rss
03/18/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#347

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ «Вучичу, перерахуй нас!»: масові протести у Сербії тривають вже 4 місяці

У Сербії на початку грудня минулого року розпочалися антиурядові протести, які регулярно збираються до сьогодні. Що досі живить акції, які отримали назви від «Стоп кривавим сорочкам» до «Один із п'яти мільйонів»?

 

Протести за останні 20 років

 

Від часів «бульдозерної революції» у Белграді у 2000 році, коли обурений народ на бульдозері штурмував Скупщину (парламент) Союзної Республіки Югославії й останній балканський диктатор Слободан Мілошевич був змушений покинути посаду, протестні акції не є унікальним явищем для сербів.

У 2000-х вони часто супроводжувалися бійками з правоохоронцями, розбитими вітринами, спаленими автівками. Винятково кривавим стало 30 червня 2001 року, коли спроба провести в сербській столиці перший в історії гей-парад призвела до 40 важко постраждалих і справжнього хаосу в центрі міста.

Потужні заворушення в Белграді відбулися 17 лютого 2008 року, коли через проголошення незалежності Косово розлючені серби напали на американське посольство (через послідовну підтримку Вашингтоном цієї досі частково визнаної країни - колишньої сербської провінції).

За президентства Александара Вучича народні антиурядові протести проходили й у недалекому 2017 році, але вони не були настільки масовими і тривалими. Що ж відбувається зараз?

Як усе почалося

 

Активізація та консолідація сил, опозиційних до Александара Вучича та правлячої Сербської прогресивної партії, розпочалася у вересні минулого року, коли утворилась політична коаліція «Союз за Сербію» на чолі з Борком Стефановичем. На початку ж листопада між опозиційними та провладними активістами мали місце окремі фізичні сутички. А безпосереднім приводом до перших акцій протесту стало побиття в листопаді Борка Стефановича невідомими особами з битками й у масках. Згодом двох нападників було затримано, проте справа й далі залишається не до кінця ясною.

Опозиційні лідери країни одразу гучно обурилися через цей інцидент. Так, колишній мер Белграда Драган Джилас назвав його «атакою на кожного, хто думає інакше, ніж уряд, хто є вільною людиною», а також заявив про бажання президента Вучича «оголосити сезон полювання» на опозиціонерів.

Ефект від нападу посилив сам Борко Стефанович, який наступного дня виступив на прес-конференції, продемонструвавши всім присутнім свою закривавлену сорочку і наголосивши, що рішуче боротиметься проти перетворення Сербії на «державу кривавих сорочок, де б'ють інакомислячих».

За тиждень, 8 грудня, в сербській столиці відбулася перша акція протесту під цілком зрозумілою назвою «Стоп кривавим сорочкам» (серб. - Стоп крвавим кошуљама). Центральною фігурою на ній був сам недавно побитий носій «кривавої сорочки» Стефанович. Загалом, гасла цієї першої демонстрації були спрямовані проти президента Вучича, якого протестувальники обзивали злодієм, корупціонером та самодержцем. Вимоги зводилися до забезпечення владою свободи слова в країні та припинення нападів на опозиційних журналістів і політиків. Лунала і вимога дострокових виборів і повної зміни влади. Акція розпочалася біля будівлі філософського факультету Белградського університету, звідки потім центральними вулицями міста стартував марш, а кількість її учасників становила близько 10 тисяч людей.

Відтоді сербська опозиція почала проводити такі марші-демонстрації щосуботи, причому, кількість учасників поступово зростала. Кульмінацією став кінець грудня-початок січня. Зокрема, 29 грудня, за різними оцінками, на вулиці Белграда вийшло від 40 до 70 тисяч осіб. До акцій долучились і відомі сербські науковці, діячі культури й мистецтва. А відомий сербський актор Браніслав Тріфунович став регулярним спікером. Протестами були охоплені навіть невеликі міста. Наприклад, щосуботи по кілька тисяч людей збираються у центрі містечка Стара Пазова, у Воєводині, з населенням менш, ніж 20 тисяч осіб.

Враховуючи, що белградські акції у часі частково збіглися з масовими заворушеннями у Франції, то деякі сербські протестувальники швидко перейняли й їхній символ - жовті жилети. Хоча використання цього аксесуару в Белграді жодним чином не призвело до радикалізації та насильства. Незважаючи на масштаб сербського протестного руху, він і далі залишається підкреслено мирним.

Марші набирають силу

 

Невдовзі після першого маршу стався замах на життя сербського журналіста Мілана Йовановича, який займався антикорупційними розслідуваннями. Мілану підпалили будинок, але сам він вижив. Цей інцидент додав обурення протестувальникам, оскільки, крім випадку з Йовановичем, протягом останніх кількох років у країні сталася й низка інших, менш гучних нападів на представників ЗМІ, які пов'язують з їхньою опозиційністю.

Ця хвиля антиурядових демонстрацій отримала назву «Один із п'яти мільйонів» (серб. - Један од пет милиона). Через заяву президента Александра Вучича про те, що він не виконає жодної з вимог опозиції, передусім, про вибори, «навіть якщо збереться й 5 мільйонів протестувальників» і вважає єдиним способом для опозиційних політиків втілити свої бажання - «виграти наступні вибори». А ще одним красномовним гаслом акцій стало: «Вучичу, перерахуй нас!».

Реакція влади була дещо неоднозначною. З одного боку, окремі депутати з правлячої коаліції заявляли, що «треба почути людей» і «розмовляти з громадянами», але, водночас, звертали увагу, що за обуреним народом «ховаються вчорашні політики, які втратили владу і прагнуть реваншу». А віце-прем'єр-міністр Сербії Зорана Михайлович наголосила, що влада «готова розмовляти» з протестувальниками, але аж ніяк не виконувати їхні вимоги.

Свою підтримку демонстрантам висловила сербська інтелігенція - 18 січня ЗМІ оприлюднили відповідний відкритий лист від імені ста викладачів філософського факультету Белградського університету. Науковці застерегли, що у поведінці влади впізнають ознаки диктатури або руху до неї.

А ось патріарх Сербської православної церкви Іриней заявив, що «не бачить користі для народу» у закликах до протестів, апелюючи до невирішеної політичної кризи довкола питання Косова. Таким чином церква дотримується прохолодно-нейтральної позиції.

Відверті антиурядові настрої демонструють різні місцеві політики. Скажімо, мер міста Шабац Небойша Зеленович звинуватив президента Вучича в диктаторських амбіціях, заявивши, «що жоден диктатор ще ніколи не був сильнішим за власний народ».

Ще одним помітним інцидентом за участю Вучича був його виступ наприкінці січня під час Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Він похвалився, що Сербія має високий рівень свободи слова і ЗМІ. Заява викликала гучне обурення з боку сербських журналістів, які назвали слова Вучича «цинізмом і лицемірством».

На розпал протестних акцій у Сербії, до речі, припав візит до Белграда 17 січня Володимира Путіна. Ця нагода була використана Вучичем для мобілізації своїх прихильників та для покращення свого іміджу за рахунок очільника Кремля та його популярності в помітної частини сербів. Але, з іншого боку, за день до візиту Путіна до сербської столиці в Белграді відбувся багатотисячний марш пам'яті Олівера Івановича - сербського політика з Косова, вбитого в січні 2018 року. Це вбивство й досі не розкрите. Марш пам'яті Івановича теж пройшов у контексті руху «Один із п'яти мільйонів», і Вучич знову став мішенню для вербальних образ з боку його учасників. За оцінками знайомих місцевих мешканців автора, реальна кількість людей, що взяли участь у цьому марші, була вищою, ніж тих, хто наступного дня вітав Путіна.

Вимоги без лідера і геополітичної орієнтації

 

Зрештою, 6 лютого сербська опозиція підготувала всеохопний договір про подальшу спільну боротьбу. Основні його пункти були наступними: вільні ЗМІ й чесні вибори, бойкот будь-яких виборів, які би влада провела без урахування вимог опозиції, демократизація та боротьба проти насильства з боку влади, солідарність щодо захисту громадян від насильства, формування спільних списків для участі в подальших прозорих виборах, а після успіху на виборах - створення уряду професіоналів, який «забезпечить повернення демократичних засад та верховенства права у Сербії». Окрім усього цього, представники об'єднаної опозиції оголосили про повний бойкот державних інституцій - доки не буде чесних виборів.

  Title
  Фото bTV

Таким чином, наразі сутність претензій невдоволених сербів до діючої влади полягає в несприйнятті прагнень Александра Вучича та його Сербської прогресивної партії встановити своєрідну монополію на владу в країні. І, звичайно, свою роль відіграє й бажання пересічних громадян мати кращі соціально-економічні умови.

Разом з розширенням географії протестів по всій країн дедалі більш строкатим стає і склад цього антиурядового руху - від лібералів та євроатлантистів до людей крайніх правих поглядів. Більше того, в лавах опозиції можна побачити цілу низку старих політиків, які після приходу до влади в 2017 році Вучича втратили свої позиції. Той самий Борко Стефанович, побиття якого поклало початок заворушенням, - уже не перший рік у сербській політиці.

Фактично, всі сербські опозиційні партії та групи об'єднані саме антипатією до правлячої партії Вучича та бажанням відставки президента, але між ними існує низка внутрішніх протиріч, які в будь-який момент можуть підірвати таку солідарність. Втім, немає нічого дивного в тому, що вчорашні еліти користуються народним невдоволенням у своїх інтересах. Але великою проблемою нинішнього протестного руху в Сербії є те, що на даний момент він не має харизматичного лідера.

Протестувальники не мають чіткої геополітичної орієнтації, їх важко назвати проросійськими чи антиросійськими, у вимогах опозиції нічого про ЄС та НАТО немає. Проте, на думку автора, вимоги демократизації та антидиктаторська риторика все ж більше «пахнуть» європейським вибором. З іншого боку, сам Вучич, вправляючись у зовнішньополітичній еквілібристиці, дедалі відвертіше прагне дружби з Кремлем.

Перспективи й український погляд

 

Зима минула, а протести по Сербії й далі регулярно відбуваються. Щоправда, без резонансних інцидентів на кшталт побиття активістів. Зі слів місцевих, глухе невдоволення дедалі більше накопичується, але наразі не перетворюється в якісь радикальні дії. Силових кроків з боку влади теж не видно.

Уся ця сербська протестна феєрія може банально вичерпати себе і згорнутися, враховуючи відсутність харизматичних лідерів, але цілком здатна й привести до зміни влади в Сербії. Найімовірніше, шляхом виборів, яким передуватимуть відповідні кроки белградської влади назустріч опозиції.

Поки що ж чинна сербська влада стрімко втрачає кредит довіри населення. І цьому важко зарадити навіть за допомогою великого турне регіонами країни, яке здійснює президент Александар Вучич, прагнучи показати свою «близькість до народу» (його візити до віддалених сіл та вітання з місцевими бабусями інколи навіюють асоціації з нашим Олегом Ляшком). Після Слободана Мілошевича ще жоден президент так не намагався збудувати культ своєї особистості, як це зараз намагається робити Александар Вучич. І це при тому, що Сербія, відповідно до своєї конституції, не є президентською республікою. Ні Борис Тадич, ні Томислав Николич не були так акцентовані на собі.

А, з іншого боку, нарцисизм Вучича - це зовсім не диктатура і не поліцейська держава. Ніхто не розганяє опозиційні марші, а якби до цього дійшло, то протести би набули вже зовсім іншого характеру і то була би вже окрема історія. Хто пам'ятає часи Мілошевича, той це чудово розуміє.

Загалом, той факт, що десятки тисяч сербських громадян виходять на вулиці за власною ініціативою висловлювати своє невдоволення владою та незгоду з її діями, свідчить, що громадянське суспільство в Сербії таки є - і ця країна зовсім не є, принаймні поки що, балканською копією Росії.

Автор: Анатолій Демещук, Київ

Джерело: «Укрінформ»

Призначення потрібне, та чи не запізніле?

Українська політика у символах і знаках: ялинка готує удар у відповідь

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com