потрапив під обстріл, або де твоє місце у той чи інший момент життя військового. Вчили орієнтуватися в рангах і званнях військових.

Запрошували фахівців з Інституту Богомольця, які читали лекції про психологічну реабілітацію, посттравматичний синдром. Також ми почали впроваджувати надання знань щодо «аватарів», зокрема запрошували фахівця з товариства «Твереза Україна», який читав лекції з собріології (наука про тверезість). В Україні, на відміну від тієї ж Росії, ця наука не дуже розвинута. Але в нас є фахівці, які на професійному рівні дають знання священикам, як обґрунтовано пояснювати «аватарам», що алкоголізм - зло, як виходити з нього і виводити інших. Програма з собріології працює і зараз. У нас є фахівець, який на запити військових капеланів, які перебувають уже на штатних посадах, приїжджає у бригаду чи підрозділ і проводить тренінги для особового складу і командування. Ці тренінги відкривають очі на саму проблематику, передусім, командуванню. Починаючи з того, що вони визначають ступінь своєї алкоголізації, тобто, на якій стадії перебувають і що робити.

- А самі капелани? Як проходить їхня реабілітація?

Владика Іван (Яременко): - Зараз немає системи реабілітації військових капеланів. Ця робота ще потребує свого розвитку. Я сподіваюся, що після того, коли ми об'єдналися в єдину церкву, наші можливості збільшаться. Ми зможемо охоплювати ті напрями, які раніше не могла охопити окремо одна церква. Капелани справді потребують реабілітації. Тим більше, є контужені капелани, які потребують не тільки психологічної, а й медичної реабілітації.

 

Протоієрей Іван (Грицюк): - Варто пам'ятати, що найбільше допомагає божественна дія, яка постійно супроводжує священика. Постійна сповідь і причастя, а також спілкування з людьми з тих чи інших важливих питань дають духовний багаж священику і допомагають йому. Дія Святого Духа є домінантною. Також хочу додати, що коли розпочались активні бойові дії, то деякі священики почали здобувати військову освіту для того, щоб знати своє місце у зоні ООС. Я, наприклад, маю військове звання молодшого лейтенанта запасу при Національному університеті оборони.

 

Владика Іван (Яременко): - Священики і капелани прагнуть здобувати додаткову військову освіту, щоб краще розуміти військових, аби ті, своєю чергою, більше довіряли капеланам. З одного боку, капелан хоче інтеграції у військову структуру, щоб бути своїм для військових, а з іншого - є ризик втратити його як священика і перетворення у військового. Але навіть у випадку інтеграції капелан не буде комбатантом, що дає підстави для введення військово-облікової спеціальності - військовий капелан. Ця практика поширена у ряді країн-членів НАТО, де капелан - військовослужбовець, і церква на цей час втрачає контроль над таким священиком. Однак, повторюю, з'являється ризик втрати духовного потенціалу священика, тобто, виникає потреба у духовному поверненні такого священика. Зараз ми відпрацьовуємо закон, згідно з яким капелан поки що не буде військовослужбовцем, але у перспективі цей закон не суперечитиме тому, що, у разі введення військово-облікової спеціальності, капелан може бути одночасно і капеланом, і військовим, не відриваючись від конфесії. Таким чином, це поєднання засад духовних і військових.

 

Автори: Валентин Торба,
Іван Капсамун

Джерело: «День»

Владика Борис Ґудзяк номінований на митрополита Філадельфійського

Храм Успіння Божої Матері в Люрді

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com