У 1939 р., згідно з пактом Молотова - Ріббентропа, СРСР та нацистська Німеччина розділили частину Східної Європи, зокрема, велику Польщу. У результаті, західноукраїнські землі, що раніше перебували під польським колоніальним правлінням, були захоплені російськими більшовиками.

Фото https://upload.wikimedia.org/wikipedia

Хоча польська влада в Західній Україні протягом останніх двадцяти років у міжвоєнному періоді була обтяжливою, аби не сказати більше, Радянський Союз запровадив новий рівень терору зі швидкими вироками, вбивствами, арештами та депортаціями до Сибіру. Німці ввійшли на територію України у 1941 році, демонструючи власний вид репресій. Однак, коли німці почали втрачати війну, Радянський Союз повернувся в Західну Україну в 1944 році. Населення Західної України на цьому етапі добре розуміло, що очікувати від своїх попередніх переслідувачів. Багато хто почав втікати до Західної Європи.

У 1944 році радянський лідер Йосип Сталін, який поставив у Варшаві лакейський прихильний йому комуністичний уряд і розмежував кордони між в майбутньому оформленою Польською Республікою, маріонеткою, і СРСР, поступився порівняно вузькою ділянкою землі, відомою під назвою «Закерзоння», від назви демаркаційної лінії Керзона, традиційно української землі, своєму новому польському комуністичному союзникові.

У 1944-1947 роках ця територія стала пеклом для українського корінного населення. Тобто, сімдесят п'ять років тому Сталін та його варшавські союзники запровадили програму етнічної чистки, яка проголошувала процес «добровільної» репатріації поляків із Західної України, що входила до складу СРСР, до нової польської тоді вже уявленої держави, та українців з Польщі, включаючи західноукраїнські землі, які були тепер під поляками, до СРСР. Фактично було дуже мало «добровільного» в цьому процесі. Багато українців у «Закерзонні» були змушені «добровільно» погодитися на репатріацію до СРСР.

Репатріація завершилася десь пізньої осені 1946 року. Те, що відбулося приблизно через півроку, було відкриттям дійсних причин репатріації та грубою новою спробою завершення геноциду українців. Незважаючи на вимушену репатріацію, у Закерзонні залишилося більше, ніж сто п'ятдесят тисяч українців. Українські повстанці, тобто Українська Повстанська Армія, не були придушені. Польський комуністичний уряд був розчарований. У зв'язку з цим, нахабно використовуючи пряму мову, щоб «нарешті вирішити українське питання» у своєму таємному указі, який сьогодні вже відомий, комуністичний польський уряд 28 квітня 1947 року почав переселяти всіх українців на північно-західні території Польщі. Виселення почалося раненько, а переселення було здійснено спеціально, як було наказано, щоб не утворювалося концентрованих густонаселених українських громад. Це була відома акція «Вісла». Близько 140 тисяч українців було переселено. Багато українців було ув'язнено в концентраційному таборі Освенцім або вбито, зокрема, українське греко-католицьке духовенство та інтелігенцію - для того, щоби населення залишилося без духовних лідерів і провідників.

У 1944 році в новій Польщі, на етнографічній території України, було близько 700 тисяч корінних українців. До кінця 1947 року їх практично не було. Землю «Закерзоння» заселили поляки. Етнічну чистку, геноцид українців у Польщі, здавалося, було виконано. Деякі польські президенти сучасної Республіки вибачились за «Віслу», як і польський Сенат, тільки не сучасний правий режим і польський Сейм. Стосовно репатріації, яка почалась ще 1944 року та забрала більшу частину українського населення, поки що не було визнано провини поляків, не висловлено вибачення поляками.

Сьогодні в Польщі налічується близько двох мільйонів українців, багато тимчасових працівників, оскільки Польща має одну з найбільш динамічних економік Європи. Незважаючи на історичні розбіжності та теперішній порівняно шовіністичний поворот польського уряду, Польща є одним з найстаріших союзників сьогоднішньої України, включаючи Раду безпеки ООН, де Польща в даний час є непостійним членом. Багато хто охарактеризував цей новий українсько-польський альянс як просто зручний і, можливо, нещирий, бо Росія - спільний ворог і тому цей альянс трохи вимушений. Якою б не була мотивація, урок тут полягає в тому, що історичні вороги повинні і можуть навчитися домовлятися.

Український народ, який проживає на теперішній польській території через розмежування кордонів 1944 року, повинен погодитися з непорушністю кордонів, як це було ухвалено Гельсінськими угодами 1975 року. Але чинний демократичний польський уряд повинний докладати зусиль для повернення, принаймні, комунальної власності, культурних центрів, храмів і т. п. до української польської громади. Дуже мало було зроблено в цьому сенсі, по суті тільки символічно.

Що ще важливіше, польський уряд має зробити крок вперед, щоб захистити українців від будь-якого нападу з боку дезінформованого чи тенденційного правого крила суспільства проти українців у Польщі. Це - не просто правозахисна справа. Це - функція освіти. Визнання злочинів, вчинених проти українців у Польщі, хоч і колишньої комуністичної Польщі, але яка включала значні складові польського суспільства, включаючи польську католицьку церкву, пройшло б великий шлях до загоєння старих ран. Польське суспільство має бути поінформованим про те, що українці серед них - друзі та політичні союзники, а не парії чи історичні вороги.

Україна повинна поводити себе так само і запропонувати польській громаді в Україні та польській католицькій церкві допомогу та підтримку. Українці в Польщі та поляки в Україні не є загрозою для суверенітету будь-якої країни. Насправді кожна етнічна група є інтегральною і корисною частиною як однієї, так і іншої держави.