ФУТБОЛ

 

Чому криза в українському футболі пішла на користь українським футболістам.

 

Нещодавно в Іспанії сталася непересічна для українського футболу подія. Василь Кравець, 21-річний львівський хлопець, якого зовсім нещодавно не завжди бачили в основному складі «Карпат», тільки-но підписавши контракт із клубом Прімери «Леганесом», за лічені дні дебютував у складі нової команди в зустрічі 1/8 фіналу Кубка короля проти великого мадридського «Реалу». «Леганес» поєдинок виграв 1:0, а Кравець на своєму лівому фланзі не дав розвернутися зірковому нападникові «вершкових» Лукасу Васкесу.

До Іспанії Кравець перебрався ще два роки тому і виступав увесь цей час за клуб Сегунди (аналог нашої Першої ліги) «Луго». Хлопець набирався досвіду, міцнів і навіть отримав запрошення від Андрія Шевченка до лав національної збірної України. Прогрес Василя вражав, і, з огляду на якість його гри, запрошення від «Леганеса» дивувати не повинно. Та найголовніше, що Кравець серед тих українських футболістів нинішнього покоління, які виступають за кордоном, такий не один. До Європи вони перейшли кожен своїми шляхами та з різними передісторіями, але підґрунтя тих переїздів спільне.

Олігархічний футбол

 

П'ять років тому це було б нереально. Йдеться про той період, коли в Україні квітнув і пахнув олігархічний футбол з усіма його принадами. Причетні до того процесу люди купалися в розкошах, а зарплати звичайних працівників клубів елітного дивізіону іноді сягали гідних подиву обсягів на тлі решти співвітчизників. Про футболістів годі й казати. Приміром, у тих-таки «Карпатах» на початку другого десятиріччя 2000-х гравець, який не потрапляв до основного складу, був невдоволений гарантованим окладом, що становив $10 тис. з умовою, що ще стільки само він може заробити преміальними за вдалу гру й успішні результати. Молодий футболіст, який виходив на поле, щонайбільше, на 10-15 хв., вимагав гарантованої суми $15 тис. і на цьому тлі мав конфлікт із власником клубу Петром Димінським.

Схожа ситуація спостерігалася не лише у Львові. Точніше, Димінський якраз особливою щедрістю не вирізнявся ніколи. В інших містах, як-от Донецьк чи Харків, де працедавцями виступали Ахметов і Ярославський, оклади були ще вищими й найчастіше згаданими олігархами навіть не обговорювалися.

Той чемпіонат України був раєм для іноземців. Доволі висококласні бразильці та аргентинці, не кажучи вже про балканців, румунів чи африканців, їхали до нас на заробітки, ігноруючи запрошення значно авторитетніших клубів з європейських топ-чемпіонатів. А чом би й ні: рівень футболу невисокий, матчів максимальної напруженості обмаль, а оклади космічні. Тож івуарієць Яя Туре міг продемонструвати інтелект, і після року в складі донецького «Металурга» сказати: «Тут не грають у футбол, а заважають грати». Туре вирвався з клубу Тарути, поїхав до Греції та, показавши себе в «Олімпіакосі», тривалий час був основним гравцем «Барселони» й «Манчестер Сіті».

Утім, були й протилежні приклади. Бразилець Франселіно Матузалем переїздив у «Шахтар» капітаном клубу італійської Серії «А» «Брешії». Його земляк Елано - гравцем національної збірної Бразилії. Але обоє деградували в умовах українського футболу настільки, що, зі скандалом вирвавшись з Донецька, так на колишній ігровий рівень і не повернулися. Те саме стосується й цілої групи дуже перспективних іноземців київського «Динамо». Скажімо, Банґури, Ідеє, Мбокані, Раффаела. Звісно, є випадки успішних кар'єр. У цьому контексті можна згадати багаторічного хорватського капітана «Шахтаря» Дарійо Срну, його динамівських земляків Домаґоя Віду та Оґнєна Вукоєвича, які зберігали високий ігровий рівень навіть тут. Донецькі бразильці Фернандіньйо, Вілліан, Дуґ­лас Коста теж сильно грали в Україні, а після переходу в топ-клуби прогресували ще більше. Однак, то питання професіоналізму.

Йдеться про інше. Олігархічний футбол не мотивував прогресувати. Навіть іноземців, які часто розглядали Україну як трамплін перед переходом у серйозніші клуби. Про місцевих футболістів взагалі годі казати. Коли тобі 18-20 років, ти незалежно від кількості проведених на полі хвилин і якості гри отримуєш за контрактом не менше, ніж $10 тис., їздиш в елітній автівці та ні про що не турбуєшся, залишаючись при цьому вдома, стимули й здорові амбіції відходять на другий план. Навіть кілька років такого тепличного життя гарантували у випадку подальшого вигнання матеріальну забезпеченість на роки наперед.

Революційна доцільність

 

З ніг на голову ситуацію в українському футболі перевернули революційні події 2013-2014-го й подальша війна. Економічна криза та невизначена політична ситуація змусили затягнути ремені й нарешті рахувати гроші навіть найщедріших олігархів. Бюджети всіх українських клубів, без винятку, суттєво зменшилися, а деякі колективи припинили існування. Реакцією на події стало різке зменшення кількості легіонерів. Різке настільки, що сезон-2017/2018 розпочинався лише з 23 іноземцями у 12 клубах Прем'єр-ліги загалом.

Здавалося, лихо не без добра: нарешті зможуть розкритися місцеві виконавці, які за спинами не завжди сильніших легіонерів не бачили просвітку. Та ось парадокс: молоді українці отримали шанси майже в кожному клубі, та реально показати себе змогло не так уже й багато. І корінь проблеми якраз там і схований: виступаючи за дубль чи перебуваючи в резерві, українці вдовольнялися зоною внутрішнього комфорту й давно змирилися з тим, що для власного затишку прогресувати на футбольному полі зовсім не обов'язково. «Золота молодь», яка після затримання за кермом дорогої автівки в нетверезому стані козиряла перед поліцейськими фразою «дзвони Рінату», грати у футбол уже й не розраховувала.

Дуже показовий приклад - футболіст «Шахтаря» Василь Кобін. Із львівських «Карпат» до Донецька у 2009-му він перебирався одним з найперспективніших футболістів України, міцним гравцем основи львівського клубу й кандидатом до лав національної збірної. Однак у «Шахтарі» Кобін став глибоким резервістом. І розуміючи, що вибити з основи Срну йому не вдасться, Василь, однак, відмітав усі, іноді навіть дуже привабливі у фінансовому сенсі пропозиції з інших клубів. Бо навіщо грати, якщо можна отримувати ті самі гроші, будучи глибоким «баночником»? І не просто грати, а ще й стати при цьому п'ятиразовим чемпіоном і володарем Кубка України.

Таких кобіних у роки розквіту олігархічного футболу через «Шахтар» і «Динамо» пройшло чимало. Не всім пощастило затриматися в лавах грандів аж так надовго, але свій куш зняв не один десяток. А обиватель тим часом дивувався: чому ж наші гравці не хочуть себе спробувати у сильніших чемпіонатах?

Вітер змін

 

Відповідь проста: в європейському футболі майже не буває матчів, у яких команди з перших хвилин страждають на 0:0. І точно немає поєдинків калібру «Шахтар» - «Маріуполь», у яких переможець не змінюється протягом десятиріч. Інакше кажучи, приймаючи пропозицію з умовних Бельгії, Нідерландів чи навіть Польщі, треба налаштовуватися на максимальну віддачу впродовж усіх 90 хв. не раз на місяць (у кращому випадку), а щотижня. Також має бути розуміння, що за гарні оченята ніхто гравця до завершення контракту не триматиме. Точніше, довготермінових угод клуби середнього за європейськими мірками рівня намагаються уникати. Крім того, у Західній Європі неможливо заграти без знання мови. Маємо додатковий головний біль, непотрібний тим, хто звик до абсолютного спокою в Україні.

Класичний «гомо совєтікус» у таких випадках намагається йти шляхом найменшого опору. Як це на початку 2016-го зробив лідер нападу «Дніпра» Євген Селезньов. Маючи запрошення від клубу англійської Прем'єр-ліги «Вулвергемптона», Євген вибрав російську «Кубань». Він вибрав гроші у звичному для себе середовищі за мінімальних зусиль, навіть розуміючи, що перехід до лав російського клубу з огляду на війну загрожує йому непотраплянням до складу збірної України на Євро-2016. Звичайно, у «Вулвергемптоні» Селезньов міг заробити не менше. Але не гарантія, що там він, з огляду на конкуренцію та незнання мови, прижився б.

Зрештою, шукати ліпшої долі після настання кризи вдома українських футболістів змусили обставини. Благо, крім Росії, під боком є інший, не такий грошовитий, але надійний варіант - Польща. Двоє вихованців українського футболу зробили собі там ім'я й були на провідних ролях ще до кризи. Йдеться по вихованця київського «Динамо» Олександра Шевелюхіна, який уже сім років виступає у складі «Гурніка» із Забже та волинянина Тараса Романчука, який починав у нижчеліговій «Легіоновії», а через якісь три роки доріс до капітана клубу Екстракляси «Яґеллонія» й отримання польського громадянства. Цікаво, що в Україні Романчук був, по суті, ніким: виступав за друголіговий клуб з рідного Ковеля.

Нині українців у Польщі більше. Першим прижився у скромній «Термаліці» оборонець «Маріуполя» Артем Путівцев. Причому, заграв так, що навіть отримував запрошення ще від Михайла Фоменка до лав збірної України. А екс-оборонець «Карпат» Володимир Костевич знайшов себе в познанському «Леху».

Ще один маршрут, який за останніх п'ять років став надійним, - бельгійська Ліга Жупіле. Свого часу Олег Ящук з Ланівців, на Тернопіллі, перебравшись у брюссельський «Андерлехт» із тернопільської «Ниви», у зовсім юному віці продемонстрував, що цей чемпіонат для розвитку й прогресу українських футболістів є варіантом мало не ідеальним. Незважаючи на безліч болячок, Олег був гравцем легендарного клубу майже десятиріччя і, врешті, забравши до бельгійської столиці батьків, залишився там жити донині.

Серед новітніх українських «бельгійців» найліпше прижився у складі «Генка» Руслан Маліновський. Він поїхав за кордон у статусі лідера луганської «Зорі», а перетворився на ключового гравця команди, яка впевнено посідає позицію лідера в Лізі Жупіле-2018/2019, й осьового виконавця національної збірної України. До того ж, побутують розмови, що вже найближчого літа Маліновський може перебратися до лав одного з найсильніших клубів італійської Серії «А» «Роми». Натомість, екс-гравця полтавської «Ворскли» та київського «Динамо» Романа Безуса, який нині є лідером «Сент-Трюйдена», тепер, начебто, активно бажає придбати саме «Генк».

Нападник Роман Яремчук поїхав до лав іншого бельгійського клубу з назвою «Гент» теж після того, коли був забракований у «Динамо», вихованцем якого є. Але в Бельгії хлопчина зі Львова швидко набув упевненості в собі, почав забивати й теж отримав запрошення від Шевченка до складу збірної України. Так само, як його одноклубник, центральний оборонець Ігор Пластун. Останній відкрив для себе Європу, перебравшись із «Карпат» до складу болгарського «Лудогорця». З ним пограв у Лізі чемпіонів і потім переїхав до Бельгії.

Зацікавив Шевченка після того, коли почав грати за «Андерлехт», іще один екс-динамівець Євген Макаренко. Впродовж двох років на доброму рахунку в «Локерені» був Сергій Болбат. Щоправда, до Бельгії він їздив на умовах оренди й повернувся до клубу, якому належить («Шахтар», нині місить болото в лавах дочірньої команди з назвою «Маріуполь»). По суті, з усіх українців не зумів показати себе в бельгійській лізі лише Валерій Лучкевич, який виступав за «Стандард» зі Льєжа, але не закріпився у складі найперше через мовний бар'єр.

Новий рівень

 

Тож, маємо, що наш футбол з безнадійної прірви корупції та деградації витягує сам плин історії. Обставини склалися так, що українські футболісти були змушені в пошуках працевлаштування їхати до інших країн, і це сприяло суттєвому прогресу майже кожного, хто переїхав. Навіть той-таки Селезньов, повиступавши впродовж двох останніх років у Туреччині, вже не побоявся їхати до іспанської Прімери й навіть устиг дебютувати у складі «Малаги».

Маючи перед очима стільки прикладів, поступово перестають боятися кликати гравців з України навіть топ-клуби. Найгучнішим трансфером минулого міжсезоння в нашому футболі став перехід 19-річного воротаря Андрія Луніна з луганської «Зорі» в мадридський «Реал». Королівський клуб без остерігань виклав за талановитого голкіпера €9 млн і підписав з ним контракт на шість років, даючи гравцеві зрозуміти, що придбали його на перспективу. Так, поки є Тібо Куртуа та Кейлор Навас, голкіпери збірних Бельгії і Коста-Ріки, шансів пробитися до основи в Луніна обмаль. Тому й віддали його в оренду в «Леганес». Утім, адаптувавшись до вимог іспанського чемпіонату, український воротар може отримати можливість закріпитися в найтитулованішому клубі в історії світового футболу.

У 90-і роки минулого сторіччя тільки в клубах різних англійських ліг грали близько сотні представників Норвегії. Така масова інтеграція в гру найвищого рівня сприяла стрімкому прогресу норвезького футболу. У якусь мить збірна цієї країни перетворилася з аутсайдера європейського футболу на команду, здатну на чемпіонатах світу грати на рівних з італійцями й бразильцями. У норвезькому випадку перші кроки теж були скромними, але потім з'явилися гравці світового рівня на кшталт Туре Андре Флу, Стіґа-Інґе Бьорнебю. У складі «Манчестер Юнайтед», який 1999-го вигравав Лігу чемпіонів, в обороні грали Геннінґ Берґ та Ронні Йонсен, а вирішальний гол у фінальному матчі з «Баварією» забив Уле-Ґунар Сульшер.

Схоже, до норвежців того часу адаптовуються до вимог європейського футболу й українці. Так, у топ-чемпіонатах наразі наше представництво обмежується Луніним, Кравцем, Селезньовим і резервістом англійського «Манчестер Сіті» Олександром Зінченком, перспективи яких непевні. Однак, кожен наступний наш гравець там віддалятиме український футбол від совкових комплексів і недоліків.

 

Автор: Іван Вербицький

Джерело: «Український тиждень»
матеріал друкованого видання № 5 (585)