Для чого університетські дипломи тим, хто мріє про кубки і рекорди.

Наприкінці минулого року вийшов український переклад книжки, яку написали в співавторстві видатний шотландський тренер Алекс Фергюсон і колишній очільник компанії Sequoia Capital Майкл Моріц. На власному прикладі багаторічної роботи з клубом «Манчестер Юнайтед» сер Алекс розповідає про те, як стати успішним лідером складного механізму з багатомільйонним фінансовим обігом.

Власне, одна з висловлених тренером сентенцій підштовхнула до цих роздумів. Зупиняючись на темі пріоритетів і факторів, які відволікали його й гравців від, власне, гри у футбол, Фергюсон виокремив ось що: «Мало таких футболістів, які зважають на навчання та шкільні іспити. Саме завдяки цьому вони досягають успіху на полі... Я розумію переваги хорошої освіти й те, як вона готує людину до життя... Утім, робота футбольного тренера полягає не в тому, щоб зробити з юнака біолога чи геофізика та забезпечити йому успіх після завершення кар'єри гравця. Робота тренера полягає в тому, щоб зробити з нього чудового правого оборонця чи вінгера. 11 лауреатів Нобелівської премії не виграють Кубок Англії».

За словами сера Алекса, за 27 років його роботи в «Манчестер Юнайтед» майже не було випадків, коли успішний футболіст досягав би успіхів в освіті. Понад те, він каже, що за весь час йому не траплялося жодного гравця цього клубу, який отримав би університетський диплом. Як виняток він навів прізвище Коліна Мердока, який грав за юнацьку команду на початку 1990-х і до основного складу не пробився. Також Фергюсон стверджує, що, вибравши навчання в Шеффілдському університеті та Європейському університеті в Парижі, перекреслив свої непогані футбольні перспективи його син Марк.

Українським спортсменам, насамперед, з кола тих, хто досяг якихось серйозних успіхів, трохи простіше. Прийняти їх до себе має за честь ректор чи не кожного поважного українського вишу. Прийняти і носитися, немов зі стягом перемоги, демонструючи на кожному офіційному заході й за кожної зручної нагоди. Зрозуміло, що про якість здобуття освіти людиною, яка понад дві третини часу перебуває на змаганнях та навчально-тренувальних зборах, не йдеться. Зазвичай, атлет з'являється в університеті для того, щоб заповнити заліковку. Менш авторитетні, як правило, «віддячують» викладачам. А зіркові спортсмени часто навіть не обтяжують себе відвідинами вишу. За них заліковки носять тренери, адміністратори чи працівники спорткомітетів. Такі реалії.

Знайти в Україні висококласного спортсмена без вищої освіти вкрай складно. Користаючись привілеями, диплом не отримує хіба що лінивий. Інша річ, що найчастіше він не вартий пластика, на якому видрукуваний. І ще добре, коли атлети навчаються у фізкультурних вишах. Це, принаймні, логічно, й якщо людина після завершення активної кар'єри захоче працювати за спеціальністю, особливих труднощів вона не відчуватиме. Принаймні, на перший погляд, адже підготовка спортсменів і робота з дітьми теж потребують знання таких тонкощів, які стороннє спостереження дає далеко не завжди. Адже тренер - це педагог, який має володіти навичками психолога, знатися на людській фізіології, не кажучи вже про тонкощі розуміння навчально-тренувального процесу.

Зрештою, у цьому випадку атлети, які пропустили навчання тоді, коли отримували диплом, ще матимуть змогу надолужити згаяне. Зазвичай, у процесі роботи, методом спроб і помилок. Значно гірше тим, хто «здобуває освіту», не пов'язану зі спортом. Тоді від дипломів економіста, юриста чи, борони Боже, медика немає найменшої користі. Диплом заради диплома.

Спортсменам із країн Західної Європи чи Північної Америки важче. «Рішали» за них іспитів не складають, а отже, найчастіше доводиться поставати перед тією дилемою, яку окреслив Алекс Фергюсон: спорт або освіта. Вибір найчастіше залежить від середовища, з якого походить людина, її вродженого інтелекту. У цьому контексті згадалися слова легендарного капітана збірної Бразилії з футболу 1980-х років Сократеса. Свого часу він теж бідкався, що мільйони бразильських дітей беруть приклад з геніального футболіста Рональдінью. «Але він фактично не вміє ні читати, ні писати, - казав Сократес. - Діти про це знають і думають: «Навіщо мені вчитися? Буду як Рональдінью: гратиму у футбол, буду знаменитим і зароблятиму мільйони». Біда тільки в тому, що таких, як Рональдінью, одиниці. А десятки тисяч дітей, які не вчилися, не почавши грати у футбол, опиняються на узбіччі життя, не можуть себе знайти й живуть у злиднях». На думку Сократеса, який був великим інтелектуалом на полі й поза ним, такий поверховий підхід формує, зокрема, і загальний рівень життя в Бразилії. Звичайно, Україна - не Бразилія. Ні за рівнем фанатичної відданості футболу чи будь-якому іншому виду спорту, ні за життєвими пріоритетами. Але багато в чому ми схожі. Бо то тільки в мемуарах совєцьких спортивних тренерів червоною ниткою пронизана істина, що головна мета - «виховати людину та громадянина і лише потім спортсмена». Насправді якби всі ті фахівці були такими самими відвертими, як Алекс Фергюсон (чи мали би змогу писати правду), то чи не дослівно повторили б те, що сказав шотландський футбольний спеціаліст. Бо навряд чи умовний Валерій Лобановський був би у великому захваті, якби Безсонов чи Дем'яненко між тренуваннями й іграми готувалися до іспитів, писали контрольні та дипломні роботи. Та й самі футболісти за такого рівня фізичних навантажень значної розумової роботи не витримали б.

У США надзвичайно сильно розвинена система студентського спорту. За загальним рівнем американські студентські першості з баскетболу, хокею, волейболу тощо переважають національні чемпіонати багатьох європейських країн. Це й не дивно, адже команди укомплектовані не лише найкращими місцевими юнаками чи дівчатами, а й обдарованими іноземцями, які отримують запрошення з університетів саме з огляду на спортивні таланти. Але це не означає, що, виступаючи за команду вишу чи коледжу, спортсмен має якісь привілеї в навчанні.

Як це відбувається в США, розповів колись один із найобдарованіших українських шахістів Ілля Нижник. До Сент-Луїса з рідної Вінниці він потрапив 18-річним - на запрошення відомої угорської шахістки Сюзан Полґар, яка заснувала шахову команду при Вебстерському університеті. Хлопець їхав до США з думкою, що гратиме в шахи й завдяки тому матиме всілякі поступки в навчанні, однак швидко усвідомив, що, крім безкоштовної освіти, нічим іншим він від своїх однокашників, які не займаються спортом, не відрізняється. Як наслідок - у свідомості Іллі поступово стався злам. Мало не проваливши перші іспити, надалі він приділяв основну увагу не шахам, а навчанню. Нині 22-річний Нижник уже отримав диплом бакалавра й навчається на магістра з кібербезпеки. Якщо у своїх ранніх інтерв'ю українського періоду хлопець казав, що його життя - це шахи, то нині повністю змінив пріоритети й, передусім, хоче здобути якісну освіту, а потім знайти роботу за спеціальністю. У шахи він теж грає, регулярно стає призером внутрішньоамериканських турнірів. Однак, спорт уже є не сенсом життя, а, радше, додатком до навчання.

Утім, цей приклад теж демонструє, що професійне заняття спортом і навчання у виші поєднувати неможливо. Погоджується з цим і чемпіон Європи-2004 з плавання Олександр Волинець, приклад якого для наших теренів можна назвати унікальним. Тернополянин і плавати на високому рівні навчився фактично самотужки, уже в зрілому віці. Іноді тренувався через відсутність басейну в місцевому ставі, а в 26-річному віці сенсаційно вийшов у фінал на дистанції 50 м вільним стилем на Олімпіаді в Сіднеї.

Завершивши кар'єру в 2008-му, Олександр зміг реалізувати себе як ІТ-спеціаліст. «Не скажу, що плавання давало мені великі заробітки, - каже Волинець. - Але намагався їх не тринькати, а вкладати у справу, пов'язану з ІТ-проектуванням, яка давала прибуток ще тоді. І дає досі. Але то не ті гроші, за які можна жити безбідно. Тому після завершення кар'єри, знаючи англійську, повністю взяв на себе всю логістику однієї компанії. Нині прекрасно почуваюся в ІТ-індустрії».

Олександр радить брати приклад з американських спортсменів: «Вони перемагають на Олімпіаді, але на спорті не зациклюються, бо розуміють, що спортивний вік короткий. «Весільних генералів», яким платили б за колишні заслуги, там немає, кожну копійку доводиться заробляти знаннями та хистом. Зрозуміло, що професійний спорт залишає мало часу. Але, тренуючись, паралельно можна займатися підприємницькою діяльністю чи, бодай, вести якийсь блог. Мить слави минає навіть швидше, ніж здається, а падати завжди важко».

Водночас, людей спорту зі схожим розумінням украй мало. Якщо не скерують відповідним чином батьки, то тренер не зробить цього точно. Бо невигідно. Тож чи варто нам дивуватися ситуації, коли начебто адекватні люди не розуміють найелементарніших речей і дають собою маніпулювати як місцевим політикам, так і російським пропагандистам? Професійний спорт найчастіше гарантує найкращим своїм представникам майже тепличні умови життя, в яких врахована кожна дрібниця. Від атлетів вимагається лише одне: давати результат. Все інше їх не повинно цікавити.

А в що іноді виливаються спроби витягти зі спортсмена думку про ту чи іншу подію, знаємо на прикладі боксера Олександра Усика з його крилатими висловлюваннями про Крим, захист ченців і братські народи. Як не крути, а з раннього дитинства хлопець у спорті. І чотирирічних пауз у виступах, на кшталт тієї, яка дала змогу Віталієві Кличку вивчитися й здобути ступінь магістра за спеціальністю «Управління суспільним розвитком» у Національній академії державного управління при президентові України, в Олександра, як і в більшості інших атлетів, не було.

Автор: Іван Вербицький

Джерело: «Український Тиждень»