Коли я готувався до іспитів для вступу до університету, то в тестах з української мови натрапив на прикметник «сліпоглухонімий». Завдання полягало в тому, що треба було знати його правильне написання, але мені це слово закарбувалося по-іншому. Я не вірив, як може бути такий діагноз. Це слово час від часу виринало в моїй пам'яті, і я знову не вірив в існування такого діагнозу, аж поки не зустрів таку людину.

 

Валентина Мазурик

Моя луцька одногрупниця запропонувала взяти інтерв'ю у сліпоглухонімої волонтерки з її міста Валентини Мазурик, котра в'яже спеціальні рукавиці для воїнів АТО. Одразу заспокоїла, що перекладачем буде її чоловік Петро Омелянович, теж незрячий, з котрим спілкується за допомогою букв, які виводить на долоні дружини. На час нашого знайомства пані Валентина проходила реабілітацію після встановлення спеціального імплантату в правому вусі. Тоді вона вже трохи чула і з нею можна було спілкуватися особисто. У телефонній розмові жінка сказала, що може дати інтерв'ю і по телефону, але я вирішив, що з такою людиною треба поспілкуватися наживо. Ця жінка натерпілася багато лиха, зазнала чимало несправедливості і розчарувань від окремих лікарів і представників місцевої влади.

Валентина Мазурик народилася в селі Мизове, Старовижівського району, Волинської області. Там закінчила школу, а пізніше - Львівський фінансовий технікум. Після навчання отримала скерування до Києва на роботу. Звідти переїхала в Ковель, де прожила 25 років. Має двох дітей - сина Павла і доньку Ганну. У 2001 році познайомилася в Луцьку з Дячуком Петром Омеляновичем, теж незрячим, і вдруге вийшла заміж. Зараз проживають у Луцьку, в гуртожитку для незрячих.

У трирічному віці пані Валентині мала ускладнену форму грипу, який залишив відбиток на все життя. В дівчини почалася короткозорість і частково пропав слух. Спілкуватися могла зблизька, деякі слова співрозмовника розуміла тільки за жестами уст. Здалеку не чула, тому уникала спілкування, посилаючись на заклопотаність. До школи пішла на рік швидше, бо дуже хотіла вчитися. Нікому не зізнавалася, що погано бачить і чує. Пізніше це виявила вчителька і посадила її на першу парту. Згодом її відвели в лікарню, де окуліст приписав окуляри.

В 14-річному віці дівчина отримала травму лівого ока внаслідок штовханини у школі. Оскільки травма була серйозною, дівчину забрали в Одесу, в інститут Філатова. Прооперували, але травмоване око врятувати не вдалося. Зате прооперували праве. В той час не було модно хворіти, тому дівчина нікому не признавалася, що не бачить на одне око і старалася встигати у навчанні. Лише нещодавно призналася про це своїм однокласникам, яких це дуже шокувало. Після операції лікарі сказали, що є ознаки катаракти і рано чи пізно буде сліпота. В той час ще не було якісної методики лікування.

Катаракта, як правило, з'являється через 2-3 тижні, але в пані Валентини вона довго не давала про себе знати. Жінка щоранку просиналася з думкою «бачу чи вже осліпла». В 2000 році катаракта почала прогресувати. Цього ж року під великим ризиком зробили лазерну операцію, після якої жінка бачила лише 5 років. Але через нелегке життя, стреси, сталося відшарування сітківки. У 2003 році зробили ще одну легку операцію, а в 2008 році була дещо складніша у Києві. У 2010 році стався крововилив, а через півроку - ще один. І знову операції. Загалом, жінка пережила 10 операцій, і з них 9 - на праве око. На жаль, після передостанньої операції повністю втратила зір. Під час останньої, десятої, виймали силікон. Правда, око можна було б врятувати, якби не халатність лікаря.

	Рукавиці Валентини Мазурик

«Після крововиливу операція не складна, навіть на стаціонар не кладуть, - пригадує пані Валентина. - Але так вийшло, що під час операції мене почало нудити, а коли вийшла в коридор, то ще гірше. Коли покликали лікаря, він вийшов і сказав, що я симулюю. Тоді інший хворий допоміг мені прилягти на лавочку, але лягла якраз правим оком на бік. Під пов'язку потрапила ртутна маса і виїла око. Протягом 15-ти місяців відчувала біль, а зранку 24 серпня 20012 року проснулася і відчула, що повністю оглухла. Якщо поруч працював дриль, то перший місяць навіть вібрації не чула. В мозок майже не надходила інформація. Дуже боялася, що втрачу дар мови. Згадувала по прізвищах однокласників, і це мені трохи допомагало».

У 1991 році пані Валентина з великими труднощами «вибила» першу групу інвалідності. Тоді було таке законодавство, що увагу звертали на процент зору, а не на стан ока. Через рік перевели на другу групу. В 2002 році знову дали першу. В 2005 році, на перекомісії, лікар у медичному висновку не написав, що пацієнтка є інвалідом по зору, і їй дали другу звичайну групу. Пані Валентина це опротестувала і поїхала в Дніпропетровську клініку вимагати справедливості. Через три роки на перекомісії знову дали другу групу, а через два тижні настала повна сліпота. І тільки в 2009 році надали І групу інвалідності.

Ось такі листівки пані Валентина вкладає в кожну пару рукавиць

Трагічна історія сталася і з чоловіком пані Валентини. Його дядько був партизаном і переховувався вдома. На горищі про всяк випадок тримав гранату. Одного дня зійшов з горища на обід. Хату оточили, його застрелили, а граната залишилася. В 1966 році, на Великдень, коли Петрові Омеляновичу було 5,5 року, дві його старші сестри знайшли ту гранату, а він відібрав і зайшов до хати. За столом сиділи батьки і гості. Смикнув за кільце гранати, і вона вибухнула. Сестри були ззаду за дверима і не постраждали. Не постраждав ніхто і з дорослих. Хлопцеві випалило очі і відірвало кінцівку правої руки. В десятирічному віці хлопця віддали в Мукачеве, у спецшколу для незрячих. Згодом перевівся до Львова. В Луцьку закінчив історичний факультет Волинського університету.

Одразу після втрати слуху пані Валентина почала писати вірші і прозу. Вони просто вибухали. Почала з дитячих віршів, потім про Майдан і війну на сході, а коли тяжко на душі, тоді писала жартівливі.

В такому стані жінка прожила рівно 80 місяців. Вона стала повністю залежна і несамостійна. Але вихід із проблеми знайшла: придумала мову на руках, якої навчила свого чоловіка і ще з десяток людей. На долоні пальцем виводила букви, створюючи слова. Таким чином кожного свого «співрозмовника» пізнавала за почерком. На початку користувалася пластмасовими буквами для першокласників, а чоловік навчив користуватися шрифтом Брайля. Таким чином дізнавалася про все, що діється у світі. Коли звернулася до лікарів, то вони сказали, що порятунком буде встановлення спеціального імплантату і слухового апарата. В Україні така операція коштує 25.000 євро. У Європі без посередників - на 8 тисяч менше. Донька пані Валентини створила ініціативну групу з молоді, члени цієї групи написали 100 листів до різних організацій, бізнесменів, представників влади з проханням зібрати кошти на операцію. Витратили 450 гривень на конверти і приблизно таку ж суму отримали в пожертву.

Коли в 2013 році почався у Києві Майдан, син пані Валентини одним з перших став до його лав. Потрапив в другу сотню самооборони, в якій було багато волинян. Оскільки на Майдані бракувало медиків, то Павло одягнув білий халат і став санітаром. Коли Майдан закінчився, хлопцям сказали не розходитися, бо для них ще буде багато роботи. Після розстрілів Небесної Сотні і початку анексії Криму Павло вступив у батальйон генерала Кульчицького. Пригадує, що матеріальна база була практично нульова. Після тритижневого навчання їх відрядили в Павлоград на перший блокпост. Видали автомати без набоїв. Пригадує, що в казармі хлопців можна було взяти голими руками. Через кілька тижнів видали зброю і набої, а потім - бронежилети, шоломи, форму і відрядили під Слов'янськ, де Павло брав участь у взятті міста. З допомогою Петра Омеляновича часто спілкувався з матір'ю.

Павло з великим болем згадує смерть генерала Кульчицького. Каже, що солдати дуже його поважали. Коли пані Валентина запитує в сина про Кульчицького, то в нього з очей сльози котяться.

В грудні 2017 року Павло був комісований. Спочатку його скерували в Нацгвардію в Луцьк, оскільки там потребували медика з бойовим досвідом. Він поїхав, але не зміг там прижитися. До того ж, зізнався, що в нього під Дебальцевим була контузія. Скерували на комісію. Дали третю групу інвалідності і повністю комісували.

	Орден та медаль, якими нагороджена Валентина Мазурик

Коли на сході України почалася війна, пані Валентина не могла спокійно сидіти і ставила собі питання: «Чим я зможу допомогти Україні? Не чую і не бачу. Фінансами теж ні». Тоді вирішила навчитися в'язати. Спочатку планувала в'язати шерстяні шкарпетки, але не було кому навчити. Потім вирішила, що краще рукавиці, адже це простіше. Влітку 2014 року спробувала, і в неї вийшло. Але армія на той час уже ставала на ноги, була більш-менш одягнена і взута. Тоді спала на думку ідея в'язати рукавиці без пальців. Вони зручні в бою, особливо, коли треба заряджати зброю. Запитала в сина, як солдати це сприймуть. Він сказав, що нехай дасть йому одну пару, а якщо буде більше, то роздасть ще й хлопцям. Тоді пані Валентина пообіцяла, що до зими зробить сто пар.

У вересні Павло приїхав додому. Уже було готових 20 пар. Одну взяв собі, а решта роздав хлопцям. В кожну пару пані Валентина вставила картку з написом «Призначені тим, кому потрібно працювати голими пальцями на морозі». На 70-й парі виробився усталений зразок, після якого вже нічого не міняла. Правда, план перевиконала, бо на День захисника Вітчизни відправила хлопцям 117 пар. Коли хлопці отримали ці рукавиці, то почали підходити до Павла з проханням зателефонувати до матері, щоб подякувати за такі зручні рукавиці. Це тільки надихало пані Валентину. В подальшому вона почала в кожну пару рукавиць вкладати листівку з побажанням. До виготовлення листівок долучився один з луцьких журналістів і директор друкарні. До кінця року пані Валентина відправила хлопцям 350 пар. Станом на початок лютого 2019 року зв'язала 1540 пар рукавиць. Рукавиці на схід доправляє волонтер Сергій Добродомов.

Відколи почала відправляти хлопцям рукавиці, відтоді не переставали зачинятися двері від журналістів. Приходили по кілька разів на день. Як не дивно, але були люди, котрі казали, що пані Валентина робить цю роботу задля слави. Але вона відповіла, що для слави зробила б 100 пар і на тому зупинилася. Багато хто з незрячих в'яже, але не безкоштовно. Спочатку журналісти запитували, чи й надалі жінка буде в'язати для солдатів рукавиці, на що вона відповіла: «Допоки буде потреба, матеріал і здоров'я, доти буду в'язати». Один оператор запитав, що ж жінка буде робити, коли війна закінчиться, на що відповіла: «В мене 300 віршів, кілька повістей, багато цікавих історій та детективів, оповідання, казки, загадки... Це все треба опрацювати».

Матеріал для в'язання рукавиць пані Валентина отримує від різних спонсорів. Коли львівські незрячі бандуристи дізналися про заняття цієї жінки, то теж подарували їй нитки. На знак вдячності, як виняток, вона дала їм по одній парі рукавиць. Кажуть, що в них дуже зручно грати на бандурі на вулиці в мороз.

Хоча пані Валентина втратила надію на операцію, проте її постійно радили не опускати рук. Частково вона відкладала гроші в банк зі своєї пенсії. Неодноразово зверталася до міської та обласної влади, але замість допомогти влада показала свою нікчемність і безпорадність. Куди вона тільки не зверталася, всюди або відмовляли, або давали смішну суму. Ще до Майдану звернулася до депутата ВРУ Олександри Кужель. Вона переадресувала лист синові Януковича і Ахметову. Від Януковича відповідь не надійшла, а з офісу Ахметова тільки морочили голову. Двічі викликали хвору з перекладачем і супроводжувачем до Києва. Але допомогу так і не надали. Навесні 2018 року дізналася, що, згідно з постановою, прийнятою в 2009 році, дітям та інвалідам імплантацію повинні робити за рахунок державного або місцевого бюджету. Звернулася з цим питанням у Волинську обласну адміністрацію. Тодішній керівник передав в обласну раду на обговорення. Потім документи передали в місто, і, в результаті, отримала... 200 гривень. Пізніше було звернення до головного лікаря області, на що він дав медичне заключення, що операція «ризикована, шанси - 25 відсотків». Коли цей висновок прочитали лікарі в Києві, то розсміялися, бо такі операції роблять навіть трирічним дітям. Потім з обласної адміністрації порадили звернутися в обласний департамент соцполітики, нібито вони отримали кошти на дорогі операції. Пообіцяли 100 тисяч гривень. Замовили операцію у Швейцарії. Звідти вислали рахунок для оплатити і майже одночасно з департаменту прийшла повна відмова. Пояснили, що дають тільки для онкохворих.

Авторські рукавиці Валентини Мазурик

Останню вирішальну крапку поставили журналісти, котрі приходили знімати репортажі. Вони почали говорити про цю проблему у своїх виданнях і закликали небайдужих допомогти пані Валентині. В результаті, як зазначає жінка, половина суми була зібрана завдяки журналістам. У вересні 2018 року було встановлено імплантат у правому вусі. Майже місяць чекали, щоб зажило, а тоді у жовтні зробили перше налаштування слухового апарата. Пані Валентина пригадує, що спочатку було важко порозумітися навіть на близькій відстані. Зараз починає розуміти музику, зокрема, ударні інструменти і піаніно, може розмовляти по телефону, але втрачена орієнтація, бо лише один імплантат. Процес реабілітації триватиме приблизно до кінця квітня цього року. Зараз пані Валентина стоїть на черзі на безкоштовну заміну другого імплантату, проте не вірить, що дочекається цього.

Поки журналісти збирали кошти на операцію пані Валентини, паралельно крутилися шахраї. В Інтернеті з'явилося багато інформації про збір коштів. Думали, що хвора не бачить, не чує і, відповідно, нічого не знає. Велике оголошення з'явилося на сайті однієї Інтернет-газети. Начебто, збирали гроші на операцію Валентини Мазурик, але сама хвора і її родина нічого про це не знали. Як виявилося, на сайті не подавали рахунок, на який би переказували кошти, а номер приватної банківської картки. Дізнавшись, пані Валентина вирішила подати заяву в поліцію, але одразу виникли труднощі з офіційним перекладачем. Чоловік, котрий розумів мову дружини, не мав такого права. Коли прийшов представник поліції, сказав, що нехай заяву напише донька або син. Але ніхто з них тоді не був у Луцьку. Коли поліція прослідкувала і дізналася, хто за цим стоїть, справу закрили. Пізніше, на вимогу потерпілої, прислали слідчого. Він сказав, якщо ви не можете написати заяву, то я не можу нічого розслідувати, але пані Валентина нагадала, що саме слідчий пише протокол, а потерпілий тільки підтверджує своїм підписом. Але й це не допомогло.

В результаті, написали, що не виявлено шахрайства, і справу закрили. Тоді пані Валентина звернулася в прокуратуру. Прокурор сказав, що пришле до потерпілої журналіста цього ж видання для полагодження справи і вибачення. Проте, пані Валентина наполягала, що простий журналіст тут ні до чого і що вона хоче поспілкуватися виключно з редактором видання. Він почав викручуватися і теж закрив справу. Важко повірити, що жадоба до грошей не зупиняє людину ні перед чим.

Був також випадок, коли до пані Валентини прийшли двоє людей і сказали, що хочуть збирати гроші на її лікування і просили дозволу. Вона категорично відмовилася, бо сумнівалася, що щось з того отримає.

Пані Валентина не перестає в'язати рукавиці для наших захисників. Майже щодня з'являється одна пара. Крім основного заняття, ця жінка є організатором різних акцій. Коли син був на війні, вона збирала по всій Волині трав'яний чай. Було понад 40 сортів різних трав. Раз на рік надсилала в зону АТО приблизно 50 кг цілющої трави. За цю допомогу син Павло був відзначений нагородою від командира батальйону, оскільки в їхньому батальйоні був найнижчий рівень застудних захворювань. Крім того, пані Валентина організувала збір пластмасових корків для милиць. З допомогою школярів організувала виготовлення паперових голубів з написами на крилах: «Від Волині - за мир» та «Геть війна!». Разом з рукавицями відправила три тисячі таких голубів. Крім того, замовляла і відправляла ляльки-мотанки з цукерками.

Часто Валентину Мазурик запрошують на різні заходи, присвячені воїнам АТО. Просять відкрити концерт, виступити. В 2017 році пані Валентина отримала від капеланів орден Пресвятої Богородиці. Цим орденом нагороджують матерів солдатів, які чимось відзначилися. Торік отримала від ГО «Україна» медаль «За мужність і патріотизм».