Передвиборчі баталії настільки притупили інстинкт самозбереження багатьох громадян України, що вони фактично повністю забули про війну. Ні, вони, звісно, пам'ятають, що десь там вона є, але, судячи з реальних дій, вважають, що це - лишень проблема, котра «сама розсмокчеться».

 

Розслідування Bihus.Info вкотре продемонструвало приховану проблему українського суспільства: сподівання, що якщо на проблеми не звертати уваги, то ті самі щезнуть.

Дані про зловживання на закупівлях для армії та для оборонних підприємств впродовж майже 5 років війни з'являються постійно то там, то інде, однак суспільство на це реагувало вкрай мляво.

Так само млявою була і реакція на контрабанду з Росії, зокрема - на контрабанду ключових для безпеки країни речей. Чомусь суспільство вважає, що це - всього лишень питання честі, і якщо ви щось купуєте у окупанта, то в такий спосіб плямуєте лише свою честь.

Тоді як насправді це питання життя чи смерті для держави.

Візьмімо вугілля за здирницькою ціною «Роттердам +», яке йде на українські електростанції.

Так, зараз на ньому наживаються структури Ахметова і чинного президента України. Але проблема не тільки в тому, що таким чином ці двоє обдирають, як липку, і так обдертих війною громадян (бо, як не крути, але найбільше, за дивним збігом, на фронт віддавали саме найбідніші). Найбільша проблема в тому, що шахти, з яких це вугілля видобувається, перебувають на територіях, окупованих Росією. І вона в будь-який момент може послати обох «роттердамівців +» у відомому напрямку, і таким чином «витягнути з розетки штекер» багатьом українським підприємствам, зокрема - і шпиталям, заводам і т. д.

Ще більша проблема, виявляється, у нас із оборонними заводами. За 5 років війни в нас не було побудовано жодного оборонного підприємства. І тепер цілком зрозуміло, чому: якщо протягнути через кордон контрабандою з Росії застарілі запчастини, пофарбувати, продати їх як нові, то можна заробити набагато більші гроші, і набагато швидше.

А війна? Яка війна, ні, не чули.

У найвищих кабінетах про війну, як виявилося, 5 років взагалі не думали, не їхня це проблема.

Тому що з контрабандними російськими запчастинами для військової техніки, окрім їхньої якості, та ж сама халепа, що й з контрабандним вугіллям з окупованих територій: Росія в будь-який момент може перекрити канал їх постачання. І у випадку найменшого загострення на фронті українське військо лишиться без можливості відремонтувати навіть ту бронетехніку, котра ще є. Вже не кажучи про те, що за 5 років можна було б якось і з новою бронетехнікою проблему вирішити. Особливо якщо врахувати, скільки натхнення отримали виробники зброї і довколазбройного реманенту у 2014 році - і з яким натхненням їх почали глушити, як тільки безпосередня загроза трохи відступила...А тоді була реальна можливість і інвестиції на виробництво залучити, і українських спеціалістів з діаспори скликати...

Але виявилося, що чинному українському керівництву бронетехніка потрібна тільки для парадів. Тоді, звісно, підійдуть і браковані контрабандні російські запчастини, і машини з китайськими двигунами, спроможні їздити тільки по рівній добре асфальтованій дорозі. Для парадів все це - якраз добре. А от для війни - не годиться зовсім. Зате годиться для імітації війни, особливо якщо своїх же ж солдатів не шкода...

А тепер додайте ще до цього військові склади, які горять із дивовижною наполегливістю, і на яких горить все, що не встигли розікрасти, пофарбувати і перепродати армії як нове. І котрі охороняються по-мінімуму, зовсім з іншою старанністю, ніж, для прикладу, охороняють ті ж таки фабрики «Рошен». Зі складів, котрі добре охороняються, навряд чи можна було б нелегально прикупити старі запчастини...

До цього додайте ту ж таки «Кузню на Рибальському», котру Порошенко продав проросійському Сергію Тігіпку. Це ж додуматися треба було - продати одне із основних оборонних підприємств країни, в котрого купа контрактів із Міноборони на кілька років наперед, проросійському підприємцю...

Ще гірша справа з таким популярним досягненнями української влади, як безвіз.

«На каву до Відня», - так його рекламувало найвище українське керівництво.

Але безвіз не дають за гарні оченята, і навіть за народний подвиг його не дають, його завше дають під ті чи інші умови. Зокрема, це умови для тих громадян, котрі незле їздили за кордон і з візами. Щоправда, тепер деякі з тих громадян, як от пан Фірташ, мусять сидіти за кордоном добровільно-примусово, і чекати, поки їх перевезуть з одного закордону в інший - в тому ж таки добровільно-примусовому порядку. Але це наразі швидше поодинокий виняток, ніж правило.

Для решти таких вільних, а подекуди і надто вільних громадян на вимогу ЄС у листопаді 2015 року в Україні запровадили кримінальну відповідальність за незаконне збагачення.

Щоправда, не можна сказати, що хтось із незаконно збагачених за цією статтею справді потрапив за ґрати, тим більше - з конфіскацією майна. Навіть у тих випадках, коли ця конфіскація, здавалося би, дійсно «світила», як у випадку із Януковичем.

Гірше того, хто забув: ті гроші Януковича, котрі українська держава цілком могла би дістати, виводилися із рахунків банку його сина («Всеукраїнського банку розвитку») через касу «Міжнародного інвестиційного банку», бенефеціаром якого є Петро Порошенко. І банк чинного президента на цих операціях так непогано підзаробив...

Іншими словами, стаття Кримінального кодексу про кримінальну відповідальність за незаконне збагачення всі ці роки просто лежала собі мирно на поличці, нікого особливо не лякаючи.

Щоправда, є підозра, що необхідність здавати декларації неабияк нервувала потенційних «клієнтів» статті про відповідальність за незаконне збагачення. Та й у суспільства після ознайомлення з переліком скарбів чиновників починали виникати всілякі нездорові питання. Але до застосування цієї статті всерйоз не доходило.

І тут раптом таке щастя - Конституційний суд вирішив, що ця вимога порушує права українських скоробагатьків. І президент ніби тут ні до чого - звісно, для тих, хто вірить у те, що український президент суди не контролює.

Вніс це подання до суду від імені 59 депутатів Павло Пинзеник, нардеп від «Народного фронту». До слова, цей нардеп у декларації за 2017 рік вказав, зокрема, що його дружина, нотаріус за фахом, тримає вдома в готівці 11000000 (11 мільйонів) гривень та 75 000 доларів. Ну, добре хоч національній валюті його дружина явно довіряє...

Але для тих, хто воліє не користуватися рожевими окулярами, ситуація чітка і зрозуміла: український президент, попри всі його палкі промови зі сльозами на очах про курс на ЄС і НАТО, в цей історичний день зробив різкий поворот курсу на 180 градусів.

Країну, котра вважає незаконне збагачення основоположним правом своїх громадян, не чекають ні в Європейському Союзі, ні в НАТО.

Зате її з радістю приймуть в Тайожному, перепрошую, Митному Союзі. І навіть в Союзі Росії та Білорусі. Там ці цінності дуже навіть розуміють.

Оптимісти від політики трактують таку різку зміну курсу країни як спробу чинного президента заручитися підтримкою того кола громадян, котре якраз пішло би за ґрати з конфіскацією в першу чергу - якби раптом до влади прийшов хтось принциповий.

Однак ці панове вже два таких переляки пережили цілком успішно - і після Помаранчевої революції, і після Революції Гідності Монако та тому подібні мальовничі місцини ледь не лускали від української «еліти», котра туди масовими партіями виїжджала. Дорога вже відома, торби складено, ситуація в Україні і так непевна, - тож навряд чи їх такою обіцянкою можна змусити підтримати вельмишановного кандидата.

Песимісти від політики на дії Конституційного суду дивляться набагато простіше. Справа в тому, що скільки би НАБУ, САП і тому подібні установи не досліджували тепер статки пана Гладковського-старшого і пана Гладковського-молодшого, підстав для відкриття справи про незаконне збагачення вже не буде. Якщо закон згодом і приймуть знову - колись потім, при новій владі, то всі справи, котрі теоретично мали би напрацювати з 2015 року відповідні органи, потрібно буде починати з нуля.

Так от легким і невимушеним рухом всі здобутки кількох років боротьби з корупцією - хоч і якими вони невеличкими не були - пішли взагалі коту під хвіст. Цілком ймовірно, що десь там «під кригою» здобутки були цілком вагомими. Адже, попри вкрай корумповану українську верхівку, внизу, під нею, дивовижним чином то там, то деінде лишаються добросовісні слідчі, котрі таки копають, не переймаючись перспективою вийти на безпосереднє начальство, або ж на начальство свого начальства. Врешті-решт, швидше за все, саме такі слідчі і «здали» журналістам той весь величезний масив матеріалів, зібраний по слідах махінацій юних «бізнесменів» під керівництвом Гладковського-молодшого. Бо невеличкій команді журналістів всі ті дані навіть прочитати виявилося нелегко - а зібрати такі дані, включно з результатами прослуховування телефонів, для журналістів взагалі майже нереально.

Дивним чином розкриття махінацій «юних талантів» і скасування кримінальної відповідальності за незаконне збагачення збіглися в часі. Чи не означає це, що заради того, щоб врятувати від тюрми свого друга і його сина, чинний керівник держави зміг от так легко і просто розвернути курс держави із Заходу на Схід? Так би мовити, до торгових партнерів свого друга і його сина?

Вважати, що Конституційний суд вирішив викинути такий фокус самостійно, без узгодження з керівником держави, може хіба людина, геть не знайома з українськими реаліями.

А наслідки такого різкого повороту можуть бути надзвичайно різноплановими.

Не забуваймо, що впровадження тої статті до Кримінального кодексу вимагав не тільки ЄС, а й МВФ та Світовий банк. На кредитах яких Україна потужно і наразі безальтернативно сидить. Принаймні, досі то було безальтернативно...

Чи не доведеться тоді нам звертатися по позику до східних сусідів?

Тобто, швидше за все, після такого фокусу вся «економічна стабільність» цих кількох років може піти у тому ж напрямку, в якому пішла і боротьба з корупцією. Куди стрибне долар - особливо з врахуванням того, як наполегливо виводять з країни валюту «банківські генії», взагалі і уявити тяжко.

І отже, що ми маємо в результаті?

Керівника країни, котрий на словах ось-ось переможе Путіна. А на ділі - заради можливості нажити зайвих пару мільйонів гривень і для своєї кишені, і для кишені своїх найближчих колег здатен дозволити друзям розікрасти оборонний бюджет, підсадити армію на тяжку залежність від запчастин безпосереднього ворога, продати оборонний завод відвертому прихильнику безпосереднього ворога, підсадити енергетику країни на тяжку залежність від вугілля безпосереднього ворога, обікрасти найбідніші прошарки населення тарифами на вугілля того ж таки безпосереднього ворога, і повністю розвернути політичний курс держави із Заходу на Схід тільки заради того, щоб убезпечити своїх друзів навіть від натяку на тюрму.

Славнозвісна Липецька фабрика «Рошену», котра справно працювала до 2017 року і припинила роботу тільки тому, що Податковим органам РФ (читай - Путіну) це набридло, і котра зараз всіляко воює в російських судах за можливість продовжувати «чесно працювати» на території Росії, на фоні всього, вище перерахованого, виглядає дрібною непомітною деталлю. Щоправда, доволі знаковою.

Людина, котру досі значна частина громадян вважає ледь не «єдиним керівником, котрий точно не здасть країну Путіну» - за гарні слова та емоційні виступи, на ділі здає країну ворогу покроково, щоправда, дає можливість заробити на цій угоді і найближчим друзям.

Втім, не тільки на ділі.

«Цинічні бандери», «відсіч українському агресору», «чобіт українського окупанта», «ніхто, напевно, не знає, підлість українського режиму краще, ніж ми - українці» та інші обмовки президента починають виглядати не просто смішними обмовками...

Україна справді таки 4 роки сиділа на бочці з порохом. Бажаючи легкої перемоги, «АТО за кілька годин», вірячи райдужним казкам, ми опинилися в залежності від безпосереднього ворога, і то в дуже небезпечній залежності. Для того, щоб вийти з цієї залежності, доведеться знову докладати неймовірних зусиль всією країною. Ціна нової порції ілюзій може бути дуже високою...