rss
03/18/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#347

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ До останнього подиху були вірні рідній землі…

На сам Новий рік, коли цілий світ потопав у радощах та веселощах, обірвалося життя молодого українця, справжнього Воїна. Він загинув, захищаючи рідну землю від російських загарбників, «іхтамнєтов». І не кажіть про гібридну війну - бо кров українців ллється жива, справжня. Як і справжньою є війна з Росією. Не АТО і не ООС. Війна...

Title  
  

Євген Тоненьков

 

Євген Валерійович Тоненьков (позивний «Сталкер») народився 24 квітня 1990 року, в Маріуполі, у родині військових. Останнім часом мешкав у смт. Старий Розділ, Миколаївського району, Львівської області.

Рано втративши матір, хлопець на деякий час переїхав жити до бабусі, на хутір Садовий, Мінераловодського району, Ставропольського краю (РФ). Закінчивши там школу, повернувся до України, мешкав разом з батьком та братом.

Вступив до будівельного технікуму Маріуполя. Невдовзі помер тато Євгена. Хлопець трохи працював у конверторному цеху металургійного комбінату «Азовсталь», а потім у місті почався хаос. Усюди стріляли, нічого не працювало, влада не могла впоратися з проросійською навалою.

«Сталкер» бачив усе на власні очі, тому у нього виникло тверде бажання захищати свою землю, яке він здійснив, записавшись до батальйону спеціального призначення «Донбас». Потрапити на місце збору до Курахового на той час можна було лише через окупований Донецьк. Це був важкий та дуже небезпечний шлях, але минулося без пригод. Чоловік прибув до розташування батальйону саме перед початком страшних подій в Іловайську, у серпні 2014 року.

До Іловайська «Сталкер» якимось дивом не потрапив. Наприкінці серпня бійців вивели до Дніпра, де увесь вересень вони проходили бойове злагодження та навчання з підвищення боєздатності. У листопаді 14-го відбулася ротація до Лисичанська, де батальйон простояв до 2015 року. Тоді відбулася ще одна ротація та виведення на ППД до Петрівців.

16 лютого 2015 року Євген, як доброволець, був призваний за мобілізацією на особливий період.

У БСП «Донбас» Сталкер служив старшим солдатом, стрільцем 6-го відділення 2-го взводу 4-ї роти. Через те, що добре розумівся в озброєнні, обіймав відповідні посади. Був і кулеметником, і гранатометником, і АГСником.

Він брав безпосередню участь у штурмі Широкиного, в якому він перебував до 2016-го року. Село постійно обстрілював ворог. Там стався один випадок, який можна назвати його другим днем народження.

Річ у тому, що було там одне місце, де був Інтернет. Туди бійці бігали, щоб тримати зв'язок із зовнішнім світом. На той час ніхто ще їх не попереджував про небезпеку наведення за сигналом мобільного. І ось саме в той момент, коли вони сиділи у будинку, почався шалений обстріл того місця із САУ. Трохи перечекавши, хлопці побігли назад, до своїх окопів, і у той самий час біля них впав снаряд, впав та не розірвався. Того дня смерть пройшла повз них.

  Title

Євген Валерійович був розумною та сміливою людиною зі своїм специфічним світоглядом, добре тямив в електроніці та техніці, полюбляв комп'ютерні ігри. З гри «Сталкер» узяв собі позивний, адже мав звичку все досліджувати та пізнавати, незважаючи на небезпеку. У складних ситуаціях намагався підбадьорити друзів, своїм прикладом показуючи межу страху.

За словами його брата, це була дитина нової формації з великим добрим та чистим серцем, яка не розуміла байдужості та черствості навколишнього світу. Іноді він міг бути грубим зовні, але завжди залишав у собі кришталеву прозорість душі, якої в більшості з нас давно вже немає.

15 квітня 2016 року був звільнений за наказом про демобілізацію. У вересні 2016-го він разом з побратимами з 4-ї роти «Донбасу» перейшов до 3-ї роти 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади, у складі якої перебував на передовій з липня 2017-го до березня 2018-го року. 4 вересня 2018 був призваний за контрактом Миколаївським РВК Львівської області та разом зі своєю дружиною, яка служила поруч з ним, починаючи з «Донбасу», прибув до лав нового підрозділу.

Солдат-навідник 1-го відділення 3-го взводу 1-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

24 грудня о 20:50 під час обстрілу нашого взводного опорного пункту в районі селища Кримське, Новоайдарського району, Луганської області, зі стрілецької зброї, 82-мм мінометів та АГС «Сталкер» отримав вогнепальне кульове поранення у голову. Усю ніч його оперували у лікарні Сєверодонецька, але наступного дня він помер.

Похований 28 грудня у Старому Роздолі.

У нього залишилися брат, дружина та дитина.

Title  

Микола Голубєв

 

Микола Олегович Голубєв народився 17 грудня 1998 року, в місті Волочиськ, Хмельницької області.

Отримавши повну загальну середню освіту, в 2017 році підписав контракт зі Збройними силами України.

Старший солдат, служив у 108-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Призваний військкоматом у червні 2017-го.

Микола Голубєв став першою жертвою війни на Донбасі у 2019 році.

Загинув у перший день нового року в районі селища міського типу Новотошківське, Попаснянського району, Луганської області. Отримав смертельне поранення під час обстрілу позицій ЗСУ з БМП-1 з боку тимчасово окупованого селища Донецьке.

Воїна поховали на центральному кладовищі у Волочиську.

У хлопця залишилися батьки.

Ігор Тарновецький

 

Ігор Тарновецький народився 12 червня 1985 року, в с. Неполоківці, Кіцманського району, Чернівецької області.

Освіту отримав у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича.

Був начальником геоінформаційної служби штабу військової частини А0666. Зі серпня 2016 року Чернівецьким МВК Чернівецької області був призваний на службу за контрактом.

«Я, старший лейтенант Тарновецький Ігор Іванович, з кінця 2016 р. у складі 28-ї ОМБР брав участь у бойових діях на сході України. В 2008 році мене за станом здоров'я визнано непридатним до служби в ЗСУ, про що свідчить запис у військовому квитку. Але моя Країна та моє командування не покинули мене. Я прийшов служити за власним бажанням. І рішенням міністра оборони мене було поновлено і призвано на службу в 2015 р.», - розповідав Ігор Тарновецький про себе, підтримуючи флешмоб #Захисти_Країну з протидії ворожій пропаганді.

Він зазначав, що був військовим топографом.

  Title

«Ігор свідомо вибрав свій життєвий шлях, він мріяв бути військовим. Але у військове училище не потрапив - не пройшов медкомісію за станом здоров'я. Та це його не зупинило. У той час, коли хтось ухилявся від мобілізації, Ігор свідомо рвався у бій, на передову. Згодом він все ж таки потрапив в армію, на контракт, і тиждень тому вирушив у зону ООС, якраз у день святого Миколая», - написав його побратим Микола Чаплін.

«Ігор був дуже хорошою, доброю, можна навіть сказати, м'якою людиною. Чесно виконував поставлені перед ним бойові завдання. Ігор був дуже молодим - у нього були великі плани на життя: відремонтувати будинок, одружитися, народити діточок... Але не судилося... Ігор помер як Герой - на бойовому посту», - розповів офіцер управління 28 ОМБ, капітан Андрій Степанюк, що служив з Ігорем з першого до останнього дня.

Ігор Тарновецький помер від серцевої недостатності на передовій, у зоні Операції Об'єднаних Сил в населеному пункті Курахове, Донецької області.

Прощання з бійцем уже традиційно відбулося на Центральній площі Чернівців. З Центральної площі похоронний кортеж вирушив до села Оршівці, Кіцманського району. З усіх навколишніх сіл вздовж траси Чернівці-Снятин люди на колінах зустрічали Героя. Провести бійця в останню дорогу прийшли його близькі, друзі, побратими, волонтери, представники обласної державної адміністрації та керівництво району.

Відспівали Ігоря Тарновецького в Успенській церкві в Оршівцях.

Поховали Воїна 29 грудня у цьому ж селі, де проживають його батько та сестра.

Title  

Руслан Кондратюк

 

Руслан Васильович Кондратюк (позивний «Кіндрат») народився 2 жовтня 1981 року, в селі Війниця, Млинівського району, Рівненської області.

1997 року хлопець закінчив 9 класів Війницької неповної середньої школи, після чого вступив до Мирогощанського аграрного коледжу, в якому отримав фах механіка у 2002 році.

Ще зі шкільних років рідним, друзям, однокласникам стало зрозуміло, що з Руслана росте чудова та неординарна людина. Він мав добрі знання, дуже полюбляв алгебру та біологію, захоплювався легкою атлетикою, футболом та волейболом. Одного разу на шкільних змаганнях «Веселі старти» стався кумедний випадок. Коли йому потрібно було стрибати у мішку, високий та напрочуд швидкий Руслан Васильович легко обігнав усіх своїх суперників, чим завоював захоплення глядачів.

Йому була притаманна допитливість та жага до нового. Класний керівник, яка навчала його з 5 до 9 класів української мови та літератури, таким і запам'ятала Руслана: високим струнким хлопчиною, зеленооким та русявим, який багато часу проводив, занотовуючи нове, знайдене у книжці.

Також він дуже добре декламував вірші, особливо полюбляв при цьому твори Шевченка. Неодноразово брав участь у районних конкурсах читців-декламаторів. Пробував себе як театральний актор, граючи у шкільних постановках п'єс «Наталка Полтавка» Котляревського, «Мартин Боруля» Карпенка-Карого, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка.

2003 року Руслан Васильович одружився, у шлюбі з'явилося двоє діточок. Спочатку подружжя мешкало у Війниці, згодом переїхало до сусіднього села Бокійма, до батька дружини. Але сімейне життя не склалося, тому чоловік повернувся до рідного села.

Незважаючи на це, він був дуже люблячим та турботливим батьком, завжди опікувався своїми синочком та донечкою, які, своєю чергою, також шалено любили тата. А коли той уже перебував в армії, нетерпляче чекали на його повернення у відпустку, плекаючи надію, що більше тато на війну не поїде.

Із 17 січня 2016 року чоловік перебував на навчаннях на Яворівському полігоні, а 31 січня 2016 підписав із ЗСУ контракт. Спочатку службу проходив у 355-му навчальному механізованому полку 184-го навчального центру, після чого був відряджений служити у розвідку, до 130-го окремого розвідувального батальйону.

Руслан Васильович брав участь у бойових діях у районах Іловайська, Світлодарської дуги та Мар'їнки. Був поранений, але після одужання повернувся до своїх побратимів.

20 листопада 2018 року підписав новий, останній контракт.

Солдат, водій зенітно-артилерійського взводу мотопіхотного батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 15 лютого близько 10:45 біля міста Мар'їнка, Донецької області, через мінно-вибухову травму та уламкові поранення, які отримав під час виконання бойового завдання. Найманці РФ з боку окупованого Донецька з ПТРК обстріляли військовий автомобіль ГАЗ-66, коли той заїжджав на позицію. Ракета влучила у кабіну, троє українських військових отримали поранення. Руслан Васильович, який перебував за кермом, був смертельно поранений та помер дорогою до шпиталю міста Курахове.

Похований 20 лютого на сільському цвинтарі Війниці. У нього залишилися батьки, бабуся, сестра, дружина та двоє дітей.

За матеріалами «Цензор. НЕТ»
«Новинарня»
«Україна молода»
та з відкритих джерел.

 

У вічність відійшов о. Мирон Панчук

 

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com