Перші українці на Балканах з'явилися після берлінського конгресу, в 1878 році. Боснія стає частиною Австро-Угорської імперії, до якої вже належали тоді Галичина та Буковина. Лісиста місцевість, малородючі ґрунти несли зі собою і нечисленність населення. Великі простори Боснії були безлюдними. І австрійський уряд розгорнув широку діяльність, щоб якомога швидше заселити місцевість поляками, німцями, чехами, італійцями, мадярами та українцями.

 

Сюди прибули люди зі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Були це, здебільшого, малоземельні селяни, які покидали свій край через економічні причини і поселялись тут тому, що у північно-західній Боснії було багато державної землі. Австрійський уряд оголосив, що кожний, хто має 600 ринських і приїде до Боснії і там залишиться, отримає 24 морґи землі.

У Боснії виникають практично українські села Насебіна Лішня, Дев'ятина, Козарці, Кам'яниця, Дуброва та інші. Містечко Прнявор теж заселяється українцями. Українці, що осіли в Боснії, займалися, головним чином, сільським господарством. Порівняно з місцевим населенням, вони володіли більш передовими методами обробітку землі. Вперше запровадили тут залізний плуг, продемонстрували переваги глибокої оранки. Принесли зі собою раніше невідомі в Боснії культури - жито, гречку, картоплю, хміль, а ще - досвід садівництва, городництва, бджільництва. Від українців місцеве населення запозичило використання солом'яної січки для годівлі худоби, навчилось штукатурити і білити будівлі, користуватись у побуті ліжком і кухонною плитою. Перша українська читальня у Боснії і Герцеговини під назвою «Руська читальня» товариства «Просвіта» була заснована у місті Прнявор 1909 року.

Прнявор	Український греко-католицький храм Христа Царя, Баня-Лука

 

Українці у Боснії і Герцеговині в переписах населення реєстровані як русини, малоросіяни, українці і греко-католики У 1991році налічувалося 3929 українців і 133 русини. Українці у Боснії і Герцеговині до 1918 року самі себе називали русинами. Між двома світовими війнами - русинами-українцями, а після 1945 року - тільки українцями. Щодо сербів, які домінують у Боснії і Герцеговині, вони довго не визнавали національну назву «українці», і їм було дуже важко погодитися і у найновіші часи, що існує окремий східнослов'янський народ під назвою українці. Серби як найбільші русофіли, які дуже уважно стежать, що діється в Московщині, українців називали «малоросіянами» або «русинами»...

	Під час останньої війни 1992-1995 років серби підірвали вибухівкою Українську греко-католицьку церкву у Прняворі

Значно доповнює й урізноманітнює подану вище інформацію книга Антона Івановича Ґралюка, що наразі замешкав в околицях австралійського Мельбурна, і у січні 2019 року святкує своє 90-річчя. З Антоном Івановичем я познайомився ще у серпні 2012 року, коли відвідував Австралію. Його родинне гніздо було розташоване недалеко від аеропорту Тулламарін, поблизу Мельбурна. Пригадую, як тоді ми швидко разом з донькою Антона Івановича пані Олею та його зятем Іваном Москалюком на «джипі» «Міцубіші» доїхали до оселі панства Москалюків-Ґралюків. Їхнє обійстя було лише за кілька кілометрів від згаданого летовища. Пізніше ми запізнались ближче. Виявилось, що Оля та Іван Москалюки та тато пані Олі Антон Іванович Ґралюк - етнічні українці, переселенці до Австралії з колишньої Югославії, мешкають тут від початку 1970-х років, коли тодішній їхній президент Йосиф Броз Тіто дозволив вільно виїжджати з Югославії, де ситуація для «інородців» (українців) у цій багатонаціональній балканській державі ставала не досить певною. Вони тоді опікувалися пані Марією, моєю землячкою, з походження полтавкою, вдовою пана Мирослава Болюха, (дівоче прізвище - Глуховера), яка тоді перебувала у будинку для людей похилого віку. Поряд з Москалюками, у прилеглій до їхньої оселі хатині збоку й замешкав тато Олі Москалюк - Антін Ґралюк. Невисокий, в окулярах, із залисинами, спокійний й розважливий, він походив на такого собі гімназійного вчителя або кресляра, ходив повільно й розмовляв тихо й розважливо, але досить гарною, якщо не сказати - вишуканою українською мовою, інколи - схрестивши руки на животі та пильно вдивляючись в очі співрозмовнику.

Єпископ Діонісій Няраді

Пан Антін був вдівцем, тоді йому було трохи за вісім десятків років, не так давно померла його дружина, мама Олі, і він від цього дуже сумував, бо у своїх розмовах зі мною час від часу згадував свою покійну дружину, мовляв, якби та була жива, то ми б також гарно, а, можливо ще краще, спілкуючись та відпочиваючи, провели би свій час.

Якраз Антін Іванович Ґралюк у 2003 році написав й видав, як на мене, дуже цікаву книгу «З історії українців у Боснії (спогади члена однієї родини, що емігрувала до Боснії й народжена в новій країні)», передмову до якої написав мій давній приятель і старший друг св. пам інж. Мирослав Болюх, на похорон якого я вже понад 7 років тому прилетів з наддніпрянської України. Якраз Мирослав Болюх писав, що спогади Антона Ґралюка - «З історії українців у Боснії» - належать до виїмкових і рідкісних. Країна після Першої світової війни була складовою частиною Народної Республіки Югославія. Країна була мало заселеною, бо в 1948 р. виказувала лише 2.565.000 населення, що розмістилося на 51.600 кв. м землі.

А ще було відомо, що після колонізаційних заходів Австро-Угорщини в 1890-1913 рр. з Галичини і деякою мірою із Закарпаття близько 10 000 українців поселилися в Боснії, зокрема, у повітах Прнявор, Дервента, Прієдор, Босанська Градішка, Баня-Лука, а також незначна кількість у Хорватській республіці, у повітах Славонський Брод і Новска. З прибуттям перших українських поселенців у Боснії розпочалася організація Української греко-католицької церкви, де велику ініціативу та допомогу надали митрополит Андрей Шептицький та єпископ Кир Діонісій Няраді, який був висвячений у священики ще 1 січня 1899 року, а у 28-річному став ректором Загребської духовної семінарії. Згодом, у 1914 році, Римський папа Бенедикт ХV призначив його титулярним єпископом Палестинської й вікарним єпископом Крижевецької єпархії.

Від 27 жовтня 1922-го до лютого 1927 року Діонісій Няраді був апостольським адміністратором єпархії Прешова, а вже 20 лютого 1927 року він повернувся до рідної Крижевської єпархії. Якраз тоді до єпархії й було включено греко-католиків Боснії - переселенців з Галичини. Переконання владики Діонісія були однозначними: воєводинські руснаки (та й, загалом, русини Пряшівщини та Закарпаття) є частиною великого українського народу.

Згідно з інформаціями отця Михайла Михайлеця, після розпаду Австро-Угорської монархії у 1920 році Закарпаття під назвою «Подкарпатська Русь» ввійшло до складу новоутвореної Чехословацької республіки. Греко-Католицька церква опинилася у нових умовах. Адміністратором Пряшівської єпархії у 1922-1926 роках був Крижевацький єпископ Діонісій Няраді (1874-1940). Йому вдалося не допустити, щоб православний рух поширився на Пряшівщині. Однак, він, як громадянин Югославії, не міг протистояти напору словакізації, що поширювалася від урядових кіл. Щоб унеможливити владиці Няраді успішну оборону проти словакізації, йому почали закидати, що він «чужинець». З 15 листопада 1938 р. до 24 березня 1939 р. єпископ Діонісій Няраді був апостольським візитатором із правами адміністратора Карпатської України.

З 29 листопада 1938 року він перебував у м. Хуст... Тут він тісно співпрацював із прем'єр-міністром Карпатської України о. Августином Волошиним. Владика Няраді наполягав, щоб духовенство у рамках «Католицької акції» займалося також і культурно-освітньою діяльністю між вірних... Після військової інвазії в Карпатську Україну 24 березня 1939 року єпископа Діонісія Няраді угорською владою було депортовано із Закарпаття. Також відомо, що владика Діонісій Няраді був приятелем Митрополита Андрея Шептицького.

З 1924 до 1931 років Мукачівську єпархію очолював владика Петро Гебей, хіротонізований єпископом Діонісієм Няраді. До речі, на початку 1920-х років православні на території Мукачівської єпархії захопили близько 80 греко-католицьких храмів та інше церковне майно. Єпископу Петрові Гебею вдалося повернути ці храми законним власникам. Також йому вдалося спинити поширення москвофільського православного руху. Для поборювання схизми, сект і комунізму владика заснував Центральну канцелярію для оборони віри...

Відомо, що Друга світова війна створила дуже важкі часи для проживання й праці. Багатьом українцям у Боснії довелось покинути свої домівки та господарства і через репресії за участь в українському легіоні. У висліді частина наших земляків переселилась у Сриму та Бачку, а велика частина емігрувала з Югославії на Шлеськ, Австралію й США. Родина Ґралюків була великою й активною родиною серед українських поселенців Боснії. Першим приїхав дід пана Антона - Петро Ґралюк, це було восени 1902 року, і згодом за ним попрямували інші члени родини.

Голова сімейства, де мені пощастило зупинитися, Антін Ґралюк народився в Боснії 25 січня 1929 року. Мирослав Болюх писав про нього, що «...треба з великою вдячністю зазначити, що він зумів у таких умовах закріпити релігію, національну свідомість і в такому дусі виховував свою доньку та чотирьох онуків. І хоча батьки пана Антона були винятково працьовитими та підприємливими, належить зазначити, що до 1932 року в одній хаті з двох кімнат жила одна велика родина Ґралюків з 11 осіб, включно з дідунем і бабунею, дві старенькі бабуні, два брати і дві сестри батька Ґралюка...».

І дійсно спогади Антона Ґралюка, книжечку яких він мені люб'язно подарував, - це винятково рідкісна й важлива книга. За сотні років бездержавності поважна частина 50-мільйоннго українського народу була змушена залишати рідні землі і рятувати себе поселенням у різних країнах світу.

Антін Ґралюк, зокрема, пише у своїй книжці: «...провів я радісне і цікаве дитинство, я відчував любов до краю, де народився... пізніше розпочалась незгода між українцями і поляками... поляки почали кепкувати над українцями, називати їх лайливими словами з образливими насмішками. І саме тоді я відчув... справжню любов до всього, що українське, до своєї батьківщини і до народу... гаряча любов до свого рідного залишилась до сьогоднішнього дня... Ситуація для поселенців у Боснії ставала щораз більше нестерпною, німці, поляки та подібні вертались до своїх країн, а українці почали шукати переселення на інші терени...».

Антін Ґралюк 1970 року виїхав до Австралії з родиною, а в 1975 році він знову на деякий час повернувся до Югославії й забрав батьків до Австралії, а в 1992 році - ще й маму дружини. Пан Антін згадував, що «...рік 1988 був ювілейним, український народ відзначав 1000-річчя християнства. Ці святкування були в двох наших українських церквах, УКЦ і УПЦ чи УАПЦ. Відзначали це по цілому світі. Головне святкування УКЦ відбулось у місті Рим, при нашій УГКЦ св. Софії. Брали участь паломники з усіх куточків світу та представники всіх наших українських церков. Як представника з Австралії, а також як голову катедрального братства святих верх. апостолів Петра і Павла в Мельбурні владика Кир Іван Прашко назначив мене як делегата-представника з Австралії взяти участь в ювілейних святкуваннях у Римі. При цій нагоді, де були представники від різних країн та організацій, після закінчення ювілейних святкувань відбувся З'їзд УПСО (Українське Патріархальне Світове Об'єднання), в якому я, як представник Австралії, брав участь. Після повнотижневого святкування в Римі я поїхав до Боснії - Прнявору, де взяв участь у відкритті їхнього духовного центру. Той новозбудований духовний центр був присвячений 1000-річчю хрещення України. Це справді було величаве й урочисте свято. Учасники - це велика маса людей паломників. Багато наших владик і інших віросповідань. Багато священиків різних національностей і віросповідань. А після урочистої відправи відбувся святковий бенкет, на якому було понад 2000 людей...».

	Антін Ґралюк зі свою донькою Олею (Москалюк), всередині храму УГКЦ , 19 січня 2019 року, Мельбурн

«Хочу пригадати, - пише далі у своїй книзі пан А. Ґралюк, - що в той час парафія Прнявор була найчисленніша, і там було найбільше скупчення наших вірних на терені Боснії. Прнявор був деканатом, а деканом був о. Петро Овад. Користаючи з такої нагоди, я відвідав моїх рідних і знайомих, які ще там залишились. Я відвідав місцевості Прнявор, Баня-Лука, Дервент, Добой, Сараєво, Вуковар і місце, де я народився, село-колонію Детляк, але, на жаль, там з моєї родини вже нікого не було. В Прняворі відвідав моїх кузенів Степана Ґралюка та Омеляна Ґралюка з родинами. У місті Баня-Лука відвідав я мого кузена професора археології Бориса Ґралюка з родиною і д-ра Євгена Павлишина, який одружений з моєю кузинкою Олею Ґралюк. У всіх цих вищесказаних відвідинах зі мною брав участь д-р Василь Маркусь. Мусів я заїхати до Бані-Луки, щоб зустріти ще єдину мою живу тету Анну Облещюк, з дому Ґралюк, яка є самотньою вдовою і має вже понад 90 років життя.

Із Прнявора автобусом поїхав я до міста Дервент. Там я мав мого іменинника-стрия Антона Ґралюка. Там, у Дервенті, жила тета моєї дружини Антонія Водановіц. Звали її Беба, з чоловіком Яковим. А недалеко від Дервента, а саме на відстані 9 км від нього, у Люпляніці, жила самотня мама моєї дружини Марія Ґардаш.

Таким чином я мав нагоду всіх їх відвідати: і близьких з мого боку, і з боку дружини, рідню, знайомих і колишніх друзів. Після Рима я знову поїхав у колишню Югославію і там затримався ще два тижні. Найбільше перебував я в тети Беби і в стрия Антона, який походить з Детляка, у Дервенті.

Антін Ґралюк (в центрі) з родиною, Мельборн, 2018 рік

Зараз хочу розповісти детальніше про подорож з Дервента в рідне село-колонію Детляк, де я народився, босими ноженятами бігав і підростав. Про це я вже писав раніше, але зараз хочу написати про те, про що я не згадував останнього разу. Одного дня в суботу я приїхав з Рима. Це був гарний день у вересні, що нагадував погідний і теплий літний день. З Прнявора до Дервента приїхав на авто син мого стрия Антона Ґралюка - Степан Ґралюк. Він сказав мені: «Поїдемо в село Детляк-колонію, щоб відвідати та побачити, де ми і наші батьки колись жили, особливо, щоб це все ти побачив і подивився, як це все тепер виглядає». Там, каже Степан, ми маємо ще нашу куму Стефку, яка походить з роду Кекоц.

З Дервента ми виїхали троє: я, стрий Антін Ґралюк і їхній син Степан, який нас возив своїм автомобілем. Виїхали ми дорогою, яка колись була важкою для їзди, і колись цією дорогою наші люди піхотою, а не возами добивались до міста по болоті і ямах. Зараз ця дорога рівна, дорога з Дервента до Детляка є гориста на відстані 12 км, гарна і вилита рівно...».

«Коли розпочалась Перша світова війна, - пригадував тоді пан Антін, - це було в 1914-у році. Австрія почала воювати, забирали до армії всіх здорових чоловіків і таким чином потрапив туди і дідусь пана Антона - Петро Ґралюк. Мої бабуня, п'ятеро малих діточок і дві старенькі мами залишились самі на господарці. Найстарший був 11-річний Павло, потім - 9-річний Іван, 7-річний Федь-Теодор, 4-річна Анна і дворічний Василь».

«....Все в мені проходить, немов у сні, - зворушено продовжував пан Антін, - впорядковую думки, дійсність, пригадую минуле... Нараз в мені породилась виразна думка і дійсність. Тут вже нікого з моїх немає. Тут прийшли і мешкають чужі, незнайомі люди. Тут немає вже кого шукати, все пропало, минулось, треба забути все те, що колись було і що воно більше не повернеться. Іду дальше і бачу хату та господарство мого дядька Олекси. І знову ця сама думка, щоб зайти, відвідати їхню велику родину, сім доньок і чотирьох синів. Троє синів загинули у війні, а решта розійшлись, хто куди міг, деякі з них вже давно повмирали. Отже, тут ця сама доля. Все затихло, завмерло, а в їхньому маєткові живуть інші люди. Така сама доля (і недоля) спіткала господарство та хату родини моєї мами. Навіть знаку немає, що тут колись були хата й господарські будівлі. Іду дальше і нагло побіч себе зустрічаю стареньку бабуню і колишню сусідку, дружину знайомого музиканта Івана Кавалка, який уже давно помер. Привітався я з нею, старенькою Настею, випитав про теперішний стан. Вона живе сама, діти порозходились за працею, одні одружились, а вона, бідненька стара, навіть не думає кудись іти і залишати свою хату, і поки зможе, буде доживати на своєму... Так, їдучи назад, я вигрібав думки, яким близько півсторіччя... Роздумував про моє життя, братів і сестер та найбільше думав я про моїх батьків. Бо ж звичайно, це був останній раз, коли я відвідав і побачив край, де я народився, там народилися мої батьки, брати і сестри.

Ще раз хочу зазначити, що всі вищезгадані народились у цьому краї, не українському, але віра та любов до свого корінного краю ніколи не згасала і не згасла аж до сьогодні. Боротьба за життя провадила нас різноманітними дорогами і способами. Дороги часто бували дуже тернистими, різномаїтими, мінливими, але Богу дякувати під Його опікою ми завжди знаходили вихід. Так під Божим проводом і під проводом Матері Божої ми опинилися в так далекій, тоді ще нам незнаній Австралії. Роки минали, були вони різноманітними, інколи дуже важкими, але 1991-92 приніс у старий край величезну руїну-страхіття і кровопролиття. У селі Детлак з наших людей майже ніхто не зостався, а якщо хтось залишився, то був у несамовитій меншості і зовсім пропав та асимілювався...».

	Родина Ґралюк

А про Австралію, де вже тривалий час мешкає пан Антін з родиною, він писав у своїй книзі, як мені здалося, трохи зі смутком: «...Єдиним недоліком країни було населення. Воно складалось з багатьох народів, з різним історичним минулим, що витворювали їхній життєвий стан, рівень культури та психологію щоденного прожитку. Серед тих народів визначнішими були і є серби, хорвати, словенці, македонці і багато інших, які за своєю природою є або спокійними і добрими, або завзятими і немилосердними. Наші поселенці закріпились у диких околицях, корчували дерева, будували хати, садили дерева, овочі та сіяли збіжжя. Наші люди вміють бути працьовитими, вони скоро закріпились на нових місцях поселення, але все тривало недовго. Приходили нові політичні події, зміни окупацій, творення нових форм влади, революції і партизанщина. Все це несамовито позначилось на нормальному життєвому рівні, люди залишали свої дорібки, забирали це, що вдалось покласти на вози і їхали шукати нової долі та умов проживання...».

Але знову й знову Антін Іванович Ґралюк повертався до своїх спогадів подій у Боснії: «...під час Другої світової війни в 1942 році, в місяці січні, ціла наша родина під загрозою четніків втекла з своєї хати безповоротно. Протягом чотирьох років перебували ми в колонії біля родини аж до 1945-го року. В 1945-у році, у місяці березні, мої батьки і ціла родина виїхали з Детляка з Боснії і поселились у Сремі, в селі Янковці. Зараз після одного тижня, а саме перед занепадом Хорватії, вернулися до Боснії. Переночували ми у Дервенті і наступного дня вертаємось назад. Опинились у Славонії, в селі Каніжа. Тут на третій день ми дочекались перевороту. Партизани-тітовці перебирають владу, і ми там перебули до осені, до жовтня місяця. Одержавши згоду, ми переїхали та поселилися по другий бік ріки Дунаю, у Бачку-Войводину, село Бадзяни. Тут пережили ми найгірші часи режиму. Я особисто в 1949-му році мусів обов'язково вступити до армії і повернувся з неї щойно в жовтні 1951-го року. В 1954 р. одружився я з Марією Ґардаш і зараз на початку 1955-го року переходимо з дружиною на хорватську сторону, через ріку Дунай. Поселились у місті Вуковар. У 1956 р. нам народилася доня Оля. В 1957 році мої батьки, молодший брат і три сестри також переходять до Вуковару. В 1964-65 роках Бачку-Вайводину залила велика повінь, і цю ділянку, де ми колись мешкали, повністю затопило, вода понищила всі будинки. Після Другої світової війни до Вуковару переселились близько 200 родин українців (окрім русинів). У 1963 році збудовано нашу церкву, сюди прибули сестри Василіянки, і було закуплено хату під монастир.

У 1968 році оформлено Союз русинів і українців. Союз видавав власний журнал - «Нова думка», редактором якого був Володимир Костельник. При Союзі створено культурно-освітнє товариство, драматичний і танцювальний гуртки, відкрито секції: русинська, українська, які працювали окремо, кожна для себе і у своїй культурі й своєму аспекті. Завдяки старанням управи у школах запроваджено українське навчання, де наші вчителі проводили все українською мовою. На початку українською навчалися 60 українських дітей. Русинські діти мали своє навчання окремо своїм діалектом. Хочу зазначити, що в 1968-70 рр. були тільки початки, воно і потім продовжувалось, але в подальшому мені про це не було відомо, як воно відбувалося, бо вже на початку 1970 р. я з родиною виїхав до Австралії.

А. Ґралюк, 19 січня 2019 року, Мельбурн

Це було на початку 1970-го року, в травні місяці і. Я з дружиною і донею та моїм братом вибрались до Австралії та поселились у Мельбурні. Того самого року поважна кількість наших українських родин з Вуковара також виїхала до Австралії, а пізніше прибуло ще більше з різних місцевостей тодішньої Югославії. В місяці лютому 1975 р. я відвідую Вуковар, в Югославії, щоб забрати моїх батьків до Австралії, і це мені, Богу дякувати, вдалося, бо вже у місяці квітні того самого року мої батьки були в Австралії. В Австралії мій батько прожив ще близько трьох років і в листопаді 1977 р. на 72-му році життя помер. Моя мама прожила ще до 1995-го року і на 86-му році життя відійшла до Бога. В 1992 р. ми встигли ще забрати до Австралії маму моєї дружини, бо в Боснії, де вона жила, проходила завзята боротьба і війна, її вигнали з власної хати, і вона до неї ніколи вже не повернулась.

Хату і все дальше майно забрали серби. Мама дружини тут в нас, в Австралії, ще прожила понад три роки і в 1996-у році, маючи 82 роки, відійшла у вічність. А батько дружини ще передчасно на 63-у році життя життя відійшов до Бога на вічний спочинок. Сьогодні в колишній Югославії, а зараз у Хорватії, я маю ще двох сестер - Анну і Магдалину. В Австралії маю також двох сестер - Марію і Катерину і брата Олександра. Дружина у Хорватії має ще одного брата Миколу, а другий Петро десь пропав безвісти на війні, не стало його, і до сьогодні не знаємо, чи помер, чи загинув. Наймолодший брат Іван на 50-му році життя помер. А сестра Фінька і брат Степан перебувають тут, в Австралії...».

«....Я на пенсії, - продовжував пан Антін Ґралюк, - живемо поза містом Мельбурн, недалеко від летовища, в популярній місцевості Булла. Був час, що я був активістом громадським і церковним...».

Як мені видається, - історія родина Ґралюків та Ґардашів засвідчує важку долю етнічних українців - втрати, жахливі переживання свідомих людей поневоленого народу. Будучи власниками і мешканцями на багатій рідній українській землі, вони були змушені її залишити і, як багато інших, йти у світ шукати кращої долі для своїх рідних. Дійсно, це не був легкий шлях. Треба було все починати «від початку», корчувати дерева, будувати хати, засаджувати сади і поля і жити весь час в жахливім життєвім страху, де не знати було майбутнього дня і так багатьох життєвих несподіванок».

«...Зроби, любий читачу, - писав у 2003 році далі у своїй книзі пан Антін, - перелік, скільки з родини Ґралюків пропали, загинули або передчасно повмирали... Таких було сотні, одні пропали безвісти, інші зденаціоналізувались, забули навіть рідну мову, ще інші замінили місце проживання і повиїздили до інших континентів, таких, як Австралія, Америка, Канада та інших. Кажуть про 50-мільйонний український народ, який має додаткові 20 мільйонів на поселенні у світі. Це - жахлива статистика. До цього належить додати величезні мільйони знищення нашого населення сусідами України. Не час і місце про це докладніше писати, але можна багато сказати про нашого північного сусіда, на руках і совісті якого величезні мільйони людей і державного маєтку. Боже Провидіння сьогодні сказало своє слово, і ми, як ніколи досі, одержали самостійність без жодного вистрілу і без краплини пролитої крови. Все це в минулому ми мали, так багато і наше християнство було таким відважним і жертовним, що Всевишній винагородив за це. Я вже згадував, що зараз ми живемо в сусідстві з донею Олею, зятем Іваном і внуками. Їх маємо четверо. Найстарша Христина, 24-річна, вийшла заміж і працює при війську. 23-річний Степан вивчив будівельну справу, Павлові - 19 і Ларисі - 13 років, вони ходять до школи. Зять Іван має будівельну фірму...».

	О.Панченко (зліва) та Антін Іванович Ґралюк,  Мельбурн, 2012 рік

«Любий читачу, - далі звертався у своїй книзі Антін Іванович Ґралюк, - цей нарис скороченої історії наших поселенців у Боснії, дещо детальніше нашої родини, відображає пережиття та їхню долю і недолю. Особливо це стосується спогадів про моє село Детляк і про тих людей, які там жили, їхню долю, особисті переживання і мою цілу родину. Це все правдиве, воно залишило важкі спогади, втрати і гіркоту. Саме життя малювало картини боротьби за життя і спогади минувшини, які вже більше ніколи не повернуться. Ці мої спогади залишаю дітям, онукам і правнукам, тим, які там жили, та всім зацікавленим. Але на цьому клаптику паперу буде задокументовано те, що буде пригадувати та свідчити про долю та недолю всіх тих, які безповоротно переступили поріг свого рідного краю і розсіяли свої кістки по цілому світі. Бо вони хотіли жити в такій вірі і традиції, як їх породили їхні батьки...».

Ось у такій знаменитій і патріотичній родині Ґралюків та Москалюків, що замешкали поблизу Мельбурна, я й зупинявся у 2012 році, де й провів разом з ними у захопливих і плідних дискусіях та розмовах з паном Антоном Ґралюком, його донькою Олею та зятем Іваном Москалюком незабутній тиждень свого життя. Усі тамтешні українці живуть щодня і щохвилини українськими нашими болями, проблемами, перемогами і негараздами. Часто мені згадується тепер, як пан Антін питав: «А як воно так сталося, пане Олександре, що Україною правлять її недруги, ба більше, - відверті українофоби, навіть вороги?». Та що я мав тоді відповісти? Хіба по-галицькому: «І нема на то ради». Казав ще про відсутність патріотів, провідної верстви, професійних і мудрих політиків, суцільну корупцію й хабарництво... Так є... «І нема на то ради»...

Спілкуючись з Антоном Івановичем Ґралюком та знову й знову перечитуючи фрагменти з його книги спогадів про українців у Боснії, я ще гостріше і щемніше відчуваю свою приналежність до великої української нації. І дуже цим пишаюся. Я також тішуся, що ми, українці, незважаючи на те, де ми опинились - у Боснії, Австралії чи, зрештою, в самій материковій Україні, на Наддніпрянщині чи Закарпатті, - є представниками великого, працьовитого й гордого народу, не дивлячись на те, що така неласкава доля розкидала нас по всіх усюдах.

В усвідомленні нашої належності до великої, окремішної і виняткової нації, мабуть, і є велике й світле майбутнє для усіх нас, з роду-племені українців та українок, зібраних натепер і навіки в єдину й Соборну державу, яку, певен, ніколи не зможуть повалити московські окупанти та їхні прихвосні й лакузи.

Збірні світлини з домашнього архіву
Антона Ґралюка