rss
02/23/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#346

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Про «Розмаїті історії Малого Міста»

От підкажіть мені, шановний читачу, будьте ласкаві, як можна передати смак страви, приготованої за індивідуальним рецептом, що включає абсолютно непоєднувані інгредієнти? Тобто, нема з чим, бодай, подібним порівняти. Але, завдяки давно вкоріненій в натуру життєвій звичці, порекомендувати вам таку «страву» хочеться. Тим більше, що вона не «з духовки», а духовна...

 

Отже, раджу всім, хто ще не відвик від друкованого шрифту, не скандальний пост у Фейсбуці, не модного («крутого») автора, а щойно виданий збірник оповідань на 180 сторінках скромного формату «84 на 108». Виданий не в столичному видавництві «Фоліо», до прикладу, а в Дрогобичі (видавництво «Коло»). Автор - тим часом ще не Жадан чи Андрухович, а філолог, місцева громадська діячка Оксана Довгаль з невеличкого містечка Бібрка, що за 20 км від Львова, і належить до Перемишлянського району. Це - її друга книжка. Отож, Бібрка - це провінція? Майже. А за суттю виданого продукту, як на мене, - національний літературний міні-шедевр під назвою «Розмаїті історії Малого Міста».

  Title
  Оксана Довгаль – авторка книг
«Запиши мої сни» та «Розмаїті історії Малого Міста»

Довідка про Мале Місто

«Малим Містом» авторка назвала цю саму Бібрку, в якій тривалий час від самого заміжжя мешкає, працює, творить, і яке стало рідним. (А народилася теж на Львівщині, неподалік від історичних Бродів). Колись Бібрка була знаменитим відомим містом, володарем Магдебурзького права. Місту сповнилося більше, ніж 800 років. В післявоєнні часи (Другої світової) було поважним районним центром, статус якого (за Хрущова) забрали, населення зменшувалося. Сьогодні у Бібрці нараховується 4 тисячі мешканців.

І ось знову буквально в січні цього 2019 року - зворотній процес, як результат децентралізації. Бібрка стає центром Бібрської міської об'єднаної територіальної громади, яка нині має об'єднати 21 село і матиме близько 14 тисяч населення. Ці на перший погляд нудні цифри про місто важливі для розуміння мого читацького враження від книги, йому присвяченої.

Основа - документальні розповіді

Ось на столі «на цьому березі» - ціла купа книжкових новинок, привезених нещодавно з Києва донькою. Але інстинктивно вибрала для першого прочитання саме «Розмаїті історії». Може, допомогла оригінальна передмова Роксолани Жаркової? Так, бо дуже вже інтригуюче акцентує вона на тому, що нова книга Оксани Довгаль «Про любов з любові і віру з віри». Але не лише тому.

Невелика книжка - збірник художніх оповідань - приклад художньої майстерності писати коротко, але вміщати в слова, речення, фабулу багатющий сенс, підоснову, розлогі думки. Відоме: словам - тісно, думкам - свобідно. Рідкісний талант! Цей талант дав можливість авторці Оксані Довгаль створити на сторінках цього збірника новел сагу (багатотомник) багатовікової історії свого Малого Міста. А це і є історія та типова доля свого рідного краю - Галичини. Як пише авторка в передмові: «Ці історії виросли зі споминів і вдумливого споглядання. То розмаїті історії Малого Міста, яке так схоже на інші галицькі містечка, і водночас - зберегло свій неповторний шарм». Як виявилося згодом, під час нашої довгої віртуальної розмови з пані Оксаною, всі розказані історії мають документальну основу. «Я шукала історії Малого Міста, - додає авторка, - як археолог, ретельно длубаючись у землі, у чужих споминах, рукописах, словах, листах. Я слухала багато розмаїтих історій, вартих екранізацій». Більшість з них їй розповіли рідні - з власної родини та родини її чоловіка.

Дещо з розмаїтих історій

ВОйна (з наголосом на «о», як вживають це слово герої новел). Та, що Друга світова.

Вона постала в щемно-болючих переказах героїв та героїнь, і нагадують вони творчість лауреатки Нобелівської премії Світлани Алексієвич. Лише люди і події - з Галицького краю:

Єва, прабабка авторки, яка втратила розум через горе-переживання, що настали після «тридцять дев'ятого», тобто, після приходу «визволителів»: «Матінко Господня, вони гадають, жи я, Єва, стратила розум... Як хтось дивує з мого говорення, най переживе то, що я пережила... Мого Петрика забрала та проклята вОйна. Зятя Йвана, як Маринка вже була в тяжі, застрілили хлопці в лісі. Застрілили іменем України. А тиждень чи два по тому запідозрили, жи він не завинив. Їден з тих хлопців, а ще наша фамілія, вкоротив собі віку. Затрохи до того ше приходив ся подивитися на малого Славка... Чи хто знає, як то ховати другого сина, який виратувався з вОйни, а захорував на рака. То скажи, Матінко Солодка, таке можна витримати? Чи хтось знає, як то сльози не мають куди ся подіти, бо нема могили для них? Та від них можна тріснути, бо заливають тебе зсередини і печут, як сіль скривавлену рану. Так вони мені пекли серце, аж не могла-м дихати. Матінко Злота, ти всьо бачила з неба: я робила, робила, робила... все-м пильнувала то ґосподарку, то діти... Прости мене , Мати Ісусова, жи не загородила своїх дітей від біди. котра була сильніша, як я».

Title 
 Презентація книжки «Запиши мої сни» в Львівській
обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа
Іваничука, 2016 рік. Справа-наліво: авторка
книги Оксана Довгаль та модератор,
літературознавець Роксолана Жаркова
 

Повторить в інших новелах, як зятя Івана «іменем України» застрелили свої ж хлопці з лісу, та ще примусили виконати присуд двоюрідному братові. Скаже коротко, але переконливо про трагедії та драми майже кожної сім'ї в районі дії УПА в останній період спротиву середини 40-х-початку 50-х. Вдень приходили гебісти і вимагали ходити по схронах (криївках), шукати, хто там сховався і доповідати про це їм, а вночі приходили хлопці «з лісу» за харчами і забирали деяких зі собою, підозрюючи, що вони співпрацюють з гебістами... І чинили розправу «іменем України». Про цю трагедію останнього етапу спротиву Василь Шкляр написав цілий роман «Троща». Оксана Довгаль зуміла передати ці трагедії кількома новелами.

  Title
  Афіша з презентації книжки Оксани Довгаль
«Розмаїті історії Малого Міста». Львівська обласна
бібліотека для юнацтва ім. Романа Іваничука,
20 грудня 2018 р.

На півсторінки розповідь «Жнива-44-го»: В 1944-му році напередодні битви під Бродами (Бродівський котел, 13-22 липня 44-го. - Авт.) німці «З хат виганяли копати окопи молодиць, дівчат, старших жінок. Було літо. Достигали жита-пшениці-ячмені... Копали, молилися, дехто плакав... За декілька днів пшеничні поля переорали танки. Люди зі сіл довкола Бродів переповідали про криваві шматки людських тіл, розкидані, як гній восени, по всіх полях. Страшні то були жнива. Жнива на бродівських полях 1944». (У нас, читачів, - асоціація з аналогічним полем Іловайського котла серпня 2014-го. Не вчить Історія. Лише повторюється. Волею владолюбців).

Розповіла пані Оксана кілька оповідок своєї бабусі в дні тієї «вОйни» про те, як вона виживала під німецькою окупацією. Оповідок навіть гуморних, бо поводила себе безстрашно і незалежно з німцями, і цією реакцією ставила їх в незвичну ситуацію, нейтралізуючи їх миттєвий гнів та покарання. (Це епізоди «Про воші», «Про німців, свиней і помиї», «Про лободу»). Мораль авторки варта уваги: «Коли згадую бабцині розповіді про воєнне життя, то ще раз упевнююся: треба жити й сміятися за будь-яких умов. Жити і сміятися. Це - віра».

*****

Про Гулаг і його жертви

 

Сотні тисяч українців Західної України опинилися на засланні... Оповідання «Товаришу Сталін, у мене ніколи не було сина» написане у формі листів героїні (Віри) до своєї сестри Гані в Україну. Віра відбуває з батьками заслання в Сибіру. Листи настільки вражають, що в першій бесіді з автором запитала, чи не документальні вони? Так, реальні Більше того, це виявилася доля близької родини її чоловіка Олега Довгаля. Це тітка Віра розказала їй усі історії, що траплялися там: і пожежа в лісі, яка дивним чином не перекинулася на хату, і історія, коли Віра ледь не втопилася в річці Амур, коли працювала на сплаві лісу, і всі почування-переживання. Авторка подає ці розповіді у форматі епістолярного жанру.

Title  

Засудили їх за те, що, нібито, її брат «був у лісі» (тобто, в УПА). Віра пише: «Зразу хочу тобі сказати, що тато будуть писати листа самому Сталіну. Ти знаєш, нас вивезли за ніц. За ніщо. Кажуть, у тім папері написано, що жи син був в лісі. Видиш, яка брехня... Нам дали двадцять літ за брата, якого нема»...

«Тато знов писали листа до товариша Сталіна. Який раз тато повідає в тих листах: «Товаришу Сталін, в мене нема і ніколи не було сина, а я всю війну пройшов і брав Берлін»... З пізнішого листа: «Тато написали вже десятого листа. Казали, жи будут писати доти, доки не докажуть свого. Дай їм, Боже, здоровля дожити до того дня, як будемо ся вертати». Віра описала в своїх листах працю та побут у Сибіру простою побутовою мовою. Але не менш переконливо, ніж про це описують маститі письменники - свідки Гулагу. «...В тих зимних бараках були нари на кілька рядів, а мерлих складали штабелями в якімсь куті, бо в лютому чи в березню не годен було розкопати тую мерзлоту. Ховали аж весною, як хоч трохи попустило»...

«Якби ти виділа, Ганю, які дерева ми ріжемо! Молоді дівчата пиляють великою пилкою грубезні сосни. То дуже страшно, бо не одного вже дерево забило»...

«Ти знаєш, Ганю, як я боюся гаддя. А ті гадюки залазять серед білого дня до хати на наші ліжка грітися. Скрутиться кулаком і спить на подушці. Я стою, як паралізована, ноги задеревіли, руки стерпли, горло ся стиснуло, навіть мами покликати не можу. Отак з тим гаддєм ми перебуваємо літо... Я вже, певно, ніц ся не бою. Хіба того, жи не верну додому».

*****

Про «євреїв Малого Міста»

 

Євреїв Бібрки, які до війни складали близько половини його населення, майже всіх знищили гестапівці. Кажуть, що лиш трохи більше, ніж сорок людей залишилися живими після війни. Свідок цих подій, якому нині близько 90 років, залишив спогади про те, що відбувалося на його очах. Розповідав він про долю бібрських євреїв міжнародним делегаціям та навіть у закордонні. Оксана Довгаль написала кілька новел про епізоди цього Голокосту в Малому Місті. Новела «Трава, що росте крізь кістки» розповідає про винищення євреїв з місцевого гетто: «Нашими тілами вкрили ціле поле. Певно, то був величезний сінокіс. Зараз ми - трава, що росте крізь кістки...». Новела «Ти віриш мені, Еззо» - моторошна розповідь проте, як гестапівець застрелив на вимогу начальства свою красуню-коханку, коли виявилося, що вона не полячка, а єврейка. Цю тему пані Оксана знає достеменно, бо ще й проводить як волонтер екскурсії для нащадків тих, кого розстріляли в ту «вОйну» і котрі приїздять глянути на місця, де жили їхні предки.

Про «визволителів»

 

У кількох новелах авторка згадує їх ніби між іншим. Ось «Позолочені різки святого Миколая»: майже казковий сюжет для дітей про вуйка Василя, який грав у місцевому театрі та щороку приходив у школу з подарунками для дітей в образі святого Миколая. Згодом один із них - Стефко - захотів йому віддячити своїм подарунком - намальованою ним картиною. Завмер, коли почув: «...Вже два дні як вуйка Василя з жінкою і доньками в зимному вагоні везуть до Сибіру. У доносі було написано, що вуйко Василь грав у виставах і щороку був святим Миколаєм».

У новелі «Трамваю не буде» йдеться про те, як одна працьовита заможна родина - батько й сини Урбанські - планували запустити трамвай з містечка до поїзда, щоб людям було вигідно добиратися до поїзда. Але: «В трийцять дев'ятім до нас прийшли визволителі і, прошу пана, визволили, жи дотепер я не годен втямити, як то можна так напаскудити людям... Не буде і нашого трамваю, вже не буде. Поїзд повіз усіх Урбанських - «врагов народа» - до Сибіру».

І ще кілька новел про «визволителів»: «Матір Божа Покинутої Хати», «Дев'ятсот дев'яносто дев'ять дубів». Розказує баба Марина онуці: «А видиш, тамво той ліс, жи в нім росли наші дуби... Якби не совіти, ти таже мала-сь би щось з того. Тато дав мені великий посаг, але недовго ним тішилися з Іваном - іно рік, доки не прийшли ті обдерті визволителі... Гай-гай, що я пережила за ті морґи і дуби, які мусилисьмо віддати до колгозу!»

Про любов

 

Яка ж то книжка без історій про кохання? В розділі «Любов на кілька згадок» - про ці самі любовні історії звичайних сільських дівчат та хлопців. Вони зачіпають своєю наївністю, відвертістю, чистотою, глибиною почуттів. До прикладу, про таку любов на все життя новела «Забрала-сь мені Анничку». Ось лише деякі епізоди:

...Іван полюбив Анничку із сусіднього села. «Він тоді так її любив, що ходив щовечора аж за п'ять кілометрів, аби побачити і хоч трохи поговорити. Казав, що інакше робота йому не йде, і вікна виходять криві» (працював столяром. - Авт.)... Потім було весілля, і грали троїсті музики. Вони з Іваном не бачили нікого довкола, тільки тулилися одне до одного й паленіли... А потім був день, коли він носив її на руках. Анничка сказала, що в неї буде дитина. Іван так тішився, що не знав, як їй сказати про свою радість... Потім вони йшли з далекого поля додому. Анничка спиралася на його руку, тулилася до плеча, ніби хотіла назавше прирости до чоловіка... А потім дуже довго боліло і був той віз, що розтрясав тіло на кавалки... А потім не було нічого»... Анничка померла в шпиталі при пологах, народивши доньку Лесю. По похороні Іван тулив до себе Лесю і казав: «Забрала-сь мені Анничку». Анниччина мама хотіла забрати онуку до себе. Сказав, що сам буде доглядати. Коли вночі часом Леся плакала, він колисав її, гладив і тихо промовляв: «Забрала-сь мені Анничку». А коли помирав в оточенні онуків та доньки, то притулив до щоки її руку і сказав: «Лесю, доню, будь здорова». А потім не зміг і за своє: «Забрала-сь мені Анничку». Леся знала, що татові то боліло ціле життя».

Мені здалося, що кохання Івана та Аннички - це історія кохання на терені Бродівщини (батьківщини бабусі авторки - Авт.), яка нагадує силу кохання Івана та Марічки в Карпатському краю («Тіні забутих предків»).

Есеї з портрета Малого Міста

 

Метафоричність. Образність. Стислість в одних випадках, розлогість - в інших. Останнє - в новелах, де йдеться про портрет свого міста. Наприклад, неможливо пропустити і навіть хочеться перечитувати новелу «Дерева Малого Міста». Місто, яке зберегло, слава Богу, вікові дерева. Пані Оксана написала про них, як про живих істот. Смачно, розлого, хвилююче... Як ото про «ДУБ-одинак, один зі ста. Зі ста братів він лишився сам. Їх садили на сотий рік по смерті Шевченка, от тепер і називають його Шевченківським дубом. Один за сто. Він чує велику відповідальність і росте крислато й широко. Посаджений на велику честь, тож мусить бути справжнім дубом. Один за сто».

  Title
  Під час нагородження на літературному конкурсі
«Крилатий Лев». В центрі – Оксана Довгаль
(друга премія за книжку прози «Розмаїті історії
Малого Міста»), справа – Олесь Дяк – засновник та
керівник конкурсу «Крилатий Лев», голова журі;
зліва – Ігор Колісник – головний художник компанії
«Гал-Експо», член спілки художників України.
Львів, 2018 р.

Або про крислату стару липу, яка щодня з понеділка до п'ятниці слухає музику. «І чує все одразу: скрипку, барабани і бандури, сопілки з флейтами, баяни з фортеп'янами й кларнетами»). Тобто, слухає музику щоденного життя Малого Міста.

Title  
 Презентація «Розмаїтих історій Малого Міста» у
львівській обласній бібліотеці для юнацтва
ім. Романа Іваничука, 20 грудня 2018 р.
 

А ось з новели «Дощ весняний»: «Одного весняного дня над містом зібралося море хмар, схожих на крила янголів... Вже ближче до полудня примандрували сірі хмари і вклинилися поміж білих. Вони штовхалися в небі і відпихали одна одну... Місто уважно стежило за штовханиною і чекало дощу... Тут уже моляться на дощ: нічого не росте на городах... Дощ почався з дрібнесеньких, як найменший бісер, краплинок... Місто принишкло і навіть не дихало: боялось сполохати дощ... Навіть сонце вийшло з-за хмар подивитися на дощ над Малим Містом»...

Ні, ці есеї про кожне дерево, що збереглися в Бібрці, про його будинки, дахи, вікна, трав'яні острівки треба лише читати, а не цитувати.

*****

Про його Величність Випадок

 

Цікаво й те, як потрапило з містечка Бібрка в Нью-Йорк це видання ще зі запахом свіжої друкарської фарби?

У Нью-Йорку мешкає подружжя львів'ян Петра та Галини Грициків, які живуть на «два береги»: і тут, і там. Ми дружньо знаємося давно. Панство Грицики - випускники Львівської національної академії мистецтв. Пан Петро - художник та фотограф, творчість якого відома у Львові і Нью-Йорку. Він - автор багатьох персональних та колективних виставок. Ось у квітні цього року бере участь у колективній виставці живопису «Карло Звіринський та його учні» в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків (Україна, Луцьк). У цьому ж музеї в серпні відбудеться його персональна виставка художньої фотографії.

До 15 років життя пан Петро виростав та навчався в Бібрці. Тобто, Бібрка - це і його Мале Місто. Родину Олега Довгаля, чоловіка Оксани, добре знав ще раніше від самої авторки. А коли святкували 800 років місту, то серед інших знаменитих його мешканців був запрошений на зустріч із земляками. Більше того, авторка Оксана Довгаль отримала від пана Петра дозвіл використати деякі його художні чорно-білі фотографії модерного стилю для ілюстрації таких же за стилем розмаїтих історій у збірнику. На обкладинці книжки також фото Петра Грицика. Вдале поєднання творчості двох земляків на відстані «Бібрка, Львівської обл., - Нью-Йорк»... Так от: кілька примірників книжкової новинки терміново в грудні 2018-го передаються через «Нову пошту» в Київ у руки відвідувачки Нью-Йорка в різдвяні дні Вікторії Корсун... Так ми з Грициками отримуємо духовний різдвяний дарунок... Дарунок від автора і його Величності Випадку.

Тонкощі смаку

 

Протягом січня перечитала «Розмаїті історії» двічі, а втретє - смакую окремі історії, як улюблене вино, маленькими ковтками... Смакую окремі слова, підкреслюючи їх, щоб зафіксувати враження. Ось, бодай, це смачне слово «розмаїті», що ввійшло в заголовок збірника. Правда ж, звучить, як музика? До речі, це слово вживала бабця Маринка, яка повідала пані Оксані не одну свою історію. Вона ніколи не вживала «різні» чи «різноманітні». Або оцей прикметник-новотвір «подячне» у заголовку «Подячне слово» в кінцевому розділі книжки, де авторка перераховує всіх, кому завдячує в її створенні. Або ось це: «паленіти» (згоряти від почуттів)... І т. д.

Смакую також милі і дивні слова галицького діалекту, які, можливо, з'явилися ще в часи польського панування і не раз повторювані в тексті: «банувати» (нудьгувати), «фест» (дуже), «галки» (пампухи), «квасний» (кислий), «дочинєня» (клопіт), «гризтися» (хвилюватися, переживати).

Пані Оксана каже, що засвоїла галицький діалект з розмов зі своєю бабусею, мешканкою Бродівщини. А доповнювала риторику на місцевому базарі в Бібрці, куди приїздять і донині старенькі бабусі з далеких, глухих сіл і розмовляють такою ж говіркою.

Смакую побудову речень. Багатство метафор. Імпонує відсутність багатослів'я та пафосу. І все дивуюся: звідкіля у молодої нашої сучасниці таке гостре відчуття історії та почувань людей різних історичних часів і їхньої мови.

Дивуюся також, як тонко відчуває авторка сучасну літературну мову, і тяжіє, як я уже згадувала, до стислості. Хоч і не дивно, Оксана Довгаль - філолог від Бога.

Сучасний Стефаник?

 

Загалом, книга ця - про життя Села та Малого Міста, головним чином, останнього сторіччя з екскурсом у давнину. Загалом, це історії трудового люду, який є сіллю землі нашої. Людей важкої долі, важких випробувань, але високої моралі, людей праці. Змучених фізично, але красивих душею: з пошануванням батьків, повагою до сім'ї - споконвічних людських цінностей. Люди ці викликають нашу повагу своїми моральними чеснотами. Отож, варто і нам, і дітям нашим, сучасному поколінню з користю для себе знайти і прочитати цю книжку. Допоки залишається друковане слово. Відчуваю, що не зуміла передати всі принади цієї «духовної страви» так, як вона того варта. Але готова на ентузіазмі порівняти автора зі сучасним Василем Стефаником.

*****

І, насамкінець: «Якби я була директором» журі «Крилатого Лева», то, їй-Богу, обстоювала б, якщо не першість лауреатства цих «Історій», то, бодай, розділила б єдину заохочувальну долю першої премії на всіх трьох лауреатів. Але я - тільки простий, проте дуже подячний читач, зобов'язаний усім, хто спричинився до видання «Розмаїтих історій Малого Міста» Оксани Довгаль. І, перш за все, дякую авторці. А ще - його Величності Випадку, який подав її прямо в руки.

 

Фото з архіву Оксани Довгаль
та соціальних мереж

 

 

Про автора книжки «Розмаїті історії Малого Міста» Оксану Довгаль

 

Title  

Оксані Довгаль 43 роки (народилася 1975 року, на Бродівщині, Львівської обл.). З 1998 року мешкає і працює в місті Бібрка. Оксана та Олег Довгалі виховують двох синів (віком 18 та 5 років). За освітою Оксана - філолог. Випускниця Львівського національного університету ім. Івана Франка. Донедавна працювала вчителем української мови та літератури в Бібрській загальноосвітній школі та головним редактором газети «Бібрські вісті». Має великий досвід в інших сферах філологічної праці.

«Розмаїті історії...» - друга книжка авторки, за яку отримала другу премію Міжнародного літературного конкурсу рукописів прози «Крилатий Лев» (2018) та спеціальну премію часопису «Дзвін». Перша її книжка - «Запиши мої сни» - художня історія її родини. Вона - автор статей до журналу «Педагогічна думка». Активна громадська діячка. Автор багатьох громадських проектів з облаштування Малого Міста - Бібрки. Популяризує історію рідного краю. Займається краєзнавчими розвідками.

Зі січня 2019 р., після виборів до місцевої ради, стає заступником голови ради ОТГ (Об'єднаної територіальної громади) з гуманітарних питань. Свій вибір під час нашого віртуального знайомства 26 січня ц. р. пояснила так: «Хтось же має розбудовувати Україну і на місцях». Багато чула про відданість своїй справі голови міської ради Романа Гринуса, як читач, «пробачила» пані Оксані «зраду» школі та вибір важчої та відповідальнішої праці. Саме людям з такою громадянською позицією, менеджерськими здібностями та креативністю - розбудовувати Україну. Пораділа, що такі люди є на місцях. Зараз під опікою Бібрської міської ради буде, як уже згадувалось, ще й 21 село. Роботи - неоране поле.

Найбільша інтрига для мене в багатовекторній діяльності пані Оксани була в наступному: звідкіля і як у неї з'явився письменницький талант? Адже це не просте наслідування досвіду Уляни Кравченко - першої української поетеси на Галичині, учениці Івана Франка, яка кілька років учителювала в Бібрці і чиє ім'я має місцева школа.

На моє запитання «Хто ваш учитель?» відповіла несподівано: «Моя талановита учениця, майже вдвічі молодша від мене - Роксолана Жаркова, нині - кандидат філологічних наук, літературознавець. Це вона надихнула мене на літературну обробку моїх розмов та інтерв'ю зі старшими людьми нашого краю, що я люблю робити постійно. Вона переконала мене, що мушу і можу писати».

Це Роксолана Жаркова написала передмову до «Розмаїтих історій...», це вона взяла участь у презентації другої книжки пані Оксани у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука. (Як і попередньої книги «Запиши мої сни»). Це вони разом готують круглий стіл «Постмодерністська література в постмодерністському часі». Цікавий перспективний творчий альянс.

 

Вербовецька рукавівка відроджується

 

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com