22 січня 2019 року, на День Злуки, шість політичних партій і рухів націонал-патріотичного спрямування (ВО «Свобода», «Правий сектор», мельниківська «Організація українських націоналістів» (ОУН), «Конгрес українських націоналістів» (КУН), «С14» та «ДІЯ» Дмитра Яроша) оголосили про висунення спільного кандидата в президенти. Ним став 49-річний депутат Львівської обласної ради Руслан Володимирович Кошулинський.

Те ж, що Олег Ярославович Тягнибок не йтиме на вибори, він заявив ще 14 жовтня, на Покрову.

Тягнибок та Кошулинський у студії Хмельницького телеканалу TV7+ (джерело – YouTube

Як писав з місця події на своїй сторінці у Facebook заступник голови ГО «Всеукраїнська люстрація» Олександр Аронець, головний «свободівець» наголосив, що так слід вчинити «для того, щоб пришвидшити процес об'єднання націоналістів» і при цьому він «ставить інтереси нації вище від своїх особистих». Запам'ятаймо цю останню фразу про «інтереси» і про «вище від своїх особистих», вона нам ще згодиться.

Утворена на основі руху «Азов» партія «Національний корпус» (НК) разом зі своїми «Національними дружинами» кандидатуру Кошулинського не підтримала. Проте, й свою не висувала.

«Багато хто очікував, що ми візьмемо десяток мільйонів доларів (середня вартість кампанії справді оцінюється у $10 млн - Авт.) у заможного дядька, який зафрахтує нас як потужний людський ресурс. Вбухаємо їх у рекламу, отримаємо свої відсотки та щасливо роз'їдемося додому. Я відмовляюся брати участь у цьому фарсі», - пояснив 25 січня провідник НК, нардеп Андрій Білецький на з'їзді у столичному Палаці спорту.

Висування Кошулинського не підтримала ще одна ОУН, яку «канонічна» Організація не визнає та всіляко засуджує. Йдеться про Добровольчий рух «ОУН» (ДР ОУН) Миколи Коханівського, широко відомого своїми вуличними акціями у Києві. Того пана Миколи, який полюбляє трощити російські банківські установи, і першим у 2010-му самотужки починав демонтаж пам'ятника Леніну на Бессарабці. Після Євромайдану він командував добровольчим батальйоном ОУН на Донеччині, доки його не зняли з передової, а бійців не розкидали по різних підрозділах.

ДР ОУН інших кандидатур, окрім Коханівського, не мала. Проте, у нього не склалося з реєстрацією. Нібито, елементарно забракло 2,5 млн грн. на заставу.

Може й так. Разом з тим, слід пам'ятати, що Коханівського опікує депутат парламенту від «Радикальної партії Ляшка» Ігор Мосійчук. І якщо (наголосимо - якщо) йдеться про пов'язану з кимось із тих, хто поза сумнівом проходить до другого туру, чиюсь глобальну зацікавленість у відсутності безперечного сильного, яскравого кандидата від українських правих, то ця обставина має бути серед тих, які потрібно враховувати.

Однозначно не прохідний

 

На останніх парламентських виборах «Свобода» не здолала 5%-й бар'єр. По мажоритарних округах пройшли лише семеро партійців: Михайло Головко, Олег Осуховський, Юрій Бублик, Сергій Рудик, Андрій Іллєнко, Юрій Левченко та Олександр Марченко. За рік Бублик, на котрому під час Революції гідності трималася уся «свободівська» Полтавщина, пішов з партії, назвавши її авторитарною. Наразі він - позафракційний.

«Твій ріст партійною ієрархією не залежить від твоїх побратимів, головне - сподобатися вищестоящому керівнику, інакше - будеш вічним рядовим», - зазначав він.

Тоді ж з ВО «Свобода» попрощався й екс-голова Держкомзему Рудик. Він перейшов до Блоку Петра Порошенка (БПП), після чого його виборчий округ отримав не 45 млн грн. бюджетної підтримки, як решта округів на Черкащині, а цілих 350.

На початку війни членство у «Свободі» припинив і Юрій Михальчишин. Пішов та не повернувся, у січні його бачили на згаданому з'їзді «Нацкорпусу».

«Структурного конфлікту не було, так само, як і яскравого емоційного протиборства. Натомість, були різні бачення, як потрібно будувати курс у 2014 році», - пояснював пізніше політик.

Кошулинський, певно, «вищестоящому керівнику» подобається і «різного бачення» з ним не має. Починаючи з 2001 року, керівником для нього був, власне, Тягнибок. По-перше, земляк. По-друге, безпосередній начальник його, як помічника народного депутата, ще з часів фракції «Нашої України». А в українській політиці ці два чинники є визначальними.

Інакше як пояснити, що кухар за фахом Кошулинський, котрий у націоналістичному середовищі ніколи не був одним з лідерів, раптом стає «єдиним вибором українців». На відміну від Білецького чи Коханівського, він не керував на фронті окремим батальйоном, хоча й справді як старший сержант ЗСУ на фронт пішов. Про великі ж ратні подвиги невідомо. Служив і... служив.

Не надто сильно його знають і у власній партії. На офіційному сайті «Свободи», у розділі «Керівництво», він і заступником голови не значиться. Підписаний як «голова секретаріату».

На багатьох телеефірах і на зустрічах по містах і селах Руслана Володимировича неодмінно супроводжує Олег Ярославович, а в анонсах і в повідомленнях партійної прес-служби можна побачити наступне кліше: «Лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок, а також його заступник, претендент на посаду кандидата в президенти України Руслан Кошулинський». Дон Кіхот та Санчо Панса, чи то пак Дон Панса та Санчо Кіхот. Не на завжди, суто на виборчій період.

Що з цього вийде, завдяки соціології можна побачити вже зараз. Прізвища Кошулинського немає навіть у першій десятці, не кажучи про п'ятірку.

Одне з останніх досліджень, проведене 16-29 січня 2019 року трьома соціологічними компаніями (КМІС, Socis, Центр Разумкова), відводить йому «почесну» 12-у сходинку (1,3%).

Припустимо, рейтинги «проплачені», і цей не є винятком. Хай буде так. Однак, маніпуляції можливі в межах однієї-двох-трьох позицій, але не п'яти, десяти чи, перепрошуємо, дванадцяти.

Кошулинський, безперечно, матиме своїх виборців. І було б чудово, якби вони дозволили йому вийти хоча б на 10-у позицію.

Поза сумнівом, до другого туру, він, вочевидь, не пройде, але про партію нагадає, підтримає, так би мовити, тонус виборців.

До речі, піти таким самим шляхом напередодні нещодавнього з'їзду «Народного фронту» цій політсилі «підказував» колишній народний обранець Тарас Чорновіл, що на цих виборах грає за команду Адміністрації президента й де тільки можна агітує на користь чинного глави держави. Грає, не ховаючись і нерідко - аж надто брутально.

Так ось, «фронтовикам» цей пан пропонував не висувати кандидатом у президенти голову партії Яценюка. На його думку, поява у виборчому бюлетені прізвища й імені Арсенія Петровича лише «відкусить» голоси від Петра Олексійовича на користь Юлії Володимирівни. Тому, радив він, нехай НФ когось виставить, але не свого голову. Він і кандидатуру відповідну «підібрав» - називав комбата Андрія Тетерука.

Одначе, у другій за розмірами фракції Верховної Ради розсудили інакше. Як і «Нацкорпус», на президентські вони взагалі не йдуть (тобто, йдуть виключно як окремі фізичні особи на виборчі дільниці за місцем проживання, не підтримуючи жодну із заявлених фігур як єдина особа юридична), тоді як парламентськими займуться дуже й дуже предметно, бо ж планують знову бути у владній коаліції. У комплекті з власними міністрами.

Ми всі нині - «бандерівці»

 

Ще одна суто політтехнологічна та соціологічна річ: в умовах п'ятого року війни, в умовах блокади Азовського моря й реальної загрози аншлюсу Білорусі, що неминуче обернеться для нас цілком очікуваними проблемами на північному кордоні, націоналістами за своїми настроями й поглядами є переважна більшість з понад 30 мільйонів українських виборців. Часом ще жорсткішими, ніж ВО «Свобода».

Кандидати в президенти так чи інакше це враховують. «Перефарбовані» чи відверті колаборанти не є винятком. Вони теж по-своєму стали умовними «свободівцями». На словах, звісно ж.

Увесь набір правих політичних цінностей намагається залучити на свою користь і Порошенко.

Ірина Фаріон навіть подякувала йому за виконання «свободівської» «Програми захисту українців».

«Армія», «віра», «церква», «мова» - ці неймовірно болючі в останні роки категорії, за які доводиться сплачувати кров'ю, не сходять з передвиборчих білбордів Порошенка. У цьому ж дискурсі рухається останніми місяцями, особливо відчутно це стало з наближенням виборів, його внутрішня та зовнішня політика. Принаймні, так це виглядає зовні.

Ми кажемо «принаймні», тому що фракція БПП мала свій, значно м'якший (читай - проросійський) варіант того самого законопроекту про мову. У побуті гарант Конституції, як і його родина, теж завжди був російськомовним, що добре відчувається в його публічних виступах.

Послідовним борцем за автокефалію та помісну українську православну церкву, нагадаємо, чинний президент також був зовсім не завжди. Ой, не завжди... Років 10 тому він не просто належав до Московського патріархату, а постійно долучався до різних урочистостей при київському Іонинському монастирі, відомому достатньо русофільськими поглядами братії. 2009 року, після того, коли тодішнього голову наглядової ради Нацбанку бачили на монастирській хресній ході, поповзли чутки, що його висвятили там на диякона. Таким, мовляв, було на ньому вбрання.

Безумовно, Порошенко нині докладає певних зусиль на ниві утвердження головних ознак української державності і національного самовизначення. Щоправда, чого ще було очікувати від того, хто має намір переобратися на другий термін? Не робив би цього він, робили б інші.

У чому ж справа

 

Уявімо, що між керівництвом «Свободи» та Банковою є певні домовленості. Наприклад, із приводу того, що колишня Соціал-націоналістична партія (СНПУ), як вона раніше називалася, не висуває сильного гравця й наперед погоджується на ганебні 1-2%, дозволяючи в такий спосіб Порошенкові успішно грати в обох турах на їхньому електоральному полі. І за умов, що кандидат-«свободівець» не надто сильно кандидата від партії влади у своїх лагідних та напрочуд інтелігентних виступах згадуватиме, і майже не зачіпатиме. А це, варто зауважити, так і є.

Що в такому разі слід просити взамін? Не перешкоджати на осінніх виборах до Верховної Ради? Гаразд, але «свободівці» досі не «форсували» Дніпро й, окрім Києва, не закріпилися належним чином у містах-мільйонерах Сходу і Півдня, що суттєво зменшує не так географію, як математику їхніх можливостей.

Не заважати, знову ж таки, восени, гіпотетичному спільному виборчому блоку за участі шести сил, що погодилися підтримати Кошулинського? Припустімо. Проте, хто з них не дасть гарантію того, що, побачивши не надто переконливий (на межі 1%) результат пана Руслана на президентських, комусь ще захочеться гратися в об'єднання на парламентських. Може спрацювати рефлекс: «Краще ніяк, аніж так».

І де гарантія, що такий блок не стане братньою могилою всіх його учасників і не поховає, зокрема, і саму «Свободу»?

Кожне з наведених питань потребує відповіді. До кінця року багато що викристалізується.

Водночас, дещо з дотичних свідчень наявності подібної джентльменської угоди вже тепер можна помітити неозброєним оком. Президентська вертикаль не чіпає «свободівських» мерів Івано-Франківська, Тернополя та Хмельницького. Добре почувається близький до партії бізнес.

Отже, жодної загрози певні кола звідти для себе не відчувають. Або ж відповідні ризики «знято» за рахунок двосторонньої угоди з врахування чужих побажань «вищих від своїх особистих», під час укладення якої кожна зі сторін виклала переконливі аргументи.