У газеті «Час і Події» (№ 50 за 2018 рік) я розповідав про відродження унікального виду вишиваної сорочки - рукавівки. Проте, не кожна жінка наважиться вишивати рукавівки, оскільки це дуже клопітка робота, яка забирає багато часу. До того ж, мало хто купить вишиту рукавівку - через високу ціну.

 

Але щоб не дати зникнути цій сорочці, поряд з рукотворними шедеврами почали з'являтися різні сучасні інтерпретації, зокрема, ткані. Цікавим є те, що вони мало відрізняються від вишиваної. Ткацтво у селі Вербовець - не дивина. Тут, так би мовити, центр ткацтва, який, окрім Вербовця, охоплює ще кілька сусідніх сіл.

У селі Вербовець - батьківщині рукавівок - є дві майстрині, котрі займаються тканими рукавівками. Це багаторічна ткаля Ганна Марківна Крижанівська та її донька - Зоряна Господарюк.

«Колись у моєї матері були сорочки-рукавівки, - згадує Ганна Марківна, - але, на жаль, вони не збереглися, бо мама їх зносила під светрами і куртками, оскільки через бідність не мала що вдягнути. Протягом тривалого часу у мене було велике бажання відтворити їх, але оскільки вишивати не було часу, то я спробувала виткати».

Зоряна Господарюк в авторській тканій рукавівці, 2017 р.	Ганна Крижанівська. Інтерпретація вербовецької рукавівки в авторському виконанні

 

Ганна Марківна почала займатися ткацтвом одразу після того, коли вийшла заміж. Молодому подружжю потрібні були гроші для будівництва хати.

У місцевому колгоспі приймали ткані рушники. Пішла до колгоспу, а там запропонували ткати рушники. До того часу не вміла ткати, але вірила, що навчиться. Пішла до сусідки, і та їй показала основи ткацтва, але сусідка ткала тільки прості рушники, а Ганні Марківні хотілося чогось більшого.

«Я продала корову і купила верстат. Корова коштувала 600 крб., а верстат - 200. Сіла за верстат і почала працювати. Мені почали розповідати про човники та ще інші терміни. Це вже тепер я зрозуміла, що вони доступно сказали, а тоді для мене це було далеким і незрозумілим. Починала ткати маленькі набори, рушники, прості сорочки. Потім перейшла на великі рушники. В той час з'явилася мода перев'язувати рушником весільного кума. Один такий рушник коштував 100 крб. За ці гроші можна було купити 3 000 цегли. Згодом мене вже й великі рушники перестали влаштовувати, і я перейшла на скатертини. Потім почала думати над сорочкою. Кілька ночей не спала і сушила голову над тим, як краще виткати сорочку, та ще й на такому простому полотні. Але поступово впоралася і з цим завданням і почала ткати вербовецькі рукавівки з традиційним орнаментом».

Донька Ганни Марківни - Зоряна - захопилася ткацтвом у десятирічному віці. Вона щодня спостерігала, як тчуть її батьки, і самій захотілося спробувати.

«У батьків був окремий маленький верстат, - пригадує Зоряна. - Мама склала його і сказала: «Якщо хочеш ткати, то сідай і тчи». У школі я вчилася на «відмінно» і знала, що кожної чверті можу спокійно пропустити один тиждень, а за той час щось виткати, продати і купити те, що хочу, хоча і так нічого не бракувало. Просто переважало бажання працювати. Я дуже люблю цю роботу - я нею просто захоплююся».

Рукавівка та запаска у виконанні Зоряни Господарюк	Ганна Крижанівська за ткацьким верстатом у власному строї

 

Зоряна Господарюк - магістр права. Захистила наукову роботу, але в 2013 році настав переломний період. Трохи працювала в нотаріальній конторі, кликали на роботу до університету, але ткацтво і моделювання взяло гору. Каже, що прийшла в університет, посиділа на семінарі перед 1-м вересня і зрозуміла, що вдома за цей час мала би вже півблузки. Подякувала за пропозицію і пішла ткати. Тим більше, тоді якраз запросили з виставкою на Ягеллонський ярмарок у Люблін, а згодом - у Гданськ на майстер-клас. Поступово творчість почала відтісняти основний фах. Тим більше, було колосальне бажання розвиватися саме в цьому напрямку.

Зоряна тче старовинні, але вже осучаснені і багатоваріантні рукавівки. Розширює колористику, поєднує ткацтво з мереживом, різними вирізами та кроями.

А ще Зоряна Господарюк - модельєр жіночого верхнього одягу з елементами традиційності. Її пальта, сукні, плаття, запаски, жилети вражають вдалим поєднанням старовинних візерунків і сучасної моди. Майстриня каже, що їй подобається осучаснювати, а не відтворювати традиційний національний одяг. А ще майстриня створює популярні «Family Look». На виготовлення одного строю майстриня витрачає 3-4 дні. У майстрині багато нових творчих задумів, адже без цього, вважає, неможливо розвиватися і вдосконалюватися.

Сорочка з колекції Ганни Крижанівської (село Старі кути, Косівського району)

Зоряна постійно вдосконалюється, і зараз її унікальні витвори підкорюють увесь світ. Майстриня постійно має численні замовлення. Її авторські пальта і сукні одягають жінки не лише по всій Україні, але і в багатьох країнах світу. Серед великої кількості авторських сорочок кожна з них - різна. Навіть коли клієнт просить саме копію, то вона не може повторити свій виріб. Коли люди замовляють сорочку чи костюм, не кажуть, що робити. Просять, щоб глянула на замовника і сказала, що тій людині найкраще підходить. Досі всі залишилися задоволені. Має молода майстриня і свій власний стрій.

Часто у майстрині запитують, звідки вона бере візерунки, але їй важко відповісти на це питання. Припускає, що черпає натхнення від гарного настрою і мальовничої вербовецької природи, серед якої Зоряна прожила більшу частину свого життя.

Часто майстриня продає свої вироби у Косові на мистецькому базарі. Деякі покупці, оглядаючи ці витвори мистецтва, думають, що вона просто продавець. Та коли вона стоїть з мамою, тоді легше доказати своє авторство.

Ткацтво - робота виснажлива. Після сидіння за верстатом в одній позі болить спина, руки, але це не зупиняє майстринь. В процесі роботи над однією сорочкою потрібно встати і сісти 2500 разів. Зоряна каже, що, сідаючи за верстат, вона повністю занурюється в роботу. Працюючи над однією сорочкою, вже думає про іншу.

Три роки тому Зоряна пробувала вишити рукавівку. Вишила частину, і на тому зупинилася. Каже, хто взявся за верстат, той уже не буде вишивати. Доказом цьому є також і праця на цьому поприщі її мами. Вона почала вишивати рукавівки ще 45 років тому. Дотепер вони лежать недошитими. В селі кажуть, що зі швачки нема багачки.

Учнів Зоряна не має, бо поки що не зустріла людину, яка могла б сісти за верстат і працювати. Тим більше, важко передати людині бажання вдосконалюватися і змінюватися. Це повинно бути закладено всередині. Майстер-класів не проводить, бо не може тягати за собою верстат.

Прикарпатський мистецький університет два роки запрошує Зоряну на безкоштовне навчання на дизайнерський факультет, але через брак часу вона поки що не наважилася.

Зоряна часто бере участь у виставках як в Україні, так і за кордоном. Кілька разів на рік має авторські виставки у Києві. Торік мала запрошення до Іспанії, де їй пропонували повністю показати свій модельний проект, але не мала на той час стільки виробів. Має запрошення на виставки до Швеції, Польщі, Німеччини.

У Зоряни, як і в кожної творчої особистості, є періоди затишшя, коли не приходить творча муза і робота не йде.

«Причиною можуть бути проблеми в особистому житті. Тоді навіть не хочеться сідати за верстат, бо сорочку треба робити з радістю, з добрими помислами, адже в неї вкладається енергетика, душа. Пізніше ту сорочку буде одягати людина, тому не хочеться переносити на неї свій негатив. Краще на той період відійти і зайнятися чимось іншим».

Моделі в авторському одязі Зоряни Господарюк під час презентації фільму «Одягові традиції», в якому знімалися Зоряна та її мама

 

Зараз у матері і доньки є кілька різних верстатів. Деякі з них - ліжникові верстати, а є й вербовецькі, спеціально зроблені для ткання сорочок. Один верстат Зоряна тримає в Івано-Франківську, адже в цьому місті вийшла заміж і постійно там проживає. Із сировини майстрині використовують якісну основу, бавовну, льон, акрил і шерсть. Акрил підходить найбільше, бо він не линяє і дає великий вибір у колористиці. В шерсті немає такої колористики. Полотно для сорочок бавовняне і лляне.

Ганна Марківна пам'ятає, що її мама теж займалася ткацтвом. В ті часи вона сама сіяла льон або коноплі. Мочила то в спеціальному мочилі на три тижні. Потім витягала і тіпала на терлиці. Потім витрясала, пряла і снувала основу. Щоб отримати товсту нитку, прядиво мочили у виварі з кукурудзяного борошна. Притуляли ниточку до ниточки, висукували і ставили сушити. Потім з тих ниток ткали полотно.

Крім доньки, Ганна Марківна навчила ткати ще й свої двох синів, а згодом - невістку та онучку. Але рукавівок вони поки що не тчуть.

Ще з молодості Ганна Марківна збирає колекцію сорочок різних регіонів України. Деякі сорочки мають по 100-150 років. Деякі візерунки на цих сорочках - в єдиному екземплярі. Свою любов до колекціонування прищепила і доньці.